ВОЄННІ СПОМИНИ (1943-1945)

Сотн. о. Д. Ковалюк¹

                                                                      Розвіяні надії 

        Дуже велику надію покладав український нарід на другу світову війну. Большевицька окупація Галичини і Буковини дощенту розвіяла сподівання тих, що ще орієнтувалися на большевиків. Страшне моральне і матеріяльне знищення, скасування всякої свободи взагалі, постійні арештування і вивози в глибину Росії найкращих і зовсім невинних людей, щоденні суди і засуди, вимордовання в найжорстокіший спосіб десяток тисяч свідомих українців, викликало в народі жажду справедливої кари. До зброї рвалися дослівно всі: і молодь і, старші.

          Народ надіявся на власне військо, яке зможе відплатити московському катові за все лихо, заподіяне українському народові, а таке військо логічно можна було створити при помочі Німеччини, яка розпочала війну з СССР. Але й та одинока надія швидко розвіялася і на її місце прийшло гірке і болюче розчаровання. У маніфесті Гітлера було сказано про нас тільки це, що ми, українці, будемо могти молитися та культурно розвиватися. Цей маніфест перекреслив усі наші сподівання.

             Вступивши в Галичину, німці бундючно заявили, що почесна служба носити зброю — це привілей німців і їм не потрібно слов'ян при зброї, їм непотрібно якоїсь слов'янської армії, а одночасно вони не думають проливати німецьку кров за нашу справу, бо Україна це їхній життєвий простір. Незабаром наступило розв'язання українського легіону, який на самому початку німецько-большевицької війни ішов для пропагандивних цілей в першій лінії і з українською піснею вступив був у Львів.

           На проголошення української державности у Львові одним відламом націоналістів німці гостро зареагували, виарештовуючи націоналістичний актив. Це все мусіло б отворити очі на дійсність навіть найбільш засліпленим прихильникам концепції нової Німеччини.

            Українські військовики сподівалися, що ціллю альянтів є знищити як німців на заході, так і москалів на сході Европи, Після війни настав би хаос і тоді при помочі готової зорганізованої армії можна буде творити власну державу. Не маючи готової армії, ми прогайнуємо найкращу для нас нагоду.

            Ціллю німців було в часі війни прочистити «свій життєвий простір» на Сході, отже нищити, а не помагати українцям. Тільки неповодження на фронті, особливо битва під Сталінґрадом, де німці стратили найкращу 200-тисячну армію, змусили їх змінити дещо думку.

         Неуспіхи німців на фронтах притупили трохи їх бундючність і заставили змінити хоч частинно їхню  східньо-европейську політику взагалі, а політику супроти українців зокрема. Контакти визначних німців, що сприяють українській справі, з українськими колами допроваджують до певного заключення. У Львові створено Військову Управу, яку очолив зукраїнщений німець-колоніст полк. Альфред Бізанц ², учасник наших визвольних змагань 1918-их років і штабовий старшина. Губернатором у Львові був австрієць д-р Вехтер ³, тихий, але активний прихильник українців.

                                       Полк. А. Бізанц з  часів визвольних змагань 1918  рр.

                                                      Хлопці, алярм! Гей, вставайте...

                 На поклик до зброї заворушився народ. Коли про саму дивізію «Галичина» вже багато писалося, то не всі знають, що крім поповнення дивізії, з добровольців, що масово до неї голосилися, було створено ще сім поліційних реґіментів, про які саме хочу дещо розповісти.

                  Поліційні реґіменти були окремими і незалежними від дивізії частинами. Коли ціллю дивізії була фронтова боротьба з большевиками, то ціллю поліційних реґіментів була боротьба з партизанами. Як дивізії не могли німці ужити проти західніх альянтів, бо це була нашої Військової Управи conditio sine qua non, так знову поліційних реґіментів могли ужити всюди там — де були партизани. Через це тереном діяння поліційних реґіментів була Франція, Словаччина, Югославія та врешті наша рідна Волинь. Всюди там воювали наші поліційні реґіменти з большевицько-комуністичними партизанами.

              Одна частина поліційних реґіментів стояла в Альзатії і її скоро прилучено до дивізії. Польовим духовником там був о. Карпінський. Походив він з Ягольниці, Станиславівської дієцезії. В Кам'янці-Бужській сповідав він одного засудженого на смерть дивізійника, який безпосередньо після сповіди утік і врятувався від смерти. За те о. Осип мав великі прикрості. Командант Кляйн домагався над ним воєнного суду і покарання, бо цілу вину приписував він сповідникові. Справа закінчилася тим, що о. Карпінського звільнено з війська. Він жив у Відні, процесувався з урядом і справу виграв. До війська його з поворотом не приняли, але виплачували місячну платню. Помер на нервовий розстрій у Німеччині.

              Друга частина стояла під Торунем, в давній Польщі, яку теж досить скоро получено з дивізією. Польовим духовником був о. Іван Дурбак, який по розв'язанню легіону прибув до дивізії. Був під Бродами, щасливо вийшов з цього пекла і тепер, як доходять слухи, живе десь в Україні.

               Третя частина стояла в Расі-По, в полудневій Франції, в однім з найкращих міст, де народився французький король Генрих. Духовником у тій частині був о. Голойда з Лемківщини. Він був дуже товариський і часто виїжджав до своєї парохії і привозив для штабу товсті гуси і добрі напитки. Штаб його дуже любив. Після декількох місяців майже цілий регімент — за винятком двох сотень — відійшов на Волинь проти польських партизанів, що розпочали були повстанчу акцію «вахляш», і проти большевицьких партизанів, які надто вже давалися взнаки українському населенню. О. Голойда не повернувся вже більше до своїх частин. Він поїхав домів, щоби забрати з собою рідню і на Лемківщині мали його розстріляти польські партизани.

                                                                  У приязні з басками

            Четверта частина поліційних реґіментів стояла в Sailers De Born, в країні басків. Є їх в полудневій Франції 200,000, а в Еспанії 650,000. Живуть по обох боках гір Піринеїв над Баскійським заливом. Баски це відважні моряки, добрі та запопадливі рільники з власною, зовсім окремішньою мовою та звичаями. Між ними довелося мені якийсь час побувати.

            Цілий наш штаб складався з німців. Старшини — з поліції, а командант був справжнім фронтовим старшиною ще з часів цісаря Вільгельма. Був у ранзі полковника, походив з Баден-Баден і звався Губер Губерт. Це була дуже культурна людина і хоч з церкви виступив, все таки був віруючим. До мене, як польового духовника, ставився дуже добре, а також дуже добре обходився з вояками, чого не можна було б сказати про інших старшин. Цілий штаб заквартирував був в прекраснім стариннім замку, куди колись приїжджали московські царі і князі на дозвілля. У замку застали ми якусь московську княжну з дочкою і з ними наш командант жив у великій приязні і їх спомагав.

             На самому початку після нашого приїзду населення ставилося до нас вороже, уважало нас за німців. Завдяки одначе недільним Службам Божим, це наставлення швидко змінилося в нашу користь. Місцевий парох приняв мене щиро, а коли довідався, що ми таки не німці, що ми українці, то ще й почастував доброю виноградівкою. Чи він знав, хто такі українці, чи йому вистачало, що ми не німці, не знаю. Ми відразу стали приятелями. Часто він запрошував мене до себе, з чого я рідко користав, бо за мною слідкували і я міг легко попасти в халепу за те, що пристаю з «ворогом».

         Деякі офіцери дораджували командантові, щоб наші Служби Божі відправляти таки в касарні на подвірю, але різними аргументами мені все-таки вдалося тому запобігти і наші Служби Божі таки відправлялися в церкві. Кожної неділі з піснею на устах ми маршували до церкви. Спершу мешканці міста були тим здивовані і багато з цікавости прийшло послухати нашої відправи. Гарний літургічний спів їх захопив і це остаточно не тільки переконало їх, що ми не німці, але настроїло їх прихильно до нас.

             Але ще таки перед першою нашою Службою Божою стався малий інцидент. Призначений СС-старшина не хотів провадити до церкви, вкінці не мав іншого виходу і таки попровадив, але бісився на мене. Ми спізнилися небагато. Коли про це довідався наш командир, він при обіді заявив без обиняків, що на будуче він ставитиме під воєнний суд такого старшину, який не виконає його наказу і якщо щось подібного мало б повторитися. Це дуже було не під смак ес-есам і більшість з них почали дивитися скоса на мене.

            Одного разу дістав я авізо з Бордо явитися у шефа гестапо д-ра Макулі. Від цієї поїздки я тричі викручувався станом свого здоров'я, бо справді цілий час чув себе досить погано. Я передчував щось погане, а до того пригадалася мені приповідка, що «хто в Москву іде  —  голову несе», що зовсім добре можна пристосувати до ґестапа. Але і командир дораджував мені таки поїхати, що я врешті і зробив.

                                                На релігійні теми з шефом гестапо

Шеф гестапо жив у гарній віллі, яку хоронили наші хлопці. Коли зголошено моє прибуття, він зараз таки вийшов і запросив мене до свого салону. Після звичайних вступних чемностевих фраз впало несподівано його питання:

—  Яке ваше найгарячіше бажання?

—  Перемогти ворога — відповів я здивовано — і вільно зажити на своїй землі.

— А що найбільше любите?

— Гарний спів і театр.

— Гм... Це чисто духові речі. Але що крім цього? В мене ви можете мати все від коньяку, горівки та вина до найбільш тілесних розкошів.

—  За все дякую. Я хворий.

—  А що ви хотіли б, щоби я зробив? Я все можу.

—  Моє бажання, щоби чим скоріше закінчити щасливо війну. — При тім я завважив, що він не дуже був вдоволений моїми відповідями.

- А вірите ви в Бога?

— Так!

—  А в пекло?

— Так само, як у Бога.

— Чому церква займається політикою?

— Церква це теж держава і тому мусить нав'язувати стосунки з державами, щоби уможливити своїм вірним свобідно сповняти обов'язки своєї релігії. Отже все те робить не із-за земських, але небесних інтересів.

— Але багато єпископів і священиків займаються виключно політикою.

— Якщо такі є, то Церква і я таких осуджую.

Питання падали за питаннями так, що я не встигав відповідати. Питання ядерні, сухі.

— А чи існує гріх і чи він є злом, коли він належить до людської природи?

— Гріх існує і це кожному голосить його власна совість, особливо коли перший раз поповнить його.

           На лиці шефа ґестапо я запримітив зміну і зрозумів, що він має якісь викиди совісти і шукає заспокоєння. Мова зійшла на сповідь, але мої відповіді його не вдоволяли. Я запевнив його, що незадовго приїде до нас вчений і доктор теології, член Військової Управи, який зуміє йому все краще від мене пояснити та насвітлити його проблеми. На думці я мав о. мітрата Лабу, який незабаром таки і приїхав до нас. О. мітрат не завагався відвідати д-ра Макулі і вони довго дебатували, але на яку тему і з яким вислідом — не знаю. Не довго тривало, як шефа ґестапо усунено за якісь темні справи і що з ним сталося, мені невідомо.

           По повороті до реґіменту я мав похорони в Байоні. Був це перший випадок смерти. У похоронах брала участь ціла сотня. Вертаючися з похоронів, стрінув я німецького генерала Вермахту. Підступивши до нього на приписану віддаль, я коротко зарапортував, на що генерал з легкою усмішкою запитався мене, відколи священики хоронять ес-есів. Я пояснив йому, хто ми і яка частина. Здавалося, що моя відповідь заспокоїла його цікавість і вдоволила і тоді він коротко назвав себе: Фельдмаршал Роммель.

           З фельдмаршалом Роммелем я стрінувся ще раз в Б'яріц, коли перед інвазією оглядав укріплення на Атлянтику. Був це один з найславніших німецьких генералів в другій світовій війні, званий «лис пустині» за свої воєнні досягнення на пустині Африки в боротьбі з альянтами.

               Останнім актом, яким закінчено наш побут серед басків в Saliers De Born, було заприсяження реґіменту. На заприсяження приїхав губернатор Галичини, д-р Вехтер, а з Військової Управи інж. Крохмалюк, д-р Макарушка і, здається, полк. Бізанц. Після Служби Божої, в якій брав участь губернатор Вехтер, і після моєї промови, промовляв також губернатор, а тоді заприсяжено реґімент. Був це радісний день для вояків під кожним оглядом. Тоді вони також отримали цигарки, вино і кращий обід. Губернатор був вдоволений з вояцької постави наших вояків. Він обіцяв воякам покращання харчування, що й сталося. Але це не тривало довго. Незабаром знову вернулися до білої брукви.

                 По кількох тижнях мій командант вислав мене до губернатора з світлинами та звітом. Губернатор радо мене приняв. Я передав йому світлини і звіт, чим він втішився. Просив, щоби піддержувати в хлопців вояцького духа. По малій перекусці і чарочці доброго вина я попрощав губенатора тим більше, що до нього зайшли на наради якісь високопоставлені в адміністрації урядники.

           Повернувшися до реґіменту я застав наказ, що реґімент має перенестися до Люрду.

                                                                   Постій у Люрді

                 Побачити Люрд, найславніше чудотворне місце у світі, було моєю гарячою мрією і бажанням. Дуже гарний реферат про чуда Божої Матері в Україні і в Люрді слухав я вперше від бл. п. о. Йосафата Лабая, ЧСВВ, коли до Крехівського манастиря загостив був протоігумен хорватських Францісканів о. Родіч, пізніший єпископ в Білгороді, який щиро приняв василіянських схолястиків в першій світовій війні. Читав я також опис прощі до Люрду бл. п. о. Маркіяна Марисюка, ЧСВВ, редактора «Місіонаря», який ще більше розбудив був у мені бажання побачити Люрд. Та змоги бачити його перед тим я таки не мав. Щойно друга світова війна дала мені таку нагоду.

              До Люрду приїхали ми вечором і заквартирували напроти Люрду в готелі «Амбасадор». Сама думка, що завтра вже побачу Люрд, не дала мені спати. Заснув щойно над ранком твердим сном. Коли я пробудився, в золотім сяєві сонця купався не тільки цілий Люрд з своїми базиліками, але й величаві гори Піринеї. Незабутній образ! Ще сьогодні стоїть він мені перед очима. Перед полуднем пішли ми з командантом оглянути це чудотворне місце. Долішня базиліка в мозаїці, прикрашена золотом. Вийшовши з неї, завважив я над дверми напис у французькій мові: «Прибула, побачила, переконалася і навернулася». Підпис московської графині, але її прізвище не затрималося в пам'яті. Горішня базиліка в готицькому стилі — простора, гарна церква. Обидві святині світили пусткою, бо богомілля було заказане, а в неділі сходилися тільки місцеві вірні.

                    Незатерте враження зробила на мене Хрестна дорога в природній величині людини, а фундували її різні народи. Прийшло тоді мені на думку, чому ми, українці, не спромоглися на таку одну станцію? Тоді кожний з нас сміливіше вступав би на це святе місце і це робило б для нас не абияку пропаганду.

               Службу Божу для війська правив я в парохіяльній, міській церкві, а щодня в люрдській базиліці перед престолом св. Арх. Михаїла. Наш приїзд до Люрду наповнив страхом мешканців. Думали, що ми прийшли вистрілювати людей, а зокрема жидів. Тому під час візити у місцевого міського пароха я запевнив його, що ми не німці-есеси, а звичайні вояки, що вхопили за зброю до боротьби з безбожницьким комунізмом-большевизмом, який від десяток років нищить нашу батьківщину. Про мою заяву мусіло місцеве населення дізнатися, бо з цього часу воно заспокоїлось.

        Ми були в Люрді заледви кілька днів, коли наш командант дістав сумну вістку, що його одинокий син згинув на протибольшевицькому фронті на Кавказі. Ця вістка так на нього поділала, що він не видержав і розплакався і якийсь час був душевно зламаний. Просив мене, щоби я відслужив Службу Божу, хоч він самий, як партійний, не зможе взяти в ній участи. З того часу він ще більше заприязнився зі мною. Я часто служив св. Літургію за душу його сина в гроті, де об'явилася була Божа Мати.

       В Люрді стояли ми постоєм кілька місяців. Наш реґімент в Расі-По дістав наказ виїзду з Франції на боротьбу з партизанами, але куди — ніхто нічого не говорив. Заносилося на велике і гучне прощання, бо крім того наш командант передбачав, що він буде перенесений, що й незабаром здійснилося. Я порадив о. Голойді запросити на це нашу духовну власть — о. мітрата Лабу, який на нашу пропозицію приїхати до нас з такої оказії радо погодився і приїхав.

            Прощальний вечір відбувся в найкращій залі найкращого готелю. Зійшлися штаби двох реґіментів, кілька десяток старшин і два командири. В товаристві двох духовників ввійшов о. мітрат в військовій уніформі майора, а якого ми представили командирам і всім старшинам. Захоплення о. мітратом не було видно на лицях старшин. Ніхто навіть не припускав, що ця на вигляд незамітна людина — це ходяча енциклопедія, небувала доброта і людина високих чеснот. Вечеря затягнулася до ранку. Серед веселого настрою зачалися тоасти. Отець Голойда заповів промову о. мітрата. Всі насторожили свої вуха. Промова о. мітрата закасала промови всіх попередників і як під оглядом змісту, так і під оглядом знання німецької літературної мови, чого собі ніяк не могли пояснити старшини-німці. Хоч-не-хоч всі набрали респекту до слов'янина, якого завжди вважали чимсь менше вартісним від німців. Тоасти чергувалися дальше. Один промовець зацитував якогось німецького поета, а коли він скінчив, о. мітрат звернув увагу, що цитат був з іншого німецького поета, а не того, якого назвав промовець. Німці не могли заперечити правдивости спростовання і не могли з дива вийти, як слов'янин краще знає німецьку літературу від німця. З тієї хвилини боялися вже промовляти, але перейшли на спів і напитки. Це був для нас незабутній вечір, на якому о. мітрат гідно зарепрезентував наш нарід і нашу дивізію перед німецьким штабом своїм знанням і то не тільки свого рідного, але й чужого.

           По кількох днях реґімент з Расі-По від'їхав, як ми про це опісля щойно довідалися, на Волинь проти партизан. Залишилося там тільки дві сотні, які я перебрав у духовну опіку. Наш командант одержав перенесення до Зальцбурґу. Реґімент з Люрду мав перейти до Тарб, недалеко Люрду, куди мав прийти вже новий командант.

               Одного дня наш командант знову запропонував мені поїздку до губернатора в Галичину, до Львова, на що я дуже радо погодився. Тепер знову я мав передати щось губернаторові Вехтерові від нашого відходячого вже команданта. Я зараз таки вечором того самого дня вибрався в дорогу. В Мільгавзен, на менш-більш давній границі Франції і Німеччини, польова жандармерія щось довго приглядалася моїм паперам, але врешті пропустила.

На третій день ранком я вже був у Львові, а перед полуднем у губернатора. Я віддав грубу коперту від команданта губернаторові, який тепер виглядав прибитий, не та зовсім людина, що перед тим. На відході я дозволив собі запитатися, чи нема яких відрадних вісток для вояцтва.

— Є... і то великі, а саме буде самостійна Україна. Прошу це переказати.

          Попрощався з губернатором, попрямував я зараз до Митрополита і все те йому розказав.

— Німці війну програли, а нас запропастили. — Божий слуга видавався мені сильно задуманий і на його лиці пробивалася глибока журба, наче б всі журби впали на його праведну душу. Я попросив його благословення для усіх і попрощавшись, відійшов також з важким серцем.    

              Вернувся вже не до Люрд, але до Тарб, бо ще в дорозі довідався від польової жандермерії, що мій реґімент вже перенісся туди з Люрду.

                                           На новому місці з новим командантом

                 Тарб — це не велике, але гарне місто. В ньому народився один з найславніших французьких генералів, фельдмаршал Фош, що переміг німців в першій світовій війні. Тарб був також осідком єпископа.

                   Приїхавши до нового місця постою, я негайно зголосився дй нового команданта, щоби йому представитися і дати звіт, куди і за чим їздив. Командант звався Йостен, професор філософії в цивілю, несимпатична людина, крайній атеїст. Він завдав мені цілий ряд питань, як чому я їздив до губернатора, чи не можна було це вислати поштою і т. д. На всі питання він же ж і самий відповідав. Рад-не-рад я мусів тільки притакнути: "Jawohl, Herr Kommandeur!" Стільки було моєї розмови при першій стрічі з новим командантом.

                Командант нас не любив і виглядало, що був невдоволений, що його призначено командантом українського реґіменту. Натомість єпископ і місцевий парох мене радо приняли. Єпископ знав нашого митрополита. Населення, як зрештою і всюди, ставилося до нас неприхильно, бачивши на наших шапках труп'ячу голову.

               З Тарбу я мусів обслуговувати такі місцевості: Расі-По, Тулюзу, Ліон і менш відомі місцевості, де стояли наші сотні. В нашому реґіменті було чотирьох українських лікарів: д-р Ковальський, д-р Гаврисевич і ще двох, яких прізвища, на жаль, не запам'ятав. До Тарбу приїхав був з проти-большевицького фронту підстаршина «Н», який повнив службу в генерала Дітріха. Що він коло Дітріха робив, не знаю. Саме він розказував мені, що читав розпорядження з Берліну до генерала Дітріха, щоби знищити українську інтелігенцію.

               Жителів Тарбу ми скоро з'єднали собі церквою і піснею. Знову кожної неділі ранком ми маршували з піснею на устах до церкви. А хлопці співали так гарно, як рідко коли. Ранком жителі міста зривалися з ліжок, щоби слухати нашої мелодійної пісні. Провадити реґімент завжди чомусь призначувано підстаршину Лисяка. Він був дуже поставний і молодий і мав добрий голос до команди і це всім імпонувало. Церква і пісня здобули нам симпатії. Німецьких ес-есів ненавиділи.

                  Чим скрутніше ставало для німців на фронтах, тим рухливіші ставали партизани, яких було повно довкола нас, в лісах від Тулюзи до Бордо. Хто були партизани? У першу чергу були це прогнані з Еспанії еспанські комуністи, цигани, жиди, поляки, всякого роду дезертири і врешті наслані большевиками агенти. Не можна заперечувати, що не було національної французької партизанки, але ці дві різного роду партизанки звичайно не змішувалися. Чим ближче ставало до дня альянтської висадки на європейському материку, тим партизани більше на нас наскакували. Вони були здисципліновані, добре озброєні, особливо модерною англійською зброєю і мали досвідчених провідників. Німецького війська в південній Франції не було багато. Часто ночами було чути стріли, але хто і до кого стріляв, ніхто нічого не знав.

           Спершу всі старшини жили приватно, по готелях. Тепер прийшов наказ залишити приватні квартири і всім перенестися до касарень. Обслуга розкинених частин була дуже утяжлива і небезпечна, бо терен переважно лісистий, а в лісах кишіло від партизанів. Багато німців там впало від партизанських куль. На німців нападали і в містах. Бувало сидять в білий день на терасі гестапівці і преспокійно попивають собі винце, як ні звідси ні звідти посипляться стріли, на долівці остає кількох мертвих німців, а партизани зникли і ніхто їх не бачив. Дійшло до того, що майже кожної ночі партизани підкладали малі бомби під льокалі, в яких звичайно харчувалися ес-еси. Зрив бомби нищив цілковито буфети і ціле улаштовання. Був наказ, щоби ніхто з касарень не виходив одинцем, тільки по трьох і з пальною зброєю та гранатами. Після восьмої години цивільне населення не сміло знаходитися на вулицях міста. На кожному місці грозила смерть.

                                       Захід готовиться до скоку

                 Одного разу нас заалярмовано, мовляв, партизани мають наступати на Тарб. За п'ять хвилин наші хлопці були вже готові і вирушили проти партизанів в напрямі поблизького лісу. Доїжджаючи до лісу, хтось з наших обізвався, що в лісі напевно засілися партизани. "Bloedsinn" (нісенітниця) — відозвався німецький старшина, але в тому самому моменті посипалися стріли з скоростріла, вбиваючи двох наших хлопців: Ничая, що був зверхником в Духовній Академії у Львові і ще одного. Наші хлопці без наказу повискакували з грузовиків, розсипалися в розстрільну, щоби окопатися і ждати дальших наказів. Але дальших наказів не було кому давати. Тоді один наш вояк, родом з Львова, сам дуже відважний, зорієнтувавшися, що діється, а одночасно завваживши німецького офіцера позаду вояків, підскочив до нього з жаданням, щоби він ішов вперед, як годиться старшині, і провадив вояків у бій. Офіцер не мав виходу і мусів послухати визову нашого вояка. Тоді зловлено двох партизанів, яких німці опісля розстріляли. Німецький офіцер невідомо коли зник з реґіменту, а наш вояк за відвагу одержав нагороду.

                 Коли партизани довідалися, що гестапо розстріляло схоплених їх товаришів, поставили командирові ультимат: якщо німці будуть розстрілювати схоплених партизанів, то за одного партизана піде десять німецьких офіцерів. Ціла справа пішла до Головної Команди в Парижі і звідтам прийшла інструкція, щоби полонених партизанів трактувати, як полонених на фронті вояків, але не так, як совєтських, тільки нарівні з англійськими і американськими полоненими.

               На заході також витворилося пекло. Цілий Божий день шуміли пропелери літаків, які скидали тонни заліза на залізничі станції, на мости, на залізнодорожні та биті шляхи. Важко було проїхати по шляху автом, бо по ньому сипалися з літаків кулі з бортової зброї. У лісах і з лісів доходили стріли, цілі поїзди вилітали в повітря... Довкруги стояли пожари... клекотіли вибухи... стогнала земля. Серед таких обставин приходилося і треба було обслуговувати частини поза Тарбом.

             Одної неділі прийшлося мені поїхати до містечка, віддаленого 70 кілометрів від Тарбу. На шляхах стрічав попалені авта, трупи військових і цивільних, повбивані коні і порозкидані вози. Страшний образ. Щасливо доїхав до місця призначення. Відправив Службу Божу, поладнав деякі справунки, пообідав з старшинами і вступив до пароха, якого я вже був запізнав перед тим. Саме від нього я довідався, що в Римі помер якийсь високий достойник нашої церкви і назвав прізвище: Ткачук. Я вияснив йому, що то протоархимандрит Чину оо. Василіян.

                Вибираючися в поворотну дорогу до Тарбу, я був приготований на певну смерть, але все-таки щасливо під вечір добився до своїх, Приблизно яких десять днів після того одержали ми наказ, що реґімент відходить до дивізії. Для оборони перед партизанами міста мали остати тільки три сотні... Реґімент від'їхав, а я з останками остався. Переживали ми тоді найтяжчі і найбільш небезпечні дні.

             Навантаживши всякого добра на кілька авт, наш командир від'їхав до Парижа, а на своє місце призначив заступника. Інші німці теж повиїжджали до Парижа. Осталися тільки гестапо, адміністрація і наші три сотні для ліквідації реґіменту і оборони міста. Щоночі чути було вибухи гранат; з касарень не вільно було нікому без дозволу самому виходити. Виходити могли тільки по кількох при зброї. В касарнях вкопано гармати і виставлено чотири скоростріли. День і ніч патролюють місто сильні стежі, бо зі всіх сторін ми окружені партизанами. Французи не доставляють більше ні м'яса, ні картоплі. На наказ партизанів бойкотують нас цілковито. Навіть купити нічого не можна за німецьку марку. їмо тільки густу зупу і зимні закуски. Серед таких обставин ми довідалися про висадку альянтів в Нормандії.

               Про перебіг висадки ми не мали правдивих відомостей. Навпаки, ми чули про успіхи німецької зброї та про невдачну інвазію. Такі самі інформації мали й німецькі старшини. Коли вже німці довідалися остаточно правди, принишкли, як трава і ходили мов отруєні. З розпуки офіцери, а було їх ще біля 25, почали страшно пити. Такий стан тривав понад два тижні. Партизани могли були без бою забрати місто і всіх вистріляти. Чому цього не зробили, не вмію собі пояснити. Тиждень перед св. Іваном прийшов наказ до сьомого липня опустити Тарб і, забравши з собою все майно, виїхати до Німеччини.

                Цілий тиждень вантажили добро, якого зібралося на 80 вагонів. Я ще в останнє поїхав до Люрду і там в горішній базиліці встромив за образ біля престолу образець з написом: «Люрдська Божа Мати, рятуй світ і Україну! Подай волю всім поневоленим народам».

            Востаннє помолившися в Люрді, я вернувся до Тарбу. Праця на станції кипіла. Навантажені грузовики приїжджали з міста, а другі порожні верталися до міста. Навантажували всяке воєнне добро: величезні запаси взуття, білизни, уніформів, амуніцію, гармати, коні та вози і інше «воєнне добро», як сінники, подушки, фіранки, мосяжні клямки, столи, фотелі, крісла, величезні бочки вина, безчисленні «батареї» коньяків і ін. Все те добро мали ми привести до Німеччини. Партизани тільки підсмішкувалися і переказували, що зайва наша праця, бо далі, як 50 км. ми не поїдемо.

              Відгрожування і глузування партизанів слід було брати поважно. Кожного дня по радіо повідомляли про міновання залізних шляхів, про зриви рейок, про бомбардування станцій і мостів. Поїздами майже ніхто не їхав. Комунікаційним середником стали автомашини, якими користувалися теж і військові.

                          «Відступаємо на заздалегідь приготовані місця»

                    Точно на св. Івана ми вирушили з Тарбу через Люрд в напрямі на Бордо. Десь біля години третьої після обіду під'їжджали ми до Бордо. Тепер почули ми страшні вибухи бомб і побачили пожарі такі, яких я ще в своїм життю не бачив. Американці збомбили станцію. Ми задержалися декілька кілометрів перед станцією, але в дуже небезпечнім місці. По обох боках залізнодорожнього шляху лежали розкидані сотні бочок бензини. Вистачало одної іскри, щоби все зотліло на попіл. Але ми мали щастя...

                  Всі були того переконання, що будемо змушені задержатися тут декілька днів. За дозволом команданта транспорту я і д-р Гаврисевич пішли в місто. Вечором точно на год. сьому, як було нам сказано, ми вернулися, але на наше збентеження, ми поїзду вже не застали. Транспорт виїхав без нас. Ми мусіли знову пішком вертатися до Бордо, щоби в команді дістати відповідні папери. З паперами трудностей ми зовсім не мали і пустилися негайно на найближчу станцію доганяти наш транспорт. Але там ніхто про такий транспорт нічого не чув. Довелося нам на другий день вже поспішним поїздом доганяти наш транспорт. Перед Тур Поатіє представився нам страшний образ. Зі станції ні сліду. Три паровози запороли своїми передами в землю так глибоко, що тільки їх кінчини виглядали на світ Божий. По обох боках порозкидані спалені вагони, земля порита розривами вибухаючої амуніції, спалені коні і кілька спалених людських істот. Все вказувало, що така судьба стрінула наш транспорт.

                   Не оставало нічого іншого, як далі рискувати і продиратися лісом до другої станції, що ми й зробили. Туди ми щасливо продісталися і всіли в задні вагони (такий був припис) першого поїзду, який попав під руки, а який від'їжджав в напрямі на Париж. Над ранком наш поїзд збомбили літаки, але два задні вагони вийшли ціло і ми були врятовані.

          Тепер перед нами знову стало питання, що робити далі? Довкола нас партизани, на поїзд нема що надіятися. Треба було пішком продиратися яких 150 км. до Парижа. Мій товариш мандрівки не і дуже то хотів, але іншої ради не було.

          Як тільки ми війшли в найближче село і вступили до гостинниці, зараз попали просто в руки партизанам. Вони нас обступили і засипали різними питаннями. Я пояснв, що ми не німці, що ми українці, а втікаємо: від німців. Відзнак ми жодних не мали, як теж не мали військових книжочок, тому партизани повірили, що ми якийсь чужинецький запасовий курінь. Вони нас нагодували і під вечір автом завезли до Тур і порадили нам кожного дня в іншім місці спати,
бо там ще господарить гестапо. Як теж вимагали від нас, щоби ми нікуди не виходили.

         Першої ночі ми ніяк не могли заснути з поденервовання. Біля півночі почули ми вибухи. Це бомбардували містечко. Будинок, в якому ми мали нічлігувати колибався, як деревце серед бурі. В домі переполох, страшний крик, всі сходять до пивниці. Я таки остав наверху. Літаки бомбили яких три чверти години, і здавалося, що бомби спадали десь близько нашого будинку. Щойно ранком ми довідалися, що це бомбили великий німецький транспорт, сім кілометрів від Тур. А насправді, як ми це опісля ствердили, це був наш транспорт. Пропало там багато майна, дуже багато забрали партизани, особливо взуття і білизну. Там партизани захопили багато наших хлопців в полон. Вони опісля мусіли вирівнювати ями від бомб, хоч на загал партизани з ними добре обходилися. Якась частина наших хлопців таки осталася з партизанами. Мала частина нашого транспорту з частиною збереженого добра по кількох тижнях таки добилася до Німеччини.

                         Кінець війни неухильно зближався. Коли большевикам пощастило побити німців під Дуклею і пройти дуклянський просмик, німці бісилися і злість свою виливали, караючи наших.вояків за найменші провини. До Чадци привели на розстріл з Жіліни одного нашого вояка, який в якійсь дрібничці не послухав підстаршину. Походив він з самого Львова. Останні його слова перед смертю були:

   — Хай згине Гітлер і Німеччина! Хай живе Україна!

           Другим разом так само в Чадці вели на розстріл під ліс. Мусіли переходити залізничий шлях. Саме в той час над'їхав поїзд, отже треба було заждати. Засуджений до розстрілу використав момент і як стріла перебіг залізничий шлях перед самим переїжджаючим поїздом. Ескорта осталася по цьому боці поїзду. Заки поїзд пристанув, засуджений щасливець був вже в лісі, куди ніхто не мав відваги йти. Так отже наш вояк врятувався від смерти.

                                                                       Останні судороги

              Німецька армія опускала фронт і верталася до Німеччини, а наша дивізія перейшла до Австрії і там ще якийсь час кривавилася з большевиками. Мій запасний курінь перекинено на західню Стирію проти партизанів найперше в Ґаліції, Дойчляндсберґ, а відтак у Фелькермаркт-Каринтія. Там партизани Тіта вбили якогось командира і кількох старшин. Наші сотні стояли в Гайнбурзі і Фелькермаркті. Ставало щораз небезпечніше, бо війна добігала свого кінця , і німецька армія на очах розкладалася.        

              Туди до нас приїхав голова Українського Національного Комітету ген. Шандрук і там ми складали присягу, тепер вже іншу: «Присягаю на український національний прапор, не шкодуючи ні життя ні здоров'я, скрізь і повсякчасно зі зброєю в руках боротися за український нарід та за свою батьківщину, Україну. Свідомий великої відповідальносте присягаю, як вояк українського національного війська виконувати всі накази своїх начальників слухняно і беззаперечно, а службові доручення тримати в тайні».

               Зближався наш Великдень. Великоднім празником і промовою в св. Юрі у Львові зачинав о. мітрат Лаба творення дивізії і Великоднем; приходилося її кінчити. На Службі Божій були всі наші сотні, ген. Шандрук, губернатор Вехтер (який теж там опинився, утікаючи на захід) і інші. Я здається, говорив про славу Христового гробу і про славу гробів українських героїв в майбутньому. Ця промова видно подобалася ген. Шандрукові, бо завжди мені про неї згадував, хоч я її собі не пригадую тепер.

                      Свята проходили... Наш штаб одержав ультимат від партизанів Тіта, щоби на другий день (вівторок) до год. 12 опустити місто. Але штаб злегковажив собі цей ультимат і навіть нікому про це нічого не згадував. Я мав квартиру приватну за містом. Несподівано з'явився у мене вояк з повідомленням, щоби тікати, бо в місто вмаршировують тітовці. Я оставив все і мій поспіх врятував мене. А німецькі штабісти пили цілу ніч і в п'яному стані захопили їх партизани Тіта. Одну нашу сотню захопили разом з старшинами тітовці. Багато опісля втекло, але чи всім пощастило врятувати себе втечею — важко сказати. Інші сотні подалися горами та лісами на Стирію, деякі оставалися в німецьких рільників, а інші мандрували далі на Зальцбурґ. Так закінчилася одисея поліційних реґіментів.

______________________
¹ О. Данило Д. Ковалюк, ЧСВВ, капелян 1-ої УД УНА, опісля душпастир українців-католиків у Стирії та Каринтії, помер на 74 р. життя після важкої і довгої недуги 14. 2. 1970 р. у місті Ґрац, Австрія. 
 ² Полк. А. Бізанц перебував після війни якийсь час в Зальцбурзі, опісля у Відні. Зрада привела до його арештовання та видачі полякам.
³ Губрн. Вехтер скривався після війни в Італії в шпиталі Милосердних Братів і там помер на чахотку.

МИКОЛА ЮНАКІВ

Михайло Садовський
генерал-хорунжий Армії УНР

                Генерального Штабу Генерал-Полковник Армії УНР

Гвардія вмирає, але не здається. 
Наполеон І

 Минає й відходить в туманну далеч день за днем... Минають і відходять від нас події; відходять люди. У вічність відходять і наші чільні національні й державні провідники; відходять і полководці нашого збройного змагу...

 За найчільнішого, за Вождя Війська Українського, Головного Отамана Симона Петлюру — хоч не все, хоч не повно, хоч не так яскраво, не в тому сенсі може, щоб його постать промінювала для нащадків, для поколінь прийдешніх, та все ж дещо вже записано, та вже все щось є, бодай канва для майбутніх істориків. Проте про його найближчих помічників, за тих, що з його наказу розробляли стратегічні пляни, а другі ті пляни на полі бою в чин переводили, збройно змагаючись з ворогом, про них. майже нічого не сказано, нічого не записано. Чи ж це є добре? Чи ж ми, сучасники, є в порядку? Авже ж, що ні. Бо ж їхній чин, їхній досвід мусить стати школою, дороговказом для всіх тих, які змінять попередників на їх варті, для всіх тих, що продовжуватимуть ними розпочате, що поведуть у бій полки, що докінчуватимуть все те, чого не судилося здійснити їхнім попередникам.

Так отож розпочнімо, поки ще пам'ять не зраджує, реєструвати, хочби наших покищо найвищих військових провідників, наших полководців славного героїчного українського війська обох  його складових частин — Армії Української Народньої Республіки та Української Галицької Армії. Почнімо фіксувати бойові чини та славетні діла наших визначних військових діячів, ба навіть їхнє приватне життя, з якого теж можна буде нашим майбутнім поколінням зачерпнути немало доброго і повчального.

Розуміємо й наперед самі тут скажемо, що праця наша не буде наскрізь досконалою, повною та вичерпною, бо пишемо з пам'яти, без документів, без джерел. І тому будемо дякувати за кожний рядок, добавлений до цього, бо ж і це може дати майбутньому історикові матеріял для вичерпних характеристик наших полководців.

У далекому чужому Тарнові в Польщі від 3-го серпня 1931 року, ген-ген за містом, на католицькому цвинтарі, що розташувався на узбічу цього міста, стоїть самотня могила. Хоч могильна земля вже ствердла, але ще свіжою є пам'ять про того, хто в ній лежить. А спочиває там наш старий приятель, товариш по зброї, видатний український генерал Микола Юнаків, який склав на чужині свої шляхетні кості, не дочекавшись світлого, радісного дня повороту на визволену від ворога батьківщину.

Генерал-полковннк Микола Юнаків, Начальник Української Академії Генерального Штабу, Начальник Штабу Головного Отамана з'єднаних армій УНР і УГА 1919 р.

Народився Микола Юнаків у м. Чугуєві на Харківщині в Україні 6-го грудня 1871 року. Про своє походження ось так сам він писав мені в вересні 1927 року: «Дід мій, як мені відомо, був полковником Бужського козацького війська, що на старість осівся біля містечка Новий Буг на Херсонщині у місці збігу р. Інгулу з р. Сагайдаком. Там він мав досить велику власність, яка потім перейшла у спадщину до мого батька, де я ще хлопчиком не один раз бував. Прізвище моє складається з коріня «юнак» та приставки «ів». Корінь, звичайно, слов'янський (український, сербський, болгарський, польський, але в жодному разі не московський). Приставка ж являється або наслідком примусового обмосковлення, яке, як відомо, часто практикувалося в Росії у ХVІІІ-му столітті, або є звичайним українським придатком до коріня прізвища якогось з моїх предків у значенні — «юнаків син», що також було звичайним частим явищем в Україні. Мати моя була родом із Харківщини з давнього українського роду Пісоцьких. Щоправда, була вона несвідомою, але стихійною українкою, називала себе «малоросіянкою», але все життя підтримувала в своїх дітях любов до нашої рідної мови, пісні, рідного вкраїнського національного вбрання, рідних звичаїв й мистецтва. До самої смерти з замилуванням згадувала вона той випадок, коли повернувшись по довгій відсутності додому до Чугуєва, зустріла мене в тому стані, коли я вже почав говорити, і що першим моїм реченням, зверненим до неї було: «та де ж це ви були так довго...»

Дитинство своє Микола Юнаків провів в Україні, але вчитися й пізніше служити в війську довелось йому в Московщині, куди було перенесено на службу батька його Леона, генерала російської армії. Середню освіту М. Юнаків здобув в Орловському кадетському корпусі, після чого перейшов до Павловської військової школи в Петербурзі, звідки й вийшов в ранзі підпоручника. В 1891 р. він вступив до лейб-ґвардії Семенівського полку, що стаціонував у столичному тоді російському місті Петербурзі.

В 1897 р. М. Юнаків закінчив високу військову освіту в Миколаївській Академії Генерального Штабу й відтоді займав різні становища старшин генерального штабу аж до начальника штабу дивізії включно; одночасно викладав він і воєнні науки в Оранієнбаумській офіцерській стрілковій школі та в Пажеському кадетському корпусі. В 1907 р. М. Юнаків почав свою службу в тій же Академії Генерального Штабу, де здобував високу воєнну освіту, на посаді викладача воєнних наук та наставника слухачів академії.

У січні 1907 р. М. Юнаків захистив дисертацію на тему «Похід Карла XII в Україну в 1708-9 роках», після чого дістав призначення на становище екстраординарного професора Академії по катедрі воєнного мистецтва; за ту ж дисертацію дістав він і від Російської Академії Наук ще й почесну нагороду — премію графа Уварова. Після схвалення у 1911 р. на конференції Академії Генерального Штабу нового наукового твору М. Юнакова під назвою «Російсько-Японська війна 1904-1905 рр.» він був призначений ординарним професором Академії.

До цього необхідно ще додати, що М. Юнаків, бувши вже професором академії, написав велику наукову працю «Велика Північна Війна» (Велікая Сєвєрная Война), в якій сильною логікою й фактами збиває необосновані твердження російських істориків, ґлорифікаторів царя Петра І про його блискучі таланти у веденні війни з шведами. Цей твір Юнака є широко відомий у світовій військовій літературі і служить важливим джерелом для студій російської воєнної історії чужинцями.

В академії генерал М. Юнаків належав до складу прогресивної групи професорів, що мала на меті провести радикальні зміни в програмі й методах навчання в Академії. З уваги на те, що наміри цієї групи професорів не знайшли підтримки у тогочасного військового міністра Сухомлінова, ген. М. Юнаків змушений був у лютому 1914 р. залишити службу в Академії й прийняти посаду муштрову командира бригади 37 пішої дивізії, що стаціонувала в столиці. На цьому становищу розпочав ген. М. Юнаків і свою участь у Першій Світовій війні. Внедовзі перенесли його на посаду начальника штабу 25-го армійського корпусу, а трохи згодом на становище начальника штабу 4-ої армії, а потім командира 7-го армійського корпусу й нарешті став він командуючим 8-ою армією, а в грудні 1917 р. з того високого посту московська революційна влада усунула його за підтримку національного руху в його армії. Цією датою М. Юнаків у ранзі генерал-лейтенанта закінчив свою службу в московському війську, від'їхавши з фронту за дозволом армійського революційного комітету в двомісячну відпустку на лікування до Харкова із зобов'язанням по скінченні відпустки прибути до Петрограду в розпорядження тодішнього військового комісаря Л. Троцького.

У Харкові ген. М. Юнаків вирішив не вертатися на службу в московському війську, а вступити на службу Україні. З цією метою він прибув до Києва, де відразу ж був прийнятий на авдієнції у Симона Петлюри, якому запропонував себе до його послуг. Дуже тепло прийняв ген. М. Юнакова Симон Петлюра, який в часі Першої світової війни був у підлеглості Юнакову, і скерував його до тодішнього генерального секретаря військових справ Порша. Від Порша ген. Юнаків дістав пропозицію обняти командування 4-тою армією, яка стояла на фронті в Румунії, але прийняти цього становища генералові не довелось із-за наспілих подій, як ось большевицькі розрухи в Бесарабії, бомбардування червоними військами під проводом жандармського царського полковника Муравйова Києва тощо. Після заняття большевиками Києва ген. Юнаків утік з великими труднощами до свойого рідного Чугуєва й там переховувався аж до приходу українських і німецьких військ.

У травні 1918 р. за часів Гетьманату ген. М. Юнаків прибув знову до Києва і в липні дістав від тодішнього військового міністра ген. Рогози призначення обняти становище голови комісії по утворенні військових шкіл в Україні. На цьому пості ген. Юнаків виявив надзвичайні організаторські здібності та великий виховний педагогічний досвід. До речі буде тут згадати, що названа комісія одноголосно ухвалила творені в Україні військові школи називати юнацькими, запозичивши корінь тієї назви від прізвища голови комісії Юнакова, водночас і від української молодечої назви «юнак».

По закінченні праці у згаданій комісії ген. М. Юнакова призначено на становище Начальника Головної Шкільної Управи Військового Міністерства, на якому він мав завдання перевести в життя все те, що накреслив теоретично в комісії творення українських військових шкіл. Я пам'ятаю ще й сьогодні, яке добре враження зробив новопризначений Начальник Головної Шкільної Управи ген. Юнаків на особовий склад тієї установи, коли знайомився з ним при вступі на той пост та як потім успішно й гармонійно йшла кипуча праця у нас під його вмілим керуванням. Не довго одначе тішились ми з його присутности серед нас, бо вища військова влада призначила діловитого та енергійного ген. Юнакова на новий, значніший і більш відповідальний пост у війську — начальника Української Академії Генерального Штабу. Одначе не судилося йому відкрити ту академію на рідній землі та віддати їй все те глибоке знання військової штуки, організаційний хист і довголітній досвід, що він їх набув за час своєї професорської праці в російській академії, бо ген. М. Юнакову прийшлося в січні 1919 р. евакуюватися з Києва.

За часів Директорії ген. М. Юнаків деякий час перебував на становищу Головного Інспектора Військ Української Народньої Республіки, а потім помічника начальника Головної Ґеодезійної Управи Військового Міністерства. Від серпня 1919 р. по січень 1920 р. займав ген. Юнаків найвище в Українській Армії становище Начальника Штабу Головного Отамана, коли то були поєднані в одну органічну цілість Наддніпрянська й Наддністрянська Армії — Військо УНР і УГА. Тоді то ген. Юнаків опрацював операційний плян походу з'єднаних українських армій для здобуття столиці України Києва й доручив виконання того пляну трьом корпусам: Запорозькому Армії УНР в команді полковника В. Сальського й 1-му та ІІІ-му корпусам УГА в команді генерал-четарів Кравса та Микитки. Вже на чужині ген. М. Юнаків був радником Української Дипломатичної Місії в Варшаві, а потім військовим міністром і головою Вищої Військової Ради. За віддану корисну службу Україні й рідному війську уряд України нагородив генерала Миколу Юнакова найвищим військовим ранговим ступнем генерал-полковника.

Численні евакуації й зв'язані з цим часті переїзди, часто-густо в дощ у непогоду та осінню стужу на селянських підводах, пізніші злидні емігрантського життя на чужині, особливо ж у Тарнові та Ченстохові, де часами доводилось провадити напівголодне існування, — підірвали здоров'я струдженої, порівнюючи ще й не старої людини, а відсутність засобів на лікування й до кінця підрізали сили ген. Миколи Юнакова. Ще в році 1927 ось що писав мені він про стан свого здоров'я: «...у березні страшні припадки невралгії лицевого нерва примусили мене таки взятися за енергійне лікування цієї жахливої хвороби. Під час лікування виявилося крім того, що я вже здавна хворію на артеріосклероз і склероз кровоносних мозкових судин, що виявляється в припадках в области серця і в щоденних болістях в області тімені. Хвороба ця дуже запущена й вимагає енергійного лікування, бо загрожує внутрішнім виливом крови в околиці серця або в мозок. Не дивлячись на лікування, я ввесь час почуваюся все слабшим і слабшим і, як бачите, стаю цілком інвалідом».

Не зважаючи на такий нужденний стан свого здоров'я, ген. М. Юнаків все ще хотів щось робити, хотів бути ще корисним нашій національній і державній справі. В одному із своїх листів він писав; «Все рівно вмирати колись треба буде. Досадно лише те, що в періоди передишки від болю голови в умовах можливої праці я міг би ще бути корисним для справи, бо голова працює добре і треба б лише створити відповідні умови для моєї роботи, але, на жаль, не тільки умов тих створити неможливо, але навіть засобів на лікування не можливо знайти». Та все ж ген. М. Юнаків не залишався таки пасивним. Він і надалі виконував службові доручення Уряду УНР, брав активну участь у житті своєї тарнівської української колонії. На делегатському з'їзді української політичної еміграції в Польщі в 1928 р. його було вибрано членом Ради Українського Центрального Комітету. Цікавився і слідкував він за новою українською літературою й приймав активну участь у працях Українського Воєнно-Історичного Товариства, як його голова й член редакційної колегії органу Т-ва, журналу «За Державність».  

За моєю порадою в останньому році свого життя ген. М. Юнаків написав спогади про свою участь у боротьбі українського народу за Волю і Державність. Треба думати, що спогади ті написані так же талановито, як були написані ним його наукові праці, що дістали колись заслужене признання й високі нагороди. На жаль, нікому невідомий зміст тих спогадів, бо щойно по смерті генерала довідалися, що автор спогадів закопертував їх, забезпечив ляковими печатками й застеріг написом, — «Відкрити по 30-ти роках з дня моєї смерти». На його бажання у власному заповіті ті спогади були відіслані до одної з українських інституцій в Канаді. (Невідомо якої — редакція «В. К.»).

Доля є невблаганою, а смерть безжалісною; вона не розбирає, хто кому потрібний чи корисний, чи навіть необхідний для свого оточення, для тієї чи іншої справи; косить вона намічені жертви повздовж і поперек. Так сталося і з генерал-полковником Миколою Юнаковим: в дні 2-го серпня 1931 року перестало битися шляхотне серце лицаря й вірного сина свого народу, який не завагався покинути великих надбань у чужому війську та перейти на службу своїй Батьківщині й то в часі для неї найтяжчому, в часі непевному — в боротьбі.

Українська суспільність, бойові товариші генерала та представники уряду Української Народньої Республіки в міру сил та спроможности достойно вшанували пам'ять покійного, віддавши йому останню пошану. В палких надгробних промовах його товариші по зброї, генерали Армії УНР запевняли, що нарід український по своїм визволенні з ярма не забуде дорогого покійника на чужині осамітненого, а забере додому шляхетні кості-останки й складе з почестями їх в Пантеоні Славних нашої Столиці Золотоверхого Києва на берегах Дніпра-Славути.

(Написано в 20 роковини з дня смерти Покійного. М.С.)

ПРИМІТКА: — Оригінал повищого, рукопису ген. М, Садовського, ніде ще недрукований, переховується в Музею ім. ген. М. Садовського при УВАН в Канаді в Вінніпегу. Копію того рукопису передав до друку в «В. К.» в СТОЛІТТЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ген.-полк. М. Юнакова (1871-1971) пполк. Микола Битинський, колишній секретар Українського Воєнно-Історичного Інституту в Торонті. 

Редакція «В. К.»

ПРОРИВ З ОКРУЖЕННЯ

Василь Верига

(Гляди «Вісті Комбатанта» ч. 2/71 — «Під Білим Каменем»)

                                                           Вперед, але куди?

Коли нас побудили, сонце вже було схилилося за обрієм і на землю насідав вечірній сумерк. Ані Палієва. ані німецьких генералів не було видно. На польовій дорозі побіч нас зібралося вже чимало війська і довга колона військових грузовиків, на яких розмістилися німці-вермахівці. День 20 липня перейшов у минувшину і западала ніч. Старшини розділили наш гурт українських вояків на групи і призначили до різних грузовиків. Короткий, але здоровий сон підкріпив мене, а самий факт, що їхатимемо вантажними автомашинами і що вже не будемо йти піхотою, підносив нас на дусі. Ситуація, здавалося, змінилася на краще. Нарешті грузовики таки рушили вперед. Куди це «вперед» — ми не знали, на всякий випадок ми вже не стояли на тому самому місці. Та наша радість не тривала довго, грузовики не посунулися мабуть ні сто кроків, як знову пристанули.

На авті, де я з іншими нашими вояками примістився, вермахтівці дивляться на нас з ненавистю, бо ж ми добровольці дивізії «Галичина» є причиною, що війна продовжується. Якби не ми і нам подібні — війна була б вже мабуть «капут» і ці всі вермахтівці утікали б уже прямо «нах гаймат» — на батьківщину.

Хтось там свариться за місце на автомашині, бо нас напхали, як оселедців у бочку... Я примістився стоячи на самому кінці грузовика і тому мав змогу хоч дещо бачити, що діялося довкруги нас. Інші сиділи або стояли під брезентом; одні з них перемучені дрімали, інші знову ж дискутували таки про кінець війни. Побіч мене стояв якийсь підстаршина з автоматом у руці і слідкував за околицею. Але багато і так бачити не можна, бо ми саме стояли під ліском. Направо від нас дерева росли аж до самої дороги, наліво мокре трясовиння заросле водоростом. Звідтам ліниво випливав невеличкий потічок, а за ним простягалася поляна. Саме в тому ж часі німці впровадили на поляну невеликий, десять до двадцять осіб, гурт совєтських полонених. Були вони не дальше як п'ятдесять кроків від місця, де стояла наша автомашина. Нагло з гурту полонених продерся розпучливий крик:

   — Камерад, камерад, ніхт шіссен! — (Товаришу, товаришу, не стріляти!).

Але «камерад», якийсь німака, що стояв з автоматом перед групою полонених, не звертав уваги на розпачливе прохання полонених. Посипалася серія з автомата і невеличка група полонених з криком і стогоном повалилася на землю. «Камерад» підходив до кожного зокрема і поодинокими пострілами впевнювався, що полонені дійсно переставилися на другий світ. Клаптик української землі знову зросився людською кров'ю, але чиєю? Невже ж нашого ворога? А може ті полонені були «большевиками» тільки тому, що під примусом вдягли совєтську уніформу так само, як ми були «німцями», маючи на собі німецьку уніферму? Може під їхньою совєтською уніформою билося щире серце української людини, якій ось той німака проти всіх гуманітарних засад світу відобрав перед хвилиною життя?

Цю трагічну сцену бачило з нас тільки мабуть чотири або п'ять душ, які стояли на самому кінці грузовика. Розстріл полонених викликав на нашому авті негодування, особливо серед нас українців, бо мабуть кожний з нас думав однаково, що між полоненими могли бути і наші брати — українці. "Das ist ja die Ursache warum die Deutschen wieder zurueck in Galizien sind und nicht derseits der Uralgebirge. Das ist es ja warum ihr den Krieg verloren habt"* — не звертаючись до нікого особисто, я сказав голосно.

Якийсь німака, що зачув мої слова, почувся ображеним і почав сипати нецензурними епітетами під адресою українців - взагалі, а під моєю зокрема. Українці обрушилися і собі так, що німець розлобився і спрямував свій автомат прямо на мене. Німець-підстаршина, що стояв біля мене, вхопив цього зухвальця за руку і відобрав автомат. Небагато бракувало, щоби розпочався новий фронт таки на автомашині, бо в моїй обороні стали всі українці, яких на цьому авті було мабуть з десяток. Одначе більшість німців зовсім не бачила тієї сцени і не брала участи в тій перепалці. Можливо, що й між ними було немало таких, що не одобрювали такої жорстокої і нічим не виправданої поведінки з полоненими на фронті вояками.

                                                 Проти спраги — оцет

Темна ніч прилягла до землі, а ми все ще не рухалися з місця. Колона грузовиків застрягла, бо мабуть і не було куди дальше їхати. Мені зовсім не усміхалася можливість бездільно ждати в безконечність, коли рушить колона. Я зіскочив на землю, бо хотів все-таки побачити чому далі не їдемо. До мене прилучився якийсь стрілець з нашого куреня і ми повільно почали просуватися вздовж колони грузовиків.

Спрага пекла мене і далі, я все таки хотів знайти якесь джерело води. Але ніч була темна, як серед глухої осені і побачити що-небудь було майже неможливо. Просуваючися з трудом вперед, ми ствердили, що вся дорога була затарасована грузовиками та возами, запряженими в коні.

У темряві нам видалося, що направо від нас щось заблищало, як би плесо води. Ми спрямували поспішно свої кроки в тому напрямі в надії, що там знайдемо свіжу чисту воду. Наближившися до того плеса, ми справді станули над якимсь ставом, але його береги були такі болотнисті, що це становило справді проблему, як туди дібратися. Ми просувалися дуже обережно, провірюючи мокрий грунт під ногами крок за кроком, щоби тільки дістатися до цеї вимріяної води. Але всі наші зусилля були даремні. По нашому лівому боці, якщо взагалі можна було орієнтуватися в нічній пітьмі, було вже поле. Отже ліс закінчився.

Ми зійшли з дороги на поле, надто не віддалюючися від неї, і так просувалися далі наперед. «Голодній кумі хліб на умі» і так було в мене з бажанням хоч промочити уста. Вперто я розглядався більше за можливістю знайти воду, як за чим іншим. В одному місці я таки завважив, що щось ніби сіріло. Я подався в тому напрямі і вже після кількох кроків я відчув під ногами витовчену землю, на якій валялися різні залишки недавнього мабуть таборовання вояків. Я почав водити руками по землі і в руки попадалися різні порожні бляшанки з консерв та пляшок. Нарешті попала мені в руки важка пляшка — значить повна, а до того ще й закоркована. Я був певний, що це не вода, але могла бути зовсім добре якась горілка. Але яка різниця? Щонебудь, щоби тільки мокре. Але ба! Пляшка була солідно закоркована.

Хоч вешталися різні вояки, все таки ніхто не міг вдоволити мого прохання, бо такого люксусу як коркотяга ніхто при собі не мав. Пробував я витягти корок багнетом, але й це не вдалося, бо багнет мав зашироке вістря. Я почав вивертати свої кишені, щоби найти там щось пригоже отворити врешті пляшку. Але все, що міг найти — це якийсь невеликий цвях. Але й ним я нічого не міг вдіяти, бо цвях був замалий і затонкий. Корок уперто не подавався ні сюди ні туди. Врешті мені вдалося прожолобати маленьку дірочку так, що на пальцях відчув я якийсь плин. Ну, нарешті! Я перехилив пляшку до уст і втягнув в себе ковток невідомого плину. Дірка була справді маленька і на солідний ковток не було місця, але це що капнуло на язик вистачило, щоби мене переконати, що це ніякий алькоголь, чи взагалі який-небудь напиток, яким би вдалося погасити хоч частинно спрагу. По таких великих зусиллях в мене на руці була пляшка... звичайного кухонного оцту, з яким навіть і кухар не хотів возитися!

— Добре й так — подумав я в приступі філософічної резиґнації, кидаючи пляшкою об землю, — у пляшці могла бути якась фатальна медицина і тоді могло бути багато гірше.

Пригода з пляшкою настроїла мене взагалі філософічно. Я почав обмірковувати наше положення. Хіба ж не було зі мною так само, як і з цілою дивізією? Скільки рожевих мрій і надій було у нас з виїздом на фронт... І ось три тижні пізніше — нас практично як дивізії немає. Ні, це ще гірше, як спрагненому напитися оцту.

Ми дійшли до якогось схрещення доріг і повернули вліво, мабуть на південь. Вздовж дороги стояли вози нашої дивізії, а на возах стогнали наші товариші — ранені в боях. «Боже, який я щасливий, що у тих критичних хвилинах я ще можу іти самий власними ногами і ще надіятися на щасливу хвилину про вдалий прорив з цього пекла. Бо ж ось ці наші товариші на возах уже й того щастя не мають, вони здані на ласку інших і самі про себе вже не в силі турбуватися.
Так, я таки маю щастя».

Спроба мовчки філософувати мене не опускала... Що ж це таке щастя? Його таки ніхто не знає, як довго не втеліпається в якусь халепу і щойно тоді бачить, що навіть в найбільш нещасливому положенні є все таки ще щасливі, менше щасливі і зовсім нещасливі. Цим разом я належав до першої категорії: щасливих! Так філософуючи, я проходив попри вози і тут то там розпитував з якої хто частини та при нагоді розпитував за знайомими, якщо проходив попри вози з частини, в якій я мав знайомих.
Нарешті і валка возів скінчилася. Перед нами у темряві ночі сіріла невиразно дорога, а ген, напереді, щось бовваніло. Важко було сказати, чи це було нерухоме чи дуже повільно рухалося. Ми підійшли блище і щойно тоді побачили, що на дорозі стояли три піхотні гармати, які спрямували свої дула на захід. Біля них вешталися нервово німці-вермахтівці. Незабаром біля гармат зібралося нас кілька соток вояків, але це не були упорядковані військові одиниці, а таки прямо гурма вояків. Про організовані військові частини тут вже не могло бути мови.

                                                             Наступ чи втеча?

Біля тих гармат вешталися якісь старшини вермахту, гуртували вояків і заповідали наступ на большевицьку лінію фронту.

— Коли ми прорвемо фронт, за нами рушать наші вози з раненими — говорили старшини. — Але покищо нам треба з цілою силою вдарити на ворога та прорвати його оборонну лінію. Ви повертайтеся в сторону фронту, а тимчасом ми відкриємо гарматній вогонь на ворога, щоби піддержати ваш наступ.

Біля кожного гуртка з'явилися старшини вермахту і під прикриттям ночі ми почали відходити у сторону фронту. Ми повинні були наступати з хвилиною, коли гармати перестануть стріляти. Мене дивувало, що ніхто навіть не старався перевести хоч примітивного розподілу на групи.

Повільно посуваємося вперед. Перед нами вже майоріють маленькі горбки, ніби фронтові окопи, але гармати ще мовчать. Минуло п'ять хвилин, десять, проминуло може вже і пів години, а гармати як мовчали, так і мовчать далі. Ми вже зовсім наблизилися до окопів і ворог відкрив по полях в нашому напрямі тепер скажений вогонь з своїх «максимів». То тут то там можна було чути вигуки «ура!». Якісь тіні підносилися з окопів і здавалося, що скачуть вперед, але фактично ніхто не наступав. Тільки сила скорострільного вогню і крісової пальби непомірно зростала.

Протинаступу не було, бо в дійсності з нашого боку не було ніякого наступу. У нас не було зброї до наступу на сильно боронені окопи большевиків. Ми надіялися, що гарматній вогонь викличе деякий заколот по большевицькому боці і тоді ми кинемося на окопи. Але німецькі гармати мовчали, як закляті.

Ми просунулися півколом майже попри самі большевицькі окопи і повернулися назад до тої самої дороги, звідки ми вирушали в «наступ». На наше здивовання на дорозі і дальше стояли ті самі гармати, але вже... без обслуги. Гарматчики мабуть просунулися на «заздалегідь приготовані позиції». Направо від нас лежало село Княже, до якого і провадила ця дорога. Чому гармати не стріляли — не було ні часу ні потреби роздумувати. На дворі почало світати, а довкруги нас шуміла пекольна симфонія усіх родів зброї. Ген, за Ясенівцями і Княжем з сходу на захід розложилася висока гора, покрита лісом, а більше на захід поблище Княжого остався тільки слід, де колись пишався ліс: пні зрубаних дерев. В тому місці під горою засілися два большевицькі танки.

Від села Княже на схід попри Почапи і Хильчичі аж до села Ясенівці і дальше простягався похилий до півдня терен — поля, на яких, як муравлі розбитого муравлища, рухалися в різні напрями вояцькі постаті. Хто біг вниз, хто посувався повільно, а дехто таки лежачи відпочивав. Може вже й не мав ні сил ні охоти рухатися куди-небудь. Наліво від мене, яких 50 метрів у сторону ліску, серед поля селянський віз-однокінка, а побіч нього український старшина з молодою жінкою чи дівчиною.

Мені було зрозуміле, чому я опинився в такому пеклі, але ця молода жінка попала сюди тільки збігом обставин, відвідуючи в останній хвилині свого мужа чи брата і от тепер попалася! Мені зробилося її невимовно жаль, хоч не жалів ні себе ні своїх товаришів, що тут змагалися на життя і смерть.   

Тепер ми вже не розлучувалися з моїм колегою з II. куреня 30-го полку. Це наставала п'ятниця, 21 липня 1944 р. Перед нами був один тільки напрям: дальше на південь до тої гори, але дорогу нам ще перетинав залізничий шлях, якого засльозені ранньою росою рейки сріблом блищали до сонця, що викочувалося на небосклін... а там.... битий шлях Золочів-Львів.

Все, що ще рухалося, прямувало на південь у сторону тої, покритої лісом, гори. Чому все туди прямувало, я не знав, але і ніхто ані не допитувався ані не застановлявся над тим. Нами керувала психологія маси, ми стали невід'ємною частиною тої маси. За залізничим насипом підносилася вкрита лісом гора і я дивився на неї, як на своє спасіння, хоч ні я ні ніхто не мав ніякої запоруки, що так в дійсності є, ні я не мав ніяких підстав леліяти такі надії.

Тепер вже в двійку бігли ми згори вниз у сторону саме того залізничого насипу, бігли, доки ставало віддиху... падали на землю, щоби трохи перевести дух і знову підривалися та бігли... Наша дорога провадила попри велику, вириту мабуть гарматнім стрільном яму і ми, довго не думаючи, вскочили до цієї ями, шукаючи в ній хоч хвилевої передишки і охорони перед кріпшаючим вогнем ворога. Артилеристи говорять, що гарматне стрільно ніколи не попадає двічі в те саме місце і тому ця яма видавалася мені спершу доволі безпечною.

Вскочивши в яму, ми вигідно простягнулися на сирій жовтій глині. Понад нами вгорі свистали кулі, людські крики і стогони наповняли повітря, іржали голосно коні. Довкола ями на свіжо відкритих її боках лежали вже відпочиваючи вермахтівці. Мені серце товклося молотом у грудях і важко було захопити повітря, а спрага мучила до безтями... Хоч у ямі відпочивав фізично, лежачи, але щось в нутрі не давало мені спокою. Щось мене тягнуло з неї.

Не кажучи ні слова, я вхопив за руку товариша недолі і прямо вирвавшись з ями, я потягнув його за собою. Він протестував, скаржучись на умучення і потребу хоч би коротенького відпочинку. «Там було і затишно і спокійно — говорив він — чого ти мене звідтам витягнув?» Заки встиг я йому щонебудь відповісти, в ту ж саму яму, від якої ми віддалилися не більше 20-25 кроків, гримнув ще один постріл і в повітря піднявся стовп землі, а в нім куски людських тіл, окремо відорвані руки, ноги. Вермахтівці, яких ми там оставили, вже не потребували турбуватися що буде дальше, їхня мандрівка там і обірвалася.

— Боже, — зітхнув я і перехрестився. — Як видно Ти ще держиш мене в своїй опіці. — Я глянув на свого товариша недолі, а він на мене. Я відчув на собі його вдячний погляд, хоч при чому була його вдячність? Я не діяв під впливом якогось розумовання, але прямо інстинкт підказував мені робити те, що я зробив.

                                                          Через долину смерти

Долина між селом Княже і Ясенівцями перетворилася у справжнє пекло. Гуки розривів стрілен, свист куль та гранатів, зойки ранених людей і несамовите іржання переляканих коней, з яких теж багато було поранених, клекіт, шум, все те перемішалося в галасливу симфонію отвореного пекла. Людині важко було в тому всему зібрати думки.

Ми лежали серед поля і як непритомними очима з шумом в вухах приглядалися, що навколо нас діялося. Підсвідомо ми гляділи на гору, яка не була аж так далеко від нас, але видавалася все-таки недосяжною. Нервовим неспокоєм наповнював мене той залізничий насип і тому я вперто розглядався, в якому місці найкраще б продістатися через нього. На мою думку, попід насип повинен би проходити якийсь отвір, але де? Він десь там повинен би бути, але я не міг таки його вглядіти. Як грізне мементо я бачив під горою дві большевицькі залізні потвори-танки, що берегли шляху Золочів-Львів.

Наліво від місця, де ми примістилися, я побачив серед поля завзятого воєнного звітодавця, який фільмував все, що навколо нього діялося. А фільмувати було що! Розриви гарматних та гранатометних стрілен раз у раз викидали вгору стовпи землі і болота, а в тому різні частини людського, або кінського тіла, дошки, різні частини військового знаряддя, каміння, цілі колеса від возів... Все літало в повітрю і викликало несамовите враження. Це все звітодавець закріплював на фільмовій плівці, щоби пізніше ще хтось міг бачити цей жахлиий образ людського терпіння і смерти. Невідомо, чи хто-небудь бачив ще той фільм опісля, бо невідомо також,чи той відважний звітодавець зумів вирватися з тої долини смерти, рятуючи свою в небезпеці проведену працю, чи може епілог фільму втопився в крові таки самого звітодавця. Яка б судьба не стрінула звітодавця і його фільм, все-таки в мене кадри цієї трагічної фільми врилися в пам'ять на ціле життя і, здається, важко буде їх забути.

Відітхнувши трохи, ми бігом кинулися знову в долину у напрямі залізничого насипу. Бігли ми зовсім не за військовими приписами, як нас учили; а радше бігли скільки нам вистачило сил. Задихавшись, ми падали на землю, щоби за хвилину знову підірватися і бігти... бігти, аж знову припадали до землі щоби зачерпнути віддиху. Нарешті ми щасливо добігли до найнижче положеної точки цієї долини, де зеленіла трава та росли розкішні голівки капусти. Щойно тепер завважили ми там невеличкий потічок, який не важко було проскочити. Раз два... і ми вже на другому боці потічка. В нас люди колись казали «не кажи гоп, доки не перескочив», в нашім випадку слід би доповнити цей висказ ще таким розумним закінченням, що перескочивши, подивися, в що ти вскочив. Так перескочивши потічок, ми відразу вскочили по коліна в багно, бо по другому боці потока стояли мочарі. Тут почали ми борсатися з болотом і прямо безнадійність почала перемішуватися з розпукою... Піт виступав на чоло. Витягнеш одну ногу з багна — друга встрягне ще глибше... Тоді витягаєш другу і так на переміну. Кріси ми повикидали на сухе місце і з трудом по деякомусь часі ми, таки вирвалися самі на сухе. Схопили ми кріси в руки і далі до залізничого насипу! Тут терен знову почав легенько підніматися.

Сонце вже добре викотилося на небо і спека липневого дня щораз більше почала дошкулювати. Щастя, що хоч у той час не було ворожого летунства. Болото в черевиках муляло ноги, але не було часу, щоби роззутися і просушити черевики і самі ноги. Ми опинилися під залізничим насипом, прилягли біля нього, щоби; набрати нових сил до нового, може й рішального скоку. По рейках видзвонювали большевицькі важкі скоростріли, а так само кулі бортової зброї, якою обстрілювали цей насип на цілій його довжині з Княжого та з Ясенівців, неритмічні марші. Залізничий насип лежав як на долоні для ворога, що засів на дзвіниці церкви в Княжім.

Набравшись трохи свіжих сил, ми підсунулися під самісінький насип, який тут сягав яких 3-4 метрів височини, Перехрестившись, одним скоком ми опинилися на самім вершку насипу, перескочили рейки і, кидаючись на землю як снопи соломи, скотилися, вниз. За нами дзеренчали і зойкали жалібно рейки, по яких били ворожі стріли, але нас охороняв вже тепер насип і вони не досягали нас. Так само ми вже були безпечні від большевицьких танків.

Скотившись з насипу зовсім вниз, я з вдоволення присів, розглядаючися довкруги, завважив усміхнене, як завжди, обличчя дивізійного лікаря Вітошинського. 

— Як почуваєтеся? — впало його питання. Я й собі підсміхнувся, з вдоволенням простягнувся вигідно на землі.і тоді, відповів:

- Тепер вже краще, пане докторе, тепер вже краще... Але, он там... При тім вказав я рукою за насип.

— Знаю - відповів лікар — я також щойно вирвався з цього пекла, але й тут ще не рай. Все-таки хоч під охороною залізничого насипу можна трішки спокійніше відпочати, що я й роблю. А ви,що, думаєте робити?

- Я особисто волію вже спочивати на он тій горі — відповів я, показуючи рукою на вкриту лісом гору, яка віддалена від нас не більше як сто метрів.

Тимчасом ми скинули черевики, вичистили, їх з болота, а з браку інших скарпеток на зміну, повдягали ті самі мокрі і з болотом.. Так ми залишили лікаря. К., який все ще відпочивав, і вдвійку почали знову підсуватися в напрямі гори, від якої нас ще відгороджувало поле з доспілим.житом, а за ним ще й шлях Золочів-Львів. Терен, підносився тут вже вгору і за кілька хвилин ми знову опинилися на лінії обстрілу і тому доводилося підсуватися на ногах і руках. Понад нами свистали кулі і хоч ми повзли по землі, це ще не давало ніякої запоруки, що якась заблукана куля не може когось з нас обрати собі за жертву.

Просуватися житами не легка справа і тому ми порішили просуватися вздовж межі. Але й тут прикре розчаровання. — як довга межа — ціла вкрита трупами німецьких вояків, які мабуть, як і ми, шукали легшої дороги і знайшли тут смерть. Родилося враження, що їх тут як косар косою зрізав. Під другою межею майже такий самий образ. Виходило, що попри всі межі мусить бути однаково і тому рад-не-рад ми просувалися краями нив близько меж. За нами, ген, там за насипом, далі клекотіло та гуділо пекло, ревучи тепер всякого роду зброєю. Тепер ми посувалися дуже повільно, бо й жита стояли нам на перешкоді, раз-у-раз замотуючися між крісами і нами... в черевиках квачало болото, якого ми зовсім не могли вичистити, а спрага і втома нас викінчувала. Ми наближалися так з трудом до битого шляху, що стояв під обстрілом большевицьких танків.

Вже тепер я почав призадумуватися, як нам просовгнутися на другий бік шляху. Плян був простий: в придорожніх ровах, які звичайно були при кожному битому шляху, заховаємося перед оком ворожих танкістів, трохи відпочивши, наглими стрибками перескочимо його. Зараз за шляхом, як ми вже зорієнтувалися, почерез жита, яких двадцять і не більше як тридцять кроків стояла гора, а її підніж'я вкрите зеленим гущавником.

Ще кілька кроків і ось вже битий шлях. Але на наше розчаровання, придорожні рови не існували. Вони були зовсім замулені дощами, що йшли два чи три дні, розтоптані воєнними возами. Отже ні часу ні місця на відпочинок не було тим більше, що саме десь з заходу доносився до нас гуркіт танків. В житі пролежали може дві хвилини, а тоді одним скоком переплигли дорогу. Ми бігли таки прямо як в дощі серед куль скорострілів, які тримали під обстрілом цю дорогу так само, як перед тим був залізничий шлях під обстрілом.

Все-таки ми щасливо опинилися на сіножаті, з якою наша уніформа злялася в одне і ми перестали бути предметом ворожого прицілу. Ще кілька кроків... і там у тій гущавині наше спасення. Прожогом кинулися в гущавину, щоби позбутися враження, що ми в перегонах з смертю. Держучи кріс у правій руці, лівою я розгорнув гущавину і... застиг. Під мною вгиналися коліна ї мене огорнув страх. В гущавнику перед мною лежав вбитий дивізійник, який мабуть так, як і я, прямував сюди з вірою, що тут спасення і саме в цьому місці знайшла його смерть. Цілу долину я перебіг без страху з невгнутим бажанням вирватися з цього окруження і жити. Хоч смерть довкруги мене збирала свої жнива, я про неї не думав, тим більше, що це все були жертви з-посеред вермахтівців. Побачивши тепер українського вояка в маскувальній уніформі дивізії «Галичина», ось тут вже майже поза лінією окруження, мною заволодів страх. Нагло я відчув втому і що дальше йти не можу. Зробив декілька кроків вперед і обезсилений присів на землю.

На схід від мене піднімалася гора, що була покрита лісом. По західнім боці гора була прикра і дерева на ній були зрубані і тільки з землі сторчали пні, довкруги яких зеленіли молоденькі парості, що виростали з коріння. Поміж цими пнями стежка йшла круто вгору і нею просувалися щасливці, що вирвалися з окруження. Прийшовши дещо до себе та відпочивши хвилину, я з товаришем мандрівки, який все ще тримався мене, разом рушили тою стежкою вгору.

Через деякий час ми опинилися нагорі. Я оглянувся позад себе туди, звідки ми щойно щасливо вирвалися. Вся долина від Княжого попри Почали і Хильчиці аж до Ясенівців представляла ще той самий незатертий в пам'яті страшний образ. Це була справді долина смерти. Вояки пробігали на південь до залізничого насипу і по дорозі падали, щоби вже не піднятися... Вилітали вгору стовпи землі і болота... Окремі части людського тіла літали в повітрю... Крику вже не було чутно до місця, де ми були, але доносився якийсь приглушений шум і клекіт, а під горою гуркотіли танки.

Ті, що йшли нашим шляхом за нами, були ще в гіршому від нас положенні. Тепер згори пражило ще немилосердно сонце. Тут, на горі, впало мені в вічі ще одне характеристичне явище. Всі наші дивізійники продісталися сюди з зброєю в руках, хто з крісом, а хто з скорострілом. Німці покидали по дорозі все, тільки підпиралися дерев'яними кийками.

Разом з нами вгору пнявся також якийсь молоденький червоноармієць. Його хлопці захопили були в полон і він ось тепер у своїй зовсім новій уніформі йшов разом з нами, несучи на плечі скоростріл «М-42». Мене це зацікавило. Я довідався, що він з Кам'янець-Подільщини, не бажає вертатися до совєтської армії і хоче йти з нами. Що ж, його воля, тільки щоби по дорозі його не захопили десь німці, бо готові з ним поступити так само, як поступили з групою полонених вчора вечором. Якщо останеться між нашими хлопцями, все буде гаразд.

Вийшовши на саму гору, перед нами стелився новий шлях, але куди? Чи міг хто-небудь відповісти на це питання? В кожному разі в мене була постанова більше до німців не вертатися і приєднатися до рядів УПА

_______________________
* "Це є саме причина, чому німці знову опинилися в Галичині, а не по то бік гір Уралю".

ДАЛЬШЕ НИЩАТЬ ІСТОРИЧНІ ПАМ'ЯТКИ В УКРАЇНІ (стаття із 1971 року)

(УІС «СМОЛОСКИП»). Українська Інформаційна Служба «Смолоскип» публікує вперше на чужині фотографію колишніх стрілецьких могил на Янівському цвинтарі у Львові.

На фотографії видно зарослі доріжки, опущені могили, познімані майже всі хрести зі стрілецьких могил, деякі чудом оціліли — з розбитими або знищеними хрестами.

На першому пляні фотографії виразно видно розбитий хрест на могилі стрільця УГА Александра Даниліва, який загинув 4 лютого 1920 р. (могила число 231). Поруч теж розбитий хрест невідомого українського вояка. В глибині — стрілецькі могили без хрестів.

В архіві «Смолоскипа» зберігається кільканадцять фотографій з Янівського цвинтаря, як страшний документ большевицького злочину на українських землях, як акт обвинувачення варварству Москви.

На деяких фотографіях, в глибині між деревами видно високі насипи каміння. За однією версією — це каміння з потовчених і перемелених хрестів, за іншою — це привезене каміння, яким повинен бути засипаний той куток цвинтаря, на якому ще збереглись залишки стрілецьких могил.

Окремі особи, організації й зокрема родини стрільців похоронених на Янівському цвинтарі повинні протестувати перед ОН, ЮНЕСКО й іншими міжнародніми організаціями та домагатися відбудови цих могил совєтським урядом, який несе повну відповідальність за їх знищення.

Не зважаючи на те, що в Україні створений Комітет охорони історичних пам'яток, влада УРСР дальше в організований спосіб нищить українські культурні, релігійні й історичні пам'ятки. В усіх чотирьох випусках захалявного журнала з України «Український Вісник» є багато згадок, як представники влади і в першу чергу наслані в Україну росіяни нищать українські церкви, історичні хрести й пам'ятки, залишки українського мистецтва (унікальні картини визначних українських мистців). Багато унікальних для історії України пам'яток старинної української культури, знайдених в часі розкопок вивозять в Москву.

Найбільше большевики уславилися нищенням могил. На місці масових розстрілів нацистами тисяч жидів, українців і росіян в Бабиному Ярі біля Києва ще й до сьогодні не поставлено пам'ятника.

З тлінними останками деяких визначних діячів, як напр. з останками кошового Запорізької Січі Івана Сірка, поводяться у варварський спосіб, викопуючи їх з могил і знеславлюючи.

Нищення могил, церков і культурних пам'яток на українських землях — є нечуваним у XX столітті варварством Москви, нечува-ним у цивілізованому світі.

                       ***
Так: кров з каміння може змити дощ,
Червона місяця хустина може стерти,
Але наймення ваші, багряніші від роз,
Горять у пам'яті на плитах незатертих.

Б. Антоннч

У тінь струнких смерек Дембиці...

                      ***

У тінь струнких смерек Дембиці,
в густій траві, у холодку,
з твердими думами, мов криця, :
я сів в обіднюю пору.

Довкола ліс, пісок, бараки,
кругом ворушаться стрільці;
на лицях усміх — геть із ляком! —
а на вустах грімкі пісні.

Лиш в верховітті тихий шепіт,
ворожих пралісів проклін.
Він суму воякам не вщепить,
що в думах злинули над Дін

в шоломі, як Ігор зачерпнути
й напитись спрагненим води,
там щит і меч побідний пхнути —
тризуб і льва — герб Вітчини.

Не вщепить зради й недовіря,
бо всім нам лиш одна мета,
щоб срібним сяєвом сузіря.
світила вільна Вітчина.


Богдан Стефанишин
Гайделяґер, грудень 1943.

СЛАБОДУХАМ

Як би вам туги, туги впить
В серця розтерзані судьбою.
Щоб не дала вам ні на мить
Заснути в рабському спокою.

Тієї туги, що пече
Рабів сумління у кайданах,
Що рве до бою гаряче,
І лицарям гука: Осанна!

Ви не зітхали б на печі.
Ніхто не чув би в вас квиління.
Плуги змінили б на мечі.
Цвіла б у славі Україна!

Марко Боєслав
29.11.1947.

МИХАЙЛО СКИБЯК

19.ІХ.1920 - 20.VI.2010

Михайло Скибяк народився в с. Радава, прис. Ярослав (Закерзон-ня) в мішаній родині (батько - греко-католик, мати - римо-католичка). Село національно малосвідоме і малограмотне. Ярослав мав вроджену інтелігентність, почуття гумору і дар „крутити" дівчатам голову. Не знаю, що його потягнуло до дивізії „Галичина'' думаю, що часті зустрічі молоді літом і восени 1943 р., організовані Іваном Когутом. Хоч був за мене п'ять літ старший, брав мене до свого товариства, що мені дуже імпонувало.

Відвідуючи перший раз Польщу в 1995 році, ми мали дуже приємну зустріч, підчас якої поділилися своїми пережиттями. Тоді Михайло розповів мені про свої військові пригоди. Вирвавшись з окруження з-під Бродів, пробував дістатись у свої сторони, але в дорозі наліз на українське підпілля і вступив у їхні ряди. По короткому часі підпілля залишив і в рядах Червоної Армії воював проти німців до закінчення війни. Коли частини ЧА зачали повертатися додому, одному старшині-українцеві розказав, куди плянує їхати. Червоноармієць не радив йому, бо там дуже небезпечний терен, але Михайло таки поїхав до Ярослава. Там побачив знайомих поляків, які від нього відверталися, вдаючи, що не бачать. Втомлений, подався пішки в свої сторони (приблизно 20 км). Зустрів фірмана, що їхав у цю сторону, і, не питаючи, сів на його віз. Фірман з польського села Півода розповів, що на північ від Піводи (віддаль один км) ніхто з поляків не показується, а звідтам ніхто з українців - у нашу сторону. Коли фірман скручував в сторону Піводи, Скибяк зіскочив з воза й бігом утікати житами в сторону лісу. Фірман поїхав до села; почулися постріли за втікаючим, але він уже був поза засягом їх куль.

В тому часі в тих теренах був спокій, „упівська республіка". Михайла Скибяка три кузени: Микола, Іван і Михайло Круби, зі с. Нелипковичі (над самим Сяном) були у підпіллі; Іван очолював кущ „Похвальончики" а Михайло - районну Службу Безпеки, Михайло Круба (також дивізійник) намовляв М. Скибяка, щоб той вступив до підпілля, але він не схотів. Тоді він йому порадив виїхати в західну Польщу, що Скибяк зробив і тим врятувався від арешту. По роках переїхав на Східні Пруси, де осіли його батьки, молодший брат і сестра.

Михайло Бохно

СТЕФАН БІЛАС

5.П.1921-4.V. 2010

Народився 5 лютого 1921 року у селі Стара Ропа, Самбірського повіту, у свідомій українській родині. Релігійне виховання одержав від побожних і працьовитих батьків, а патріотичне виховання дала йому народня школа, де учителем був ветеран Січових Стрільців.

В 1944 році Cтефан вступив до Дивізії. Рекрутський вишкіл відбув у Нойгаммері в 8-ій сотні 29-го полку. Разом з іншими ділив долю і недолю вояків на Словаччині та Югославії. При кінці війни брав участь в боях під Фельдбахом.

Після закінчення війни опинився у таборі переселенців УНРРА у місцевості Гельбрун біля Зальцбургу. Через свою поставу і військовий вишкіл його приділено до таборової поліції. Виїхав до Канади в 1947 році.

Богдан Маців