По дорозі на панахиду, за вікнами мого авта пропливало мирне спокійне життя, краєвиди заможного міста, усміхнені, часом заклопотані обличчя людей... а перед моїми очима, один по одному, поставали мої загиблі побратими, що навіки залишились молодими, та освячена вірою, любов'ю до України, обпалена війною наша відважна буйночуба молодість...
У далекому липні 1944-го, я, 19-річний юнак, командував групою зв'язку в чоті тяжких ґранатометів 8-ї сотні, 29-го полку. Наша група готувалась до бойових дій, що наближались, у селі Пониква під Бродами. Ніхто з нас тоді не знав, яким тяжким і кривавим буде бій.
Ворог наступав, наші тяжкі ґранатомети прицільно відстрілювали наступаючі частини. Моїм завданням було подання з передньої лінії фронту координатів точного місцезнаходження ворога.
Цей бій тривав від пополудня до пізнього вечора - наша оборона зруйнувала ворожі пляни швидкого наступу і зупинила ворога.
Після тяжкого бою, відпочивали, а вже вдосвіта, ворог розпочав наступ з підтримкою тяжкої артилерії, бомбардуванням з повітря і танками, цього разу, прорвавши нашу оборону, змусив наші частини відступити.
На нашому відтинку дій велись особливо тяжкі криваві бої. Цього разу, завданням моєї групи було якомога швидше налагодження втраченого у бою зв'язку, щоб допомогти стримувати навальний ворожий наступ.
До вечора ми запекло обороняли свою позицію. Коли стало відомо, що ми в оточенні ворога, вдосвіта почали відступ в напрямку Білого Каменя. Протягом нашого відступу ворожі літаки безупинно нас бомбардували. Увечері ми дістались до села Почапи.
Я, будучи родом із Княжого, добре знав ці околиці, тому разом з друзями обговорювали звідки починати прорив. При обговоренні думки розділились - одні вважали доцільним розпочати прорив у напрямку Княжого, яке розкинулось розлогим плато і проглядалось ворогом до закутинка, я ж переконував, щоб наступати на с. Бонишин, що знаходиться на схід від Княжого, усе вкрите ровами і мочарами, які допомогли б нам укритись.
Прорив через Княже був доцільним тому, що дорога до узгір'я, яка пролягала через село Ляцьке (нині с.Червоне), була вимощена каменем і нею можна було вивезти тяжку зброю на узгір'я.
Ми усі готувались до бою, чистили зброю, адже були тяжко озброєні штурмовими крісами і ґранатами. Я також мав штурмового кріса, п'ять повних магазинів набоїв, дві ґранати і револьвер, який завжди носив при собі.
... Це була довга ніч, коли спати не хотілось нікому. Час до часу доносились стогони поранених побратимів та благання смерти, як порятунку від нестерпного болю... Пам'ятаю, як нараз я гостро відчув, що люта ненависть до ворога наповнила усе моє єство... і бажання помсти за усіх своїх побратимів, за мою розтерзану Батьківщину.
Рано-вранці наступ розпочали у двох напрямках - частина, як було наказано, пішла на Княже, а я із своєю групою через Бонишин. Надворі вже сіріло, коли ми увійшли в село. Місцеві жителі, пригостивши нас молоком, попередили, що ворог впритул наблизився до села. Тоді ж ми почули і кулеметні черги „Максима", що раз по раз доносились із узгір'я. Нашим завданням було прорвати оточення.
Коли ми дійшли до першого із двох високих насипів, що були обабіч залізниці, від сусіднього села Ясенівці чутно було безперебійне тарахкотіння кулемету „Максим", вдале стратегічне
розташування якого не давало змоги жодному із нас перейти залізницю, а тих, хто все ж відважився - косив наповал. Я просив хлопців перечекати ту вогненну зливу. І лише в коротку перерву, коли кулеметник міняв стрічку з патронами, в лічені секунди, після мого окрику: „Хлопці, тепер!", невелика кількість наших бійців змогла перейти залізницю і перескочити через другий насип, де нас зустрів масовий обстріл ворожого війська, розташованого на вершині узгір'я. Ми відповіли зустрічним вогнем, щодуху вбігаючи в ліс, який охороняв від загибелі у відкритому полі.
Пробираючись лісом до вершини узгір'я, де окопався ворог, ми завоювали їхню позицію, і таким чином відкрили шлях виходу із оточення для частин, які йшли за нами.
З узгір'я нам було видно кривавий бій у Княжому і палаючі хати. Ті хлопці, що пішли на Княже, попали у смертельний бій.
Відтак, ми обговорювали плян подальших дій. Нам потрібна була інформація про місцезнаходження ворога. Я розповів, що відразу за лісом є невеличке село Залісся, у жителів якого ми могли б довідатись, де знаходиться ворог. Часу на роздуми не було. Удвох із товаришем Стефаном пішли у розвідку. Та лише вийшли з лісу, зробивши перші кроки у житнє поле, як звідти по нас вдарив кулеметний вогонь, у якому я втратив ще одного побратима. Мені вдалось відповзти до лісу...
Швидкий наступ ворога і його місце розташування змусили нас змінити напрям з півдня і йти на захід, на село Гологори, де, як виявилось, також стояли ворожі застави, які нам чудом вдалось оминути.
Відтак, ми просувались у напрямку Ходорів-Стрий. По кількох днях безперервного маршу нам вдалось добитись до залізничного вокзалу у Стрию, звідти — залізницею, зачепившись за східці поїзда, що вивозив ранених, добрались до Турки. Лише тут, по кількох пекельних днях, мали змогу поїсти, вмитись, перепочити від боїв і безперервного походу.
Тут же, в Турці, ми довідались, що найближчим пунктом нашого збору є містечко Середнє в Карпатській Україні, де було засновано тимчасовий військовий табір. По короткому відпочинку рушили до Середнього...
...Коли у 2006-му році мені довелось побувати в Україні, я відвідав могили моїх побратимів, помолився за спокій їхніх душ та цілував батьківську землю, яку ми так безстрашно і віддано захищали, і яка так щедро зрошена їхньою кров'ю. Бо ж не даремно,
саме після тих боїв, село Ляцьке тепер називають Червоним.
А там... усе... майже усе, як було більш ніж 60 років тому - та ж залізниця, в долині таким же розлогим плато розкинулось моє Княже; то тут, то там доносяться звуки з навколішніх сіл; по дорозі швидко проноситься авто; десь далі випасають худобу... і лише безмовні свідки тих далеких боїв — ошатні зелені вершини узгір'я — гомонять над могилами сотень моїх бойових побратимів, навіваючи їм вічний спокій... У моїх очах застигли сльози...
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар