ІЗ СПОГАДІВ ПРО ЛИСТОПАД У ЛЬВОВІ

Степан Салик
кол. дивізійник

Мені тоді було шістнадцять років. Вдома я був найстарший. Жили ми у Львові при вул. св. Петра, бічна Личаківської, напроти церкви св. Петра і Павла. Дуже добре пригадую 1 листопада 1918 р., коли нам мати сказала, що Австрії вже «нема» і що кінець війні. На ратуші на ринку повівав вже український прапор.

Мого батька ще тоді не було дома. Як старшину австрійської армії в резерві, його покликали до війська 1914 року. Спочатку він був на фронті в Карпатах у сусідстві Українських Січових Стрільців: Тухля, Славсько, Гребенів, Гольвецько, а опісля — на Волині. Мати просила нас молитися, щоб батько щасливо вернувся додому.

Того дня — 1 листопада — ми всі побігли на ринок, щоб зблизька побачити синьо-жовтий прапор, який високо на ратуші майорів у проміннях раннього сонця. Велика радість огорнула нас усіх. При вході до ратушу українські вояки з австрійської армії, із синьо-жовтими пов'язками на раменах і крісами в руках, держали стійку, а побіч них стояли на землі два кулемети — готові до стрілу.

У Народньому Домі при вул. Рутковського рух, гамір. Стійкові зупиняють і перепитують кожного, хто туди заходить. Це переважно самі військові австрійської армії, з українськими відзнаками. Але, як не впустити туди студента із синьо-жовтою відзнакою та ще з двома бантиками на комірі студентського піджака? Заля Народнього Дому набита військовиками, які туди заходять, або звідти виходять із наказами, бо на Городецькій біля головного двірця і на Стрийській вже почалась стрілянина.

21 листопада 1918 року свято Архистратига Михаїла - мого батька ім'янини. Як кожного дня, я рано пішов до церкви. Мій кол. катехит із школи св. Антона о. Яримович був парохом церкви св. Петра і Павла і попросив мою матір, щоб дозволила мені служити в церкві, коли нашого дяка і дириґента Дмитра Юськіва було покликано до війська. Від тоді я сповняв в церкві службу паламаря і піддячого, з чого я був дуже гордий.

Того дня після Служби Божої я вже не міг повернутися додому. Із Личаківської рогачки наближалася в сторону міста сильна польська стежа, яка після «перемир'я», що поляки постійно зривали, щоб підкріпити свої сили, вступила в бій. Наступ поляків стримували наші залоги в касарнях при вул. св. Петра, напроти цвинтаря, — 19 полку «Інфантері-реґіменту» та у т. зв. «Уланських касарнях», за церквою св. Петра.

Перед вуличною стріляниною у церкві хоронилися прохожі, переважно жінки, хоч були між ними військовики австрійської армії т. зв. «ляндштурми», що по розвалі Австрії верталися домів. Польська стежа увійшла до церкви, усіх перевірили і почали з дзвіниці обстрілювати Уланські касарні, але здобути їх не могла. Наша залога, яка мала за завдання стримувати польський наступ до міста, щоб уможливити нашій команді залишити Львів через Жовківську рогачку, піддалася щойно над ранком. У тому часі всі другі рогачки вже були в польських руках.
***

У Львові залишилося багато наших військовиків з австрійської армії, які саме верталися з різних фронтів додому і дальше йти не могли, бо Львів був окружений нашими військами. Тоді я заприятелював з молодим старшиною австрійської армії Юльком Саламановичом, який повернувся з Італійського фронту. Його батьки жили у сусідстві із нами. Хоч трохи ділила нас різниця віку, проте ми думали однаково. Я часто заходив з ним на Руську вул., де в одному домі недалеко Волоської церкви відбувалися довірочні сходини-наради б. наших військовиків, що мусіли перебувати у Львові, бо виходу з нього не було.
***
Часто на Львів падали гарматні стрільна, вистрілювані нашою артилерією з-під Винник чи Чортківської скали. У Львові відчувався брак води, бо Добростани були в українських руках і води до міста ніхто не доставляв. Пригадую, як одного дня гарматне стрільно попало у склади амуніції на Чернівецькому двірці. Сильні вибухи стрясали містом. Біля Головного двірця загорілись будинки і склади. Тоді в місті постала велика тривога. Поляки бігали по вулицях і не знали що робити. Були чутки, що наше військо знову увійшло до Львова.

***
Польська військова влада часто робила облави на чоловіків по вулицях міста. Їх збирали у колони та відпроваджували до касарень. У таку халепу я теж попався одного дня. Мене разом з іншими відвели що касарень на Замарстинові, дали трохи їсти і примістили на нічліг на соломі на долівці. Ми не знали, що з нами буде. На другий день увечорі нас зібрали, кожному дали рискаль або джаґан-кайло і повели нас у невідоме під сильною сторожею. Нас вивели за місто в сторону Снопкова.

Коли ми перейшли польські стежі, ми побачили окопи, в яких було повно польського війська, що стріляло в сторону українських окопів. Ми опинилися між двома стрілецькими ровами. Вимірявши напрям, нам казали копати стрілецькі рови. Кожний з нас одержав відповідно визначений відтинок і серед ночі та свисту куль ми почали рити землю. Кулі із сичінням гадюк пролітали попри наші голови. Ми так близько були своїх! Між собою ми перешіптувалися, чи не перебігти нам до своїх... Але це було безнадійне бажання, бо ми під охороною польської стежі, а біля нас повно польського війська. Коли ще до того за нами з горба почали гуркотіти скоростріли понад наші голови, ми зовсім покинули свої пляни.

Так у болоті ми почали ще швидше копати рови, щоб себе охоронити перед вогнем за насипом. Коли на небі появлялася світляна ракета, кожний припадав лицем до землі - у болото. Після закінчення копання прийшов наказ відійти у запілля.

Уже добре сіріло, коли ми вернулися «домів». На вулицях міста зустрічали вже прохожих, які спішили до праці чи крамниць. Втомлені, виснажені, заболочені, ми повернулися до «своїх» касарень. При криниці дещо привели себе до порядку та й поклалися на долівку відпочивати-спати.

Богу дякувати, що вернулися живі, а то між нами були поранені та побиті.

Моя мати не знала, де я подівся. Через знайомих, яких я зустрічав на вулицях, я переказав додому, де мене треба шукати. Після довгих турбот та ходжень моїй матері врешті вдалося мене звільнити, як дітвака-гімназиста. Мої побратими дальше ходили по ночах копати окопи.

***
Я знову зустрів Юлька Саламановича. Він мав щастя, що не попав туди, де я. Він мені сказав, що є вже більше сотні молодих військовиків, які одного вечора плянують перейти в сторону Винник до наших, як польська саперська компанія з рискалями і польськими піснями. Без надуми я теж пристав до гурту. Ми чекали тільки, коли прийде повідомлення і гасло з нашої сторони, з-під Лисеня, щоб наші стежі не стріляли по нас при переході на «копання окопів».

Чекали на вістку і умовлений знак і не дочекалися...

Польська влада впала на слід, який трагічно закінчився: Юлька Саламановича і ще двох Філяса і Фалиса розстріляли поляки на цитаделі.

Так ці три завзяті воїни-герої наложили своїми головами, коли народжувалася у Львові Україна. Юлько Саламанович, мій сусід і приятель, який як герой був віздначений на Італійському фронті в австрійській армії, повернувся щасливо з війни до рідного Львова і тут свою буйну голову зложив за волю України.

***
Згадуючи тодішні події, в яких я як дітвак-школяр плянував без відома моїх батьків іти з Юльком Саламановичом «копати окопи», хочеться мені бодай тепер «признатися», що їхній син, як його кликали в школі «Щепцьо з Личакова», вже тоді хотів залишити рідну хату і разом з другими піти воювати за Львів — за Україну.

На жаль, мої батьки вже давно не живуть.

ПАМ'ЯТІ СТРІЛЬЦЯ, ЩО ПОЛЯГ У ЛЬВОВІ

Михайло Петруняк

Нераз не покидають мене спомини пережитих боїв у Львові, пізніше в 1-ій бриґаді УСС та в 1920 році в 6-ій Січово-Стрілецькій дивізії Армії УНР. А в 2-ій світовій війні бої під Бранденбурґом, Ґентіном та Парей над Ельбою в 1945 році, де й командував сотнею підстаршин.

У листопаді та на Зелені Свята насуваються на мене сумні спомини за товаришами, що полягли в боях. Думки мої у Львові на Янівськім та на Личаківськім цвинтарях, де знаходились стрілецькі могили.

Пригадується мені могила молоденького УС Стрільця, якого мати поховала на Личаківськім цвинтарі повище могил Івана Франка та Маркіяна Шашкевича. На могилі стрільця пам'ятник в постаті клячучого янгола, що держить розгорнуту книгу. На правій стороні книги такий напис: «Володимир Ґофрик — Український Січовий Стрілець — 1901-1918». А на лівій стороні напис по-польськи:

В леґіоні УСС був А. Ґофрик, стрілець, світлина в Альманасі УСС. Можливо, що це брат Володимира.

КАЛІШ

Микола Прасіцький

Так називалося місто, яке наводило панічний страх на всіх вояків Дієвої Армії УНР. На його передмістю, а точніше поза залізничним двірцем розмістився табір вояків 2-ої Волинської та 3-оі Залізної Стрілецької дивізії названої вище армії, в бараках збудованих німцями для приміщення у них полонених москалів, чи солдат з 1-ої світової війни. Самопочування його мешканців було мабуть гірше, які у самогубців. Положення рятувала і дещо підбадьорювало перебування в оточенні своїх товаришів недолі, з котрими недавно ділилося радість і горе. Вони своїми жартами і вірою в остаточну перемогу започаткованого великого діла скріплювали на дусі всіх зневірених.

Зовнішній вигляд табору та його адміністрація нічим не різнилися від інших заведень того типу, тому й над їхнім описом зупинятися не буду. Натомість, члени того муравлища були набагато відмінні від його попередників-полонених. Усе це елемент в 95% національно свідомий, який знав, чого хоче і тому часто можна було завважити на їхніх обличчях вираз тупого здивування із запитом в очах: що сталося, де ми і чи довго тут будемо нидіти? Самозрозуміло, що такий стан не міг тривати в безконечність і тому змінявся часто, відповідно до безлічі поголосок, переважно оптимістичних. Треба було лише приглянутися і прислухатися добре до розмов більших чи менших гуртків інтернованих. У всіх переважала розмова про недалекий вже час походу на Україну. Вищий командний склад мусів добре орієнтуватися у тій безнадійній ситуації, але не намагався пригашувати віри свідомого вояцтва, а навпаки, старався підсилювати її, хоч сам напевне був іншої думки.

Отож, для скріплення віри в недалекий похід і вдержання вояцької моралі та фізичної справности, введено муштру для всіх та багато всіляких курсів, включно до курсу старшинського генерального штабу. На муштру ходили всі досить охоче та й на курсах не бракувало відвідувачів. Смішно було придивлятися збоку на вправи тих недавніх лицарів-очайдухів з дерев"яними «копистками» замість рушниць. Правда, було трохи правдивих шабель для стинання лози, це був привілей кіннотників, з чого вони були дуже горді. Не занедбувано також і культурно-освітньої праці. Створено клюб, малярську студію, театр, хор і дуту та струнну оркестри. До клюбу належали переважно «грошовиті» особи, бо в таборі процвітали картярство та пиятика. У малярській студії викладали досить видатні артисти-малярі, що своє знання зуміли передати курсантам і в той спосіб дали багатьом фах в руки, з якого вони згодом черпали засоби до життя. У початках, це була направду вартісна з мистецького боку одиниця і образи її втішалися дуже прихильною, ба навіть, похвальною оцінкою знавців, але з бігом часу життя і обставини примусили багатьох курсантів занятися масовою продукцією всіляких ярмаркових копій для збування їх широким масам. Самі автори називали ті свої «образи» «гробами», мабуть для підкреслення їхньої безвартости. Театр стояв на високому рівні, бо гуртував направду артистів, мистців сцени. Ядро ансамблю складалося з артистів Державного Театру з-під керми сл. п. Миколи Садовського. Вистави втішалися успіхом не лише у таборян, що прагнули будь-якої розваги серед днів нидіння, але й у цивільної публіки з міста, поляків, яким дозволялося відвідувати всі таборові імпрези. Відомий сьогодні серед еміґрації артист-балетмайстер В. Авраменко негайно заснував був курс національних танків і мав надзвичайний успіх. Курсантів було кілька соток. Він їх учив завзято, уставляючи в велике коло, як коней із уїзджальні і так під плескання в долоні та числення тактів: «раз і дваі раз і два і три», минали години, а всіх учасників обливали поти.   

Постав також досить чисельний мужеський хор під дириґентурою сонт. К., з якого пізніше вийшла перша «шістнадцятка» під орудою Д. Котка, що в тому часі наробила багато шуму в цілій Польщі та, внесла справжню революцію в хорове мистецтво, зокрема в Галичині. Капельмайстер Г-ко сформував дуту оркестру і цілими днями немилосердно замучував таборовиків вправами з своїми оркестрантами. Як усюди, так і тут, в нашому гурті позбавлених волі, з'явилася добродійна «тета», що уділювала всілякого роду поміч і розвагу обездоленим. В першу чергу привезла кілька, не зовсім у порядку, струнних інструментів. Нехай, мовляв, бідолахи розважаються та музикою заглушують голод. І, все ж таки добре зробила. Тих кілька, інструментів, приблизно з десяток, негайно були розхоплені охочими і кожний бренькав собі, щоб швидше час минав. Через кілька днів, в одного з «захватників», а саме сотн. З-ва, першорядного мандолініста, можна сказати б віртуоза, постала думка зорганізувати оркестру з тих «диких» музикантів. Цю думку радо підхопили інші і так несподівано постала нова культурно-освітня одиниця, струнна оркестра. Коли внедовзі в таборі відбувалася якась імпреза, то наша оркестра також виступила з своїм репертуаром. На тій імпрезі було чимало присутніх місцевих громадян з міста. На другий день до команди охорони табору покликано нашого провідника і повідомлено його про пропозицію одного власника ресторану, щоб ми щоденно виступали в його ресторані. Той ресторан називався «Нєсподзянка». Запропоновані ним умови були прийняті і командант табору апробував цю згоду та видав свій дозвіл і потрібні перепустки. І так, наша оркестра почала свої виступи та стала відомою на все місто й околицю. Очевидно, в той повоєнний час не було так трудно стати «відомим». Крім умовленої заплати ми мали багато кращі і більші доходи «збоку», за виконування різних замовлень від відвідувачів та надпрограмову гру. У зв'язку з тим часто траплялися погулянки в, так би мовити, позаурядових годинах, які звичайно кінчилися за спільним столом з гістьми, та значним матеріяльним зиском. Поволі ми почали звикати до своєї нової професії і навіть дошукуватися в ній добрих сторін. У тому літньому сезоні ми двічі міняли місце своїх виступів. У святочні дні грали по полудні в якомусь заміському городі, а вечером і в решту буднів в іншому ресторані, де поводилося нам набагато краще, бо той ресторан відвідувала численніша і заможніша публіка. Господар того ресторану часто говорив, що коли б ми грали в нього через зимовий сезон, то зможемо заробити гарний гріш і наше життя набагато покращало б. Але, на жаль, наші тодішні мрії, а його сподівання і обіцянки не здійснилися, і то завдяки землячкам, які позавидували нам. Знайшлись такі, що прискаржили нас перед командиром дивізії ген. Ол. Удовиченком, мовляв, ми своїми виступами принижуємо старшинське звання. З того приводу, ген. Удовиченко, що безумовно знав про наші виступи і напевно радів нашими успіхами, врешті мусів делікатно заборонити їх.  А шкода, бо користи з того були великі не лише для нас, а й для численних товаришів недолі, що не мали змоги заробити собі і бодай в дечому поліпшити своє існування. І так, ми стали безробітними нарівні з іншими таборянами. Положення виразно погіршилося. Отже, треба було за всяку ціну шукати якогось виходу, поки в кишені водилася сяка-така готівка. Тож, не гаючи часу і користуючись ще кілька днів перепустками, я купив собі цивільний одяг та залишив його «на всякий случай» в одного знайомого відвідувача ресторану, власника пекарні. Після того, не надумуючись довго, одного дня, я покинув «гостинний Калішський табір», скерувавшись знову до Східньої Галичини. Там прийшлося рятуватися в театрі дир. И. Стадника.

Було б добре, якби появилася обширна історично-інформаційна праця про табір інтернованих вояків у Каліші.

ВОЛОДИМИР БУДНИЙ

Володимир Будний народився в місті Монастирська Бучацького повіту в сім'ї Петра Будного і Леонтини (Сагаш)-в родині було п'ятеро дітей: Володимир і чотири сестри. Свої молоді літа провів в українському житті Галицького Поділля.

Народну освіту одержав в Монастириськах. Не маючи можливостей далі вчитися, вирішив стати ремісником. Закінчивши успішно курси і практичне навчання, став кваліфікованим машиністом-металургом і працював за своїм фахом. Весь час був активним в українських організаціях. З вибухом 2-ої світової війни став на працю як машиніст в фабриці тютюнових виробів.

Коли війна розгорілась і почалися заклики вступати у військові частини та вивчати військове ремесло, яке буде потрібне щоб захистити наші землі, народ та
Україну, Володимир вступив до Української Дивізії „Галичина".

Успішно проходить військовий вишкіл з ступенем старшого стрільця артилерії, пройшов бої під Бродами, де був поранений. Повернувшись з шпиталю, був приділений до відновленої Дивізії, яку направлено у Словаччину, Югославію і Австрію. Проходить кампанію проти совєтських партизан і фронт в Австрії, біля Фельдбаху, де війна закінчилася.
Стає інтернований англійським військом, перебуває в таборах полонених в Белярії-Ріміні, звідки перевезений до Англії.

МИХАЙЛО ҐНИП

Він прийшов на світ у свідомій українській родині в селі Васючин, Рогатинського району, Станиславівської, а тепер Івано-Франківської области.

По закінченні школи в рідному селі, учащав до ремісничої школи в Рогатині, де по трьох роках науки придбав фах кравця. Працював по фаху у Васючині і Рогатині. Був покликаний до т. зв. „Служби Батьківщині" („Баудінсту") в Івано-Франківську.
В липні 1943 році одним з перших зголосився в ряди Дивізії „Галичина" Рекрутський вишкіл пройшов в Торуні, Польща, був приділений до 30-го полку піхоти Дивізії. Першим командиром був німець, сотник Кльокер, а в Нойгаммері - майор Побігущий. Брав участь у боях Дивізії в Словаччині, Югославії і під Фельдбахом в Австрії.
По капітуляції Німеччини, в травні 1945 року, попав в полон до англійської армії, був перевезений до табору полонених в Белярії, а потім Ріміні в Італії, а 1947 році-до табору в Англії. Звільнений з полону в 1948 році, емігрує до Аргентини.

ЯРОСЛАВ КУНИЦЬКИЙ

Ярослав Куницький народився в Брюховичах, пов. Перемишляни. Він був наймолодшим у священичій сім'ї: батько о. Корнило, мати Йозефа, сестри Стефанія, Марія і Лідія, брат Теофан. Народну школу закінчив в Букачівцях, пов. Рогатин, де батько був парохом; середню у Львові - 2-га українська державна гімназія (філія).

Його родина деякий час жила в катедрі св. Юра у Львові і Ярослав допомагав євреям в ґетто, з великою небезпекою для себе й родини, а після ліквідації ґетто, деякі з них жили теж у св. Юрі.
До Дивізії від'їхав 15 вересня 1943 року. На рекрутському вишколі був у Гайделяґрі до 15 лютого 1944 у 5-ій сотні важких кулеметів. Від 16 лютого до 1 квітня брав участь у бойовій групі під командування полк. Баєрсдорфа на Любачівщині. Підстаршинський вишкіл пройшов у Лявенбурґу від 14 квітня до 12 липня 1944, звідки виїхав до старшинської школи „Бравншвайґ" (Познань-Трескав) (15 липня-15 грудня 1944). Опісля закінчив т. зв. вишкіл зброї у Лешанах у Чехії (2 січня-17 березня 1945). На фронт під Фельбах прибув 20 березня 1945 й у ранзі хорунжого (наймолодший віком офіцер у Дивізії) у 29-му полку був приділений до Єгерської чоти.
У полоні в Італії пробув від травня 1945 до листопада 1946 року.

„МАША" - МАРІЯ ШАФРАНСЬКА ЛОГАЗА

Мабуть, залишилося небагато дивізійників, які пам'ятають п. Машу (Марію Шафранську) з УСХС (Українська Санітарно-Харитативна Служба) в Мюнхені. У споминах одного з них, так її представляли побратими по зброї, які поверталися з полону: „Не журися, в СХС там є пані Маша. Знаєш, що якби не вона, то хто-зна, чи ми не сиділи б ще дотепер, або виздихали по тих Авербахах". 

Її життєва дорога не була встелена пелюстками троянд, але їх колючками. Народилася в Коломиї, 14 грудня 1912 р. й уже 3-літною дівчинкою стала півсиротою, бо її батько, проф. Гриць Головка згинув на італійському фронті, й мама з трьома дівчатками (Маша була середущою) опинилася без даху над головою (бо й хата згоріла) і перебула на приходстві о. Ковальського в селі Ваневі, а після війни переїхала з дітьми до Львова, де вони вже задомовились на постійно й почали „нормальне життя". Дівчатка ходили до школи, мама працювала. Маша, бо так її завжди кликали, від наймолодших літ була дуже активною пластункою, спортсменкою і членом ОУН. Закінчила у Львові гімназію Сестер Василіянок, потім студіювала право. Кілька разів була арештована за приналежність до ОУН. Сиділа у львівських Бриґітках.

Щоб зійти з очей польської поліції, Маша переїхала на працю до Любліна. Працювала в банку й включилася в діяльність дуже сильної Української Студентської Громади, де познайомилася з своїм майбутнім чоловіком, Богданом Шафранським, з яким одружилась в 1942 р.

Коли приїхала в серпні 1939 р. до Львова на вакації, вибухнула Друга світова війна й зараз польська тайна поліція арештувала Машу, її вивезли, як потім показалося, до польського концентраційного табору Берези Картузької. Зморена, голодна, в подертих черевиках, пішки добрела додому, що було в родині великою радістю.

Але знову покинула окупований більшовиками Львів, щоб не попасти в руки НКВД. Після мандрівки опинилась в Берліні, звідки ранньою осінню 1941 р. з'явилась вдома у Львові. По кількох днях вирушила з похідними групами ОУН на схід, була арештована в Бердичеві й по кількох тижнях вернулась до Львова.

В 1943 році народився її синок Ігор, а вже у квітні наступного року, коли ціла родина покидала Львів, вона з дитинкою переїхала до Мушини, біля Криниці, а звідтам далі на Словаччину, бо домовилась з чоловіком, який служив у війську, що зустрінуться в Каринтії. Але в Словаччині йшла партизанська війна, аж наші дивізійники очистили терен, а біженців перевезли до табору, до Штрасгофу біля Відня.

З великим трудом і прямо з чудесним збігом обставин, була звільнена і з великими перешкодами дісталася з синочком Ігорем до Відня, а звідтам до Берліна, де була більшість нашої родини.

Війна добігала до кінця, Берлін був щоденно бомбардований, місто горіло. І в одну таку страшну ніч помер на її руках дволітній син після комплікацій по хворобі кір.

Зразу після похорону (ледве можна було роздобути домовину!), ціла наша родина покинула Берлін, бо Червона армія була вже на передмісті столиці. Їхали в незнане, поїздом, пішки, як попало і з труднощами дісталися до міста Авсбурґ у Баварії. Там було багато біженців, спали по школах на брудній соломі.

Після капітуляції Німеччини розмістили біженців в хатах баворів (фермерів), а згодом в таборах, які зорганізувала американська влада. То також був дуже небезпечний час, бо довго шаліли большевицькі репатріяційні комісії, люди ховалися, а то і відбирали собі життя, божеволіли.

Маша постійно шукала свого чоловіка або принаймні вістки про нього, а як уже довідалась що він загинув підчас бомбардування, поїхала до Мюнхену і посвятилася з питомим її ентузіязмом, як голова допомогової секції СХС, допомагати втікачам, старалася з'єднувати розгублені під час війни родини та помагати дивізійникам в таборах полонених.

Коли вже устабілізувалося життя колишніх біженців, люди роз'їхалися в різні сторони земної кулі. Маша переїжджає до США, де вже була родина, й у 1952 році одружилася з д-ром Михайлом Логазою. Вони поселяються в Сиракузах, Н. Й. та активно включаються в суспільно-громадське життя. Маша зорганізувала Пластовий осередок, провадила Курінь Юначок, їздила на пластові табори, була директором-вчителькою Школи Українознавства. Допомагала дисидентам в Україні, маючи в особливій опіці свою товаришку Катрусю Зарицьку-Сороку та її родину. Одним словом, жила Україною і для України.

На превеликий жаль, кілька років по смерти чоловіка, д-ра Михайла Логази (1989 р.), важко захворіла, була прикована до ліжка, майже не могла говорити, в розмові її відповіддю був похит голови та усміх.

Померла 27 вересня 2008 р. Похована на цвинтарі св. Андрея в Савт-Бавнд-Бруку,Н. Дж, біля свого чоловіка.  

Коли в „Свободі" появилася клепсидра, сповіщаючи про її відхід до вічности, прийшов на адресу родини цікавий, вже трохи пожовклий лист та альбом з висловами подяки за її працю в СХС і кількома знімками. Дата листа 14 липня 1946 р. Читаємо:

„Високодостойна Пані референтка відділу полонених при Українській Санітарно-харитативній Службі, Марія Шафранська, Мюнхен.

Подяка полоненх українських старшин табору полонених-Реґенсбурґ С.І.Е. #22.

Високодостойна Пані!

В почутті глибокої вдячности й повні признання для Вашої невтомної праці для українських полонених таборів полонених - Auerbach PW #24, Langwasser PW #13, Regensburg DEFC #22, складаємо Вам, Високодостойна Пані, слова нашої щирої подяки і признання за Ваші дотеперішні труди. Хай це скромне дякувальне письмо донесе Вам й остане згадкою Ваших успішних трудів для українськх полонених.

Слава Україні!"

 Слідує 36 підписів.- сот. [Степан] Гуляк, сот. [Роман] Бойцун, пор. [Любомир] Ортинський, пор. Д-р. [Богдан] Теслюк, чет. [Валдемар] Горко, чет. [Любомир] Білик, чет. [Ярослав] Войтович, чет. [Роман] Герасимович, чет. [Юрій] Гнатюк, чет. [Олекса] Горбач, чет. Грабовський, чет. [Орест] Яримович, чет. Д-р. [Ми-рон] Качала, чет. [Федір] Климів, чет. [Роман] Колісник, чет. [Евген] Коваль, чет. [Ярослав] Кубшевський, чет. [Михайло]Лудчак, чет. [Ярема] Луців, чет. [Евстахій] Музичка, чет. Д-р. [Олександер] Радивші, чет. [Іван] Скіра, чет. Сташків, чет. [Роман] Тимкевич, чет. [Евген] Хмільовський, чет. [Володимир] Зуляк, чет. [Мирослав] Шарко, чет. [Евген] Шипайло, бул. [Дмитро] Залізняк, бул. [Володимир] Козак, бул. [Теофіль] Конецький, ст. бул.[Володимир] Сліпак, бул. [Роман] Тицький, ст. бул. [Михайло] Цегельський, віст. Литвинчук, віст. Слива.

У невеликому альбомі є написана в квітні 1950 року подяка М. Шафранській за її працю як члена управи УСХС з підписами знаних в нашім супільстві осіб - А. Андрієвський, І. Мірчук, д-р.Нестор Процюк, Лозинський, М. Сердюк та інші. Дві картки дальше - подяка сестрі від Ірини Павликовської, голови ОУЖ в Німеччині, знімки з вручення пропам'ятної Медалі Архистратига Михаїла ген. Павлом Шандруком. (Див. „Вісті комбатанта',' ч. 4,1965).
Отець д-р Борис Ґудзяк, ректор Українського Католицького університету, у „Свободі" про св. п. Марію з Головків Шафранську-Логазу м. і. написав: „З дитинства вона виховувалася в родині високої свідомости й жертовного патріотизму. Зазнавши болючих втрат у особистому житті вже в юності та в молодих роках, вона повністю віддалася праці для добра української спільноти. Особистого не існувало, все було спільним.

Покійна належала до тих осіб, які не лякаються жодних викликів, не складають рук перед труднощами й борються за будь-яких обставин. Пережила вона дві світові війни, вимушену болючу еміграцію, трагічну передчасну смерть своїх найрідніших. її активна участь у „Пласті" (вільному та підпільному) і українському визвольному русі в 1920-1940 роках, її багатогранна праця на громадській ниві, зокрема з нашою молоддю, належать до найкращих прикладів суспільної діяльности".

Іванна ҐОРЧИНСЬКА,
сестра

ПРО ТРЬОХ БРАТІВ У ДИВІЗІЇ: ЯРОСЛАВА, РОСТИСЛАВА І СВЯТОСЛАВА ПЕТРОВИХ

Порядком виміни інформації, ми отримали листа від сина Ярослава-Мирослава, який подає додаткові відомості до статті про своїх стрийків, поміщеній у журналі „Вісті Комбатанта" 1996 року, ч. 1.

Найстарший брат Ярослав помер у Торонті 1960 року. Наймолодший Святослав перейшов з своєю чотою з Словаччини до УПА й відбув каторгу на Сибірі. Ростислав попав у тітовський полон.

Мирослав жив у Торонті до 1990 року, а потім переселився до передмістя Ванкуверу. Тут у різних часах був секретарем, а потім головою Конгресу Українців Канади-Ванкувер, а теж КУК-Провінційної Ради БК. Недавно був відзначений медалею Тараса Шевченка. Він автор повісті „ Скарб Ярослава " (Тернопіль 2003), а ще цікавіше - автор книжки „Yaroslaw's Treasure". Це сучасний англомовний триллер на тему української історії та політики, в якому дія відбувається підчас Помаранчевої Революції.

Редакція


Мирослав пише:

У вістці лише одна маленька помилка. Молодший брат Святослав був зник безвісті аж до 1973 року. Його мати померла, не знаючи чи син живий, чи ні.

А точніше, у другій половині 1973-го року Святослав знайшов мене (племінника-сина Ярослава), і то через посередництво німця, Ґергардта Мартинса, який був на Сибіру разом із Святославом і котрого випустили до Німеччини аж у 1972 році. Я особисто дістав лист від Червоного хреста, передав інформацію Ростиславові, - а Ростислав через посередництво Ґергардта нарешті зв'язався із братом.

Про Ростислава додатково. Залишив студії медицини, мовляв, що зголосився до Дивізії боротися, а не вивчати психіятрію. Був у боях під Бродами. З Брідського кітла він свій рій таки зміг вирвати без втрат! Навіть біля якогось села вдалося „панцершреком" знищити совєтський танк. Перетяли сумнозвісний залізничий насип біля села Княже тим, що знайшли під насипом провід для маленького струмка. Переправляючись тим проводом, Ростислав загубив шолом і наплечник. Опісля, коли підносилися під гору, що на південь від залізниці, вдалося знайти якийсь шолом, але величезного розміру. Хвилинку пізніше снайперська куля вдарила в цей шолом, але тому, що шолом був завеликий, він подався, - тим відбив кулю.

У Словаччині, на самий латинський Свят-вечір 1944 року, майор Вільднер гнав своїх вояків по горах у снігу, шукаючи комуністичних партизанів. Ростислав із своєю групою відбився від головної формації і попрямував дорогою. Побачив перед собою, що на придорожніх каменях сидять якісь жовніри. Впізнав, що це „свої". Запитався першого: хто у вас командир? А цей відповів, що от там пан хорунжий під деревом сидить. Ростислав підійшов - це його брат Святослав! Разом пішли до найближчого села, де їх нагодували та ще й обдарували, та поклали спати на свіжій постелі. Ця ніч була останнім разом, що брати себе бачили!

У тітовськім полоні Ростислава збили так, що вибили всі зуби, і дістав він амнезію. В полоні вдавав був, що він німець Фріц Міллер, (бо українців вбивали), і тому його зчасом переслали до Німеччини. Пам'ять повернулася аж 1953 року. Рік пізніше переселився до Америки, до Боффало.

Мирослав Петрів

ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ У 1919-1929 РОКАХ

Валентин МОРОЗ

Західна Україна - поняття, що сформувалося після 1-ої світової війни та українських визвольних змагань 1917-20 років. В цю територіяльно-геополітичну концепцію входили не лише українські землі, що належали до 1-ої світової війни, до складу Австро-Угорської імперії (Галичина, Буковина, Закарпаття). Приєдналися ще й Волинь, Полісся і Холмщина - території, що входили до складу Російської імперії. Стисло кажучи: Західна Україна - то був простір, що не увійшов після 1920 року до нової „Московської імперії під червоним прапором". Більш образно кажучи - була це „позасовєтська Україна".

Перебували ці українські землі на різному статусі. Скажімо, Волинь, Полісся і Холмщина опинились офіційно у складі польської держави уже в 1921 році, після Ризького договору між Москвою й Варшавою. З Галичиною було трохи інакше. У 1919 році Польща отримала від Антанти лише дозвіл на окупацію Галичини. А вже у 1928 році т. зв. Рада Амбасадорів (англо-американо-франко-італійська структура) визнала Галичину територією польської держави.

Закарпаття опинилося в складі новоутвореної Чехословаччини у 1919 році, а Буковина (і українські частини Бесарабії) були окуповані Румунами у 1918 році.

Отже: почнемо з галицько-волинського простору.

Польська політика завжди була як правило більш поетичною, аніж політичною. Тут ніколи не вміли поставити межу між поетичними фантазіями і політичними реаліями. Тому не дивно, що польська політика була націлена на асиміляцію українців. Це була фантазія, враховуючи, що українців у межах польської держави було 6 мільйонів. До того ж - вони пройшли уже (в Галичині) добру школу національного виховання в „австрійські" часи. Що ж стосується Волині, то польські позиції тут були дуже слабенькими; навіть польські селяни з Волині („хутірські" поляки) розмовляли як правило по-українському. Польська політика цього не враховувала - і тому жорстко поплатилася потім, у 40-і роки.

В основі польської політики цього часу був принцип ділити українських людей на різні „раси". По-перше: неофіційно існував т. зв. „сокальський кордон". Це означало, що галицькі землі (на південь від містечка Сокаль) були на іншому статусі, ніж волинські, розташовані на північ від Сокаля. (Скажімо: в Галичині така-то організація чи газета була на легальному статусі; на Волині ж вона вважалася підпільною). Польські переписи і статистичні збірники показували „чуда еквілібристики". Крім українців, у польскій статистиці були ще „русини", „гуцули", „бойки", „лемки" - і навіть „тутешні" ( у глухих поліських нетрях на запитання, якої вони національности, деякі відповідали, що вони „тутейші" (місцеві). Зрештою, ніякої неясности тут не було. „Тутейші" - це означало, що вони 1) не-поляки; 2) православні. Так що кожна нормальна статистика записала б їх без дискусії до українців. Але в тому то й річ, що для польської влади якраз була потрібна неясність...

Як у Версальському мирному договорі з 1919 року, так і в польскій конституції 1921 року виразно говорилося про права українців, які польська держава мусила забезпечити. Зокрема, говорилося про соймики (провінційні парляменти) у воєвідствах, про український університет. Але все це залишалося на папері. Реальністю були 70 тисяч українських в'язнів у перші роки існування польської держави. Автономія Галичини (Ґаліції), що була самозрозумілим фактом в австрійські часи, тепер зникла. Автономія громад теж була скасована. Офіційна польська версія вважала, що ті, хто вважає себе „русинами" - це не українці. Навіть сама назва Галичини зникла з польського офіційного вжитку; замість того було введено дивний новотвір: „Малопольська Всходня".

Не дивно, що всі українські партії заявили бойкот польським виборам 1922 року, іґноруючи їх. Лише т. зв. хліборобська партія (популярно її називали партією „хлібоїдів"') взяла участь у цих виборах. Ще у 1920 році українські партії Галичини склали спільну заяву про необхідність української державности в цьому регіоні.¹ Вони створили Міжпартійну Раду, яка підтримувала зв'язок з еміграційним урядом Петрушевича, що мав осідок у Відні.

Опозиція до польської влади існувала не лише на офіціозно-парляментському рівні. Була і в площині підпілля. Уже в 1920 році засновується УВО (Українська Військова Організація), керівником якої обрано Євгена Коновальця, одного з командирів Січових Стрільців². Ця структура поставила собі за мету боротьбу проти польского колоніялізму підпільними, позапарляментськими методами. У 1921 році львівський студент Федак вчинив атентат на Пілсудського та львівського воєводу (губернатора) Грабського, що супроводив його (потерпів фізично Грабський) ³. Цим УВО підкреслила, що вважає незаконною офіційну візиту Пілсудського на територію українського Львова.

На Волині українці взяли участь у польских виборах 1922 року (бо ця територія вже офіційно належала до польської держави).

Але...

Результати виборів були дуже промовистими... Волинські люди обрали до польського парляменту 20 послів і 5 сенаторів - і серед них жодного поляка! Всі обрані були українцями! Вони відразу сформували український парляментський клюб і заявили, що виступають за необхідність української державности на Волині. Разом з тим вони заявили про лояльність до існуючої польської влади, при умові, що вона надасть українцям елементарні політичні свободи.

Серед цих політичних подій неможливо не згадати про створення УНДО (Українське Національно-Демократичне Об'єднання). Сформувалось воно у 1925 році. Був це бльок правих, консервативних українських груп; в основному сюди увійшли колишні націонал-демократи. Керівником об'єднання став відомий український політик австрійського періоду Дмитро Левицький.⁴
УНДО відразу завоювало широкий вплив серед українського населення; в Галичині - це була „партія №1".

Взагалі, логічніше було б говорити про своєрідний тандем: УНДО-УСРП. Це останнє скорочення розшифровується як Українська Соціял-Радикальна Партія. Ці нащадки колишніх радикалів з 19-го століття пережили, звичайно, певну метаморфозу. Як би там не було, але серед простого, „радикально-наївного" загалу ця партія користувалась значною популярністю. УНДО популярно вважали „партією попів і адвокатів"; радикали ж вважалися дуже „народною" групою.

Найголовніше: у керівництва обох цих партій вистачило здорового глузду, аби об'єднати зусилля. Елітаризм УНДО, поєднаний з „народністю" радикалів, давав чудовий ефект у політичному повсякденні. На виборах у Галичині перемагав завжди бльок УНДО-радикали; інші групи просто не мали шансів. Довголітнім керівником радикальної партії був Бачинський.

Соціял-демократи не грали помітної ролі. Взагалі вони опинилися „в комуністичних лапах"; лише у 1929 році партія вирвалась з комуністичного „зашморгу" й почала вести самостійну політику. Лідером галицьких соціял-демократів був Ганкевич.

Ще варто згадати Українську Католицьку Партію, що виникла в 1930 році. Був це нащадок колишніх „хлібоїдів", що їли хліб з польської кишені. Керівником її був станиславівський єпископ Хомишин, який офіційно виступав проти українського курсу митрополита Шептицького, а також офіційно засуджував будь-які протипольські акції УВО і пізнішої ОУН. (Цю групу в українському суспільстві називали не інакше, як „хрунями").

______________________
¹ Велика Історія України. Видав Іван Тиктор. Львів, 1948, Вінніпег, стор. 822.
² В. Марганець. Українське підпілля. Від УВО до ОУН. 1949, ст. 25.
³ Там же, стор. 26.
⁴ Велика Історія України, ст. 853

УРОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ і СУЧАСНІСТЬ, або Нема вічних ворогів, є лише вічні інтереси

„Живою", не писаною, а пережитою, історією старшого покоління є події, що сягають тридцятих років минулого століття. Саме в тридцяті роки здавалося, що в Европі немає більших ворогів, ніж гітлерівська Німеччина і сталінський Радянський Союз (в принципі-Росія, бо всі інші назви були лише політичним псевдонімом Російської імперії, як і для Німеччини - Третій Райх). їхня ворожість випливала з наявности Антикомінтернівського пакту 1936 року між Німеччиною і Японією, до котрого згодом приєдналася фашистська Італія та інші сателіти, який притистояв Комуністичному Інтернаціоналові (Комінтерну), де головним гравцем був СРСР. Великобританія та Франція намагалися втягнути СРСР в свою орбіту. Велися навіть переговори, але дуже в'яло із неприйнятними умовами. Наприклад, коли в 1938 році Німеччина висунула територіяльні претенсії до Чехословаччини, у Москві заявили про готовність прийти на допомогу, але для цього вимагали надати для проходу військ „коридор" через територію Польщі, що було неприйнятним, бо означало окупацію радянськими військами Польщі, як Німеччиною - Чехословаччини.

Та раптом 23 серпня 1939 року протягом одного дня (звичайно, все готувалося у великій таємниці завчасно) СРСР прийняв згоду Гітлера на укладення політичного союзу. Саме-згоду, бо ініціятива виходила від СРСР (і це - важливо), про що свідчить текст телеграми Гітлера до Сталіна: „...я приймаю проект Пакту про ненапад, котрий передав мені Ваш міністер закордонних справ ...я переконаний, що Додатковий протокол, бажаний радянським урядом, може бути опрацьований в можливо короткий час."

Як знаємо, відповідно до згаданого, дуже таємного, Додаткового протоколу Німеччина і СРСР поділили Европу між собою приблизно по лінії кордонів, що були на початок Першої світової війни.

Проте дружба дружбою, а в 1941 р. верх взяли політичні інтереси Німеччини - здіснити „Drang nach Osten" - розширити „життєвий простір Німеччини на сході", і 22 червня 1941 року розпочалася найкривавіша війна в історії людства - німецько-радянська війна (Велика

Вітчизняна - за радянською історіографією).

Над Радянським Союзом нависла смертельна загроза, і тоді принципову політичну і ідеологічну ворожнечу із „ненависним капіталізмом і імперіялізмом", який уособлювали в Европі Великобританія, а в світі - Сполучені Штати Америки, Сталін замінив на дружні, союзні відносини з ними.

У чисто воєнному, збройному пляні, воєнна допомога, передусім з боку США, була настільки великою, що впливала на успішність боротьби СРСР проти Німеччини: 14 500 танків, 1 800 самохідних артилерійських установок, велика кількість бронеавтомобілів і бронетранспортерів, вовняна уніформа і взуття, смачні американські свинячі тушонки.

Збройна боротьба союзників, яка мала пряме відношення до збройної боротьби СРСР, розпочалася в червні 1944 р. висадкою союзних військ у Франції. Звичайно, Німеччина не змогла протистояти противникам на двох фронтах, і це прискорило падіння Третього Райху.

Уже само закінчення в Европі Другої світової війни супроводжувалося „падінням" рівня дружби між союзниками по боротьбі з Німеччиною. Першим серйозним актом стало підписання капітуляції в Раймсі 7 травня 1945 р., яке розцінювалося радянською стороною як однобічне. Згодом виникли тертя стосовно зон окупації в Берліні і відходу союзників із німецьких теренів, які були узгоджені як зона окупації СРСР. Стосовно окупаційних зон союзників у Берліні радянська сторона виходила з того, що все, що було зайняте радянськими військами, належить СРСР, оскільки при капітуляції Італії союзники відмовили СРСР у наданні йому окремої зони окупації. Великі суперечки були стосовно Польщі, її кордонів і орієнтації майбутнього уряду.

Зазначу, що, проходячи службу в окупаційних військах, нас довший час тримали у бойовій готовності виступити проти колишніх союзників, для цього війська „обробляли" звинуваченнями у недотриманні домовленостей, у наявності, зокрема, сателітів Німеччини - Еспанії та Туреччини, від якої СРСР намагався отримати, зокрема, контроль над протоками Босфор і Дарданелли.

У подальшому ми жили в стані „холодної" війни, у якій виступили два протилежні військові союзи: Організація Північно-Атлантичного договору (в народі - НАТО) і Організація Варшавського догору.

У німецько-радянській війні Німеччина зазнала нищівної поразки, поклавши на вівтар перемоги біля 9 мільйонів життів німецьких солдат і офіцерів. Радянський Союз при втратах біля 20 мільйонів життів здобув перемогу, проте в 1991 році без єдиного вистрілу з боку, як вважали, агресивного НАТО, що начебто мріяв про війну проти СРСР, ця переможниця у Другій світовій війні просто пішла в небуття - СРСР розпався!

Виникла нова Росія, яка тепер дуже активно виступає проти намірів України вступити до НАТО. На жаль, проти цього активно борються проросійські (вони ж - прокомуністичні і прорадянські) сили в Україні - Партія регіонів, комуністи, „прогресивні" соціялісти і іже з ними.

Але ж сама Росія набагато тісніше співпрацює з НАТО, ніж Україна. І це має своє пояснення. Росія епохи Путіна намагається шантажувати Европу не лише газом, а й ядерними ракетами. Характерно, що посилення військового потенціялу виправдується неіснуючою загрозою з боку НАТО, але насправді Росію набагато більше турбує загроза мільярдного Китаю, який швидко набирає економічної і військової могутности і нагально потребує, як це було щодо передвоєнної Німеччини стосовно Східної Европи, „життєвого простору", який безумовно бачить у Сибірі і на Далекому Сході. І треба сказати, що саме цей простір китайці уже тепер „освоюють". Іншою загрозою для Росії є іслямський фундаменталізм як власний, російський, так і зовнішній з півдня, який тепер не прийнято називати конкретно, тому ховають його під загальний термін - тероризм. Усе це зовсім не означає, що тісна співпраця, навіть військовий союз Росії і НАТО є виключені. Тут нам наглядним прикладом може слугувати Друга світова війна. Адже і тоді радянська пропаганда проклинала капіталізм і імперіялізм. А що сталося, коли нависла смертельна загроза з боку Німеччини? Знайшли спільну мову і проти Німеччини.

У політиці нема вічних ворогів, є лише вічні інтереси.

Василь ШПАРИК

ветеран війни-фронтовик