РОМАН БАЧИНСЬКИЙ — "ЦІСАР"

Поручник І УД УНА народився в Словіті, пов. Перемишляни, в священничій родині, яка походить із давнього українського шляхетсько-козацького стану. За польських часів він закінчив співацько-театральну студію у Львові і в тій ділянці працював, організуючи хорові гуртки на Підкарпатті та як актор в Українському Театрі.

Будучи підхорунжим ще з польської армії, він вирішує служити українській справі зі зброєю в руках. Як тільки почали творитися українські військові формації в бурхливі роки 2-ої світової війни, він вступає до Українського Леґіону і проходить з ним похід на схід, а після постання дивізії "Галичина", від самого початку, вступає в її ряди. З Дивізією проходить цілий її вишкільний і боєвий шлях, бере участь у битві під Бродами, в боях в Австрії та закінчує війну на стійці сотенного 11-ої сотні 31-го полка. Після капітуляції попадає до аліянтського полону в Австрії, з якого щасливо виривається.

По переїзді до ЗСА поселюється в Пенсилвенії і тут бере активну участь в праці т. зв. "літньої станиці" Братства к. вояків І УД УНА в Лігайтоні, якої він був теж головою.

НЕМА ТО ЯК СЕРЕД ДИВІЗІЙНИКІВ

Остап Скольський

"Дивізіє, гей рідна мати, 

Могутня Січ ти є для нас, 

А треба, треба теє знати 

Чого від нас вимагає час". 

(Марш Української Дивізії. 

Музика: Іван Музичка.  

Слова: Микола Угрин-Безгрішний).

Хто з нас, дивізійників, не пам'ятає цієї улюбленої пісні. Тисячі разів ми її співали. Співали її, маршуючи, за неї "долів" падали, коли вона нам якось не виходила, і з нею на устах, виструнчені, "вишпіґльовані на нитку", парадно в шоломах на Службу Божу маршували.

Пісню цю ми добре пам'ятаємо, але ім'я композитора її, то по тридцяти роках таки якось призабули... Так, призабули... Призабули були, але лише до 7 листопада 1975 р., бо вечером того дня, коли до Торонта завітали брати Музички, то ми собі зразу пригадали.

Пригадали ми собі, що саме отець доктор Іван Музичка був композитором цієї пісні. Це той самий Івась Музичка, якого ще як учителя з Рогатина багато пам'ятають. Той самий ліричний тенор — соліст дивізійного хору Осташевського чи також музикант дивізійної оркестри Кравчука в Гайделяґері. Перебув він при дивізійній оркестрі ввесь час і навіть у Ріміні в полоні в ній був і грав на вальдгорні, чи як тут кажуть "френч горні". Відтак слідували теолоґічні студії в Римі, докторат, а згодом парафія у Вулвергаптон в Англії. Їй він вірно і віддано служив поверх 20 років, а тепер починається новий шлях, знова повна самопосв'яти праця проректора Українського Католицького університету в Римі.

Брата його, Степана, ми теж собі добре пригадуємо. Він абсольвент Української гімназії в Ріміні, управитель читальні "Просвіта" в Ріміні, особистий секретар нашого гетьманича Данила Скоропадського в Лондоні, студент і абсольвент Мадридського університету, тепер голова відділу і професор еспанської мови на Меморіял університеті в Сант Джонс, Нюфонлянд. Відомий гуморист, автор численних файлетонів, друкованих у різних часописах і журналах. Має рідкісний дар — здібність втілити смішне в життєві образи нашого побуту.

Був ще у дивізії їхній третій брат, Василь, але він поляг смертю героя на брідських полях.

Приїхали брати Музички на триденну візиту до Торонта і з місця загули телефони. Друзі друзям звідомляли про їхній приїзд. І не завела наша громада. Вітали їх друзі дивізійники, колеги студенти, односельчани-пуківці й рогатинці.

Вже в п'ятницю вечером, у день їхнього приїзду, запросив до себе наш гостинний друг дивізійник Михайло Мельник немалу групу друзів. На споминах та жартах провели вони спільно вечір. Зустрілися друзі зі студій в Римі: о. д-р Мирон Стасів, о. д-р Роман Даниляк, мґр. М. Андроник, друзі-рімінські матуристи — проф. Степан Мартюк, Ігор М., Роман Я., Ярослав Харак, Павло Гижка, Микола Б., Іван Прийма, друзі з Рогатинщини — інж. Юліян Глинський-Водонос, мґр. Михайло Ромах, Степан Климців, Мирон Пазій, а від дивізійної станиці її голова — Мирослав Бігус, і друг хорист та музикант — Дмитро Ковч.

Не проґавив тут нагоди "втяти" декілька "кавалків" гуморист Дмитро Ковч, а які ж йому б жарти "тяти", коли головним гостем є отець духовний:

—  А чули ви про те, як фармер сповідався перед новим помічником, що жене самогон.  Молодий священик не знав, яку покуту дати, й пішов до захристії спитати свого пароха.

—  Що за самогонку дати, отче пароху?

—   Не більше, ніж п'ять долярів за ґальон, —  відповів без надуми парох.

Або

—   Знаєте, що наші молодші, вже тут роджені, священики говорять не зовсім поправно українською мовою... і от одного разу молодий священик каже своїм парафіянам:

—  Дякую вам дужи, щости так гарно навколо церкви наробили... Жартома, не во гніві і не з  образою священничого чину, бо перед кожним жартом отців духовних вибачення просив. Так він ще не одного такого "віца" втяв того вечора. Отця доктора Івана Музичку він ще з другого рінґу з Гайделяґеру пам'ятає:

—  Знаєте, коли наші дивізійники за спідницями заглядали, то вже тоді стрілець Івась реверенду був собі сподобав, — казав Ковч.

Були б так цілу ніч говорили, але треба було йти домів.

В суботу, на запрошення отця пароха І. Татарина, правив Іван Музична Службу Божу в церкві св. Дмитрія, а опісля оглядали вони наші інституції, установи і подивляли нашу громадську спритність.

В неділю "дванадцятку" він правив у церкві св. Покрови. Церква була заповнена не тільки парохіянами, але також численними краянами — пуківцями і дивізійниками. Тут у церковній залі відбулося приняття на честь братів Музичків після Служби Божої.

І знову говорив Ковч:

—   Знаєте, одного разу йшов наш поручник Бойцун до кантини. Завважив він як стрілець не засалютував перехожому старшині.

—  А ви, друже, не знаєте, що старшинам маєте почесть віддати? З якої ви частини?

— З оркестри, пане поручнику.

—   З оркестри? Так!.. Так!.. Оркестра — це  не  військо! Ідіть собі! Оркестра — це в дійсності  не було військо. Знали  всі, що стрільці  з оркестри в "пантронташах" не амуніцію, а папіроси носили. А коли вночі "алярм" був, то вони з клярнетами, а не з крісами на збірку вибігали. Не було це військо, — шкода, що уніформу носили. Але грати — то грали прекрасно. Чи не  пригадуєте собі як чудово грали вони в недільні вечорі, на дозвіллі під відкритим небом? Грали вони маршуючим дивізійникам у княжім місті Львові, в Нойгамері, Жіліні, Кисуцькім Новім Місті, Ріміні й розвівали тугу за рідним краєм.

Так! Грали вони прекрасно. Хто може забути їхні "Вечерниці" Ліщинського й народні пісні? Не ми — не дивізійники.

Чи пам'ятаєте, як вертався "Курінь Вільднера" до дивізії після переможних боїв під Банською Бистрицею на Словаччині, де навіть наших втікачів від певної смерти врятували? Чи пам'ятаєте, як ми цілковито фізично вичерпані по довжезних боях, маршах, неспаних ночах, безсилі до Жіліни приїхали? Здавалося, що й кроку більше зробити не зможемо. Тоді напроти нас вийшла наша оркестра. Вийшла привітати переможців. Вітало нас населення, вітали словаки, вітали нас наші друзі.

 І сталося неймовірне по перших акордах пісні:

"Машерують добровольці, як колись ішли стрільці,
Грають їх шоломи в сонці, грає усміх на лиці".

Випросталися вояцькі лави, виструнчились з синьо-жовтими левиками на рукавах і крісом на плечі, ступали в один крок, немов забули про втому. Цим заболоченим українським воїнам віддавали словаки шану за їхню самопосвяту, за їхню джентельменську поставу, за їхню взірцеву поведінку й саме за це нас тамошнє населення так любило.

***

—   Буду за вас Богу молитися. Ви теж  моліться. Моліться  регулярно. У молитві забудете про ваші клопоти — про всі турботи. Побачите, що Вас Господь вислухає... Молитвою здобудете все, — казав нам о. Іван Музичка.

І влучно сказав Дмитро Ковч на приняттю односельчан-пуківців, приготовленім у честь братів Музичків.

—   Будьте горді, що з вашого села вийшли такі великі люди. Вони вже багато для нас зробили, але побачите, як багато вони ще зроблять для нашого народу.

І ми, дивізійна братія, є теж горді, що брати Музички були одні з нас і є нашими друзями.

Хай Господь допоможе їм у їхніх великих ділах.

НОВИЙ ТВІР Е. ЗАГАЧЕВСЬКОГО

Ю.Т.К.

Недавно появився літературний твір Е. Загачевського, збірка коротких новель-оповідань з ділянки збройної боротьби за національне існування України. Книжку видало видавництво Юліяна Середяка у Буенос Айрес. Ілюстрації автора, сторін 192. Наголовок: "Її регіт не лякав".

Е. Загачевський має у свому літературному дорібку дві публікації — "Спогади фронтовика" і "Львівська братія" відомі серед широкого круга читачів воєнні повісті, та історичного характеру працю "Белярія — Ріміні — Англія", опис подій уже після закінчення війни, коли УД подалася у полон, складаючи добровільно зброю перед західними аліянтами. Тепер перед нами 20 оповідань майстра баталістики у літературі, рідкісне явище у нашому духовому світі.

Анатоль Курдидик, автор вступного "слова про книжку і про автора" відомий публіцист пише, що "стрілецьких творів" у нас вийшло не багато, вони розсипані по тогочасних періодиках, і не наша вина, що за важкою боротьбою за саме існування ми не встигли зробити навіть точної бібліографії того відтинку.

Далі атвор вступного слова згадує тільки дві публікації старшої ґенерації, у яких стрічаємо частинно воєнну тематику: А. Чайковського "Воєнні оповідання" і Б. Лепкого "Під Ялинку". Це ще з років перед Визвольними війнами 1917-1921 рр. Зате після тих подій, у проміжі поміж обома світовими війнами воєнна література буйно розвивалася аж до другої світової війни.
Це правда, що у журналах і пресі того часу появлялося дуже багато споминів, військових праць та такої чи іншої оцінки подій, з осібна на тему причин нашої невдачі у будові держави. Немало було теж у тому літературних творів малих форм: ширших літературних полотен було однак тільки декілька. Таке явище тривожило наші громадянські осередки західної України і 1928 року редакція газети Новий Час розписала анкету на тему літературної творчості. Про це згадує проф. Григор Лужницький в Америці з 15 листопада 1975 року в Нотатнику Шпарґаляра. Одною з точок анкети було питання: Чому Українські Визвольні Змагання знайшли такий малий відгомін в нашій літературі?

 Д-р Г. Лужницький цитує повну відповідь Катрі Гриневичевої на всі питання анкети, але тут передам тільки відповідь письменниці до п'ятої точки: Чому Українські Визвольні Змагання найшли малий відгомін у нашій літературі?

К. Гриневичева пише: "Говорять загально про недостачу перспективи, про заслонене поле зору. Тимчасом бачимо, що якраз це мале десятиліття вивело на чужий овид першорядні назвиська. Я думаю, що ми є чуттєво заторкнені в дуже дошкульний спосіб і уявляємо поведінку людини після дужання на смерть і життя. Збірна людина ще не отямилася після брутально нанесеного їй удару, чує смак крови в устах, полин у серці й виходить одна крутіж перед очима. Та це — явище хвилини. Або ж не слідно кожної години, як на всіх ділянках начерпаємо повітря у груди, для нових, невтомних досягнень? Недалека вже пора, коли... визвольне змагання з його творчою грозою, геройською всежертвою, найдуть свій вислів під пучками пальців майбутнього генія".

А як сьогодні? Мені здається, що проблема залишилася такою як вона існувала близько пів століття тому. Навіть аргументи, чому наші письменники так мало посвячують свій талан військовій, чи воєнній тематиці, чому так мало відносно маємо творів з тематикою УПА, УД чи інших формацій — залишилися ті самі. Нема ще потрібної перспективи. Хоч інші народи тою "перспективою" не цікавляться і можуть похвалитися поважною кількістю творів про героїчні роки останньої війни. Думаю, що причини інші. Є це викликаний ворожими силами антимілітаризм, який став уже нашою другою вдачею. Та це за широка тема для цієї статті.

Автор твору "Її регіт..." описує спокійно, дуже згущено без зайвих слів, без роздумів і без згадки про ті події у світі, у політиці чи у високій стратегії війни, які впливають на долю вояка, бо фронтовик не має можливости у боротьбі нічим цікавитися поза своїм завданням у бою. Уся його істота усі змисли і свідомість є зконцентровані на ворога, який хоче його перемогти, але якого він фронтовий український вояк мусить побороти.

Таку концентрацію повинен сприйняти кожний читач, як передумову успіху людини у боротьбі, не тільки збройній на полях битв, але теж у політиці, та у громадянських завданнях нашої доби.