ЛЕВ БАБІЙ

На службі народу

(16.11.1927 - 9.1. 2010)

Народився в с. Вівся кол. Бережанського повіту, тепер Козівського району Тернопільської обл. До середньої школи вчащав у Бережанах. Учень матуральних курсів у Ріміні, Італія.

В червні 1944 року вступив у лави дивізії "Галичина" згодом 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії. Після вишколу на поліґоні „Гайделяґер" та у Чехії їхню групу (1200 вояків) відкомандировано до дивізії „Вікінґ" на східний фронт біля Варшави. У тій дивізії їх розділено поміж окремі підрозділи - Лев попав до гарматної батареї. Після бойових втрат й інших труднощів, зорганізовано комітет, в якому Левко брав участь. Комітет висунув вимогу командуванню „Вікінґ" щоб українських вояків повернено до Української дивізії, до якої вони зголосилися, а у „Вікінґу" перебувають тимчасово. Це мало успіх, бо їх повернено до Дивізії в листопаді 1944 року - у Словаччину.

З Дивізією Лев пройшов бої у Словенії та під Фельдбахом у Австрії. Був у сотні поручника Володимира Козака, який був нагороджений Залізним хрестом І кляси.
Був у полоні в Італії та Англії аж до звільнення у вересні 1948 року.
По звільнені включився у громадську працю - був членом Союзу Українців Британії (СУБ) і Спілки Української Молоді (СУМ) та Об'єднання б. Вояків Українців у Великобританії (ОбВУ).

Чергова річниця бою під Бродами

Ось уже стає традицією - у день прориву Бродівського кільця, на військовому цвинтарі біля села Червоного, колись Лядського, збирається багато люду – молоді, приїжджих із ближніх і дальших міст і сіл, гостей із іншого кінця України, а то і світу і звичайно ж – ветеранів-дивізійників, людей, які пройшли оце все, пекло Бродівського котла. Небагато їх сьогодні залишилося на цьому світі. Ці вояки бачили багато у своєму житті, мають що розказати онукам і правнукам, уже не криючись. Держава вже ж, яка-не-яка, але таки українська, хоча і не визнає досі їх, як українських ветеранів Другої світової.

Ось і цього року, 18 липня, після урочистостей на горі Жбир, де гордо височіє пам‘ятник Дивізії, дія перемістилася до цвинтара коло Червоного. Там відбулося перепоховання дев‘яти невідомих дивізійників, яких було знайдено пошуковими групами і буде ідентифіковано згодом. Було відправлено службу за упокій душі вояків, які віддали життя за Батьківщину. Молоді хлопці у військових одностроях із дивізійними відзнаками віддали останній салют.

Було сказано багато промов, за що сердечно подякував представник Головної Управи п. Юрій Ференцевич, який сам пройшов пекло Бродівського котла і зараз проживає на еміґрації. По щоках сивих ветеранів котилися сльози… Як зворушливо виглядало, коли до строю молодих вояків в дивізійних одностроях підійшов колишній вояк Дивізії і з гордістю, але і щемом у голосі сказав: «Ось таким і я був 66 років тому!..»

Після всього відбулася реконструкція прориву Бродівського кільця. І знову, як і минулого року, так і в далекому тепер 44-ому, гуділа земля і гриміли вибухи, знову молоді вояки у чужинських одностроях – радянських і німецьких піднімалися у атаку, щоби впіймати грудьми кулю і впасти, розпачливо стискуючи у жмені грудочку землі, не дочекається мати ж сина, а наречена – коханого… І тільки стихаючий гуркіт бою, смак крові у роті і гіркий запах диму прощально супроводжуватиме молодого вояка далеко-далеко – у ті світи, звідки не повертаються…

Адже ж під різними мундирами багато у кого билося одне серце – українське. Але пекельна машина наїзника все перемішала у скаженій люті – одних кинула примусово у пекельну м‘ясорубку проти інших, які йшли в бій за свою Україну.

Ті ж, кому вдалося прорватися крізь перше кільце червоноармійців, розпачливо пробивалися у бік лісу, - туди де свобода, до своїх бойових побратимів, щоби знову за якийсь час, поповнивши ряди оновленої Дивізії, стати в бій проти знавіснілого ворога, що на довгі десятиліття поневолить їхню батьківщину…

ФОТО ІЗ МІСЦЯ ПОДІЙ

ПРОМОВА ГЕНРІХА ГІММЛЕРА ПЕРЕД УКРАЇНСЬКИМИ ДОБРОВОЛЬЦЯМИ 14-ОЇ ДИВІЗІЇ ВІЙСЬК СС "ГАЛИЧИНА" 15 ТРАВНЯ 1944 РОКУ