ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

пʼятницю, 18 жовтня 2013 р.

БІЙ ПІД ДАРАХОВОМ

Євген В. Курилюк

Спомин присвягую моїй Дорогій Матері, 
що померла в Сибірі на засланні,
 замучена большевиками, не знати де й коли.


                                       «Ей, хлопці, де криниця близько, принесіть для кожної гармати відро води, та поливайте по кожному стрілі, бо дуже загріваються», гукнув наш сотник.

                                       Було це влітку, славного року Божого 1919, під Теофіпількою. Поляки, по великім перестраху під час нашого славного прориву під Чортковом, таки перейшли в протинаступ, — то треба їх було гаряченько привітати.

                                        Ех, колиб у нас було постачання муніції таке як у вас, то ми вам показали б, де раки зимують, там за Сян-рікою, а в нас постачання тільки те, що від вас здобудемо.

                                        Багато було завдань для нашої славної «антилерії», котра в той час мала велику перевагу над польською, як досвідом старшин, так і досвідом гармашів.

                                        Любив наш сотник свою першу батерію Першого Гарматнього Полку У.С.С., любили його всі хлопці з батерії. Гармаші були наполовину гуцули, а наполовину «бобрецькі», з Бібрки під Львовом.

                                       По чортківському прориві, поляки, викупавшись в Сереті при наглій втечі з Чорткова, відступали дуже скоро, бувши під враженням, що нам якась небесна сила дала поміч, бо такий надзвичайно сильний удар прийшов з рук сл.пам'яти генерала Грекова. Ото перша батерія І. Гарматнього полку У.С.С. під командою сотника Ярослава Курилюка та півкурінь У.С.С. під командою сотника Чичкевича (це був другий Галицький корпус) дістали наказ перервати полякам дорогу з Бучача на Тернопіль. Отже ми махнули швидким маршем через Могильницю, Романівку, Брикулю Стару та Нову в напрямі на Дарахів.

                                  Ми зловили у Брикулі у школі польський телефон, що мав зв'язок з Бучачем та Тернополем, і нам удалося дурити поляків цілу ніч, неначе на відтинку все в порядку, а «гайдамаків» близько нема. Аж десь над ранком вони таки мабуть доміркувалися, що ситуація щось «не теє» та післали один батальйон піхоти на провірку ситуації в Дарахові. Польський батальйон не знаючи, що передні відділи У.Г.А. загналися вже аж так далеко, підмаршував у майже замкненій формації аж під самий Дарахів.

                                 Нас було обмаль, тому ми поставили наші гармати в першу лінію та привітали непрошених гостей так здорово, що вони по короткім бою завернули в напрямі на Варваринці та на Струсів.

                                 Не довелось нам довго стояти без діла, бо десь за годину поляків підсилено свіжим батальйоном, і вони вже розстрільною пішли в гостру атаку. Зав'язався дуже завзятий бій, в якому наші хлопці достойно зберігали запорозьку традицію та билися заїло й запекло. Вогнем наших гармат, що були в першій лінії (другої в нас в цім випадку не було) диригував прямо наш сотник. Він був на стрісі польського «пробоства» із сл. п. хорунжим Чукуром з Іспаса коло Коломиї, та поров на коротке віддалення, не більше як 600 метрів безпосереднім вогнем по наступаючих поляках. Обстріл був скажений, кулі свистали як рясний дощ. Почало робитись дуже «гаряче», як ворожі кулі почали занадто торохтіти по сталевих охоронних щитах наших гармат. Скребло й нашого брата по спині, як треба було вискочити для прицілу, або висунути голову з рівчака, чи з-за купи каміння, за котру на хвилину скрилось козацьке грішне тіло.

                              Діло приходилось дуже круте, бо нам кінчався вже наш невеликий запас гарматніх стрілен, а піхота витрясала останні набої. Наші гармаші «викопали» десь небагато ґранат з білими «пупчиками», кажучи, що це, мовляв, «газові». Возили ми їх із собою вже довгий час, бо всяке стрільно зберігалося як дорогоцінний скарб: так задля «пригоди» тягли ми з собою й оці ґранати.

                              Ми почали лупити на близьке віддалення та на прямий приціл по гостро наступаючих поляках. А й справді, оці ґранати пускали при зударі з землею маленьку хмарку білого диму. Були і ми дуже близько до отого нашого останнього спасення, але ми рішили битися до останнього, як велить запорозька традиція, та дорого продати наше життя.

                             Поляків оцей білий димок трохи збентежив, що зупинило розгін польської атаки.      

                             Це ми зараз же й використали та витягнули три гармати з першої лінії і поставили їх на горбі за Дараховом.

                                Гірше було з четвертою гарматою, що була вкопана прямо на шосі. По ній «кропив» польський кулемет, що був навпроти. Старшим гармашем при цій гарматі був молодий леґінь Івасюк, десь мабуть з Прокуряви біля Косова. Втирав сердега кінцем засуканого рукава ніс, бо дуже йому маркотно було, що поляки могли б захватити гармату. Це він «ріхтував» під прямим обстрілом гармату, як довго ще було чим стріляти. Треба було коханого «брйечика» конечне рятувати. Наше щастя було, що польський кулемет дуже часто затинався. Як він раз отак трохи «захрип», то нас пару, що були близько (пригадую собі четаря Дмитра Оленюка з Корнича, біля Коломиї) і тузин запорізьких рук вхопили за шпиці коліс і в секунді гармата була за горбком. Наші вершники від шести-запрягу, теж пробували під'їхати: бачу їх прилиплих трохи до кульбак, як заслонюють собі голови сталевими лопатками, але коні почали ставати дуба, одного коня ранило, ото був даний наказ для них завертати. Одному вершникові прострілила куля шапку, а другому штани, мали хлопці щастя. Зараз нам розв'язалися руки, як ми витягли гармату. Сотник та хорунжий — на диво — також вийшли ціло із свого обсерваційного пункту на стрісі «пробоства» і зараз же таки скочили в першу лінію між стрільців. Я взяв від найближчого раненого стрільця рушницю, примостився за купкою лупаного дарахівського каміння, поставив «візір» на «пятсот» і зачав кресати по всякій тіні, що лізла з другої сторони.

                                   Тим часом поляки, підсилені вже третім куренем, готувалися знову до останньої, рішальної атаки.

                                    Тим часом мені було дуже весело, бо за три кроки від мене, таки прямо на дорозі, завзято гримів короткими сальвами наш кулемет, аж мені цікаво стало, що воно за такий завзятий гуцул так здорово орудує «машинкою». На ньому не було шолома, тільки шапка «усусуска» підскакувала на лобі в такт сальв кулемета «Шварцльозе» та йшла курява. Пізнав я юнака: це був четар У.С.С. Штефан Мельничук із П'ядик біля Коломиї. Його скоростріл говорив куди гарніше, як польський на другій стороні; видно що польська обслуга або не вміла добре вичистити муніцію, або таки не вміла гаразд «погладити машинку» аби вона рівненько та мелодійно працювала. З цього й користав Мельничук та поров так, що аж серце радувалося.

                                      «Мой, кажу, Штефане (ми були одноклясники з коломийської гімназії), а де ти тут взявся?»

                                      «Е, каже, пожди хвильку, бо я тепер дуже не маю коли». А й справді, часу в нього було дуже обмаль, та й очі мав вп'ялені у поляків, що залягли перед нами в молодому житі.

                                      Обернув я голову на бік, направо, бачу ведуть наші полонених поляків. Хлопці рослі, гарно вдягнені, їх бачите прекрасно вивінувала Антанта, а ми «аки птици небесниє», мали тільки те, що на ворогові здобули.

                                      Ота польська частина напоролася на наше праве крило, думаючи, що нас об'їдуть та нароблять бешкету, поки що буде. Але поки так сталося довелось їм кидати зброю, та піднімати руки вгору. Вони нам ще в додатку також прийшли подекуди з поміччю, бо за ними наші стрільці тягли польський кулемет зразка «Максима». Було в нім ще добре із пів стрічки набоїв, ото ми його таки зараз же обернули та вистріляли решту набоїв на поляків. Чи подумала польська обслуга, що половина куль, що їх вони всувають до стрічки, щоб стріляти на «збунтоване куринє отамана Павленкі» (як нас тоді називали) буде свистати проти них?

                                    Дорогий Читачу, гарно оці рядки читати тепер, але тоді почало робитися дуже скрутно, бо муніція доходила дослівно до останнього набою. Трохи набоїв нам підносили дарахівські хлопці (був між ними малий хлопчина Берест), але цього було мало. Хоча наші хлопці були відважними, проте таки моторошно було ставати з багнетом на рушниці без однісінького набою проти п'ятикратно численніших ворогів у прегарному виряді. Почали хлопці відступати.

                                   Наш сотник був дуже гострий, скочив з пістолею в перший ряд і гремить до якогось стрільця, що завертав назад: «Чому втікаєш?» «А, каже, пане сотнику, в мене діло зовсім погане, я не маю ні однісінького набою, а поляки сиплють кулями неначе дощ». «З багнетом йди, загремів сотник, я йду з тобою».

                                  Не залишив милосердний Бог нас серденят. Під'їхала на возах якась прегарна піхота, закурена та запорошена, і зразу таки вишикувалася за дарахівськими хатами в розстрільну. Бачу як сьогодні, роздають муніцію та ручні ґранати з отворених скриньок. Хлопці всі у сталевих шоломах, аж серце радується на них дивитися. Це були частини 3-ої Станиславівської Бриґади, котра звільнилася після заняття Бучача.

                                 Де не взялось авто з якимсь високим штабовим старшиною та його адьютантом. Це був полковник Шаманек, мабуть з хорунжим Палієвим. Шаманек ще тоді добре по-українському не говорив, відізвався до нас так: «Хлопці, каже, ще трошки держітесь, надходить вам велика поміч». Були це цілі три бриґади, 2-га Коломийська, 3-тя Станиславівська та ще якась. Вони одним бравурним замахом перейшли Дарахів, та гнали поляків, котрим в міжчасі знову прийшла допомога через Струсів аж під Теребовлю. Стрінув я між новоприбулими мого другого одноклясника поручника Петра Шлемкевича з Серафинець коло Городенки. Було їх трьох братів і всі були старшинами.

                             Відпитав полковник Шаманек нашого сотника, якого, мабуть, бачив на даху польського попівства, звідкіля сотник керував вогнем батерії на пряме віддалення.

                             «Ваша батерія дуже гарно списалася, тому я дозволяю, аби ви переночували у Струсові, щоби коні та люди трохи відітхнули».

                             Густо стало від гармат на горбі за Дараховом. Під'їхав цілий Гарматний полк отамана Шепаровича, 3-тій Гарматний та ще одна батерія не знаю котрого вже полку. В них вже було доволі стрілен здобутих на поляках, отож заграли вони так на дорогу втікаючим полякам, що наша піхота на возах не могла їх дігнати. За не цілої півгодини не стало по поляках ні слуху ні духу.

                             Наші гармаші «з рук» мерщій підкормлювали гарматних коней, так «на всякий випадок», а хто цікавіший (це говорю про нашу батерію, що мала особливий дозвіл від полковника Шаманека), то вже зачинав думати про м'яке сінце десь на доброму оборозі. Не наспали ми, бачите, багато за останню ніч, падав дрібний дощ, ото лише дехто здрімнувся трохи на купці товченого каміння при дорозі.

                             Але живий про живе думає, таке й наше. Все було дуже гарно, лиш залізь у стебло та Бога хвали, але не давала нам задрімати гарматня муніція. У нас її не було зовсім, але від інших гармашів вчули наші хлопці, що в такому та такому селі поляки залишили цілий склад.
Годилось би тут сказати, що в рік пізніше, як я був вже зв'язковим старшиною при штабі 3-тьої польської армії на Україні, та зустрів муніційного референта, якогось поручника Славічека, який при добрій чарці сказав таке: «Ех, в Ґаліції, то ще була війна. Раз на нас натиснули так, що ми не мали часу навіть муніцію висадити в повітря». Армія УНР була тоді союзником польської армії в боротьбі з большевиками, ото я йому напів жартівливо оповів, як надзвичайно нас потішила приявність згаданої муніції на нашій стороні рік тому. Як на той час «союзник» я міг собі зробити таку скромну замітку.

                            Але вертаймося до речі. Зачув про цю муніцію також наш сотник. В нас при обозі був десятником Дідух, чорноволосий та білозубий, «прудиус-чуприндир», хоч куди. Мабуть ще показніший від нашого старшого десятника Вінтоняка з Мушина під Коломиєю, а казали, що перед ним не встоялася ніодна жіноча «фортеця».

                           Каже сотник: «Дідух, візьміть з обозу скільки є вільних підвод, та поїдьте по ту муніцію».

                           Дідух вже певне підглядів якесь запашне сіно, а може й молодицю, ото йому не дуже хотілося вибиратися кудись на ніч. І він відважився замітити: «Та я не знаю, пане сотнику, де та муніція». Дідух був з Русова біля Снятина, а зі Стецеви біля Снятина походила дружина сотника, отож він відважився просити, щоб йому повторити наказ. Відповідь сотника була дуже крута і вузлувата: «Знайдете її на кінці язика, зрозуміли?»

                              Видно, що відповідь сотника була або дуже вичерпна, або Дідух був не тільки охочий до молодиць, бо десь по півночі він привіз коло двадцять підвод доброї артилерійської муніції до наших польових свиставок. Було це дуже велике свято для нас, бо стільки доброї гарматньої муніції ми вже давно не бачили.

                                 Навіть Малофій, візник від нашого старшинського багажового возу, почепив задля великого свята нову трясунку на свою шапку-усуску. Радість поділяв з ним дуже щиро сотників чура Гривнак, що любив, як його кликали «Гало Отаман». Це, бачите, була шифра сотникової квартири, як батерія стояла ще в Сихові під Львовом, звідкіля вона перенеслася до Давидова, там на польову дорогу на північ за залізничим двірцем.

                                У Струсові ми доволі гарно заквартирувались і за хвилину по оборогах, а то й по клунях свистали тільки здорові козацькі груди, що їх зморив твердий сон.

                                 Не спала тільки сторожа та десятник при обозі, який бачив, як той кінь, котрого ранила в задню ногу польська куля під Дараховом, пришкутильгав десь з поля, та став коло жолоба біля свого напарника, з котрим разом тягав гармату...


Написано в Торонті, Канада,                                  

24 листопада 1956 р.                         .

Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації