Високо підняли прапор України

    Коваль  Р. М. Отаман Орлик. Історичний нарис. –  Київ: вид-во “Стікс”, 2010. 

    Роман Коваль – автор трьох десятків книжок художньо-історичних та документально-публіцистичних творів про одну з найтрагічніших і досі найменш відомих сторінок нашої історії – повстансько-партизанський рух українців за свободу і незалежність Батьківщини у 20-х роках ХХ століття. Щойно побачила світ його нова книга “Отаман Орлик”. У книзі вміщено 61 нарис про керівників та учасників збройного опору, що діяли на Київщині й Поліссі та формально підпорядковувались командувачу Північним фронтом Правобережної України отаману Орлику (полковнику Армії УНР Федору Артеменку).

 ...

    Народжуючись тілесно в умовах духовного гніту  та приниження, людина несвідомо переймається нав’язаними їй цінностями й віддає скарби душі своєї на користь поневолювачів, прислуговує їм та, несвідомо плекаючи в собі меншовартість, стає слухняним рабом їхнім. Та коли раптом екстремальні обставини чи осяяння Боже відкриває перед людиною світ правди, вона внутрішньо змінюється. Тобто – народжується вдруге. І це друге народження є духовним. Воно позбавляє людину страху перед минущістю, робіть її вільною і одержимою. В цьому – закономірність живого буття. Завдяки такому народженню в людини з’являється бажання і можливість пізнати вищі цінності в собі й стати самобутньою особистістю. Вона, ця закономірність, є особливо характерною й чутливою для нас українців. Адже внаслідок тривалого підневільного життя в нас було знівельоване почуття національної свідомості та гідності. Тож процес другого народження переживали в собі більшість провідних діячів української культури та борців за національну свободу й незалежність України, незалежно від кровного походження. Та й кожен з нас на якійсь порі більше чи менше переживав (а хтось і нині переживає) процес народження в собі свідомого українця, для якого воля і доля народу після цього стає понад усе. І коли цей процес охопить переважну більшість населення, тоді воно стане єдиним, стане народом і нацією.

    Друге народження пережив і головний герой книги Романа Коваля отаман Орлик (Федір Артеменко) та інші учасники опору. Народившись 1896 року в містечку Гостомелі (нині в межах Києва), у 14 років він пішов шукати своєї долі до Києва. Під час Світової війни, будучи “патріотично настроєним”, добровільно пішов до російської армії. І в березні 1917 р. потрапив на фронт – захищати “Отєчєство”.

    Революційні події швидко змінили життя й  світогляд молодого поручника. Невзадовзі корпус, у якому служив Федір, перейшов у підпорядкування Військового секретаріату Центральної Ради під назвою 1-й Український. Так почався процес самоусвідомлення, який і привів його на шлях збройної боротьби за Українську державу – спочатку в Армії УНР, а потім – на чолі партизанського загону. Так народився безстрашний отаман Орлик. У його серці спалахнула та іскра, яку змогла загасити лише смерть. У зверненні “До населення” від 1 лютого 1921 р. вчорашній офіцер російської армії Федір Артеменко, а нині отаман Орлик закликатиме: “Селяни та Робітники України! Ми партізане 1-го Партізанського Загону ім. С. В. Петлюри, високо підняли прапор України і пішли на велике – святе діло, на боротьбу проти тих гнобителів, котрі привели наш великий рідний край до такої Руїни, як було 250 років тому назад...” 

    Друге народження, очевидно, пережив і сам автор книги – Роман Коваль, що випливає із його переднього слова до книги. “Читаючи в дитинстві роман Миколи Островського “Як гартувалася сталь, – зізнається він, – я переживав, коли жорстокий Орлик зі своїми підручними несподівано виринав з лісової імли та обстрілював комсомольців, які прокладали вузькоколійку в Боярському лісі...” 

    Маємо зауважити, що таке пробудження самосвідомості й нове народження відбувається через пізнання правди. ... Це добре розуміють поневолювачі України. Саме тому так ретельно десятиліттями, а то й століттями вони ховали й ховають від нас правду про історію нашої боротьби за національне визволення. 

    Роман Коваль у своєму новому творі “Отаман Орлик” повертає людям правду про історію нашої боротьби повстанського руху 1920-х років. І тим єднаючи в один процес всі історичні сторінки ХХ століття. Адже без повстанців 1920-х років, мабуть, не було би й УПА. 

    Для того, щоб написати цю книгу, автор  опрацював 18 (!) томів справ на учасників Визвольної боротьби з Галузевого державного архіву СБУ (в тому числі й 4 томи на отамана Орлика), багато документів з Центрального державного архіву вищих органів влади і управління, Центрального державного архіву громадських об’єднань України та інших джерел.

    Він компонує й поєднує між собою різні документальні свідчення й спогади окремих учасників подій. І в таким чином читач отримує можливість побачити справжню картину драматизму й трагізму для українців за тих умов, чого немає досі у жодному посібнику з історії України. Скажімо, добре відомий факт про підписання 22 квітня 1920 р. союзної угоди з поляками про спільну військову акцію проти більшовиків. Угода містила таємні пункти, за якими західні території з українським населенням у 5,5 мільйона осіб переходили до Польщі. В Україні з’явився “Маніфест Високої Директорії” за підписом Головного отамана українського війська Симона Петлюри. Українців запевняли, що Польща добродійно посилає своє військо в Україну воювати “за свою і нашу свободу”. Проте ні слова не мовилося про віддані полякам споконвічні українські землі. Роман Коваль наводить і відозву комісара Радомишльського повіту Юліана Мордалевича, який переконував селян про щирі наміри поляків допомогти нам. 

    З іншого наведеного документу – спогадів учасника подій Василя Кириловича Трильовського дізнаємося, що довірливі українці (населення й партизани) легко пропустили їх (поляків), “як союзників і спасителів національної справи” аж до Києва. Але згодом “союзники” стали проявляти себе не по-союзницьки. Вони, за спогадами того ж таки В. Трильовського та інших учасників подій, що їх наводить Роман Коваль, стали грабувати та ґвалтувати українців, глумитися над українськими селянами. За спогадами козака Армії УНР А. Авраменка, ці “спасителі” часом “оточували село, зганяли все чоловіче населення й нещадно били за те, що ті не змогли поставити визначену поляками кількість збіжжя”. Недарма ж інший учасник подій, козак Армії УНР Яків Кушелів, влучно назвав поляків “фіктивними союзниками”. Так воно й сталося: 18 березня 1921 р. Російська Федерація та Річ Посполита розділили між собою нашу Батьківщину. На лівий берег Збруча, як зазначає Роман Коваль, стала чоботом більшовицька Москва, а на правий – буржуазна Польща.

      Після поляків прийшли більшовики. Вони поводилися ще жорстокіше. Все це й спонукало селян іти до лісу й ставати під руку повстанських отаманів – досвідчених старшин Армії УНР. В боротьбі вони ставали свідомими українцями. Свідченням цьому є численні відозви орликівців до селян Київщини й Полісся, які подано на сторінках книги. У цих зверненнях, зазначає Роман Коваль, національна ідея сформульована просто й дохідливо: слава оборонцям України, смерть окупантам, помста, люта помста всім зрадникам!

    Після поразки Армії УНР в Україні ще довго вірили в повернення українського уряду: створюється Центральний український повстанський комітет, йде підготовка до всеукраїнського повстання. Але кволість та легковажність закордонних провідників, зради й непослідовність ослабили підпільну мережу в Україні й призвели до поразки Другого зимового походу Армії УНР під командуванням Юрка Тютюнника. “Прив’язаність українських підпільників, – підсумовує Роман Коваль, – до безсилих закордонних центрів уенерівської еміграції, обплетених павутинням ЧК, відіграла фатальну роль”. Все це посилило зневіру серед українського населення. І повстанський рух поступово став занепадати. У книзі Романа Коваля цей шлях занепаду підтверджується численними документами та свідченнями учасників подій. 

    Відомо, що опорою Національно-визвольних змагань українців було селянство. Тому окупаційна проти селян. Більшовики діяли надзвичайно жорстоко і підступно. Вони раз-по-раз оголошували амністію та стравлювали бідніших селян на заможніших, ярликуючи останніх буржуазією села – куркулями. “Одним із методів боротьби проти Українського опору, – зазначає Роман Коваль, – була т. зв. амністія. Легкодухі та легковірні завжди знаходилися”. Відомо, що всі ті, хто повірив солодким словам більшовиків, рано чи пізно закінчували своє життя в пеклі чекістських катівень. 

    “Більше трьох років, – мовиться в більшовицькій відозві про амністію, – вже на Україні тягнеться невпинна жорстока боротьба між пролетаріятом та буржуазією села – куркулями, котрі не визнавали радянської влади, не хотіли добром повернути трудовому народові своє неправдою нажите добро”. І цей наступ більшовизму триватиме впродовж десяти років, аж доки закінчиться винищенням українських селян методом штучного голоду. 

    Після знищення селянства – основної опори українського національного духу, влада візьметься за провідників національного буття: освітян, митців, священиків УАПЦ. Подібного геноциду, здається, не знав жоден народ світу. Адже винищували не просто приналежних до нації, а саме її цвіт і плід – інтелектуальну й господарчу еліту, перетворюючи народ у безлике населення, яким можна легко маніпулювати.

    Аналізуючи  зібрані документи, Роман Коваль часто узагальнює їх, робить неспростовні висновки: “І ці зламані люди породили покоління, яким не можна було сказати правду; ці покоління виросли на московській облудній пропаганді, коли українських героїв зображено бандитами, а катюг нашого народу – героями. Жахливі наслідки діянь цих поколінь відчуваємо й нині”. 

    Свідченням  сказаного є й те, що навіть в  нещодавньому указі Президента України про визнання борцями за незалежність України цілого числа військових формувань та організацій, у переліку відсутні члени Цупкому, члени Української військової організації та учасники масового повстанського руху 20-х років по всій Україні. Так ніби їх і не було. Отже, як зазначає в післямові до книги Андрій Коваль, “війна триває”. Без повернення до пам’яті подій повстанського руху, ми ніколи не зможемо ані збагнути трагедію українського народу в ХХ столітті, ані стати єдиною нацією від сходу до заходу. Саме на це спрямоване основне завдання книги “Отаман Орлик”.

    Роман Коваль публікує величезну кількість фотографій, у тому числі з півсотні оригінальних, які вперше вводяться в обіг, а також 38 кольорових фотокопії оригінальних документів Галузевого державного архіву СБУ. 

    У додатках книги можна знайти неповний список козаків і старшин отамана Орлика та отаманів, які йому підпорядковувались, з короткими біографічними відомостями про них; 47 біографій членів Центрального українського повстанського комітету та Української військової організації, засуджених до розстрілу 27 – 28 серпня 1921 р., 31 біографії чільних представників каральних органів УССР, які згадуються в книжці (з них лише четверо українського походження, що підкреслює окупаційний характер режиму); тексти 35 документів зі справ “Цупком” та “Петлюрівські отамани. 1922 – 1923 рр.” та інших; словник незрозумілих слів, скорочень і висловів, серед яких хочу зауважити слово “сексот” – його багато хто вживає, але певен, що мало хто знає походження цього слова: сексот – скорочення від сек(ретный) сот(рудник) ЧК. 

    На форзацах книжки вміщено три кольорові мапи, а саме: мапа “Повстансько-партизанська боротьба в Україні від січня до жовтня 1921 р.”, мапа “Листопадовий рейд УПА Юрка Тютюнника 1921 р.”, мапа “Партизанська діяльність отамана Орлика у 1920 – 1922 рр.” (автор Сергій Коваленко).

    Зміст поданих в книжці архівних та інших  даних свідчить про науковий характер видання. Гадаю, що книжка стане в добрій пригоді тим, хто темою своєї дисертації (магістерської, кандидатської, докторської) обере Визвольну боротьбу українського народу 20-х років ХХ ст. Тож повністю приєднуюсь до думки Історичного клубу “Холодний Яр”, що рекомендує книгу для вивчення в середніх та вищих навчальних закладах України.  

    Микола  ТКАЧ,
    член  Національної спілки письменників України
    285-13-00,
    095-779-35-97.