ІВАН БАЙДАК

 (1897 —1971)



                     Іван Байдак народився 4 липня 1897 р. в селі Кривеньке,  повіт  Гусятин. Тут закінчив народню школу, до гімназії учащав в Тернополі.

                      Весною 1918 р. він переходить річку Збруч і в Києві вступає до полку СС, які, під командою полк. Євгена Коновальця, в часі Центральної Ради, боролися за самостійну Українську Державу. В цій формації дослужився степеня хорунжого.

                      Після закінчення визвольної боротьби вертається 1920 р. до рідного села, бере живу участь в культурній праці села, в Читальні "Просвіти" і веде аматорський гурток. Переслідуваний польською окупаційною владою, за допомогою рідного брата Володимира, який в тому часі жив в Саскачевані, приїжджає 1929 року до Канади. Прибувши до Вінніпеґу, відразу включається в організаційну працю Інституту "Просвіти" і займає тут різні посади. Вів вечірню Рідну Школу, був режисером і головою аматорського гуртка, а згодом секретарем і кількакратним головою Інституту.

                      Байдак був довголітнім головою Станиці Бувших Українських  Вояків.

                      В 1939 р. команда Канадійського Леґіону прийняла цю станицю у свої члени і надала їй своє порядкове число: Відділ 141. Від тої пори ця Станиця, під командою Івана Байдака, брала щороку участь в "Декорейшон Дей" і тоді у 1939 р. перший разі, по закінченні 1-шої Світової війни, український прапор повівав на головних вулицях міста Вінніпеґу.

                      В травні 1939 р. Канаду і Вінніпеґ відвідував англійський король Юрій і Станиця БУВ тримала почесну варту, за що отримала подяку від місцевої команди канадійського леґіону, від домініяльиого коменданта і навіть від самого короля Юрія, що його польова канцелярія вислала була з Галіфаксу.

                       Весною 1942 р., на пропозицію і припоручення місцевої військової команди, українці зорганізували сотню Самооборони, завданням якої було на випадок нападу ворожих (німецьких) літаків, повнити санітарну поліційиу службу. Комендантом тієї сотні був Іван Байдак.

                        Він не тільки працював в Інституті "Просвіти", але брав живу участь і в других організаціях і комітетах. І так: був головою Комітету Політичних В'язнів, завданням якого було фінансово допомагати українським політичним в'язням, які каралися по польських тюрмах в Рідному Краю. Був теж головою опалової кооперативної спілки Північного Вінніпеґу.


Д. Микитюк б. УСС

ЯКИМ ХРИСТИЧ

(1884 — 1971)


                 Яким Христич походить зі старої козацької родини. Його давні попередники були козаками полтавського охочекомонного полку. Родичі були заможні, батько — ветеринарний лікар, мати — учителька. Народився 9-го вересня 1884 року в містечку Потоки, Кременчуцького повіту на Полтавщині.

                  Коли Якимові було 5 років, мати продала свою господарку і переїхала до Кременчука над Дніпром, до Батькового брата. Покидаючи рідні Потоки, мати взяла Якима зі собою, а з Батьківської бібліотеки взяла '"Кобзаря" Т. Шевченка і велику Біблію.

                  Після 5-ти років перебування у Кременчузі, де закінчив початкову школу, переїхав разом з матір"ю до Катеринослава, де вступив до середньої школи. Не хотівши кидати науки, коли гроші з продажу господарки вичерпалися, наймився працювати (мити щоденно підлоги) і так закінчив середню школу зі срібною медалею.

                    Одержавши від багатого фабриканта стипендію, переїхав до Петроґраду, де записався на студії в технологічнім Інституті. Але вже в 1905 році вертається до Кременчука і там записується до комерційного Інституту, де студіює економіку, банковість і міжнародне право.

                    Коли в 1905 р. наслідком нещасної війни Росії з Японією почалися на терені московської імперії робітничі заворушення, які не минули й Кременчука, Яким переїхав до столиці Грузії — Тифлісу, де продовжував свої  розпочаті студії.

                    З Тифлісу покликано його до військової служби, до школи прапорщиків. В листопаді 1915-го р. прийшла загальна мобілізація і він був покликаний до чинної військової служби.

                    Зголосившись добровільно до воєнно-морської воєнної фльоти, був приділений до корпусу берегової оборони в Севастополі в ранзі мічмана.

                    Революція 1917 р. застала Якима Христича в Севастополі.

                    В недовгім часі створилася там Українська Чорноморська Громада. Христич очолив цю громаду, що начислювала коло 7 тисяч бувших морських вояків-українців. Дальші воєнні події приносили швидкі зміни. В Севастополю зорганізували морський курінь, що начислював понад шістсот озброєних моряків-українців і який виїхав до столиці Києва, 24-го листопада 1917-го року. Цей курінь очолив мічман Яким Христич.

                   Б бурхливих 1917-1920 рр. Яким Христнч бере живу і активну участь. Побіч згадуваного вже головування в Севастопільській Українській Чорноморській Громаді Яким Христич був членом Української Центральної Ради в Києві, брав участь в Перших Двох Військових З'їздах у Києві, був Державним УНР Інспектором Продовольчих і Земельних Справ, Комісарем Українських Справ УНРеспубліки в Криму, Комісарем Кремечуцького Повіту, на Полтавщині, на доручення Директорії УНР відбув подорож до Одеси — до Юрка Тютюнника, став Комісарем Могилів-Подільського Повіту, на Поділлі і врешті в жовтні 1919 р. Уряд УНРеспубліки призначив його на пост Губерніяльного Комісара Полтавщини.

                  В листопаді 1920 року залишає свою рідну Україну. Переходить річку Збруч, коло Гусятина, в Галичину, що була окупована поляками. Поляки запроторили його до воєнно-полонених таборів до Ченстохови в  західній Польщі.

                   Тут Христич пережив нечуваний голод.  Харчування було таке погане, що спричинило масові захворіния, аж до смертних випадків. Тоді він почав занепадати на здоров'ю. Лікарі порадили якнайскорше залишити ченстоховські мури, бо вже були ознаки сухіт. Христичу  вдалося вирватися з табору і в липні 1921-го року прибув в Галичину, до міста Коломиї.

                   Від 1921 р. аж до 1944 жив з сім'єю в Коломиї, де отримав працю в друкарні і займався кольпортажею українських книжок. Опісля став головним редактором українського часопису "Воля Покуття".

                   Перед наступом большевицької навали опустив з ріднею в 1944 р. Коломию, виїжджаючи до Німеччини, а звідси в 1950 р. до Гамільтону, в Канаді. Не знайшовши в Гамільтоні відповідної праці, після року переїжджає до Віндзору, Онт. Осівши в Віндзорі, кидається у вир громадської праці, одночасно дописуючи до української преси.

                    Від 1962 р. Яким Христич побував у містах США, як Дітройті і Чікаґо, в своїх дітей. По недовгій недузі відійшов у вічність 27. 3. 1971 і похоронений на цвинтарі '"Бронзвуд", приблизно 20 миль від Чікаґо.

ПРО 2-ий ЗИМОВИЙ ПОХІД

З нових книжок


           Дмитро Герчанівський: "Вигнати окупанта", Дітройт 1969, Видання автора, стор.154.

                    Дмитро Герчанівський — колишній сотник Січових Стрільців і згодом VІ-ої Січово-Стрілецької Дивізії, адьютант шефа штабу Повстанської Армії 1921 р. ген. шт. полковника Юрія Отмарштейна. Його книжка — це спомини учасника тієї воєнної операції, яка перейшла до історії українських визвольних змагань під назвою Другого Зимового Походу. Але ця книжка — це радше не мемуаристика, а студія, в якій використано всі дотеперішні джерельні дані про ту подію, хоч, очевидно, Автор, який живе у Дітройті, не був усилі все зібрати і все знати. Все ж твір Дмитра Герчанівського — це преважливий добавок до існуючої військово-історичної літератури, тим більше, що якраз про Другий Зимовий Похід були дотепер спомини й нариси здебільша фрагментарного характеру. Література, яку подає Автор, мапи, списки учасників, статистичні дані — це все документарний матеріял безцінної вартости.

                    У вступі до книжки автор підкреслює, що він шанує тільки те, що можна доказати й тому нехтує легендами та неперевіреиими вістками. Але він сам признає, що в його книжці багато недосказів. Можливо, що власне його відданість безумовній правді, себто опертим на документах фактам, стримала його від з'ясування різних сумнівів і — за його висловом — леґенд, які існують довкола тієї злощасної операції, яка так трагічно закінчилась розгромом Волинської групи в бою під Миньками та розстрілом 21 чи 22 листопада 1921 р. 359-ох воїнів, які воліли згинути, ніж прийняти большевицьку пропозицію і включитись до червоної армії. Тому в тій кннжці Д. Герчанівського не знаходимо відповіді на все ще гнітуче питання: чи головна причина тодішньої невдачі не було те, що не зійшлись Подільська і Волинська Групи, ані не ті моменти, що їх наводить автор у своїх висновках, які скромно назвав "Трохи міркувань", а те, що всі пляни того українського походу передали большевикам польські розвідники, які водночас були большевицькими аґентами?! І друга до цього часу нерозгадана тайна, яка мабуть ніколи виясненою не буде: хто, властиво, був вбивником Юрія Отмарштейна? Відомо, що появились були дві брошури, двох високих українських старшин, з яких один ще живе, та в яких один одному закидав той злочин. Авторові цих рядків оповідав раз полк. Євген Коновалець, що слідство, що його переведено з його наказу, устійнило вбивника в особі якогось польського підстаршини, якому його начальство наказало вбити полк. Отмарштейна, старшину з великою військовою освітою та кришталевою вдачею. Причина того вбивства ніби була в тому, що він власне й знав забагато про сплетені нитки польської і большевицької  розвідок.

                  Жалюгідний хід цілої операції в 1921 р., повна невдача головного пляну — дати поштовх до протибольшевицького повстання по всій Україні й перевести його координацію, — затрата зв'язку між двома головними групами армії, Подільською і Волинською, — безмірно трагічний розстріл 359 вояків-героів, врешті й особа Юрка Тютюнника, командира Повстанської Армії, все воно склалось на те, що коли Перший Зимовий Похід — це гордість української визвольної війни, то про Другий тепер або зовсім не згадується, або згадується з почуттям ніяковости. Але дослідники-аналітики мусять доходити правди, хоч би яка вона була прикра й болюча. Дмитро Герчанівський мабуть не сказав усього, що знає, але у великій мірі причинився до пізнання правди про Другий Зимовий Похід.

                 На превеликий жаль, він дав популярно-пропаґандивний заголовок книжці, яка своїм змістом і тоном відкидає гурра-патріотичні пропаґанднвні фрази, зайві й шкідливі в діловій військово-історичній студії. Давши своїй книжці заголовок "Вигнати окупанта", Автор підкреслив, що такою була ціль воєнної операції, про яку мова у книжці, і хоч та операція не вдалася і цілі не здобуто, проте та ціль завжди актуальна.

                   Під технічним оглядом книжка видана гарно, чепурно.


                                                                                                                                         
                                                                                                                                            І. Кедрин