НЕ ЗАБУВАЙМО ПРО НАШИХ ПОБРАТИМІВ!

Юрій Тис-Крохмалюк     



Багато вояків дивізії долучилось до відділів УПА під час і після боїв під Бродами. Між ними був також хор. Богдан Гвоздецьний.

В час боїв під Бродами і після них, багато вояків І УД не мало змоги прорватися з окруження в напрямі на Княже і на південь через залізничу лінію. Масивний удар совєтської офензиви розбив зв'язок не тільки між поодинокими з'єднаннями дивізії, але у цілому XIII корпусі. Не маючи змоги телефонічного зв'язку із штабом дивізії та полків, а навіть і поодиноких сотень, уже в перших днях боротьби, групи наших вояків вимішалися з розбитками німецьких частин і відбивали совєтські наступи без зв'язку з вищим командуванням. Багато таких імпровізованих відділів подалися з боями на захід не знаючи, що врешті головне командування XIII корпусу рішилося на прорив у південному напрямі. Вони прорвалися частинно з окруження в інших напрямках і відступали в рямцях німецьких з'єднань. Аж після реорганізації розбитих німецьких груп вермахту, українські вояки вернулися до дивізії, яка в той час формувалася у військових таборах Нойгаммеру.

На теренах боїв перебували теж малі відділи УПА, які перейшли з Волині на південь, із завданням перебрати новобранців з тих околиць. З тими відділами зустрічалися наші вояки; делегація УПА зголосилася до ген. Фрайтаґа з пропозицією допомогти. Командир дивізії, подякувавши делегатам, відмовив співпрацю. Вояки УПА, мабуть, новобранці були у цивільних одягах, а їхня участь в рямцях дивізії була неможлива з причини законів міжнароднього права. Дивізія у тих умовах, які панували у кітлі, не мала змоги забезпечити їх одностроями.

Особливо важкі бої проходили за село Підгірці і замок, боронені 29 і 30-тим полками. До одного з них був приділений хор. Богдан Гвоздецький, зі Львова, добрий знайомий Романа Шухевича та інших пізніших командирів УПА і чільних членів ОУН.

Б. Гвоздецький студіював право, а після закінчення студій, дипломатичні науки. На основі домовлення УНДО з польським урядом, поляки погодилися приняти чотирьох українців до дипломатичної служби. Між ними був і Богдан Гвоздецький, син відомого адвоката і синдика митрополичих дібр, якого призначили до польського конзуляту у Трієсті й у Римі. З початком німецько-польської війни, як конзулярний польський урядовець, перебував у таборі інтернованих, але скоро звільнений вернувся до Львова. Опісля зголосився до дивізії і після вишколу від'їхав з 29-им або 30-им полком під Броди та брав участь у  важких боях за замок і село Підгірці. Про дальшу долю хор. Б. Гвоздецького маємо різні вістки. Є свідки, які кажуть, що він поповнив самогубство у Підгірцях, щоб не попасти до совєтсьного полону. В іншій верзії хор. Б. Гвоздецький згинув у наступі своєї частини. Врешті є третя верзія, що він перебував в УПА і згинув при переході на захід. Ця третя верзія дуже правдоподібна, бо існують її свідки.

Маємо досить даних, що в районі оточення і в дальших лісах перебували не тільки новобранці, але і досвідчені у боях з'єднання УПА. І так пр. незабаром перед совєтською офензивою, відділи УПА старалися перевести розмови з старшинами і підстаршинами УД з наміром розвідати про УД і німецькі війська, та про можливості дістати потрібні їм військові матеріали. Я мав таку розмову у присілку біля Буська на кілька днів перед совєтським наступом. Це була підфронтова полоса, большевики стояли яких 20 кілометрів від Буська. В околиці були якісь відділи УПА і новобранці, бо на села наложено висоту приділу, який доставлювано до лісів. Цікаво було глядіти, як населення доставляло харчі понад "норму", а теж звої полотна тощо. Виходили вечорами з клунками і кошиками та прямували у ліс. А хто з дивізійників мав доступ у магазинах до потрібного виряду, докидав амуніцію, і так чи інакше захоплену пістолю. До тих, з якими вояки УПА бажали говорити, був і я.¹)

Це були досвідчені вояки. Усі три були в німецьких одностроях при повному узброєнні. Їхнім старшиною був командир, відомий під псевдом Яструб. Проти нього большевики розкидали летючки, у яких писали про нього з гістеричною ненавистю.²) Він згинув пізніше у липні 1945 року біля Львова. І не було б нічого дивного, коли б в оточенні стрільці і старшини дивізії подалися у ліси і включилися до з'єднань УПА. Проте стверджую, що Яструб не намовляв нас до переходу у ліси, бо людей мали більш, як потрібно. Можливо, отже, що згідно з третьою відомою мені верзією, Б. Гвоздецький з іншими вояками дивізії, не маючи можливости зв'язатися з відступаючими відділами дивізії, залишився у лісах і там натрапив на УПА.

Позатим відомо, що Богдан Гвоздецький мав псевдо в УПА "Емір Бен Кора" (був ще в УПА командир Кора, який згинув, мабуть, з кінцем квітня 1944 у боях із совєтськими військами біля Сарн).

Коли совєтські війська здобули частину Польщі, польське підпілля мусіло "уявнитися", тобто піддатися совєтам і віддати зброю.

Наприкінці 1944 року польська АК (Армія Крайова) в Любенщині не "уявнилася" і вела далі бої проти большевицьких військ. Коли Роман Шухевич-Чупринка довідався про те, рішив негайно запропонувати тій частині АК перемир'я і співпрацю в боротьбі проти большевиків. Про ці події пише до мене відомий військовий історик і керівний учасник підпілля Лев Шанковський у листі від 14 вересня 1957:

"Для цієї мети Шухевич вислав від себе, мабуть, добрих Ваших знайомих, Юрка Лопатинсьного ("Калину") і Богдана Гвоздецького ("Еміра Бен Кору") — двох львів"ян з львівським акцентом, щоб нав'язали контакти з поляками і почати переговори. Оба старшини відійшли з ВОН (відділом окремого назначення) в Любачівщину, де оперував курінь УПА "Месники" (командир Залізняк — закарпатець) і де був штаб-бункер Ярослава Старуха, що був провідником Закерзоння. У цей час у цьому районі оперувала перша дивізія донських козаків, яка дуже "фратернізувалася" з українським населенням і зовсім не виявляла охоти боротися з українськими повстанцями. Небіжчик Старух вміло їх розкладав своїми листівками про Тихий Дон, донську вольницю і т. д. і були випадки, що козаки давали зброю, при зустрічах з повстанцями не стріляли, попереджали про акції НКВД тощо. У той час при наявности тих козацьких частин, існувала в Любачівщині й суміжній Томашівщині "повстанська республіка" і наш Юрцьо цілком свобідно попивав добру каву й заїдав смажені качки в любачівського декана, в якого кватирував.

Він відгукнувся на контакти й прислав триособову делегацію до переговорів. Звичайно почалася дискусія про кордони, Львів і тим подібні несуттєві справи. Лопатинський і Гвоздецький казали: "Що ви хочете, щоб ми уроджені львів"яни, віддавали вам Львів?" Спочатку переговори не посувалися вперед, бо поляки, мабуть, хотіли розвідати про УПА, як вести з нею переговори. Вони мали дуже перебільшене поняття про УПА, й гадали, що західні альянти допомагають УПА зброєю і вирядом. Коли це українці вичули, вони справді привели відділ УПА озброєний в "стени". Польський старшина вийшов під час перерви між наших хлопців і пробував їх розпитувати про "зжути", але хлопці йому відповіли, що подадуть інформації тільки на наказ свого безпосереднього командира (навіть не Лопатинського, чи Гвоздецького). Серед української делегації створювалося враження, що поляки думали, що переговори були наказані з боку альянтів, які перекинулись на підтримку УПА, бо АК уявнилося, але все-таки хочуть погодити українців з поляками.

В першій фазі переговори не дали успіху. Поляки, від'їжджаючи, казали, що мусять порозумітися зі своєю ГК. Лишили зв'язок. Юрко з Гвоздецьким вернулися до Шухевича, щоб здати йому звіт з розмов. Пізніше Гвоздецький загинув, один з цілого відділу, що прорвався з успіхом, а Юрко відійшов у Перемищину".

Ледве чи живе хто із свідків тих подій, крім Юрка Лопатинського, які могли б додати дещо до тих подій. Було б доцільно, щоб Ю. Лопатинський розповів у ВК докладніше про дивізійного старшину Богдана Гвоздецького, якому стелився шлях на визначного діяча визвольних воєн, якщо б він не згинув так вчасно з рук ворога. Лишається повторити за перським поетом Сааді (1184-1291), який писав:

Поки не розсиплеш зерна,                     Поки не рискнеш життям,
Не збереш жнив!                                     Не переможеш ворога!


___________________
¹) Українське Слово, ч. 9/1  1949, Буенос Айрес.
²) Ближчі дані про командира Яструба у бою під Гурбами у моїй англомовній праці "UPA warfare in Ukraine".               

                      

"ЗМІНИ МЕТРИКУ!"

Володимир Тивонюк


Життя вояка у своїй армії різноманітне. Але доля вояка в чужій армії зовсім незавидна.


Це був 13-ий Дивізіон кінної артилерії. По закінченні рекрутського вишколу, я дістав призначення до підстаршинської школи. Але на третій день, без жодної причини, відіслали мене зі школи назад до батерії. Це мене обурило, бо я вирішив, що, будучи в польській армії, мушу якнайбільше навчитися. Я негайно зголосився до рапорту до командира батерії, поручника Вітольда Куровського. Він був народжений в Україні, батько — поляк, мати — литовка. Поручник Куровський відносився до мене прихильно і заявив: "Я призначив вас до підстаршинської школи, бо вважав, що там вам місце і що ви маєте всі дані для цього вишколу, та тут заіснували інші, незалежні від мене перешкоди". "В такому випадку я хочу  поговорити з командиром дивізіону",  —  сказав я. Поручник Куровський погодився, одначе командир дивізіону, підполковник Геронім Сушинський, родом з Познаньщини, виїхав на  відпустку, і його функції перебрав тимчасово капітан Христовський, колишній старшина російської царської армії, а тепер комендант підстаршинської школи. Капітан без надуми заявив, що до школи мене не прийме! Чому? —  не пояснив.

Мені не залишилося нічого іншого, тільки чекати на поворот з відпустки підполковника Сушинського. Я знов зголосився до рапорту у свого командира батерії, щоб він представив мене до рапорту у командира дивізіону. "Я ж уже раз представляв вас до рапорту капітанові, чому ви хочете ще говорити з підполковником?" — сказав вагаючись поручник Куровський. "Бо я шукаю справедливости", — відповів я. Моя вимога була сповнена. Підполковник приглянувся мені уважно, спитав яку маю освіту і чи я хочу залишитися в армії?

— Так — відповів я. — Я хочу залишитися в армії. Тоді підполковник звернувся до свого адьютанта, щоб цей помістив в денному наказі моє призначення до підстаршинської школи.

Наступного дня я зголосився в коменданта школи, того ж самого, який мене три тижні тому відкинув. Він глянув на мене так люто, що я зразу відчув, що буде мені біда, бо, всупереч його волі, я таки добився права вчитися в школі.

На клопіт не треба було довго чекати. Вже на другий день, вибігаючи зі школи на ранню збірку, я зачепив плащем об клямку і відірвав ґудзик. Очевидно, що при перегляді комендант це запримітив і люто спитав: "Де ґудзик?" Я пояснив, що це сталося перед кількома хвилинами. На це була відповідь: "Зголоситися завтра до карного рапорту!"

Перед обідом я зголосився в його канцелярії, а він з іронією заявив: "Вж так дуже перлися до школи! Маєте голоситися сім днів у повному виряді з конем!"

Тут треба пояснити обставини: кожного ранку ми відбували двогодинні вправи на конях, а що це була болотниста осінь, після тих вправ ані їздця, ані сідла, ані коня не було видно з болота! На чищення треба було витратити чимало часу. Кінчалися ці вправи п'ятнадцять хвилин перед дванадцятою годиною полудня. Я біг до стайні чистити коня, сідло, відтак мусів спакувати всі свої речі до сідла, щоб в першій годині зголоситися до карного звіту. Якщо дижурний старшина того дня був людяний, підписував рапорт, але здебільша були такі, які "шукали кістки в молоці" і відсилали по кілька разів, щоб ще щось вичистити! Нераз це затягалося до 1.45, коли вже всі стояли на збірці і чекали на мене. Ясно, що на обід не було часу. Інколи товариші приносили мені в їдунці холодну страву, але я не мав змоги її з'їсти.

Незабаром одного вечора інструктор школи, капраль Лісовський, закликав мене до своєї канцелярії, й каже: "Слухайте, ви є єдиним "русіном" в нашій батерії! Змініть метрику на римо-католицьку і все буде гаразд. Ми, третя батерія, хочемо дістати перше місце, якого ще досі не мали, а ви можете у цьому допомогти".

—  Я метрики не зміню, — відповів я.

—  Чому? Що ж в цьому поганого? — дивувався капраль.

—   Бо метрика — це не рукавиці, які можна зміняти, коли вони невигідні. А крім того, ви навчили мене співати:

"Нє жуцім зємі сконд наш руд,
Не дами поґжесц мови
Польскі ми наруд, польскі люд,
Крулєвскі щеп пястови".*)

Якщо ви так високо ціните своє, я маю права цінити теж свою віру й національність. — На цьому наша розмова скінчилася.

На третю ніч капітан Христовський прийшов на перевірку нашої кімнати. У першу чергу приказав службовому підстаршині показати мої чоботи, які я перед спанням почистив і навіть попастував підошви. Але на коридорі був кусок болота, який прилип до підошви. Вранці службовий підстаршина сказав мені, що я маю знову з'явитися до карного рапорту, бо комендант школи, який робив вночі провірку, запримітив, що на моїх чоботах є болото. І знов почалася ця сама процедура: повний виряд, кінь. А капітан Христовський з іронічною усмішкою казав: "Ви так перлися до підстаршинської школи? Сім днів карного звіту у повному виряді з конем!"

По сімох днях добавили ще сім днів! Два тижні підряд такої муки вже мене зовсім вичерпали. Я не міг дочекатися кінця тих двох тижнів, та лихо не спить. По двох тижнях мені добавили ще сім днів — тобто разом три тижні! Я вже цілком охляв, бо майже ніколи не їв обіду. Капітан, мабуть, це запримітив, бо дав мені три дні так званого "легкого", тобто бути цілий день на заняттях, а вночі йти спати до вартівні. Та коли вже п'ятий раз покликав мене до карного рапорту, я обурився до безтями і на його іронічні зауваження, відрізав йому: "Бачу, що пан капітан робить це навмисне".

Почувши це, капітан трохи не вискочив зі шкіри. Почав так верещати, що аж вікно в канцелярії бренчало. Він верещав так може з п'ять хвилин, відтак зрезиґновано сказав: "Не караю вас за це, бо знаю, що ви підете на скаргу до підполковника".

З того часу перестав надо мною знущатися. Мені довелося тільки надробити навчальний матеріял, який я занедбав через шикани й карні рапорти. Але я солідно попрацював і до кінцевого іспиту мав "все в пальцях". Іспити з кожної ділянки складалося перед трьома старшинами, яких я не знав, ані вони мене. Коли приходила черга на мене, капітан Хрестовський підійшов до них і щось їм нашіптував. Припускаю, що інформував їх, що я є "впертий русін" і щоб ставили мені нелегкі питання. Все-таки на 60 випускників-поляків я здобув сьоме місце, хоч, на мою думку, за моє знання і відповіді, мені належалося бодай третє, але я знав причину: я був українцем, чи пак по-їхньому "ґреко-католікєм", який не хотів змінити метрики.

__________________
*) "Не покину землі, звідки мій рід, Не дамо погребти мови, Польський  ми  народ,  польський  люд,   Паросток  королівських  П'ястів"

УКРАЇНЦІ В АКЦІЇ "ВИКОНАТИ 4444"

О. Корчан-Городисьиий
Кол. бунч. Дивізії "Галичина"


Де українці не були й у яких армія не воювали під час 2-ої світової війни? Були також у польській дивізії, яка сформувалася і брала участь у французько-німецькій війні 1940 р.
Загально відомо, що після розбиття Польщі Німеччиною в 1939 р. у Франції була сформована польська військова одиниця-дивізія, яка разом з французькою армією боролася проти наступаючих німецьких військ у 1940 р. Але мало відоме те, що Польський генеральний штаб ще весною 1939 р., в час посиленого польсько-німецького напруження, договорився з французьким урядом про творення польських військових з'єднань на території Франції.

Ще 3 вересня 1939 р. польський амбасадор Юліян Лукасевич підписав з французьким міністром Беннетом умову про створення одної польської дивізії. В умові було сказано, що ця дивізія буде під командуванням польських старшин та буде частиною польських збройних сил; далі, що дивізія буде сформована з польських громадян, які живуть у Франції, дорогою призову й добровільного зголошення, а старшин і підстаршин буде покликано з резерви.
Під впливом нових іміґрантів з Польщі, головно військовиків, по цілій Франції, де були більші польські скупчення, відбувалися громадські маніфестації, на яких вимагано творення польських військових частин.

20 вересня 1939 р. число добровольців виносило 15 тисяч. Того самого дня до вишкільного табору "Кеткідан" прибуло кількадесят старшин і підстаршин під проводом полк. І. Ґжедзінського та біля 1000 добровільців. Разом з ними приїхав ген. Ферек-Блєшинський, якого ще перед вибухом війни маршал Сьміґли був назначив на командира польської дивізії у Франції.

На підставі умови, французькі власті покликали до польської дивізії також українців-польських громадян. Це видно зі списків вояків відзначених за хоробрість та інших списків, в яких багато з українськими прізвищами. До змобілізованих вояків у Франції долучилися також ті польські частини, які відступили з Польщі до Румунії, а потім через Юґославію морською дорогою переїхали до Франції. Між ними також були українці, один з них — десятник Євстахій Ільницьний — перебув кампанію у Франції і після багатьох пригод, після капітуляції Франції, переїхав до Генерального Губернаторства, де згодом зголосився до української дивізії і з нею брав участь у боях під Бродами.

У травні 1940 р. дивізії дано назву "1-ша дивізія ґренадирів" і введено в бої на фронті в

Альзації та Льотаринґії, де вона була 14 днів (травень-червень 1940 р.). Про бої тієї польської дивізії вийшла збірна праця п. н. "Виконати 4444" за редакцією ген. Бронислава Духа.

Коли вже було видно, що Франція у війні з Німеччиною поділить долю Польщі, головнономандувач ген. Сікорський видав наказ, щоб вояки дивізії підступали до портів південної і південно-західньої Франції, звідки будуть евакуовані до Англії. Після капітуляції французької армії в Льотаринґії 22 червня 1940 р., дивізія розбилася на малі групи, бо більшими з'єднаннями неможливо було діяти, і пробивалася на південь Франції на протязі 3-5 тижнів. У той час кол. американський амбасадор до Польщі, Дрексел Біддл, власним коштом придбав для поляків чоту санітарних возів, якою командував член його родини.

Як згадано у цій книжці (ст. 183), в половині липня 1940 р. до портового міста Марсилія прибув ген. Дух з кількома старшинами й там, у т. зв. "англійському шпиталі", зорганізував своєрідну централю, яка наладнувала зв'язок з поляками по різних таборах, реєструвала нових прибуваючих та започаткувала евакуацію до Великої Британії. Рівночасно запляновано збирання звітів від поодиноких командирів дивізії, зладжено список рекомендованих на відзначення та доповнювано списки вбитих і ранених. Деякі вояки дивізії опинилися в Еспанії, де були інтерновані в Мірандо дель Ебро, звідки дозволено їм виїхати до Англії щойно під кінець війни.

У списках старшин дивізії, вбитих, поранених і відзначених за хоробрість є багато українських прізвищ, як от: Осип Білоус, Ярослав Догун, Михайло Давискиба, Андрій Козак, Василь Дощак (нагороджений посмертно бойовим орденом "Віртуті мілітарі" 5-ої кляси) та багато інших.

Варто було б, щоб кол. вояки-українці з 1-ої Дивізії ґренадирів написали свої спогади про участь українців у лавах дивізії. Це, до певної міри, й їхній обов'язок супроти української спільноти. Українські комбатантські й громадські організації танож повинні зайнятися тією справою.