30-ТИРІЧЧЯ УПА

                     Розглядаючи історичні події з довшої відстані часу, маловартними стають такі подробиці, як те, де і коли докладно та подія сталася, хто був її справжнім ініціятором, як проходив її процес. З історичної перспективи залишається істотним тільки те, що дійсно становило суть справи, те, що залишилось істотним і тепер і на майбутнє. Все це стосується також Української Повстанської Армії. Подробиці можуть і повинні розглядати історики, можуть щодо них полемізувати і їх устійнювати. Істотним залишається те, що Українська Повстанська Армія була одною із ланок української збройної визвольної боротьби у 20-му сторіччі, що вона була продовжуванням тієї ідеї, виразником якої стали у 1914 році Українські Січові Стрільці, і того діла, що ним зрошували українську землю своєю кров'ю і Усусуси, і члени УГА і Армії УНР, згодом Українська Дивізія.

                    Найбільш істотне в усьому, що стосується УПА — це ідея збройної боротьби за державну волю України, це добровільне членство в тій військовій формації, це ідейність її вояцького складу, це їхня самопосвята. І власне через всі ті прикмети УПА, всі комуністичні писання про неї сповнені ще більшою ненавистю, як писання про УГА чи Армію УНР. Нема такої погані, такого ганебного вчинку, якого не приписувано б упістам, що про них не пишеться інакше, як про «бандитів». Про принциповий антимосковський і антикомуністичний характер УПА не згадується ніколи в будь-котрому московському, чи польському творі з тогочасною тематикою, — ніколи ані один польський автор не згадує про спільний фронт УПА й польської АК (Армії Крайової), бо це перечить тій засадничій лінії московської політпропаганди і національної політики, яка оплюгавлює визвольний змаг України та постійно і послідовно нацьковує один поярмлений Москвою нарід проти другого.

                    Очевидно, спроби ворога знеславити УПА, мають такий сам успіх, як старання, наприклад, знеславити пам'ять Симона Петлюри та всієї української визвольної війни-революції. Безнадійна справа — зусилля викреслити, зробити неіснуючим історичний період, в якому постала і діяла УПА. Вона, очевидно, не могла звоювати й перемогти дві потуги, що розпоряджували могутніми державними арміями і велетенським військово-поліційним апаратом та його потенціялом. Коли ж УПА взагалі змогла роками воювати і перетривати аж до переходу її решток на Захід, то вможливила це тільки єдність членів УПА і народу. Ворог знав це і жорстоко мстився на цілому народі. І мститься по нинішній день.

                                                                                                                                                                                                 
                    З сьогоднішньої перспективи — на дон-кіхотерство подобає воювання підпільно-партизанської армії проти Німеччини Гітлера й Росії Сталіна і згодом проти комуністичної Польщі. Але всесвітня історія повна таких дон-кіхотів, які своїм фанатизмом і своїм ідеалізмом переломлювали всі перешкоди і неможливе робили можливим. У роках діяння УПА, в тодішніх історичних умовинах, в тодішній політичній і мілітарній констеляції неможливо було перемогти ворожі армії. Єдине, що було можливе, це створити легенду і перейти до історії, як та ланка української збройної боротьби за державність, яка нав'язувала до минулих ланок і нав'яже до майбутньої.

                   Ось минуло 30 років від заснування УПА і, здавалось би, нема ніякої реальної підстави, щоб Москва могла лякатися її спогаду. Але, видно, мариво УПА не перестає жахати московських правителів, коли по нинішній день вони мстяться на синові колишнього геройського командира УПА, тому синові, що був тоді дитиною, — і коли по нинішній день будь-який колишній зв'язок з УПА — це найсмертельніший злочин в очах совєтського судово-поліційного апарату.

                  30 років тому українська визвольна проблема переживала
глибоку деконьюнктуру, яка дістала так мовити офіційний штамп у 1945 році, у Ялтинському договорі, коли Захід передав Україну в сферу впливів Москви. І сьогодні Україна переживає глибоку деконьюнктуру: на закордонному форумі «співіснування» Заходу з Москвою і на внутрішньому — русифікаторський похід та переслідування кожного незалежницького проблиску, хоч би й у межах комуністичної конституції. Але ідея й легенда — незалежні від коньюнктури. У цьому власне їхня сила, у цьому запорука, що вони переживуть і все те, що становить матеріяльну силу, яка спутує волю народу. Тому й згадуючи про Українську Повстанську Армію в її 30-тиріччя використовуємо цю нагоду для підкреслення своєї віри в правильність її гасел і слушність її віри, що український нарід таки швидше-пізніше скине з себе окови неволі.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                            

ВОЛОДИМИР КАРПЯК

            (1909 — 1971)

            Актор і кол. вояк 1 Української Дивізії УНА, Володимир Карпяк народився 28 липня 1909 року в Перемишлі, до гімназії ходив в Сокалі  та деякий час на теологію в Перемишлі. В 1934 р. вибрав шлях українського актора, виступав на сценах галицьких театрів та був відомий з гарного тенору. Як співак та драматичний актор виступав в театрах ім. Тобілевича, ім. Котляревського, ім. Лесі Українки та у Львівській опері під мист. керівництвом В. Блавацького. Разом із іншими акторами Львівського Оперного Театру зголосився він до Української Дивізії "Галичина" та виїхав на вишкіл із першим транспортом добровольців в липні 1943 р. до Гайдельляґру. Вишкіл проходив в 3-ій вишкільній сотні, співав в дивізійному хорі під дириґентурою Осташевського. В половині листопада 1943 р. виїхав з групою добровольців до підстаршинської школи в Радольфцель над Боденським Озером. Своїм приємним голосом звертав на себе увагу німецького вишкільного персоналу, беручи участь в різних вояцьких імпрезах, особливо в дуеті із другим актором Львівського Театру, Мирославом Малецьким.

              Після вишколу повернувся до Дивізії в Нойгамері, але скоро звільнений з війська внаслідок недуги.

               На еміграції Володимир Карпяк брав активну участь в Ансамблі Українських Акторів та в "Театрі в П'ятницю".

                Від самого початку включається в зорганізовані ряди комбатантського життя в ЗСА, як член станиці Братства в Філядельфії, бував членом її управи, брав участь в різних імпрезах, а в ролі поручника в п"єсі "Найкращі хлопці з Дивізії" їздив по різних осередках українського скупчення в Америці.

ПОР. ОСИП ЮРКЕВИЧ

   (1894 — 1970)

               Народжений 25 січня 1894 в містечку Білий Камінь б. Золочева, де й закінчив початкову школу, а ґімназію в Коломиї в 1914 р. Напередодні виїзду з рідного містечка до Львова, щоби зголоситися до Українських Січових Стрільців, мабуть довідавшись про такий намір, місцевий війт — поляк, наказав заарештувати разом з його товаришем і відослати до золочівськоі тюрми на "Замку", як підозрілих людей. В тюрмі вже польська обслуга подбала, щоб молодих гімназистів злучити з москвофільською групою та вислати до Львова до Бриґідок, а звідтам до Таляргофу в Австрії. По короткім часі побуту в Талєргофі його звільнено і в 1915 р. австрійська влада покликала Юркевича до військової служби при 80 полку піхоти в Золочеві і там дослужився ступеня четаря.

               Його мрія стати в ряди УСС сповнилась щойно 7 листопада 1918 р., у Львові. Як Український Січовий Стрілець перебув бої за Львів до 21 листопада 1918 року. При відступі зі Львова командував сотнею 1-го куреня, 14 полку, 7-ої львівської Бригади. З тією бриґадою опісля брав участь в чортківській офензиві, а відтак перейшов на східні землі України, де ділив долю й недолю Бриґади до 1920 року.

               Повернувшись в тім році в родинні сторони, Юркевич включається в УВО, але польська поліція починає його переслідувати. Небачучи інших виглядів, як вступитись з родинної місцевости, він переїздить до Борислава і там працює звичайним робітником.

               У 1926 р. виїхав до Канади, де включається в українське організоване життя. У 1928 р. стає співорганізато-ром Української Стрілецької Громади в Едмонтоні, де й остав карним членом до кінця свого життя.