ДОЛЯ ППОЛК. І. РЕМБАЛОВИЧА

                  Про пполк. І. Рембаловича ми випустили листівку, спеціяльно присвячену його життєпису. (Див.„Герой Базару - підполковник Іван Рембалович", "Вісті комбатанта", ч. 1, 2002, ст. 45 ). Але після прочитання книжки М. Андрусяка „Брати грому" і розмови з ним та колишнім сотенним УПА М. Симчичем, прийшлося розповіді п. Вардзарука і п-і Свистульницької вважати недостовірними. Розмова в Києві з істориком В. Сергійчуком, ознайомлення з документами київського архіву, розмова в київському Головному Управлінні СБУ, звернення до Івано-Франківського і Київського СБУ, звернення до Івано-Франківського обласного прокурора не дали нічого. Тоді я звернувся до головного прокурора України п. Васільєва (за рекомендацією Івано-Франківського облпрокурора), але той знову повернув заяву в Івано-Франківськ. Із останнього листа виникає, що наше покоління ніколи не познайомиться з особистою „справою" І. Рембаловича. Бо хто з нас проживе ще майже 25 років, або 75 років від рішення суду. Із власної практики і досвіду знаю, як „органи" МГБ і НКВД проводили слідства і допити І. Рембаловича, тоді 53-х річної, двічі пораненої хворої людини. Мені вдалося неофіційно довідатися про це, що в в архіві СБУ в Івано-Франківську написано, що робив І. Рембалович в УПА. Отже в УПА він не був. В битві під Бродами він був поранений в ногу. Його підібрали якісь милосердні люди і відправили у Львів, де якийсь лікар був змушений ампутувати йому цю ногу. Можна собі тільки уявити, як ця старша віком людина з сивою довгою бородою, без ноги, а може і без протеза, бо в той час їх там не виготовляли, може він мав прив'язану до ноги, як тоді називали - дерев'яну кулю, як ця людина в підпільних умовах мандрувала від села до села, переважно в Прикарпатті, і жила на правах жебрака. Неофіційно мені сказали, що підчас німецької окупації керівники УПА, яку тоді почали організувати, намовляли І. Рембаловича вступити в УПА, але він відмовлявся, що, як колишній старшина армії УНР, підпорядковується тільки президентові УНР в екзилі. Коли почалась організація дивізії „Галичина" він вступив до неї добровільно. Мандруючи від села до села після битви під Бродами, він мав зв'язок з Проводом ОУН (керівниками ОУН, як це написано в архівному витягу) і отримував звідтіля матеріяльну допомогу, поки не був схоплений „органами" 6 листопада 1949 р. Як я довідався, І. Рембалович був одружений і мав троє дітей, на час арешту дружина і дочка померли, а старшого сина, який служив у поліції, німці розстріляли. Молодший син пішов в УПА і пропав безвісти. Це мені розказала людина, якій вдалося прочитати всю „особисту" справу І. Рембаловича. Думаю, що цьому можна вірити, бо і минулого року одна з працівниць музею Визвольних змагань в Івано-Франківську, якій дозволено було знайомитися зі „справами" реабілітованих, переглядала випадково і справу Рембаловича та говорила майже це саме. Де мешкав і чим займався І. Рембалович за польських часів, покищо не вдалося мені довідатися.

Володимир МАЛКОШ

"СС БРИГАДА КАМІНЬСКОГО"

                                 Дуже часто обурюємося на неправдиві відомості про участь українців в 2-ій світовій війні, але мало хто завдає собі труду, щоби спростувати неправду. Дошукуватися причин такого явища? Нехай кожний зачне від себе. А прецінь обов'язком кожного українця є боронити честь свого народу!

                                Українську Дивізію "Галичина", що була сіллю в очах наших ворогів від першого дня її творення, ще дальше обвинувачують в злочинах, яких вона ніколи не могла поповнити. До таких обвинувачень треба зачислити участь Дивізії "Галичина" у здавленні польського повстання в Варшаві. Такі негативні згадки про українську Дивізію стрічаємо в польській мемуарній літературі. Натомість польські історики 2-ої світової війни є вже більш обережні в таких обвинуваченнях.

                                Найбільш чутливим місцем в польській історіографії та мемуаристиці про 2-гу світову війну є героїчне в свойому заложенні варшавське повстання. Є природним явищем, що після невдач шукаємо винуватих найперше не між собою, але серед других. Так є і з поляками.
Щойно в 60 рр. щораз частіше почали появлятися у польській мемуаристиці описи ліквідації своїх власних зрадників, які з завзятістю найбільш запеклих ворогів співпрацювали з німецькою окупаційною владою взагалі, а з ґестапом зокрема. Останню польська преса багато місця присвятила колишній аґентці гестапо Блянці Качоровскій, яка, між іншим, також причинилася до арештування головного команданта Армії Крайової (АК) ген. Ґрота-Ровецкого.

                             Заговорила польська преса як в краю, так і на еміґрації, про ще одного поляка Мєчислава Каміньского, якого шлях з середнього відтинку східнього фронту (Брянськ) аж до Варшави встелений невинними жертвами. Саме т. зв. Бригада Каміньского допустилася підчас повстання у Варшаві найбільших злочинів.

                            Немає мабуть ні одної особи в Варшаві, яка не пережила, або бодай не чула про звірства вояків Каміньского. Прізвище його не тільки неславно записане на сторінках історії повстання у Варшаві, але також і в актах процесу в Ньюрнберґу.

                           "Генерал" М. Каміньскі, колишній старшина польської армії, притягнений до відповідальности за надужиття, здезертирував перед війною з польської армії і опинився в Совєтському Союзі. З вибухом німецько-совєтської війни в 1941 р. Каміньскі, знаючи німецьку мову (в часі 1-ої світової війни був поручником німецької армії), появився по німецькому боці і пішов на повну співпрацю з ними. Він виявив ініціятиву в забезпеченні терену перед большевицькими розбитками, а також і в поборюванні партизанів, які проявили свою активність на середньому відтинку східнього фронту вже від 1941 р. Німецькі командири фронтових відтинків, не питаючи дозволу Головного Командування, почали творити на підлеглих собі теренах відділи добровольців. Напр., в жовтні і листопаді 1941 р. в засягу панцирної групи польового маршала фон Кляйста в Маріюполі була створена поважна українська бойова частина (полк) з свідомими українськими старшинами у проводі, між іншим, заслуга двох українських студентів-перекладачів, з яких один був особистим перекладачем польового маршала фон Кляйста. Подібно командир 2-ої панцирної армії ген. Рудольф Шмід дозволив Каміньскому в містечку Локоть, на півдні від Брянська, створити на середньому відтинку бойовий відділ, який складався з місцевого різношерстного елементу.

                          Для Каміньского, в районі його "влади", не існувала ніяка інша влада з німецькою включно. Він терором держав у послусі цілі райони та винищував місцеве населення після своїх власних уподобань, без ніякої хоч би й формальности, без судової процедури. Німецьке командування підтримувало його морально й частинно  (тільки під оглядом умундуровання)  матеріяльно, знаючи, що в районах "командування" Каміньского не грозила їм більша небезпека.

                         В 1942-43 рр. "армія" Каміньского складалася з 6 батальйонів, 500-600 вояків кожний, 12 танків і артилерійний відділ з 20 різнокалібровими гарматами. Все узброєння було большевицького походження. Маючи успіх з своїми танками в поборюванні партизанів, одержав був навіть мінімальний приділ бензини.

                         Хоч вже при кінці 1942 і на початку 1943 року доходили до Головного Командування звіти про "панування" Каміньского, то згідно з судовими зізнаннями німецького ген. фон Бах-Залєского, деякі вищі старшини Головного Командування (між іншим, також і пізніший атентатчик на Гітлера пполк. граф фон Штауфенберґ) обороняли не тільки Каміньского, але й саму ідею творення військових відділів з місцевого населення, непов'язаних в якінебудь більші самостійні одиниці, для поборювання большевицьких партизанів.

                         Зберігся стенографічний запис розмови між Гітлером і к-ром середнього відтинку східнього фронту польовим маршалом фон Клюґе з 26 липня 1943 р., де кількакратно згадується прізвище Каміньского. Каміньскі одержав наказ залишити за відступаючими німецькими частинами спалену землю, нищити весь зібраний урожай, палити села, вивозити все населення враз з живим інвентарем.

                         Каміньскі перевиконав "норму", залишаючи за собою тільки руїни. З тим однак моментом починається цілковитий моральний розклад в "бригаді". Пиянство, що не було нічим новим, незвичайно збільшилося. Не знаючи, що його жде в інших районах, куди відступали, кожний член "бригади" старався награбити якнайбільше.

                        В короткім часі Каміньскі був змушений свої танки залишити на шляху відступу, бо не ставало пального. З гармат забрав тільки легші, щоби не перетяжувати обозу, що розрізся награбленим добром до нечуваних розмірів. Відступаючі вояки забирали з собою свої цілі сім'ї, бо здавали собі справу з того, що пощади для них від власного ще оцілілого населення не буде, не згадуючи вже про совєтську владу.

                      Через Східні Пруси в першій половині 1944 р. дійшла "бригада" до Ченстохови. В тому часі ген. Власов робив заходи, щоби цілу "бригаду" влучити до своєї "Російської Освободітельної Армії" (РОА), чому сильно противився Каміньскі, правильно розумуючи, що це був би кінець його "карієри".

                       За особливі заслуги в поборюванні большевицької партизанки наказом з 31. 7. 44 р. Гімлер включив "бригаду" в систему СС, а Каміньскому надав спеціяльний ступінь СС генерала бригади. Такої ранги в системі СС не було, був "бріґадефюрер" (SS Brigadefuehrer).

                      В перших днях варшавського повстання (бо 3-ого серпня 1944 р.) "бригада" одержала наказ виїзду до Варшави і вже 4-ого серпня вигрузилася на площі Нарутовіча. З першого ж дня прибуття "бригади" Каміньского до Варшави розпочалися там грабунки, убивства та пиятика. Переконавшись, що навіть у знищеній війною Варшаві можна багато дечого нажитись, вояки Каміньского не слухали ніяких наказів вищого німецького командування. Про це дуже докладно зложив зізнання ген. фон Бах-Залєскі (до речі, також польського походження) на суді.

                      "Бригада" Каміньского наступала тоді, коли не ставало алькоголю і зовсім не виконувала наказу до наступу, коли мала ще що пити.

                      Як згадує німецький історик 2-ої світової війни д-р Центнер, ген. фон Бах-Залєскі викликав у вересні 1944 р. Каміньского у свою польову квартиру у підваршавській віллі, наказав заарештувати його і під закидом невиконування наказів своїх зверхників поставив його під польовий суд. Суд видав присуд смерти, який був виконаний.                    

                      Ще підчас тривання варшавського повстання німці побоялися подати воякам "штурмової бригади Каміньского" правдиву історію, що сталося з їхнім командиром. Офіційно подано, що Каміньскі згинув в нещасливому випадку.

                     Після ліквідації Каміньского команду над його відділами перебрали німці, які в скорому часі передали цілу частину під командування ген. Власова.

                                                                                                             Орест Корчак-Городиський

МЕМОРІЯЛ СВІТОВОЇ РАДИ УКРАЇНСЬКИХ КОМБАТАНТСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ДО ОН

До Об'єднаних Націй,
на руки Генерального Секретара
 В Нью Йорку, Н. Й.

                                  Подаємо до Вашого ввічливого відома, що реєстр злочинів комуністичного російського уряду над Українським Народом — (насильна, мілітарна окупація Української Самостійної Держави в рр. 1918-1920, знищення української християнської Церкви, геноцид — штучний голод в Україні в рр. 1932-1933, що спричинив смерть мільйонів українців, масові розстріли українських патріотів, депортації українців до таборів невільничої праці, нищення українських культурних пам'яток в Україні, музеїв, зокрема спалення Київської Центральної Національної бібліотеки, арештування і заслання у тюрми і концтабори тисячів українських інтелектуалів і їх вбивства) — збільшився на новий злочин, а саме: на цвинтарах українських вояків, що боролись за Вільну, Незалежну, Суверенну Українську Державу, — у Львові й інших місцях московські бульдозери розкопують вояцькі могили, а грабарі розкидають тлінні останки похоронених там українських вояків.

                                У всіх культурних народів світу є свято шанований звичай, що вояцькі могили, хто б в них не спочивав, свій чи чужий вояк, є предметом загальної пошани. Одначе московський червоний Кремль у свойому ворожому поході проти Українського Народу через варварське нищення українських вояцьких могил дав ще один доказ, що він боїться не тільки живих борців за Волю України, але і тих українських вояків, яких тлінні останки вже десятки літ спочивають на кладовищах українських земель і становлять національну пам'ятку Українського Народу. Ця варварська поведінка комуністичної червоної Москви є наявним доказом порушення визнаваного через весь культурний світ гуманізму у ділянці пошани вояцьких могил, яких культ зберігають усі культурні народи.

                                  Подаючи до Вашого ласкавого відома, просимо Вас прилучитися до нашої протестаційної акції через внесення Вами окремої протестаційної ноти проти варварського нищення комуністичним урядом СССР українських вояцьких могил із часу визвольної боротьби Українського Народу.

                                   За Світову Раду Українських Комбатантських Організацій:



 Д-р Володимир Ґалан, голова                                                            Іван Поритко, секретар