четвер, 31 березня 2011 р.

ХОРУНЖИЙ МАР'ЯН ЦЬОЛКО

9.VIII.1924-25.ХІІ.2010

Мар'ян Цьолко родився в Тернополі 9 серпня 1924 і по матурі в липні 1943 року, одним з перших, зголосився до Дивізії. По рекрутському вишколі в Гайделяґрі, його призначили тимчасовим вишкільником, а в березні 1944 року покликали на підстаршинський вишкіл до преславного на всю Німеччину жорстоким вишколом-Ляуенбурґу.

В часі від 15 липня до 15 грудня 1944 року Мар'ян був на старшинськім вишколі в Позен-Трескав  (Waffen Junkerschule Posen-
Treskau), який він закінчив успішно ранґою хорунжого. Після того хор. Мар'яна призначили на спеціяльний вишкіл „Ваффенлєрґанґ" в Лешанах на Чехії, що тривав до 15 квітня 1945 р. , та зараз після того хор. Мар'яна Цьолка приділили до штабу ген. Павла Шандрука, який в цей час переорганізовував Дивізію на 1-шу УД УНА.

По закінченні війни хор. Мар'ян опинився в полоні - спочатку в Белярії, а згодом у Ріміні (Італія), де в штабі управи табору активно брав участь в тактичній організції табору.

В книзі-збірнику „Ріміні 1945-1947" том 1-ий, упорядник Всеволод Б. Будний, стр. 89, знаходимо ось таку невелику, але - на мою думку - цікаву нотатку:

„Референтура купелів мала завдання встановлювати черговість вимаршів поодиноких частин до купелі в морі літньою порою. В рімінському періоді вимарші до моря не були такі обтяжливі, як у Белярії: колони маршували коротшу віддаль, не польовими дорогами, а битим шляхом, полонені були фізично сильніші і не такі апатичні, як у Белярії. Та все таки багато таборян „засиділося" у таборі до тієї міри, що вимарш до купелі в морі вважало якимсь тягярем. Одним з психологічних моментів, що до деякої міри виправдує нехіть частини полонених до тих маршів, було те, що англійці дотримувалися своїх правил щодо охорони: ведучи кілька сотень полонених до моря, замикали цей похід танкеткою, на верху якої їжились дула двох скорострілів і однієї... гарматки! Така форма конвою декому „йшла на нерви". Хоч чимало полонених любило пройтися до моря й покупатись у ньому, завжди при формуванні колон чомусь бракувало кількох десятків до належного числа, і референт купелів мав доволі мороки, щоб доповнити групу й передати англійцям. Це завдання припало хор. Богданові Корчакові (до 15.6.1946) і хор. Мар'янові Цьолкові.

З Мар'яном Цьолком я зустрівся першого дня моєї дивізійної кар'єри, в жовтні 1943 року в Гайделяґрі, в 3-ій сотні 30-го полку, де він, його брат Роман і цілий клан тернопільців діяли, як тимчасові вишкільники. Мої перші тижні рекрутського вишколу я переживав під - мушу признати - нелегкою рукою Мар'яна і його друзів-тернопільців. Пригадую одначе добре, що досить скоро відношення Мар'яна змінилися на менш формальне, а більше приязне, а згодом - на дуже приязне.

Ця приязнь продовжувалася через спільний полон в Белярії-Ріміні, пізніше в Міттенвальді в Німеччині, аж до сьогоднішіх часів у США, зокрема на річних товариських або дієвих з'їздах Крайової Управи Братства на „Верховині" в Ґлен Спей, чи більше персональних зустрічах в Істон Валлей, НЙ, де Мар'ян купив гарний кусник гористої землі та з поміччю свого молодшого брата Юрка розбудував на лещетарський ресорт, який в 1967 і 1968 роках гостив у себе лещетарські пластові юнацькі табори, що організувала пластова „Ватага Бурлаків".
 ...

Орест С. Слупчинський —
голова Станиці Нью-Йорк
29грудня2010

середа, 30 березня 2011 р.

ВАСИЛЬ ОГАР

24.ІХ. 1924 - 18.Х. 2010

Прийшов Він на світ у свідомій патріотичній родині Петра і Катерини в селі Урож у Дрогобицькій області. Народну школу закінчив у своєму селі, а сьому клясу в Підбужі. Вступив до української гімназії ім. Івана Франка в Дрогобичі, яку закінчив матурою в 1943 р. Після матури відбув примусову роботу в будівничій службі (Baudinst).

Восени 1943 року голоситься до Дивізії „Галичина" У Дивізії закінчив старшинську школу. Будучи в старшинській школі, не попав під Броди. На український Великдень 1945 року захворів і був висланий до шпиталю у Відні, де застала його капітуляція. Після воєнної хуртовини опинився в таборі біженців у Німеччині.
 Зліва перший Василь Огар, справа перший Михайло Дудун, брат дружини Василя Огара, закінчив підстаршинську школу. Два посередині невідомі.

четвер, 24 березня 2011 р.

НОВА МОНОГРАФІЯ ПРО СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ

Шановні читачі „ВК"!

Підготовляю монографію про 6 Січову стрілецьку дивізію Армії УНР
Плановане видання - наприкінці року.
Всіх, хто має на цю тему які-небудь документи (копії), або інформацію, прошу ласкаво надсилати їх на мою адресу:

Dr hab. Emilian Wiszka, prof. UMK
Poland - Polska
87-100 Torun 

ul Kraszewskiego 6/29
email: emilwi@poczta.onet.pl


МАЙКЛ МЕЛЬНИК В ШОТЛАНДІЇ

Майкл Мельник, автор великої історії Дивізії „Галичина" "То Вattle", з своїм сином Мироном, відвідав Шотландію і 21 серпня 2010 в Едінбурґу виступив з доповіддю про Дивізію в клубі СУБ.

Про цю подію помістив статтю бюлетень Scottish Ukrainian Community Newsletter, переклад якої подаємо.  

Між численними історичними працями про українців, які воювали в лавах німецьких військ СС 1943-1945, книга Мельника подає найбільш достовірні інформації. Включаючи політичний контекст того часу, автор подає, як німці та українці старалися використовувати цю формацію для своїх цілей.

У доповіді М. Мельник розповів про його позицію щодо Дивізії „Галичина", подав дещо про себе та як 15 років дослідницької праці завершилися у написанні книги. І врешті подав свої думки й почуття про спадщину Дивізії.

Як воєнний історик він подав зрівноважений погляд відносно створення Дивізії та мотивацію тих, що вступив у її лави та боролися у складному воєнному часі на східному фронті.

Численна публіка добре сприйняла доповідь, яка дала ясний погляд і краще зрозуміння про Дивізію та підкреслила часті фальшиві оскарження, створювані непоінформованими, спрямовані проти дивізійників.

СПОГАДИ ДИВІЗІЙНИКА

Книга спогадів Григорія Мельничука - це хвилююча розповідь колишнього воїна дивізії „Галичина", юнака із с. Сороки нинішнього Бучацького р-ну Тернопільської обл., якого доля закинула у хуртовину Другої світової війни. Він написав їх найперше для своїх дітей і онуків, а водночас і для нас усіх.

Відомо, що кожна людина має свою власну історію життя, яку вона об'єктивізує у силу свого світогляду і таланту.

У цих спогадах автор розповідає про своє важке дитинство, юнацькі роки, батька, матір, братів, друзів, віддзеркалюючи злиденне існування галичан в умовах польської окупації Східної Галичини міжвоєнного періоду XX століття. Описує навчання в польській початковій школі, потім у Чортківській гімназії, торгівельній школі, які, на жаль, не закінчив через обставини, що склалися. Далі розповідає, як працював у крамницях української споживчої кооперації в Бучачі та мав зв'язки з юнацтвом ОУН.

З часу німецької окупації Григорій вихопив з пам'яті кілька драматичних моментів гітлерівського насилля над єврейським населенням Бучача та розповідає, як українці міста переховували нещасних людей у своїх квартирах та підвалах будинків.

Григорій був свідком німецьких пограбувань української кооперації в Бучачі, ворожого ставлення до українців польського місцевого населення тощо.

Найдокладніша розповідь автора - про дивізійний період життя, коли він без страху і вагань зголосився до лав дивізії „Галичина", щоб підняти „Червону Калину, розвеселити зажурену Україну", як тоді говорили з часів козаччини та Визвольних Змагань 1918-1920 рр. Сьогодні цей приклад повчальний для тієї частини сучасної української молоді, яка не готова до служби в рідній армії, або свідомо уникає її.

Воїн-дивізійник висвітлює важливі елементи побуту полонених у таборі, називає прізвища відомих йому командирів, серед них Нікітіна, про якого упоряднику цього видання розповідав батько Степан Мизак, також дивізійник. Нікітін був українцем-„східняком". Після Визвольних Змагань поселився в с. Іване-Пусте, що межує на Борщівщині з селом Гермаківка. Зустрівся батько з ним у вишкільному таборі в Дембіцах у Польщі. Увечері ще раз поговорили, згадали рідні оселі в Іване-Пустому та Гермаківці та на тім і попрощалися.

Григорій Мельничук возвеличує нескорений дух полонених дивізійників, який вони плекали у таборі, сподіваючись повернутися в Україну. На жаль, деякі з них загинули, повернувшись на рідні землі й виконуючи завдання ОУН.

Незважаючи на небезпеку репатріяцій, якої домагався совєтський режим, дивізійники не опускали рук і перетворили табір в суцільний навчальний і культурний центр. Тут діяли хори, театри, церкви, спортивні секції, видавалися газети і журнали. Воїни опановували різні ремесла, вивчали англійську мову та всебічно готувалися до життя в умовах прагматичного західного світу.

Долати невольницькі роки у Ріміні дивізійникам, як і колись козакам-запорожцям на вигнанні допомагала молитва до Пречистої Діви Марії-покровительки України. Як у Шевченковому „Іржавець" „у наметі поставили вони Образ Пресвятої і крадькома молилися". Звернімо увагу на світлину дивізійної церкви у наметі в Ріміні, запропоновану автором для цього видання, - чи не є вона аналогом козацькій добі?

З табору Ріміні вояків у 1947 р. перекинули до Великої Британії, де кожен з них став на власну бойову стійку. Григорій Мельничук важко працював, утверджуючись на островах Туманного Альбіону.

Разом з дружиною Марією брали участь у різних громадсько-культурних організаціях українців Великої Британії, спільно виховали у національному дусі двох доньок Ольгу і Лесю.

Останній розділ спогадів Григорія Мельничука складають його вірші під загальною назвою „Мого серця напружені струни", в яких автор карбує і віддзеркалює свої важкі думи на чужині від 1946 р. до сьогоднішнього дня.

Основним лейтмотивом поезії Григорія Мельничука є тверде переконання, яке він проніс у серці все своє життя: „Якщо я загину на чужині, то знайте, дух мій дома".

Колишній вояк нині з висоти прожитого віку зберігає у серці нетлінний вогонь побратимства в ім'я пам'яті полеглих і померлих воїнів-дивізійників. Думками завжди лине в Україну в далекі 1944-1945 роки, де „піднімав Червону Калину" та мріяв про волю і долю народу. Усі роки він піднімав її і на чужині і сьогодні піднімає в ім'я світлого прийдешнього України.

Нестор МИЗАК
Редактор спогадів

вівторок, 22 березня 2011 р.

МИХАЙЛО МУЛИК: Я ВОЮВАВ ЗА СВІЙ НАРОД!

Дух, що тіло рве до бою

В-во ,,Лілея-НВ", Івано-Франківськ, 2010, ст. 215, ілюст.

„Присягаю Всемогучому Богові перед святою Його Євангелією та Животворящим Хрестом, не шкодуючи ні життя, ні здоров'я, скрізь та повсякчас під українським національним прапором боротися зі зброєю в руках за свій народ і свою батьківщину-Україну " - ці слова присяги воїна 1-ої Української дивізії Української національної армії Михайло Мулик виголосив у листопаді 1943 року 23-річним юнаком.

І сьогодні, у свій 90-річний ювілей, колишній дивізійник осмислює власні вчинки з перспективи історичного часу, звіряє кожен крок свого життя із даною присягою і щасливий, що Бог допоміг йому вписати свій маленький рядок у літопис боротьби за незалежність України.

- Що ж ми за народ такий? - з болем у серці запитує сам себе і кожного з нас колишній дивізійник. - Чи ж не настав вже, нарешті, час піднятися з колін і зняти червону полуду з очей? Час пишатися своєю нацією, як пишаються інші народи світу. Ще на святкуванні 30-ї річниці боїв під Бродами кардинал Йосип Сліпий сказав: „Нікчемний той народ, який не шанує своїх героїв, що віддали життя за свободу, незалежність своєї держави".

Михайло Іванович Мулик - один з небагатьох колишніх дивізійників, що проживають на теренах області, не вимагає ні особливого ставлення до себе та своїх побратимів, ні пільг, а гордиться тим, що йшов із зброєю в руках проти імперії зла, за свою рідну Україну, свій народ, хоч і отримав за це великий термін каторжних таборів - 10 років тюрми і 5 років позбавлення прав.
Михайло Мулик щиро вірить, що молоде покоління, не затруєне комуністичною ідеологією зла, завершить справу, розпочату його поколінням. І тоді всі відповідатимуть за свої діяння: і ті, хто вмирав за Україну, і ті, хто розстрілював бійців УПА, підпільників, простих селян, і ті, що давали „путівки" на висилку в Сибір, а також і ті, що не дозволяли прописувати людей на рідній землі і позаймали їхні квартири, а нині приватизували їх та продають за високими цінами.

Нещодавно побачила світ книга споминів Михайла Мулика Дух, що тіло рве до бою... Автор емоційно розповідає про свою родину, юнацькі та зрілі літа, згадує героїв, їхні ідеали, відтворює в пам'яті тогочасні події. Прагне одного, щоб молоде покоління більше знало про дивізію „Галичина", щоб перестали чорнити, обмивати брудом, навішувати різні ярлики воякам дивізії, метою життя яких було створення своєї незалежної Української держави.

Михайло Мулик - людина високої чести і справедливости. Прагне, щоб народ України знав правду, якою б гіркою і страшною вона не була. Все пережите і вистраждане він намагався відобразити у своїх художніх творах. Про зародження дивізії „Галичина" він написав у п'єсі Пам'ять серця, правду про страшний голодомор сценічно втілив у творі Трагедія нації, а ще прикарпатці мали змогу ознайомитися з його Гапкою-більшовичкою, Безробітний з того світу та ін.

Свою творчу біографію Михайло Мулик розпочав рядовим бухгалтером, а закінчив головним бухгалтером найсоліднішої на той час організації в області. У 1989 р. став членом культурно-наукового товариства „Рух", був бухгалтером ліквідаційної комісії обкому КПРС. У 1991 році організував товариство політичних в'язнів і репресованих, у 1992 р. разом з В. Малкошем створили Братство колишніх вояків УД УНА („Галичина"), і сьогодні є його головою.
28 жовтня Михайло Мулик відзначив своє 90-ліття. Ми щасливі, що серед нас є така людина, справжній патріот. Хай Всевишній і надалі обдаровує його міцним здоров'ям, незгасним оптимізмом і вірою у щасливе завтра України.

Григорій КОЛИБАБ'ЮК

 асоційований член Станиці

понеділок, 21 березня 2011 р.

МОЄ ПОКОЛІННЯ

Спомини

Ярослав ГУНЬКА
Канада

Єднало моє покоління дві великі сили: віра в Бога і любов до України. Виростали ми на славній гордій Бережанській землі. Топтали ми цю землю босими ногами і вдихали в душу і в серце її чародійні аромати, а очі наші на віки записували на плівках пам'яті красу міст, сіл і краєвидів рідної землі.

Моє покоління стало спадкоємцем славних синів цієї землі-попередників наших. Засівали Бережанську землю своїм могутнім словом її славні сини і гості: о. М. Шашкевич, Андрій Чайківський, о. Сильвестр Лепкий, Лев Лепкий, Роман Купчинський, Богдан Лепкий...

Хто з нас не співав стрілецьких пісень Романа Купчинського, Левка і Богдана Лепких майже від дитячих садків? Пісню „Як з Бережан до кадри", мабуть, матері співали нам над колискою. Поля боїв УСС біля сіл Конюхи, Куропатники, Посухів, Вільховець, Потутори полонили наші юні фантазії про героїв нашого народу. Гора Лисоня для нас підростків була місцем святим-місцем поломництва. Ми не тільки йшли до неї „босаком", але босими ногами вступали на неї з почуття святости і безмежної гордости. Дух цеї гори наче якась дивна радіяція просякав мою душу і всі мої почуття. У мене також був рідний герой, яким я дуже гордився - це старший брат батька, Григорій Гунька, що воював у рядах УСС.

Моє рідне село Урмань, здавалося тоді мені, було найбільш національно свідоме село в районі. Полум'я національного відродження, в роках між двома війнами, яскраво сіяло над селом. Церква і читальня „Просвіта" стали центральним двигуном національного життя села під батьківським проводом священиків: отців Омеляна Гавришко і Степана Городецького. В селі була споживча крамниця „кооператива", бібліотека, хор, товариство молоді „Луг" дитячий садок і драматичний гурток. Останній був моїм улюбленим. Цей гурток виступав з 4-5 виставами річно в читальні.

Ми всі (доріст) знали, що в селі є також підпільна організація націоналістів - ОУН, одначе не знали, хто належить до неї, але уявляли собі, що всі старші хлопці і деякі дівчата напевно туди входять, бо вони часто між собою перешіптувалися...

ОУН мала неабиякий вплив на поведінку людей і загальне життя села. Коли вийшла директива ОУН, щоб не купувати ні алькоголю, ані тютюну, бо це є монополь польської держави, то ніхто з молоді ні не курив, ні не пив алькоголю (чи досягнув би такої посвяти сьогоднішній громадянин України?). Навіть мій дідо, що курив ціле своє життя, перестав був курити.

В нашій хаті, ні в хаті родичів моєї мами (Якимів) я ніколи не бачив алькоголю, а в селі - ніколи п'яної людини.

Вересень, 1939 року - мені чотирнадцять літ.

Польське військо і цивільне населення безперервною валкою втікає дорогою в напрямі Бережан, а німецькі літаки час від часу підганяють їх. Щодня ми нетерпляче гляділи в сторону Поморян з надією, що ось-ось з'являться ті містичні німецькі лицарі, що так дають „по-кулях" зненавидженим ляхам. Замість їх, одного дня з Бережан надійшла колона вершників з червоними зірками на шапках.

Наука в школі в Бережанах стала безплатною і батько післав мене до Бережан до школи. Я замешкав у польській бурсі і почав ходити до п'ятої кляси. Переважаюча більшість молоді у школі була так як я, зі сіл району. У школі викладова мова була українська. Лекції російської мови викладав поляк. Він був похилого віку, високого росту, шляхетної вдачі і носився гордо. До нас він ставився, як добряга-дідо, і ми скоро полюбили його. Не довго був він з нами. Одного дуже зимного дня у січні 40-го року, викликано його, одного хлопця і одну дівчину з кляси і два енкаведисти повели їх „під конвоєм" прямо до залізничної станції, де у вагонах вже були заладовані їхні родини, яких привезли вночі з сіл. Не знав я, що моя улюблена тітка і дядько Кобрин з Конюх зі своїми дітьми Стефою і Володимиром були також у тому поїзді (Стефа, моя ровесниця, померла тої зими коло Іркутська).

Це був перший показ опіки „батька" Сталіна над нами - перші ешелони „ворогів народу" на Сибір. За тими покотилися все нові і нові.

На наступний шкільний рік я перенісся на мешкання до української бурси на Райській вулиці, де управителем був професор Михайло Ребрик. В моїй шостій клясі зі сорока учнів було шестеро українців, дві польки, а решта євреї-діти втікачів з Польщі. Нам було дивно, чого вони втікали перед таким цивілізованим західним народом як німці.

У місті і по селах далі продовжувалися арешти і вивозили людей-„ворогів народу" - на Сибір. Не обминуло це і школи, і бурси. Одної суботи директор школи Ткачук викликав трьох учнів десятої кляси з бурси і вже їх більше ніхто не бачив.

Страх перед невідомим огортав нас і ввесь народ. Над Бережанською землею шалів терор московського комунізму. НКВД мав очі й уха всюди. Друг до друга і брат до брата не могли заговорити щиро зі страху перед зрадою. Що найгірше - це те, що гадь, яка тероризувала нас, говорила рідною нам мовою. Щоразу більша частина населення ставала „ворогами народу".
У школі ми мусіли співати хвальні пісні нашим катам, а місячні стінні газети, що кожна кляса мусила видавати, до небес вихваляти батька Сталіна і комуністичну партію.

У липні 41-го року німецька армія зайняла Бережани. Ми з радістю вітали німецьких воїнів. Нарід відчув відлигу, знаючи, що вже більше не буде того страхозвісного стукання у двері серед ночі і хоч можна буде тепер спокійно виспатися.

Ввійшовши до Бережан, німці зайняли нову гімназію під адміністративний будинок, а наші заняття було перенесено на старе традиційне місце - другий поверх ратуші.

Над Бережанською землею запанував новий „визволитель" українського народу - фюрер Гітлер. Портрети Гітлера у довгій шинелі з піднесеним угору ковніром, що обгортав грізне обличчя з маленькими, якби штучно причепленими під острим носом вусиками, і з написом „Гітлер-визволитель" висіли у кожній клясі. Фюрер негайно показав свої пляни щодо України, ліквідувавши тимчасовий український уряд у Львові і запроторивши українських провідників в концентраційні табори.

Пішла нова хвиля арештів. Проти нового ворога було легше протиставитися бо: а) його було легко розпізнати, б) він розмовляв чужою нам мовою, в) він не просякнув нашого суспільства сексотами так, як це був зробив москаль.

У гімназії наука відбувалася в національному дусі з лекціями релігії. Ми могли свобідно розмовляти між собою на різні теми, включно з політикою, без жодного страху. Тепер найсуворішим став професор Михайло Ребрик, який рішився виховати нас усіх на перфектах джентельменів, що було неможливим до виконання!

Організація Українських Націоналістів (ОУН) зорганізувала свої клітини в гімназії і обхопила багато молоді.

Мені саме минуло 16 років, і наступні два роки стали найщасливішими роками мойого життя. Не уявляв я собі, що пережите в тих двох роках напоїть мене любов'ю до рідного міста так, що вистачить мені її на все життя. Не знав я тоді, що мрії про ті два роки, про товариство чарівних дівчат, про безжурно веселих друзів, про запашні вечори у розкішному замковому парку і проходи по місті допоможуть мені перейти тривожні часи наступних років. Що спогади про Бережанську гімназію в старому ратуші, з її професорами і з її все веселими і гучними студентами, будуть підтримувати моє серце і душу на чужині в наступні десятиліття.

Прийшов сорок третій рік. Німецькі армії „пляново" відступали на захід. Думка про поворот тих звірів у людській подобі з червоною зіркою на лобі стала реальною. Час і події сказали, що прийшла черга на моє покоління іти слідами попередників. І пішло воно задля ідеї Соборної України. Наші дороги були різні - бо така то була доля нашого бездержавного народу. На поклик ОУН багато пішло в ряди УПА. Інші, на поклик Українського Центрального Комітету, пішли добровольцями до дивізії „Галичина". За два тижні зголосилося до дивізії вісімдесят тисяч добровольців, в тому числі багато учнів Бережанської гімназії. Ніхто з нас не питався, яка буде наша винагорода, яке наше забезпечення, чи навіть яке наше завтра. Ми відчували наш обов'язок до рідного краю - і пішли!

Багато учнів Бережанської гімназії полягли геройською смертю в лавах УПА, у дивізії „Галичина". Не хочу, щоб читач зрозумів, що все моє покоління було ідейно мотивоване і духовно свідоме. „В мішку здорових яблук знайдуться і гнилі". Це буде залежати, яке відношення між тими двома якостями яблук є в перебігу даного покоління.

В останній день війни - дивізія „Галичина", зірвавши контакт з ЧА в Штирії (Австрія), і здалася Британській Армії.

У таборі військовополонених в Італії стрічав я багато хлопців з різних сіл Бережанщини. Пригадую, що з Бережанської гімназії були там Ярослав Бабуняк, Степан Кукурудза, Ярослав Лотоцький, Лев Баглай, Володимир Білик, Остап Сокольський, Лев Бабій, Ярослав Івахів.

Думаю, що така була воля Божа, щоб ми роз'їхались по світі, як плем'я Ізраїля, розказали світові про Україну, а сорок п'ять років пізніше прийшли до неї з допомогою. Місія наша була важка, бо світ дуже мало знав про нас, а що знав, то і це було фальшиво подане нашими сусідами. Для людини заходу, все на схід від Варшави аж по Японію була одинока „Росія". Поволеньки, тяжкою працею, особистими контактами і культурною поведінкою ми привертали загальну опінію західних народів на „нашу сторону".

Бути відмежованим залізною заслоною від рідної землі майже пів-століття - це дуже довгий час у житті людини. Чужина, а ще як вона привітна, багата і гуманна, має велику притягаючу силу до себе. Можна було б навіть пробачити тим, що втратили свою ідентичність у таких обставинах і „згубилися". Українська еміграція, еміграція бездержавного народу, зуміла зберегти свою ідентичність: не тільки зберегти, але й розвинути свою культуру й історію.Дорога назад у рідний край була тяжка і довга. Вона пішла через Західну Европу, Англію і Канаду. Моя перша подорож в Україну була у вересні 1989 року. Ніхто і нічого не може приготувати людину до тих емоційно-потрясаючих переживань, що її приходиться переносити стрінувшись віч-на-віч з рідною землею по так довгому часі розлуки. Я не радив би робити цю прощу людям слабого серця і похилого віку.

„Бережани - Ти найкраще місто в світі! "-для багатьох, що провели там юність свою. - „Ти роками було їх мрією в далеких чужих краях. Хто привів Тебе до такого занепаду і руїни? Хто зруйнував наші мрії?"

Стежки нашого дитинства позаростали бур'янами і хабузям - дороги стали непроходимі. Замок, що був гордістю міста для багатьох поколінь і приманою для закоханих, лежить занедбаний у руїні. Зі славного Бережанського ставу осталася велика смердюча калабаня. Ця сама доля стрінула мій улюблений Урманський став. Хотілося з розпачі вийти на гору Сторожисько і на повний голос заридати над розвіяними довголітніми мріями і над руїною Лепкового „Найкращого міста в світі". Яка нечиста сила гуляла тут протягом останнього півстоліття?!

Ця очевидна руїна довкілля одначе блідне в порівнянню з душевним занепадом народу. Командна безбожна комуністична система загнала людину в безнадійну ситуацію і це було видно в її сумних очах. „Радянська" людина піддалася своїй долі вважаючи, що вона безсильна мати якийнебудь вплив на її хід життя. В такій безпорадній ситуації ця людина віддалася крайній байдужості. Цю байдужість завважувалося на кожному кроці життя. Людина стала байдужою до свойого довкілля, до потреб і болів свого сусіда-„свого ближнього".

Як по перших відвідинах Рідного Краю в 1989 р. зі старшим сином Мартином і невісткою Терезою, так і по других відвідинах з молодшим сином Петром у 1991 році, не було легко мені залишати Україну. Вигідне і в достатках життя в Канаді стало не дуже принадливе. Душа тягнула до свого, хоч зубожілого, рідного гнізда, до свого краю.

„Люблю тебе мій рідний краю,
Мов до матусі я горнусь,
Ридаєш Ти - і я ридаю,
Смієшся Ти - і я сміюсь."

(Василь Ґренджа-Донський)


Вересень 1989 р. Стріча з мамою по 46 роках. 

четвер, 17 березня 2011 р.

РЕВУЦЬКИЙ ВАЛЕРІЯН

Визначні постаті

Ревуцькии Валеріян (професор-почесний UBS), видатний учений, член багатьох канадських, американських та українських академічних інститутів, народився 14 червня 1910 р. в Іржавці, на Полтавщині, помер 22 грудня 2010 р. у Ванкувері в лікарні.

У його пам'ять поміщуємо нарис покійного д-ра Василя Вериги із часопису Свобода, США, та спомин проф. В. Ревуцького про Голодомор з його інтерв'ю.


Василь ВЕРИГА

ПРОФЕСОР ВАЛЕРІЯН РЕВУЦЬКИЙ У ТАБОРІ В РІМІНІ

Кінець Другої світової війни захопив проф. В. Ревуцького в Австрії, де більшовики чулися, як у себе вдома, і викрадали нелюбих їм людей. Так вони захопили австрійського громадянина А. Бізанца і вивезли його до Москви. У перші роки по Другій світовій війні більшовицькі аґенти вільно пересувалися по західноєвропейських країнах і схоплювали визначних діячів українського визвольного руху та вивозили до СРСР або вбивали таки на місці, як це сталося із д-ром Левом Ребетом та Степаном Бандерою. Коротко кажучи, саме перебування за межами СРСР не було ґарантією спокійного життя. Так, проф. Ревуцький, опинившись під кінець війни в Австрії, не почувався у повній безпеці і тому дістався до Риму в Італії, де вже був Український Комітет Допомоги втікачам з України. Але Італія тоді була переповнена комуністичними аґентами з СРСР та й своїми власними комуністами, готовими до послуг Москви. В Українському Допомоговому Комітеті йому порадили дістатися до табору біженців, але проф. Ревуцький вибрав табір інтернованих дивізійників у Ріміні, які присягали на боротьбу з большевизмом. Він уважав, що то найпевніше місце для   нього, і там напевно його охоронять перед комуністичними аґентами.

10 липня 1946 р. о. д-р Михайло Ваврик особисто поїхав до Ріміні і відпровадив професора Ревуцького до табору, де прийняли його на місце іншого дивізійника, який недавно „вибрав волю, і там, як колись на Січі, йому дали нове прізвище того ж дивізійника. Так проф. Ревуцький став полоненим. У тому часі у таборі був уже один найстарший віком „дивізійник" Олексій Девлад, який приєднався до Дивізії, коли вона відступала з фронту, колишній працівник славного історика, фольклориста й письменника Дмитра Яворницького у Дніпропетровську.

Проф. Ревуцький, осівши у таборі, виходив щодня на збірку рано і ввечері і був спокійний, що там його аґенти не знайдуть. Він скоро виявився дуже корисним таборянином, бо в таборі існував уже театральний гурток під керівництвом Степана Столярчука, який запросив його до співпраці - викладати у театральній школі та бути інструктором у підготовці.

Крім того, проф. Ревуцький писав статті до таборових газет, зокрема до тижневика „Батьківщина", що його редагував хор. Семен Федюк, який у тому часі ішов на лікування, і редакцію перебирав підхор. Василь Верига.

Від вересня 1946 року до березня 1947 року на сторінках „Батьківщини" появилися наступні: „Народ і театр", „Володимир Короленко", „Українська опера", „Диктатор Брюкнер", „Про театральну освіту", „Навколо вистави „Малахія", „Опера і Микола Лисенко", „Перлина драматургії", „Героїчна соната", „Дернівський різдвяний вірш", „Український пореволюційний театр" у 3-х частинах, „Нові драми Ю. Косача", „Коли прокидаються мертві", „Дві львівські прем'єри", „Карло Ґольдоні". Разом 18 статтей, які інформували про театр і його значення у розвитку української культури.

У 2004 році Головна Управа Братства кол. Вояків 1-ої УД УНА звернулася до проф. Ревуцького із запитом, чи не міг би він взятися за редакцію другої частини збірника про побут дивізійників у таборі Ріміні, в Італії. (Першу частину зредаґував і видав покійний Всеволод Будний у Нью-Йорку в 1979 р.)

Коли ж він погодився і Братство передало йому зібраний В. Будним матеріял, Управа згодом виписала йому чек на 500 дол. за редакційну роботу і за кошти поштової пересилки.

Але проф. Ревуцький чека повернув, кажучи, що він робить це як подяку дивізійникам за те, що вони поставилися до нього дуже прихильно, коли він прийшов до табору.   
   

ВАЛЕРІЯН РЕВУЦЬКИЙ ПРО ГОЛОДОМОР

З інтерв'ю (переклад з англійської)

ВР: Міліціонер прийшов до мене з наказом, що я маю з'явитися на такому-то місці в такому-то часі. Я був студентом Київського будівельного інституту, і мене змобілізовували на жнива тому, що по селах дуже багато людей повмирало. Мені було наказано викликати селян на роботу. Я йшов від хати до хати. В одній хаті я застав опухлу дівчину. Коли я сказав, що вона повинна йти на роботу, вона відповіла, що не може, бо розпухла з голоду. Я запам'ятав ту хату й наступного дня я приніс їй мій раціон хліба. Я зробив це знову, і що сталося? Хтось доніс на мене до члена [комуністичної] партії, який був наставником нашої групи, що я годую [цю дівчину]. Він зателефонував мені і сказав: „Слухай Ревуцький, що ти робиш? Ти годуєш ворога народу! "

Інтерв'ювер: Вас покарано?

ВР: Так. Мене післали працювати при зборі сіна. Це була неймовірно важка праця. Два дні відробив, а на початку третього зімлів.

Я також бачив, як вони і допитували й покарали голову сільської ради, Мельника. Вони викинули його з [комуністичної] партії. Але то був цікавий випадок. Під час слідства голова трійки* зібрав селян і сказав їм: „Ну, скажіть що-небудь про Мельника!" Тиша. Він повторив: „Говоріть!" Нарешті, голос почувся ззаду: „Що можна казати? Якщо хто-небудь що-небудь скаже, вночі його відвідає „червоний півень [вогонь]!"

Так вони не отримали жодних свідчень [проти Мельника]. Але Мельника та його співробітників „вичищено". Голову тракторної станції, що був аґентом НКВС, застрелено з-за кущів. Опір кампанії [колективізації] був запеклим. Я був там близько місяця, і там було п'ять або шість випадків [опору]. Я бачив це сам. У селі Руда був ліфт, де зберігалося зерно. Біля нього був напис: „Не зближайся на 100 метрів до ліфта!" Охоронці стріляли до кожного, хто зблизився до ліфта, в якому було досить зерна. Це був сплянований ґеноцид проти українського народу. І наслідки цього голоду вплинули на менталітет нашого народу. Жорстокістю і брутальністю, з якою чиновники трактували населення, мали вплив. Люди стали твердшими, черствішими. Це психологічні наслідки цього страшного голоду. Не дай Боже.

___________________________
* Трійки НКВС були комітети, що складалися з трьох членів. Під час голоду ці трійки діяли так само, як суди, з правом проводити слідство, оскаржувати й виносити вироки в усіх політичних справах, згідно з „Законом про захист державного майна", який вступив у силу влітку 1932 р. Будь-яка крадіжка продуктів харчування або невиконання плянів колективізації вважалися актами саботажу або контрреволюції — злочини проти держави, і, отже, політичні. Вироки були остаточними, без можливости апеляції.

Розшук із 1971 року


Юлія Скремета, яка тепер проживає в ЗСА, пошукує сина Михайла Скремету, народженого 29 жовтня 1923 р. у Винниках біля Львова, який був студентом політехнкіки у Львові, служив в Українській Галицькій Дивізії, а по війні у 1945 р. попав у Францію і вступив до французького Чужоземного Леґіону під прибраним іменем та до 1950 р. брав участь у війні в Індокитаю (теперішній В'єтнам). Про його долю від того часу не було жодних відомостей. Пошукування утруднені через це, що його прибране ім'я нікому невідоме. Хто знав би його адресу або мав якіне-будь відомости про його долю, прошу писати на таку адресу:

Ukrainian Canadian Welfare Service, 456 Main St., Winnipeg 2, Man. Canada

пʼятниця, 11 березня 2011 р.

УКРАЇНСЬКІ ВІЙСЬКОВІ ВІДЗНАЧЕННЯ

Орест Корчак-Городиський
Бунч. Дивізії «Галичина»


На сторінках «Вістей Комбатанта» (ч.3 (34), 1968) появилася стаття пполк. Б. Битинського п. н. «Українські Військові Відзнаки», в якій шановний автор твердить, що тільки військові відзначення, затверджені екзильним урядом УНР мають державноправну вартість. Таке твердження, на жаль, не видержує наукової арґументації. З другого боку вважаємо великим недоліком Державного Центру, а зокрема Військового Ресорту, що він дотепер не видав відповідного розпорядження у справі ношення українських військових відзнак. У зв'язку в цим бувають випадки, коли колишні старшини царської російської армії, які перейшли на службу до Армії УНР, ще й сьогодні носять царські відзначення і то навіть на українських святкових імпрезах.

Зовсім інакше поступили новопосталі держави на руїнах російської імперії. Наприклад, литовці створили своє найвище бойове відзначення вже 23 листопада 1918 р., «Вітязь Кризус». Подібно зробили Латвія та Фінляндія, а Польща відновила історичне відзначення з 18 століття — орден «Віртуті Мілітарі». Ніхто ніколи не побачить на знімці тогочасних, або ще тепер живучих діячів новопосталих балтійських держав, Фінляндії чи Польщі, які на своїх військових мундурах почепили б «Ґеорґія», чи інше російське, німецьке або австрійське відзначення. Почуття власної національної гідности, як рівнож національної уніформи, не дозволяє патріотам носити відзначення окупанта.

Годі собі уявити, щоб визвольник Фінляндії, маршал Манергайм поїхав з офіційною візитою до іншої країни в чужій уніформі, тай ще з «Ґеорґієм» на грудях, як це, на жаль, зробив гетьман Павло Скоропадський у своїй державній візиті до німецького кайзера Вільгельма II в 1918 р. Гетьман П. Скоропадський прийняв тоді для себе і для декого із свойого окруження від кайзера Вільгельма високе німецьке відзначення, однак не мав нічого із українських відзначень, щоб зреваншуватись німецькій стороні.

Прикро, що про ті справи треба сьогодні писати, а ще прикріше, що ще сьогодні дехто старається оправдати, а навіть закріпити право на ношення відзначень окупанта. Чи останніх 50 літ жили ми тільки в ґетто і нічого не бачили, не помітили і не навчилися?

Чи, наприклад, мали право українські старшини на контракті у польській армії носити на польській уніформі українські відзначення, хоч би такі, як Залізний Хрест, або Хрест Симона Петлюри? На щастя, була в тих часах частина української армії — Січові Стрільці, які, як передумову прийняття до Січового Стрілецтва, ставили вимогу: не вільно носити ніяких царських відзначень. Щастя, що бодай одна частина існувала, яка дійсно шанувала гідність національної уніформи. Вірю, що ця дискусія вплине на Державний Центр та її Військовий Ресорт, які рішать про заборону носити царські російські, або польські військові відзначення, зокрема на українських національних імпрезах.

З моментом постання Української Галицької Армії, не тільки українці, але й австрійці, колишні високі старшини австрійської армії, з найвищими бойовими відзначеннями, поскидали всі австрійські медалі, бо знали, що не личить носити їх на мундурі іншої держави. Не можна сказати, що серед галицьких українців не було австрійського комплексу, все ж начальна команда УГА поступила правильно, заховала національну гідність і пошанувала власну уніформу. (Гл. «Вісті Комбатанта» ч. 3/68 , Д. Герчанівський: «Прикметні риси Січових Стрільців»).

Моральну кривду робиться українським воякам, коли в справі військових відзначень виходити тільки із становища екзильного уряду УНР. Не заперечуємо важливости існування екзильногго уряду, але треба собі заразом усвідомити, що після програних змагань 1917-22 рр. інші чинники перебрали на себе тягар ведення боротьби, не заперечуючи історичного періоду 1917-22 рр. Мусимо усвідомити собі, що боротьбу за визволення вели, ведуть і будуть вести також інші політично-мілітарні чинники і їх не можна так легкою рукою вимазувати, чи відсувати з історії визвольної боротьби. Напевне ніхто в майбутньому на рідних землях не буде ждати на будь-які директиви від екзильного уряду, а тим паче від Військового Ресорту. Якщо той щасливий момент в Україні прийшов би, то провід у творенні самостійногго життя візьмуть місцеві патріоти, ознайомлені із місцевими обставинами. Якщо край мав би ждати на еміґраційних політично-мілітарних провідників, — то така боротьба була б засуджена на невдачу таки в самому зародку.

Щоб не бути голословним, згадаю, що оці чинники, які вели боротьбу за визволення, не мали правно-політичного відношення до екзильного уряду: УСС, ЗУНР, УВО-ОУН, Карпатська Січ, Леґіони 1939 і 41 рр., Дивізія «Галичина», чи підпільно-революційні військові одиниці УПА в рр. 1941-50. Мусимо виявити пошанування і до цих формацій, які воювали в пізніших етапах. Встановлені ними індивідуальні відзначення за геройства треба респектувати не менше від інших, а головно чужих. Це у нашій дискусії мусимо мати на увазі.

Для кращого зрозуміння проблематики медалісткии, хочу подати найбільше характеристичний поділ відзначень. (Про відзнаки згадаю окремо).

1. Державні (за цивільну службу) і військові ордени. (Військові не конче мусять бути воєнними, хоч звичайно є ними).

2.Державні і воєнно-військові індивідуальні відзначення.

3.Державні і воєнно-військові пропам'ятні відзначення.

Згідно з цією схемою, яка загально прийнята у медалістиці, постараємося схарактеризувати українські відзначення.

1. Офіційно у нас існує Орден Залізного Хреста за 1-ий Зимовий Похід. Це його офіційна назва і так написано у грамоті, яка іде з ним, що самим собою є парадоксом, бо ніколи і ніде не був створений Орден для учасників одної кампанії. В практиці це означає, що зі смертю останнього учасника і той Орден мусить умирати. Так само не бувало у мілітарній історії, щоб усі учасники одної кампанії одержали те саме рівнорядне відзначення, бо відповідальність та активність у ній не буває у всіх однакова. Хтось може сказати, що в 1905 р., під час японсько-російської війни, був випадок, що всіх членів-залишків одної сотні нагороджено «Ґеорґієм». Якщо так воно і було, то орден «Ґеорґія» існував перед тим, існував і після того, і правдоподібно, що дехто із тої групи (головно старшини) дістав ще й інший додатковий орден за свою більшу відповідальність.

Пполк. М. Б. згадує, що зайшли якісь зміни і що Орден Залізного Хреста існуватиме і на майбутнє. Це треба з радістю привітати, але про це повинно було появитися відповідне повідомлення в Віснику Законів УНРади, якщо такий існував би, або бодай у військово-комбатантських журналах.

Автор цих рядків провадив досить оживлене листування з головою Орденської Ради, визначним бойовим старшиною, покійним ген. полк. Олександром Загродським, з'ясовуючи потребу зробити деякі зміни, щоб «продовжити орденові життя». Я пропонував, щоб додавши ще декілька кляс, що нормально буває, зробити його найвищим відзначенням за хоробрість. Ген. О. Загродський поділяв у своїх відповідях згадані пропозиції та виявляв повне зрозуміння проблеми.

Впровадивши зміни згідно з загально-прийнятими законами й правилами про ордени і встановивши його українським найвищим індивідуальним воєнним відзначенням за геройство, ми мали б дуже гарне історичне пов'язання — від 1-го Зимового Походу до найновішого вияву геройства.

До 1-ої категорії не можемо нічого більше додати, хоч відчувається, навіть в діяльності Державного Центру в екзилі брак цивільного відзначення, яке дорівнювало б державному орденові. Напр., «відзначення» през. М. Лівицьким двох литовських діячів у Чікаго Хрестом Симона Петлюри треба вважати за неправильне, бо Хрест Симона Петлюри не є державно-цивільним відзначенням, а вже в ніякому випадку для чужинців, не зв'язаних з активною участю в українських арміях в рр. 1917-22. Цей випадок є тим більш дивний, що дотепер Державний Центр не надав Хреста Симона Петлюри нікому із українських бойовиків, вояків чи повстанців періоду 1922-1970. Отже говорити тут про якісь «традиції», як це твердить п. М. Битинський, доволі важко. Зміна чи рішення «ад гок» не практикується. Можна було зробити рішення змінити краску стрічки при Хресті Симона Петлюри і назвати його цивільним відзначення, бо таке практикується.

2. В цій категорії індивідуальні відзначення у нас не існували в рр. 1917-22, заіснували щойно в рр. 1944-45.

3. Пропам'ятні відзначення завжди і всюди затверджуються найвищою державною владою, а ніколи рішенням «льокальних воєнних начальників». Ніяка армія в світі не має проблеми із пропам'ятники загальними відзначеннями, бо їх чіпляється на орденському звисі (прикметник звисний, а не звісний — бо це інше значення слова) в черзі встановлення і одержання. Наприклад, німецькі вояки найперше носили пропам'ятну медалю за «Аншлюс» Австрії опісля за Чехословаччину і аж потім т. зв. Східню медалю за східню зимову кампанію рр. 1941-42. Так само американські вояки перше завішують корейські медалі (2), потім летунського коридору в Берліні, а вкінці відзначення з Вєтнаму.

Тому, що у нас видається інколи пропам'ятні відзначення за заслуги в минулому з великим опізненням, коли в міжчасі вже появились відзначення за хронологічно пізніші події, то ми мусимо прийняти зовсім іншу методу. На мою думку, було б неморально робити будь-яку дискримінацію українського вояка,  або української військової формації за видання власної пропам'ятної медалі тільки за те, що Екзильний Уряд не дав на це своєї згоди, або не подумав про видання такої медалі. На мою думку п. М. Битинський не взяв хіба до уваги того, що існують і будуть існувати військові відзначення не тільки видані Екзильним Урядом, але також інші.

Не вина українських вояків різних українських формацій, що користуються і дорожать своїми відзначеннями, а вина якраз по стороні Екзильного Уряду, що він тими справами своєчасно не поцікавився. На превеликий жаль, без власної вини, а силою історичних обставин, у своїй майже 50-літній діяльності Екзильний Уряд УНР не все мав змогу виявияти активне зацікавлення, признання продовження визвольної боротьби, як напр. Західної України між двома світовими війнами, чи навіть очолювати її, бо в той спосіб ускладнив би власне існування. У випадку Карпатської України — на місці постав власний провід, який не мав ані директив, ані повновластей, ані допомоги від Екзильного Уряду. В роках останньої війни — 1939-45 — Екзильний Уряд опинився в ситуації страшенно непридатній для активної діяльности, проте в тому часі українські військові з'єднання записали свої сторінки в новітній історії України.

Тому вважаємо, що «льокальне» відзначення УСС-ів, як першої (у першій світовій війні), свідомої, одноцілої і патріотичної одиниці повинно йти після Залізного Хреста і відзначення за бій під Бродами. Якщо у тому часі у російській армії існувала б окрема, національно свідома формація, яка в такий самий спосіб відограла б велику ролю в пізніших визвольних змаганнях, то вона напевно заняла б слідуюче, після бойових відзначень, місце.

У своїй статті п. пполк. М. Б. неправильно орудує поняттями: великі — малі, підрядні — надрядні військові з'єднання. Виглядає, що напр. бойова патріотична і національно свідома вартість куреня київських Січових Стрільців («підрядна» формація) була для української держави вартісніша, ніж деяка тодішня за назвою «дивізія». У 50-ліття формації Січових Стрільців постало заходами її колишніх членів гарне пропам'ятне відзначення. Отже, чому Екзильний Уряд не мав би признати тим пропам'ятним відзначенням офіційного статусу?

Згадує також п. М. Б., що «неточно вияснено дефінітивні різниці в поняттях нагород індивідуальної й групової та їхньої ґрадації, не подано необхідних важливих принципів, з яких можна виводити один спільний критерій для справедливої оцінки всіх клясифікованих вище знаків. Ми ж супроти того якраз пропонуємо оперти чергування військових відзнак за їхніми гідностивими прикметами на твердих традиційних принципах поділу їх на засадничі категорії усталені в тій статті вище».

На жаль, дотепер цих «твердих традицій і принципів», про які говориться у згаданій статті, як це ми вже бачили на прикладі Хреста Симона Петлюри, не придержують навіть найвищі, а у зв'язку з цим я дозволю собі запропонувати ось таку черговість наших пропам'ятних відзначень:

1. Залізний Хрест; 2. Броди; 3. і 4. УСС; 5. СС (Київські); 6. 3-ої Залізної Дивізії; 7. УГА; 8. Симона Петлюри; 9. Хрест Карпатської Січі; 10. Хрест Дивізії «Галичина»; 11. Воєнний Хрест УНР; 12. Медаля св. Арх. Михаїла.

Не вичисляю всіх, бо над тою справою повинні призадуматися наші поважні знавці військового діла (не тільки учасники Визвольних Змагань 1914-1922 рр.). При цьому ще раз підкреслюю, що всі вище згадані відзначення є пропам'ятними, а не індивідуальними.

Сьогодні, покищо, не маючи затвердженого авторитетними чинниками правильника про правну і символічну вагу відзначень та їхню черговість у ношенні їх, годі говорити про порядок чи безпорядок. З другого боку важко собі якось логічно пояснити, чому відзначення УНР мали б мати повноправне значення, а всі інші гірші, нижчі чи взагалі безвартісні. Якщо, напр., уряд ЗУНР, провід УВО, уряд Карпатської України, Військова Управа Дивізії «Галичина» чи уряд Я. Стецька з 30 червня 1941 р. були б створили індивідуальні бойові (а також пропам'ятні) відзначення, то їхня вартість була б не менша від тих, які видав Державний Центр УНР в екзилі.

Чи це комусь подобається, чи ні, але щойно Українська Головна Визвольна Рада, в краю — не на еміґрації, в рр. 1944-45, в безпосередній зустрічі з ворогом, створила вперше в українській історії індивідуальні бойові відзначення. (Про це появиться довша стаття в американському фаховому журналі «Медалколектор»). Вони не тільки були затверджені тогочасним верховним керівництвом боротьби, хай і на обмеженій території, але й були видавані поодиноким бійцям УПА за виявлене геройство.

Невже ж ті відзначення мали б втратити своє значення тільки тому, що не вийшли від екзильного уряду?

На жаль, одинока держава на звалищах російської імперії Україна не створила власних відзначень, зате прийняла офіційне рішення про ношення російських царських відзначень на національних уніформах, у висліді чого, як згадує п. пполк. М. Битинський, «за повищим прикладом (ношення російських відзначень) в українському війську дозволено носити бойові ордени й інших держав». М. Битинський помилково називає найвище австрійське відзначення Хрестом св. Терезії, тоді, як його дійсна назва є Хрест Марії Тереси, в честь австрійської цісаревої Марії Тереси (1740— 1780), яка його встановила. Так само в Англії найвищим відзначенням є Хрест Вікторії, а не орденом Бані, як його автор називає з російська Бані. В дійсності цей орден за своєю важливістю є щойно п'ятим з черги, але другим з черги, який носиться на уніформі.

Відзнаки

Не знаю, які тепер армії світу можуть на своїх військових уніформах носити значки вищих цивільних шкіл, академій, університетів. Якщо щось такого було можливим у царській Росії, то це хіба був унікальний випадок.

Відзнаки закінчення фахових військових шкіл є індивідуальними відзначеннями. Щоб наглядно зрозуміти різницю поміж відзначенням і відзнакою, то перші є завжди вписані в персональних актах кожного вояка, а другі — ні.

Всякого роду відзнаки різні армії носять по різному. Напр. царська армія, а потім польська, т.зв. полкові відзнаки носила в околиці горішньої кишені. Американські чи англійські армії носять того роду відзнаки, або у металевій формі на нараменниках, або у формі гаптованого щитика на горішній частині обох рукавів. Дуже багато всякого роду відзнак мала австрійська армія в 1-ій світовій війні, серед яких є дуже багато «україніки». Всі ті відзнаки носили австрійські вояки на шапках.

Німецькі вояки в останній війні не мали на уніформі ніякої видимої відзнаки своєї частини, за виїмком хіба високогірських стрільців, натомість ті відзнаки були вирисовані на всіх частинах обозу (вози, авта).

Крім унормування черговости в ношенні наших відзначень та видання щонайменше три- або чотири-мовного «провідника» про них, треба також обов'язково створити власну українську військово-медалеву термінологію, номенклятуру, якої недостачу дуже відчувається.

Якщо ця дискусія на тему орденів та відзначень доведе до якогось науково-логічного завершення, то вона принесе користь. Хоч зацікавлення відзначеннями в останньому часі у нас зросло, все ж знання предмету незадовільне. Добре було б улаштувати панелі, дискусійні вечорі, чи навіть індивідуальні доповіді, на яких приявні могли б познайомитися з проблематикою, а зацікавлені тою темою — обмінятися своїми поглядами.

У нашому специфічному політичному положенні обов'язково потрібні, як індивідуальні, так і бойові відзначення. У зв'язку з тим не бачу нічого злого в тому, що поодинокі військові частини із спеціяльних нагод видають пропам'ятні відзначення. Важливим одначе є те, щоб, хоч би при Військовому Ресорті Державного Центру, був затруднений якийсь фахівець в тих справах.

На закінчення хочу згадати, що навіть під теперішню пору деякі екзильні уряди використовують свої відзначення для cвоїх національно-політичних цілей. Це повинен робити також і Державний Центр. Мусимо пам'ятати, що чужі відзначення зобов'язують обидві сторони. Найкращий приклад того ми бачили з поведення чехо-словацького президента ген. Свободи, який, між іншим, загрозив представникам СССР, що поверне їм усі їхні найвищі відзначення, якщо вони не звільнять прем'єра Дубчека і інших членів чехо-словацького уряду, арештованих в часі інвазії Чехословаччини в серпні 1968. І виходить, що його погроза мала значення.

понеділок, 7 березня 2011 р.

ЛЕТИ НАША ПІСНЕ

Богдан Стефанишин                                                                                                                                                                                                                                                                             
Лети наша пісне вірлина,
високо під хмари злітай!
Надходить рішальна хвилина, 
в руїні Вкраїна — наш край. 
Дзвони в невгомоннії дзвони,
запалюй холодні серця, -
хто жив, хай Вкраїну боронить,
що вся запалала в огнях!
Нема боязких, неохочих! 
Загроза упадку одна;
нас кличе Вкраїна на почин, 
пірвати кайдани ярма. 
Не сплямити чести дідів нам, 
ні княжих, хоробрих віків!
Підемо на бій ми нерівний
із катом, що край нам засів.
Ми мусимо волю здобути,
зажити свобідним життям!
З грудей наших стануть редути
Залізо незборених брам.

Гайделяґер, грудень 1943.                                                                                                                         Вишкільний табір Дивізії «Галичина»