Відомо, що кожна людина має свою власну історію життя, яку вона об'єктивізує у силу свого світогляду і таланту.
У цих спогадах автор розповідає про своє важке дитинство, юнацькі роки, батька, матір, братів, друзів, віддзеркалюючи злиденне існування галичан в умовах польської окупації Східної Галичини міжвоєнного періоду XX століття. Описує навчання в польській початковій школі, потім у Чортківській гімназії, торгівельній школі, які, на жаль, не закінчив через обставини, що склалися. Далі розповідає, як працював у крамницях української споживчої кооперації в Бучачі та мав зв'язки з юнацтвом ОУН.
З часу німецької окупації Григорій вихопив з пам'яті кілька драматичних моментів гітлерівського насилля над єврейським населенням Бучача та розповідає, як українці міста переховували нещасних людей у своїх квартирах та підвалах будинків.
Григорій був свідком німецьких пограбувань української кооперації в Бучачі, ворожого ставлення до українців польського місцевого населення тощо.
Найдокладніша розповідь автора - про дивізійний період життя, коли він без страху і вагань зголосився до лав дивізії „Галичина", щоб підняти „Червону Калину, розвеселити зажурену Україну", як тоді говорили з часів козаччини та Визвольних Змагань 1918-1920 рр. Сьогодні цей приклад повчальний для тієї частини сучасної української молоді, яка не готова до служби в рідній армії, або свідомо уникає її.
Воїн-дивізійник висвітлює важливі елементи побуту полонених у таборі, називає прізвища відомих йому командирів, серед них Нікітіна, про якого упоряднику цього видання розповідав батько Степан Мизак, також дивізійник. Нікітін був українцем-„східняком". Після Визвольних Змагань поселився в с. Іване-Пусте, що межує на Борщівщині з селом Гермаківка. Зустрівся батько з ним у вишкільному таборі в Дембіцах у Польщі. Увечері ще раз поговорили, згадали рідні оселі в Іване-Пустому та Гермаківці та на тім і попрощалися.
Григорій Мельничук возвеличує нескорений дух полонених дивізійників, який вони плекали у таборі, сподіваючись повернутися в Україну. На жаль, деякі з них загинули, повернувшись на рідні землі й виконуючи завдання ОУН.
Незважаючи на небезпеку репатріяцій, якої домагався совєтський режим, дивізійники не опускали рук і перетворили табір в суцільний навчальний і культурний центр. Тут діяли хори, театри, церкви, спортивні секції, видавалися газети і журнали. Воїни опановували різні ремесла, вивчали англійську мову та всебічно готувалися до життя в умовах прагматичного західного світу.
Долати невольницькі роки у Ріміні дивізійникам, як і колись козакам-запорожцям на вигнанні допомагала молитва до Пречистої Діви Марії-покровительки України. Як у Шевченковому „Іржавець" „у наметі поставили вони Образ Пресвятої і крадькома молилися". Звернімо увагу на світлину дивізійної церкви у наметі в Ріміні, запропоновану автором для цього видання, - чи не є вона аналогом козацькій добі?
З табору Ріміні вояків у 1947 р. перекинули до Великої Британії, де кожен з них став на власну бойову стійку. Григорій Мельничук важко працював, утверджуючись на островах Туманного Альбіону.
Разом з дружиною Марією брали участь у різних громадсько-культурних організаціях українців Великої Британії, спільно виховали у національному дусі двох доньок Ольгу і Лесю.
Останній розділ спогадів Григорія Мельничука складають його вірші під загальною назвою „Мого серця напружені струни", в яких автор карбує і віддзеркалює свої важкі думи на чужині від 1946 р. до сьогоднішнього дня.
Основним лейтмотивом поезії Григорія Мельничука є тверде переконання, яке він проніс у серці все своє життя: „Якщо я загину на чужині, то знайте, дух мій дома".
Колишній вояк нині з висоти прожитого віку зберігає у серці нетлінний вогонь побратимства в ім'я пам'яті полеглих і померлих воїнів-дивізійників. Думками завжди лине в Україну в далекі 1944-1945 роки, де „піднімав Червону Калину" та мріяв про волю і долю народу. Усі роки він піднімав її і на чужині і сьогодні піднімає в ім'я світлого прийдешнього України.
Нестор МИЗАК
Редактор спогадів
Немає коментарів:
Дописати коментар