УКРАЇНСЬКІ ВІЙСЬКОВІ ВІДЗНАЧЕННЯ

Орест Корчак-Городиський
Бунч. Дивізії «Галичина»


На сторінках «Вістей Комбатанта» (ч.3 (34), 1968) появилася стаття пполк. Б. Битинського п. н. «Українські Військові Відзнаки», в якій шановний автор твердить, що тільки військові відзначення, затверджені екзильним урядом УНР мають державноправну вартість. Таке твердження, на жаль, не видержує наукової арґументації. З другого боку вважаємо великим недоліком Державного Центру, а зокрема Військового Ресорту, що він дотепер не видав відповідного розпорядження у справі ношення українських військових відзнак. У зв'язку в цим бувають випадки, коли колишні старшини царської російської армії, які перейшли на службу до Армії УНР, ще й сьогодні носять царські відзначення і то навіть на українських святкових імпрезах.

Зовсім інакше поступили новопосталі держави на руїнах російської імперії. Наприклад, литовці створили своє найвище бойове відзначення вже 23 листопада 1918 р., «Вітязь Кризус». Подібно зробили Латвія та Фінляндія, а Польща відновила історичне відзначення з 18 століття — орден «Віртуті Мілітарі». Ніхто ніколи не побачить на знімці тогочасних, або ще тепер живучих діячів новопосталих балтійських держав, Фінляндії чи Польщі, які на своїх військових мундурах почепили б «Ґеорґія», чи інше російське, німецьке або австрійське відзначення. Почуття власної національної гідности, як рівнож національної уніформи, не дозволяє патріотам носити відзначення окупанта.

Годі собі уявити, щоб визвольник Фінляндії, маршал Манергайм поїхав з офіційною візитою до іншої країни в чужій уніформі, тай ще з «Ґеорґієм» на грудях, як це, на жаль, зробив гетьман Павло Скоропадський у своїй державній візиті до німецького кайзера Вільгельма II в 1918 р. Гетьман П. Скоропадський прийняв тоді для себе і для декого із свойого окруження від кайзера Вільгельма високе німецьке відзначення, однак не мав нічого із українських відзначень, щоб зреваншуватись німецькій стороні.

Прикро, що про ті справи треба сьогодні писати, а ще прикріше, що ще сьогодні дехто старається оправдати, а навіть закріпити право на ношення відзначень окупанта. Чи останніх 50 літ жили ми тільки в ґетто і нічого не бачили, не помітили і не навчилися?

Чи, наприклад, мали право українські старшини на контракті у польській армії носити на польській уніформі українські відзначення, хоч би такі, як Залізний Хрест, або Хрест Симона Петлюри? На щастя, була в тих часах частина української армії — Січові Стрільці, які, як передумову прийняття до Січового Стрілецтва, ставили вимогу: не вільно носити ніяких царських відзначень. Щастя, що бодай одна частина існувала, яка дійсно шанувала гідність національної уніформи. Вірю, що ця дискусія вплине на Державний Центр та її Військовий Ресорт, які рішать про заборону носити царські російські, або польські військові відзначення, зокрема на українських національних імпрезах.

З моментом постання Української Галицької Армії, не тільки українці, але й австрійці, колишні високі старшини австрійської армії, з найвищими бойовими відзначеннями, поскидали всі австрійські медалі, бо знали, що не личить носити їх на мундурі іншої держави. Не можна сказати, що серед галицьких українців не було австрійського комплексу, все ж начальна команда УГА поступила правильно, заховала національну гідність і пошанувала власну уніформу. (Гл. «Вісті Комбатанта» ч. 3/68 , Д. Герчанівський: «Прикметні риси Січових Стрільців»).

Моральну кривду робиться українським воякам, коли в справі військових відзначень виходити тільки із становища екзильного уряду УНР. Не заперечуємо важливости існування екзильногго уряду, але треба собі заразом усвідомити, що після програних змагань 1917-22 рр. інші чинники перебрали на себе тягар ведення боротьби, не заперечуючи історичного періоду 1917-22 рр. Мусимо усвідомити собі, що боротьбу за визволення вели, ведуть і будуть вести також інші політично-мілітарні чинники і їх не можна так легкою рукою вимазувати, чи відсувати з історії визвольної боротьби. Напевне ніхто в майбутньому на рідних землях не буде ждати на будь-які директиви від екзильного уряду, а тим паче від Військового Ресорту. Якщо той щасливий момент в Україні прийшов би, то провід у творенні самостійногго життя візьмуть місцеві патріоти, ознайомлені із місцевими обставинами. Якщо край мав би ждати на еміґраційних політично-мілітарних провідників, — то така боротьба була б засуджена на невдачу таки в самому зародку.

Щоб не бути голословним, згадаю, що оці чинники, які вели боротьбу за визволення, не мали правно-політичного відношення до екзильного уряду: УСС, ЗУНР, УВО-ОУН, Карпатська Січ, Леґіони 1939 і 41 рр., Дивізія «Галичина», чи підпільно-революційні військові одиниці УПА в рр. 1941-50. Мусимо виявити пошанування і до цих формацій, які воювали в пізніших етапах. Встановлені ними індивідуальні відзначення за геройства треба респектувати не менше від інших, а головно чужих. Це у нашій дискусії мусимо мати на увазі.

Для кращого зрозуміння проблематики медалісткии, хочу подати найбільше характеристичний поділ відзначень. (Про відзнаки згадаю окремо).

1. Державні (за цивільну службу) і військові ордени. (Військові не конче мусять бути воєнними, хоч звичайно є ними).

2.Державні і воєнно-військові індивідуальні відзначення.

3.Державні і воєнно-військові пропам'ятні відзначення.

Згідно з цією схемою, яка загально прийнята у медалістиці, постараємося схарактеризувати українські відзначення.

1. Офіційно у нас існує Орден Залізного Хреста за 1-ий Зимовий Похід. Це його офіційна назва і так написано у грамоті, яка іде з ним, що самим собою є парадоксом, бо ніколи і ніде не був створений Орден для учасників одної кампанії. В практиці це означає, що зі смертю останнього учасника і той Орден мусить умирати. Так само не бувало у мілітарній історії, щоб усі учасники одної кампанії одержали те саме рівнорядне відзначення, бо відповідальність та активність у ній не буває у всіх однакова. Хтось може сказати, що в 1905 р., під час японсько-російської війни, був випадок, що всіх членів-залишків одної сотні нагороджено «Ґеорґієм». Якщо так воно і було, то орден «Ґеорґія» існував перед тим, існував і після того, і правдоподібно, що дехто із тої групи (головно старшини) дістав ще й інший додатковий орден за свою більшу відповідальність.

Пполк. М. Б. згадує, що зайшли якісь зміни і що Орден Залізного Хреста існуватиме і на майбутнє. Це треба з радістю привітати, але про це повинно було появитися відповідне повідомлення в Віснику Законів УНРади, якщо такий існував би, або бодай у військово-комбатантських журналах.

Автор цих рядків провадив досить оживлене листування з головою Орденської Ради, визначним бойовим старшиною, покійним ген. полк. Олександром Загродським, з'ясовуючи потребу зробити деякі зміни, щоб «продовжити орденові життя». Я пропонував, щоб додавши ще декілька кляс, що нормально буває, зробити його найвищим відзначенням за хоробрість. Ген. О. Загродський поділяв у своїх відповідях згадані пропозиції та виявляв повне зрозуміння проблеми.

Впровадивши зміни згідно з загально-прийнятими законами й правилами про ордени і встановивши його українським найвищим індивідуальним воєнним відзначенням за геройство, ми мали б дуже гарне історичне пов'язання — від 1-го Зимового Походу до найновішого вияву геройства.

До 1-ої категорії не можемо нічого більше додати, хоч відчувається, навіть в діяльності Державного Центру в екзилі брак цивільного відзначення, яке дорівнювало б державному орденові. Напр., «відзначення» през. М. Лівицьким двох литовських діячів у Чікаго Хрестом Симона Петлюри треба вважати за неправильне, бо Хрест Симона Петлюри не є державно-цивільним відзначенням, а вже в ніякому випадку для чужинців, не зв'язаних з активною участю в українських арміях в рр. 1917-22. Цей випадок є тим більш дивний, що дотепер Державний Центр не надав Хреста Симона Петлюри нікому із українських бойовиків, вояків чи повстанців періоду 1922-1970. Отже говорити тут про якісь «традиції», як це твердить п. М. Битинський, доволі важко. Зміна чи рішення «ад гок» не практикується. Можна було зробити рішення змінити краску стрічки при Хресті Симона Петлюри і назвати його цивільним відзначення, бо таке практикується.

2. В цій категорії індивідуальні відзначення у нас не існували в рр. 1917-22, заіснували щойно в рр. 1944-45.

3. Пропам'ятні відзначення завжди і всюди затверджуються найвищою державною владою, а ніколи рішенням «льокальних воєнних начальників». Ніяка армія в світі не має проблеми із пропам'ятники загальними відзначеннями, бо їх чіпляється на орденському звисі (прикметник звисний, а не звісний — бо це інше значення слова) в черзі встановлення і одержання. Наприклад, німецькі вояки найперше носили пропам'ятну медалю за «Аншлюс» Австрії опісля за Чехословаччину і аж потім т. зв. Східню медалю за східню зимову кампанію рр. 1941-42. Так само американські вояки перше завішують корейські медалі (2), потім летунського коридору в Берліні, а вкінці відзначення з Вєтнаму.

Тому, що у нас видається інколи пропам'ятні відзначення за заслуги в минулому з великим опізненням, коли в міжчасі вже появились відзначення за хронологічно пізніші події, то ми мусимо прийняти зовсім іншу методу. На мою думку, було б неморально робити будь-яку дискримінацію українського вояка,  або української військової формації за видання власної пропам'ятної медалі тільки за те, що Екзильний Уряд не дав на це своєї згоди, або не подумав про видання такої медалі. На мою думку п. М. Битинський не взяв хіба до уваги того, що існують і будуть існувати військові відзначення не тільки видані Екзильним Урядом, але також інші.

Не вина українських вояків різних українських формацій, що користуються і дорожать своїми відзначеннями, а вина якраз по стороні Екзильного Уряду, що він тими справами своєчасно не поцікавився. На превеликий жаль, без власної вини, а силою історичних обставин, у своїй майже 50-літній діяльності Екзильний Уряд УНР не все мав змогу виявияти активне зацікавлення, признання продовження визвольної боротьби, як напр. Західної України між двома світовими війнами, чи навіть очолювати її, бо в той спосіб ускладнив би власне існування. У випадку Карпатської України — на місці постав власний провід, який не мав ані директив, ані повновластей, ані допомоги від Екзильного Уряду. В роках останньої війни — 1939-45 — Екзильний Уряд опинився в ситуації страшенно непридатній для активної діяльности, проте в тому часі українські військові з'єднання записали свої сторінки в новітній історії України.

Тому вважаємо, що «льокальне» відзначення УСС-ів, як першої (у першій світовій війні), свідомої, одноцілої і патріотичної одиниці повинно йти після Залізного Хреста і відзначення за бій під Бродами. Якщо у тому часі у російській армії існувала б окрема, національно свідома формація, яка в такий самий спосіб відограла б велику ролю в пізніших визвольних змаганнях, то вона напевно заняла б слідуюче, після бойових відзначень, місце.

У своїй статті п. пполк. М. Б. неправильно орудує поняттями: великі — малі, підрядні — надрядні військові з'єднання. Виглядає, що напр. бойова патріотична і національно свідома вартість куреня київських Січових Стрільців («підрядна» формація) була для української держави вартісніша, ніж деяка тодішня за назвою «дивізія». У 50-ліття формації Січових Стрільців постало заходами її колишніх членів гарне пропам'ятне відзначення. Отже, чому Екзильний Уряд не мав би признати тим пропам'ятним відзначенням офіційного статусу?

Згадує також п. М. Б., що «неточно вияснено дефінітивні різниці в поняттях нагород індивідуальної й групової та їхньої ґрадації, не подано необхідних важливих принципів, з яких можна виводити один спільний критерій для справедливої оцінки всіх клясифікованих вище знаків. Ми ж супроти того якраз пропонуємо оперти чергування військових відзнак за їхніми гідностивими прикметами на твердих традиційних принципах поділу їх на засадничі категорії усталені в тій статті вище».

На жаль, дотепер цих «твердих традицій і принципів», про які говориться у згаданій статті, як це ми вже бачили на прикладі Хреста Симона Петлюри, не придержують навіть найвищі, а у зв'язку з цим я дозволю собі запропонувати ось таку черговість наших пропам'ятних відзначень:

1. Залізний Хрест; 2. Броди; 3. і 4. УСС; 5. СС (Київські); 6. 3-ої Залізної Дивізії; 7. УГА; 8. Симона Петлюри; 9. Хрест Карпатської Січі; 10. Хрест Дивізії «Галичина»; 11. Воєнний Хрест УНР; 12. Медаля св. Арх. Михаїла.

Не вичисляю всіх, бо над тою справою повинні призадуматися наші поважні знавці військового діла (не тільки учасники Визвольних Змагань 1914-1922 рр.). При цьому ще раз підкреслюю, що всі вище згадані відзначення є пропам'ятними, а не індивідуальними.

Сьогодні, покищо, не маючи затвердженого авторитетними чинниками правильника про правну і символічну вагу відзначень та їхню черговість у ношенні їх, годі говорити про порядок чи безпорядок. З другого боку важко собі якось логічно пояснити, чому відзначення УНР мали б мати повноправне значення, а всі інші гірші, нижчі чи взагалі безвартісні. Якщо, напр., уряд ЗУНР, провід УВО, уряд Карпатської України, Військова Управа Дивізії «Галичина» чи уряд Я. Стецька з 30 червня 1941 р. були б створили індивідуальні бойові (а також пропам'ятні) відзначення, то їхня вартість була б не менша від тих, які видав Державний Центр УНР в екзилі.

Чи це комусь подобається, чи ні, але щойно Українська Головна Визвольна Рада, в краю — не на еміґрації, в рр. 1944-45, в безпосередній зустрічі з ворогом, створила вперше в українській історії індивідуальні бойові відзначення. (Про це появиться довша стаття в американському фаховому журналі «Медалколектор»). Вони не тільки були затверджені тогочасним верховним керівництвом боротьби, хай і на обмеженій території, але й були видавані поодиноким бійцям УПА за виявлене геройство.

Невже ж ті відзначення мали б втратити своє значення тільки тому, що не вийшли від екзильного уряду?

На жаль, одинока держава на звалищах російської імперії Україна не створила власних відзначень, зате прийняла офіційне рішення про ношення російських царських відзначень на національних уніформах, у висліді чого, як згадує п. пполк. М. Битинський, «за повищим прикладом (ношення російських відзначень) в українському війську дозволено носити бойові ордени й інших держав». М. Битинський помилково називає найвище австрійське відзначення Хрестом св. Терезії, тоді, як його дійсна назва є Хрест Марії Тереси, в честь австрійської цісаревої Марії Тереси (1740— 1780), яка його встановила. Так само в Англії найвищим відзначенням є Хрест Вікторії, а не орденом Бані, як його автор називає з російська Бані. В дійсності цей орден за своєю важливістю є щойно п'ятим з черги, але другим з черги, який носиться на уніформі.

Відзнаки

Не знаю, які тепер армії світу можуть на своїх військових уніформах носити значки вищих цивільних шкіл, академій, університетів. Якщо щось такого було можливим у царській Росії, то це хіба був унікальний випадок.

Відзнаки закінчення фахових військових шкіл є індивідуальними відзначеннями. Щоб наглядно зрозуміти різницю поміж відзначенням і відзнакою, то перші є завжди вписані в персональних актах кожного вояка, а другі — ні.

Всякого роду відзнаки різні армії носять по різному. Напр. царська армія, а потім польська, т.зв. полкові відзнаки носила в околиці горішньої кишені. Американські чи англійські армії носять того роду відзнаки, або у металевій формі на нараменниках, або у формі гаптованого щитика на горішній частині обох рукавів. Дуже багато всякого роду відзнак мала австрійська армія в 1-ій світовій війні, серед яких є дуже багато «україніки». Всі ті відзнаки носили австрійські вояки на шапках.

Німецькі вояки в останній війні не мали на уніформі ніякої видимої відзнаки своєї частини, за виїмком хіба високогірських стрільців, натомість ті відзнаки були вирисовані на всіх частинах обозу (вози, авта).

Крім унормування черговости в ношенні наших відзначень та видання щонайменше три- або чотири-мовного «провідника» про них, треба також обов'язково створити власну українську військово-медалеву термінологію, номенклятуру, якої недостачу дуже відчувається.

Якщо ця дискусія на тему орденів та відзначень доведе до якогось науково-логічного завершення, то вона принесе користь. Хоч зацікавлення відзначеннями в останньому часі у нас зросло, все ж знання предмету незадовільне. Добре було б улаштувати панелі, дискусійні вечорі, чи навіть індивідуальні доповіді, на яких приявні могли б познайомитися з проблематикою, а зацікавлені тою темою — обмінятися своїми поглядами.

У нашому специфічному політичному положенні обов'язково потрібні, як індивідуальні, так і бойові відзначення. У зв'язку з тим не бачу нічого злого в тому, що поодинокі військові частини із спеціяльних нагод видають пропам'ятні відзначення. Важливим одначе є те, щоб, хоч би при Військовому Ресорті Державного Центру, був затруднений якийсь фахівець в тих справах.

На закінчення хочу згадати, що навіть під теперішню пору деякі екзильні уряди використовують свої відзначення для cвоїх національно-політичних цілей. Це повинен робити також і Державний Центр. Мусимо пам'ятати, що чужі відзначення зобов'язують обидві сторони. Найкращий приклад того ми бачили з поведення чехо-словацького президента ген. Свободи, який, між іншим, загрозив представникам СССР, що поверне їм усі їхні найвищі відзначення, якщо вони не звільнять прем'єра Дубчека і інших членів чехо-словацького уряду, арештованих в часі інвазії Чехословаччини в серпні 1968. І виходить, що його погроза мала значення.