ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 29 березня 2009 р.

Сіра Дивізія і література до неї

Інж. Павло Дубрівний

Мемуаристична література про Сіру Дивізію досить обширна. Праці кількох авторів розкидані в різних виданнях. Завданням цього нарису подати в хронологічному порядку — хто і що писав про цю військову формацію.
Сіра дивізія належить до числа перших військових формацій з моментом постання Української Самостійної Держави. Організаційні початки ЇЇ були поза межами Рідної Землі в таборі полонених українців Фрайштадт (Горішня Австрія). Тут, починаючи з листопада 1914 р. і до 21 лютого 1918 р. серед полонених українців провадив освідомну національно-освітню працю Союз Визволення України (СВУ) у Відні. Започаткували цю роботу відомі науковці, громадсько-політичні та культурно-просвітянські діячі з Галичини: Микола Голубець, Михайло Гаврилко (політичний еміґрант із Полтавщини), д-р Василь Сімович, д-р Осип Охримович, д-р Микола Чайковський, д-р Роман Домбчевський, д-р Володимир Левицький, д-р Зенон Кузеля, композитор о. Євген Турула, поет Василь Пачовський, письменник Богдан Лепкий, Омелян Терлецький, посол Яцко Остапчук, а з Буковини: акад. д-р Степан Смаль-Стоцький, Осип Безпалко, отець Омелян Гнідий, д-р Роман Смаль-Стоцький та ін.
Спочатку 1915 р. до співпраці з ними приступають полонені українці, а передусім: учителі, агрономи, кооператори, студенство та свідоміше селянство і спільними силами приступають до праці над національним освідомленням маси полонених «малоросів». З цією метою постають в таборі «Просвіта» ім. М. Драгоманова, Видавниче Т-во ім. І. Франка, Драматичне Т-во ім. І. Котляревського, Співоче Т-во ім. М. Вербицького, кооперативна Спілка «Власна Поміч», а також руханково-спортове Т-во «Січ» ім. гетьмана Петра Дорошенка. Всі товариства діяли на статутах, що були практиковані в Галичині, пристосовані до таборових умов, а також до умов, що їх передбачувалось при повороті полонених на Рідні Землі.
Т-во «Січ» стало підставою організації української військової формації під назвою «Курінь Оборони Рідного Краю», що пізніше розгорнувся в «Першу Козацько-Стрілецьку Дивізію». В Україні населення називало її «Сірожупанниками», бо козацтво мало уніформу — сірі жупани з відзнаками на комірах: у старшин — жовтоблакитна стрічка з золотими колосками пшениці, у підстарший — із срібними, що символізувало родючість української землі та багатство її на хліб. Отже назва «Сірожупанники» або «Сірі» була народня. Офіційна назва «Сіра Дивізія» була закріплена наказом Головної Команди Військ УНР 2 липня 1919 р., ч. 98.
Про початки організації Сірої дивізії докладно подано в статті інж. сот. Павла Дубрівного «Сірожупанники» (Перша Українська Стрілецько-Козацька Дивізія). «За Державність», Матеріяли до Історії Війська Українського, Збірник ч. 10, Торонто, 1964 р.
У Збірнику ч. 11. «За Державність», Торонто, 1966 рік ген. Йосип Мандзенко в статті: «Сірожупанники» (Табір полонених українських старшин в Йозефштадті, Австро-Угорщина), як колишній полонений старшина російської армії і активний співробітник СВУ подав характеристичні моменти — як старшини в різних таборах ставились до роботи СВУ і самостійности України?
Російський офіцерський елемент, в тому числі і наші «малороси», був здебільша монархістичним і ворожим до всякого поділу чи «розчленування» російської імперії. Всякі прояви українського самостійництва сильно поборювались, а осіб «мазепинців» записувалось до т. зв. «чорної книги». Однак, не дивлячись на це знаходились одиниці, в яких билося українське серце, і вони включалися в українську, спершу дуже кволу, освідомну роботу. І так, вже 1915 р. в таборі полонених старшин у Терезієнштадті був заснований гурток, що назверх мав назву — «Кружок членів малорусской бібліотеки та драматический», а в дійсності був це таємний націоналістичний гурт, що співпрацював із СВУ у Відні. Було в ньому 20 членів, а найактивнішими з них були: Кость Курило, Василь Прохода, Костенко, Зубчук, В. Гавриленко.
Аналогічні гуртки постали в таборах: Бравнау над Інном, Гарт біля Амштедтену, Мюлінґ біля Вайсельбурґу, Візельбурґ, Мархтренк та ін. Одначе найбільш діяльний гурток був в Йозефштадті, числом 14 осіб. Тут активно працювали: підполковник ген. штабу Іван Перлик, капітан Петро Ганжа (старинного козацького роду з Чернігівщини) і прапорщики: Микола Букшований, Яків Сич, Федот Вакуленко та Малевич. Пізніше цей табор став осередком поповнення командного складу старшин при формуванні Сірої дивізії у Володимирі Волинському.
В роках 1915-1916 ще ніхто не передбачав, що так катастрофально закінчиться перша світова війна для російської імперії, тим більша заслуга тих старшин, що ставали твердою ногою на ґрунт Самостійности України, яка була остаточною метою СВУ у Відні.
Отже національно-освідомна та культурно-просвітня робота йшла серед вояцтва в таборі Фрайштадт та одночасно серед старшинства в таборі Йозефштадт. Мрії полонених ставали дійсністю. Революційні події на Рідних Землях і проголошення Української Народньої Республіки покликало вояцтво з таборів полонених до збройної боротьби з ворогами України. З полонених українців, вихованців СВУ, почалась формація Першої Стрілецько-Козацької Дивізії (Сірої) у Володимирі Волинському. Про формацію тієї частини докладно описав сот. Микола Бутович (відомий покійний артист-маляр) у зрібнику ч. 11. «За Державність», Торонто, 1966 р., в статті: «Формування Сірої Дивізії у Володимирі Волинському». Св. п. М. Бутович був кадровим старшиною російської армії, попав у полон до Австрії, а перебуваючи в таборі полонених Візельбурґ брав активну участь у таємному гуртку українських старшин. Це була людина великих чеснот, патріотична і всеціло віддана ідеї самостійности України. Він, як військовий фахівець, з перших днів формації Сірої дивізії безперервно був адьютантом її штабу аж до Луцької катастрофи в дні 16 травня 1919 р. Маючи до диспозиції ввесь матеріял, він об'єктивно описав в деталях формування тієї військової частини, часи за Гетьманщини, повстання проти Гетьманщини та пересунення дивізії з Чернігівщини на большевицький і польський фронти із осідком штабу Сірих у Луцьку. Автор приходить до висновку, що під час формації діяли віковічні вороги українського народу (поляки та головно большевики-москалі в особі «малороса» ген. Сокири-Яхонтова — командира Сірої дивізії за часів Гетьманату, а також москаля полк. ген. штабу Какуріна, що був помічником начальника генерального штабу українського війська в ці часи). Першого командира дивізії підполковника ген. штабу Івана Перлика після гетьманського перевороту відсунено, і то на «таємничий» лад, а пізніше дивізія, на жаль, не мала вже щастя дістати відповідного командира. Підполк. І. Перлик був непересічної вдачі людиною. Він був сильного характеру, упертий, завзятий і хоробрий в боях. Мав високу військову освіту, закінчив Академію генерального штабу. Як командир полку в Карпатах попав до австро-угорського полону. Його хоробра поведінка під час бою так заімпонувала австрійцям, що йому залишили його кавказьку шаблю. До всього цього він був людиною патріотичною і свідомо без вагань станув в ряди до співпраці з СВУ. І таку людину за Гетьманату відсунено, а на його місце прийшов генерал Сокира-Яхтонів, що пізніше виявився — большевицьким агентом. Як сказано, після підполк. І. Перлика, Сіра дивізія не мала щастя щодо командирів. Під час повстання проти Гетьманату на чолі дивізії стояв сотник Палій, колишній полонений з австрійських старшинських таборів. Людина чесна, порядна, патріотична, бойова, але не таке становище в революційний бурхливий час не відповідна. Був він слабохарактерним, довірливим і підпадав під вплив «революційних» елементів, що ним керували, як хотіли.
Після пересунення Сірої дивізії з Конотопу до Бердичева командиром дивізії був призначений підполковник Абаза (старинного козацького роду з Полтавщини). Він також перебував в таборі полонених в Австрії і брав активну участь у формуванні Сірої дивізії, але пізніше виявилося, що підполк. Абаза теж не годився на таку відповідальну посаду, хоч безперечно був людиною дуже порядною та відданою ідеї самостійности України.
16 травня 1919 р. Сірі разом із штабом на чолі з командиром підполковником Абазою, в підступний і зрадливий спосіб з боку військового командування поляків у Луцьку, попали до неволі. Тим самим військова формація Сірих, як основа, перестала існувати. Одначе Головне Командування Військ УНР наказом з 2 липня 1919 р. ч. 98. з недобитків Сірих та перейменуванням 4-ої Холмської дивізії створено нову формацію під назвою 4 дивізія Сірожупанників.
Участь Сірих у визвольній війні України з ворогами України —-большевиками, москалями-білогвардійцями і поляками, докладно описана у спогадах таких авторів: інж. підполк. Василя Проходи і ген. Антона Пузицького, які були активними учасниками тих подій.
В. Прохода — живе тепер у Каліфорнії — походить з Кубанщини. З рядів російської армії в ранзі прапорщика попав до австрійського полону. У таборі Терезієнштадт в 1915 р. став на ґрунт самостійности України і тісно співпрацював з СВУ у Відні. В часі визвольної війни увесь час брав активну участь у рядах Сірих, як бойовий старшина, і виконував обов'язки адьютанта полку та інших формацій Сірих. На щастя, він провадив щоденник воєнних операцій і це послужило йому для систематичного опису всіх подій Сірих у боях, що подані в Збірнику ч. 1 «За «Державність», друге видання, Каліш, 1935 р.
Ген. хорунжий А. Пузицький — кадровий полковник російської армії, непересічної здібности, як військовик, відважний і хоробрий у боях. Під час Гетьманату був присланий, як командир Першого Сірого полку, проте з числа присланого командного складу з Генерального Штабу за Гетьманату, першим став в ряди повстанців проти Гетьмана і пізніше ввесь час, як бойовий старшина в рядах Сірих, боровся проти червоних та білих москалів. Про бойові операції, що ними він керував, докладно подав у своїх статтях: «Бої Сірих за Коростень» — Збірник ч. 2, «За Державність», Каліш, 1930 р. і «Боротьба за доступ до Києва» — Збірник ч. 5, 6 і 7 «За Державність», Каліш - Варшава.
Крім тієї основної мемуаристики про військову формацію Сірих подають ще такі автори невеликі фрагменти з дій Сірих.
1. Сотник Микола Бутович: «Зі споминів Сірожупанника», Збірник ч. 9. «За Державність», Каліш-Варшава.
2. Полковник С. Чорний: «До боїв Сірих за Коростень ген.-хор. Пузицького». Збірник ч. 3. «За Державність».
3. Інж. М. Скидан: «До Записок до історії Сірих підп. В. Приходи» Збірник ч. 5, «За Державність».
4. Інж. Павло Дубрівний, хор.: «Сірожупанники (Перша Стрі-лецько-Козацька Дивізія). «Вісті Комбатанта», ч. 3-4, Нью-Йорк, 1962 рік.
5. Підполк. В. Прохода: «Бойові операції 10 і 11 Сірих полків 4-ої Холмської Дивізії». Воєнно-науковий журнал «Табор», Варшава 1925 р.)
Підполк. В. Прохода: «4-ий полк Сірих Волинської групи в Зимовому поході, що 1920 р. розвернувся в 4-ту Стрілецьку Сіру бригаду 2-ої Волинської дивізії». Воєнно-науковий журнал «Табор», ч. 7-8, Варшава 1927 р.
7. Підполк. В. Прохода: «Симон Петлюра — Вождь Українського Війська». Воєнно-науковий журнал «Табор», ч. 10, Варшава 1932 р.
8. В. Прохода: «Союз Визволення України», місячник «Самостійна Україна», ч. 11-12, Чікаго, 1965 р.
Деякі з незорієнтованих авторів, пишучи про Сіру Дивізію, подають неправдиві відомості. І так у збірнику ч. 10 «За Державність», Торонто, 1964 р. підполк. Григорій Маслівець в статті: «Гордієнківський кінний полк» подав наступне: «Обидві ці дивізії (цебто Синя і Сіра), не взявши жадної участи у звільненні України від передгетьманської червоної навали по своїм приході з Німеччини та Австрії до Києва, були роззброєні і демобілізовані з волі німців та з наказу Гетьмана».
В ім'я історичної правди, на підставі джерельного матеріялу і фактичного стану подаю наступне: На жаль, правдою є, що сформована з полонених українців в німецьких таборах Раштадт, Залцведель і Вецляр, де провадилась національно-освідомна робота СВУ, Синю дивізію стрінула сумна доля, бо вона була розформована, а друга Синя дивізія (теж сформована в Німеччині) під час переїзду в дорозі поміж Ковлем і Києвом теж була розформована з наказу німців. (Див. ген.-полк. Віктор Зелінський: «Синьожупанники», Берлін, 1938 р.).
Натомість Сіра дивізія в тому часі ще перебувала в стадії формації у Володимирі-Волинському, розпочавши своє формування з полонених табору Фрайштадт (Горішня Австрія) і, на щастя, свого розформування оминула. Сіру дивізію щойно в серпні 1918 р. з Володимира Волинського перекинули на Чернігівщину. Під час визвольної війни за Директорії УНР вона ввесь час брала активну участь і 6 грудня 1919 р. з «трикутника смерти» Сірі пішли в славний Зимовий Похід. Коли вона повернулась з Зимового Походу, зорганізовано з неї Сіру бригаду під командою ген. Шепеля, що входила до складу 2-ої Волинської дивізії як 10 і 11 Сірі полки і далі брала участь в бойових операціях, аж до інтернування поляками армії УНР.
На жаль, проф. інж. Василь Іванис також подав фальшиву версію у свому репортажі: «Доповідь проф. Романа Смаль-Стоцького в Торонто» (див. «Українські Вісті» ч. 51/1582, 15 грудня 1963 р., Новий Ульм, Німеччина). Він пише: «Дивізії, що створені при співучасті СВУ, ніякої ролі на Україні не відіграли, бо ж самі німці, як східній фронт завалився, ліквідували їх». Далі, названий Автор подав про працю СВУ у Відні в роках 1914-1918 такий висновок: «Одначе для української справи на дальшу мету СВУ лишив сумне тавро. Його діяльність росіяни використали для пропаганди, що Україну вигадали німці. Чужинецький світ в широкій масі вірить цій вигадці, що нею «орудують» всілякі Кенани ще й сьогодні». Шановний автор докладно не знайомий з роботою СВУ і досить різко й несправедливо оцінив роботу СВУ і військових формацій Сірої та Синьої дивізій. Вихованці СВУ масово зголошувались в ряди Українських Січових Стрільців, що боролись в рядах австро-угорської армії, але вони несли на своїх багнетах волю і самостійність України. Вихованці СВУ свідомо клали свої голови за волю Батьківщини, наприклад: Денис Борисенко — народний учитель з Чернігівщини, поклав свою голову в числі 359 в Базарі, Микола Лозовик — гімназійний учитель з Київщини, був убитий в Лукіянівській тюрмі НКВД в Києві 1920 р. за організацію повстанських загонів, Юрій Балицький, артист-маляр (псевдо М. Вихор), син дідича з Херсонщини, згинув з рук білогвардійців (Денікінців). Коли йому запропонували були боронити Московщину, він відповів: «Я боронитиму Україну в свому національному війську»... — і його застрілили на місці. (Це відтвердив св. п. Євген Чикаленко авторові цих рядків. Чикаленко мав свій маєток у сусідстві з дідичем Балицьким).
Українські Січові Стрільці тісно співпрацювали з Союзом Визволення України, маючи спільні національно-державні ідеали. Тому кинене слово «тавро» болюче вразило ще живих, колишніх активних співпрацівників СВУ і всіх колишніх вояків, що служили в українських формаціях — завдяки Союзові Визволення України.

Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації