ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

пʼятниця, 27 березня 2009 р.

Перша Українська Дивізія і ОУН

Ген. М.Капустянський

                                Перша Українська Дивізія (дивізія «Галичина») творилася у вирі запеклої боротьби двох диктатур — червоної і брунатної, — що змагалися на Україні за Україну (для себе) проти інтересів українського народу.

                               Цей фактор поклав свою печать на характер війни на Сході (Україна стала головним театром війни), на поставі обох ворогів українського народу, а також на його реакції в обороні проти смертельної небезпеки. Поза тим перипетії боротьби на фронтах, зокрема зміна бойового щастя, змушували 3-ій Райх вживати різних заходів, щоб використати українських вояків для зміцнення свого фронту й забезпечення запілля.

                              Також для України була несприятлива політично-стратегічна ситуація: з одного боку Союз держав Заходу з СССР, з другого — нищівний режим німецької влади, диктували українцям потребу шукати різних засобів, як революційного так і політично-військового характеру, щоб рятувати національну гідність і субстанцію та маніфестувати чином свою волю до дальшої визвольної боротьби, — підготовляючи для неї сприятливі передумови.
Отже, цим мірилом треба розцінювати розвиток подій в Україні та постуляти, на яких було започатковано організацію дивізії «Галичина» та її Голгофу.

                           Узимку 1942/43 р., а також і на весну 1943 р., політично-стратегічна ситуація ґрунтовно міняється. Майже на всіх театрах війни, в Европі, Африці, навіть на Далекому Сході, а теж на морях і в повітрі, не тільки зупинено наступ держав Осі, а навпаки, союзники, перейнявши ініціятиву в свої руки, повели широко закроєну офензиву по операційних лініях загального для всіх, опрацьованого у Казаблянці, пляну. Його остаточна мета — повна капітуляція держав ворожої коаліції.

                            Найбільших втрат зазнали німці на побоєвищах під Сталінградом, де 2 лютого 1943 р. піддалася 6 німецька амія і 4 танкова маршала Павлюса. Також концентрованим наступом ген. Монґомері з Єгипту, Ель-Аламен, і американців під кермою ген. Айзенгавера з Альжиру, розгромлено в Африці німецько-італійську армію ген. Ромеля. В Тунісі 250,000 німців і італійців дісталось у полон.

                             А у висліді безглуздої, божевільної політики 3-го Райху на окупованих ним теренах східнього театру війни, зокрема в Україні, під ногами німців почала горіти земля. Бо ж дошкульна повстанчо-саботажна акція, як большевицької партизанки, так зокрема українських повстанчих і підпільних формацій, що вже розпочалися в Галичині, Волині та Наддніпрянщині, захитують запілля німецьких військ та від'ємно впливають на їх бойові дії.

                            До того ж починає німцям бракувати вояків на численних фронтах, а також не вистачає їм робітників на фармах і заводах. Гітлер зі Сходу забирає силою молодь (хлопців і дівчат) у Німеччину на каторжну працю в загрожених летунством індустріяльних центрах. Також німці приділюють наших підлітків хлопців і дівчат (12-15 р.) до протилетунських формацій. Нарешті для скріплення бойових фронтів німці силою, погрозами і підступом втягають нашу молодь у свої частини. Разом з тим вони змагають безпощадним терором забезпечити своє запілля, скеровуючи удар головно на націоналістичну молодь і патріотів-неофітів на центральних землях (Київ, Житомир, Вінниця, Полтава).

                             Але значно захитаний назовні і загрожений внутрі 3-ій Райх відчував гостру потребу в той чи інший спосіб шукати якогось порозуміння з українцями, зокрема на західніх землях (Галичина, Генеральна Губернія), на своєму важливому запіллі (навіть уже перед тим). Українці, опинившися між двома вогнями, змагають знайти вихід з такого положення, цебто, відповідно підготовитися до прийдешніх подій. Стає ясним, що 3-ій Райх не виграє війни. Українці відчувають необхідність: 1) створити збройну силу, як зав'язок національної армії, щоб дати опертя своїй політиці, 2) злагіднити хижацький окупаційний німецький режим, 3) витягнути українських вояків з німецьких військових формацій, 4) звільнити з в'язниць тисячі арештованих українців, 5) облегшити тяжку долю наших робітників у Німеччині.

                           Виринула концепція Штабу ПУН-ОУН по створенню передумов для відновлення української збройно-революційної сили. (Див. Воєнно-науковий журнал «За збройну Україну» 1938 р., ст. ген. М. Капустянського «Українська воєнна доктрина» ст. 8-14. Його ж стаття в журналі «Війна і техніка» «До питання Української Воєнної Доктрини» ст. 7-11; «ОУН 1929-1954», М. Капустянський — «Військова підготова ОУН» ст. 115-138).

                           В поході на схід ОУН в 1941 р. в Кракові нам з полк. Романом Сушком пощастило зареєструвати тисячі українських вояків, що зголосилися на мій заклик в «Краківських Вістях». Скликано в Кракові і створено Генеральну Раду Комбатантів, яку очолив ген. М. Омелянович-Павленко, а Воєнно-історичну Раду (Ген. штаб) очолив ген. М. Капустянський, секретарі полк. Малець і сот. Сагайдачний. Ген. Рада Комбатантів звернулася через полк. Бізанца, який мав зв'язки з Вермахтом, до німецької ставки з нашим пляном відновити українську армію, як союзну, під українською політично-стратегічною кермою. На жаль, німці не взяли на увагу нашої пропозиції, а її відкинули, собі на погибель. Німці пропонували нам організувати два куці легіони, без жадних політичних концепцій. Ми це відкинули. Група С. Бандери разом із сотником Ярим на це погодилась.

                          На весну 1943 р., взявши до уваги змінену ситуацію, ПУН знову підніс аналогічну пропозицію — потребу створення української національної армії (з українських вояків, що приділені до німецьких і Власовських формацій, нашої молоді, численних полонених українців Червоної армії), як союзної збройно-революційної сили під, нашою політично-стратегічною кермою. Німці знову відкинули нашу далекойдучу пропозицію. Проте губернатор Галичини, д-р Вехтер, звернувся з категоричною вимогою до голови УЦК, д-ра В. Кубійовича щодо конечности створення української військової формації (Див. 604-605, «Історія Українського Війська» І. Тиктора, Вінніпеґ, друге видання). Німці розуміли, що треба притягнути до реалізації цієї справи легальну установу УЦК і також необхідно заохочувати українців, спекулюючи на їх патріотизмі, що прагнув звільнити Україну з большевицької неволі.

                         Голова УЦК скликав нараду з кількома старшинами колишньої Української Армії УНР. Як мені було відомо, ухвалено такі тези: 1) Старшинський склад і духове виховання членів дивізії мусять бути українські. 2) Назва та відзнака — українська. Дивізія має бути підпорядкована Вермахтові. 3) Членам дивізії має бути забезпечена духово-релігійна опіка. 5) Усі українські політичні в'язні у німецьких тюрмах і концтаборах мають дістати загальну амнестію. 6) Сама дивізія, — це тільки перший крок для створення Української Національної Армії, в склад якої вона має увійти. Дивізія може діяти виключно проти совєтського фронту і не може бути ні в якому разі вжита для боротьби проти західніх держав. Члени родин та особи на їх утриманні мають дістати відповідне матеріяльне забезпечення. Губернатор Вехтер прийняв до відома поставлені умови і обіцяв їх здійснювати.

                           28 жовтня 1943 р. Вехтер проголосив створення 1 Української Дивізії «Галичина». Покликано Військову Управу. Назагал це був компромісовий, накинутий обставинами, акт військового характеру без політичних програм. Але ним «воленс-ноленс» необхідно було покористатися з уваги на вищі і дальші цілі, про які була мова вище. Правда, він, на жаль, не покривався з політично-стратегічними постулятами у вище поданій концепції ОУН. Цим ускладнювалось наше ставлення до бранки в дивізію. Тому наша військова еліта не могла брати активної участи ні в нарадах ні в творенні Дивізії.

                           Назагал ми трималися обережно і помірковано. Не заохочували прилюдно нашу молодь до вступу в Дивізію, але й не стримували її бойового запалу. Ген. М. Капустянський відмовився бути на урочистостях у губернатора Вехтера, де йому призначували за почесним столом місце проти губернатора, мотивуючи це станом свого здоров'я. Але ми з полк. Сушком змагали облегшити тяжку долю нашим воякам в дивізії «Галичина» і тому радили колишнім старшинам Української Армії обов'язково включатися в склад Дивізії, коли вона почалась формуватись, щоб послужити своїм досвідом і авторитетом нашим молодим воякам. І такі добровольці між старшинами знайшлися. У мене залишилася в пам'яті дружня зустріч тоді з нашим талановитим артилеристом ген. штабу полк, інж. Палієнком. Після докладного обговорення питань пов'язаних з дивізією — я допоміг йому побороти його сумніви і порадив зголоситися до Дивізії. Як відомо, полк. Палієнко, в ранзі майора Дивізії блискуче керував тяжким артилерійським дивізіоном в героїчно-трагічній битві під Бродами, де він і наклав головою, завдавши великі втрати Червоній армії. В перипетіях оборони і прориву він значно прислужився воякам Дивізії, успішно обороняючи піхоту від ворожих танків, кулеметного вогню і гарматнього обстрілу.

                             Поза тим ми з полк. Р. Сушком тримали постійний контакт з полк. В. Мальцем і Бізанцом, членами Управи Дивізії. В 1948 р. тодішній військовий референт Української Національної Ради ген. М. Капустянський подав обґрунтований меморандум військовій команді Американських армій в Німеччині, щоб облегшити воякам Дивізії евакуватися за океан.

                              Назагал в тяжких боях з Червоною армією своєю жертвенністю і відвагою дивізійники довели, що вони готові та спроможні в обороні свого народу боротися до загину. Дивізія по свойому складі була соборницькою, бо мала вояків старої і нової війни. На еміґрації в Европі і за океаном дивізійники не розпорошилися, вони становлять один із поважних активних складників українських комбатантських організацій.

Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації