Одна ніч в «Осиному гнізді»

МЕМУАРИСТИКА

Микола Прасіцький

Одного дня, вчасною літньою порою 1919 року, точної дати не пригадую, в м. Могилеві над Дністром, за панування большевщького команданта міста і одночасно командира новоформованого, за його почином, полку колишнього вахмистра, а згодом командира одної з червоноармійських дивізій — Чабана, трапилась зі мною така пригода. Прізвище Чабана було добре знане майже всім військовикам Української Армії. Водночас, там же, ославлене Ч. К. очолював колишній царський офіцер, дуже пристійний москалисько, а може грузин за якого він себе видавав —- Фомін. Чи дійсно так називався, мабуть, було відомо лише йому самому. Його урядування в тому місті позначилося найбільш криваво. Коли бачили Фоміна в кавказькому однострою з багряним башликом на спині, гарцюючого верхи на баському коні по місті зі своїми прибічниками, то люди знали, що вони вже досхочу нанюхалися кокаїни і треба було сподіватися «ловів» за «ворогами народу» для заспокоєння кривавих інстинктів, що їх розбухала кокаїна. Всі екзекуції відбувалися в пивниці або в садку осібняка (віллі) нотаря Афєньєва, на затишній Дворянській вул., де містилася т. зв. Чрезвичайна Комісія, ославлена Ч. К.
Критичного дня, вертаючись пополудні з міста, на віддалі приблизно 300 кроків від свого помешкання я завважив перед будинком кількох візників, а на ґанку бічного входу постать моєї господині, що вимахувала рукою, подаючи знак, щоб я не зближався. Причини такої її поведінки не важко було догадатися: в домі перебували непрохані «гості» з почоту всесильного Фоміна, а може й він сам. Трохи збентежений, роблю різкий зворот кругом і простую на Мало-Грецьку вул., в протилежний кінець міста до свояків. Па дорозі довідуюся, що Ч. К. вранці заарештувало нашого режисера аматорського Драматичного Гуртка — Вікторського, а тепер полюють на інших «контрреволюціонерів», замаскованих в гуртку. Я, моя господиня — професійна артистка з чоловіком та два її брати також належали до драматичного гуртка, то ж усе стало ясним і не було чого гаяти часу, а якстій «смарувати п'яти салом». Хоч цього треба було сподіватися кожної хвилини, одначе в тому моменті годі було рішитися на якусь дію самому, без порозуміння з іншими загроженими. За посередництвом знайомих панночок мені вдалося скомунікуватися з господинею і від неї довідатися про арештування її чоловіка та старшого брата. Питали також за мною та її молодшим, братом. З того виходило, що треба «виривати» з міста і то не гаючись, але, як і куди? Виходити зараз поза границі міста було небезпечно, бо воно з певністю було обставлене зміцненою патрулею, як це завжди діялося в часі арештувань. То ж треба було перечекати десь і щойно на світанку пробувати щастя — рятуватися втечею. До того ж часу, так само небезпечно було перебувати у свояків або у знайомих, бо в любий мент могли завітати й до них в пошукуванні за «Петлюровскімі бандітамі», а вештатися по місті ще більш небезпечно. Положення, здавалося, безвихідне, але видно нам не судилося тоді попасти в руки харцизів і само Провидіння навело на найменш сподівану розв'язку і поміч.
Йдучи і роздумуючи над прикрою ситуацією одною з бічних вулиць міста, несподівано стрінули сотн. Я., що виконував в тому часі якісь, важливі функції у Чабана при формуванні полку. Перед приходом большевиків, він належав до нашого гурту «жовтоблакитників», але згодом чомусь добровільно вступив на службу до большевиків. Як колишнього царського старшину в ранзі сотника із військовим знанням і досвідом, Чабан використав для формування полку, наділяючи при тому великим довір'ям. Не дивлячись на те Я. і надалі залишився приязним у відношенні до своїх колишніх співвизнавців і не одному з них допоміг в його критичному положенні. Коли я коротко розповів йому, що сталося та водночас і свій клопіт, він не надумуючись сказав нам, що мусимо негайно зникнути, при тому подав нам ще один вихід, це напів жартма: мовляв, коли маю охоту, то можу вступити до нового полку Чабана і він обіцяє, як найкраще все полагодити, бо там дуже потребують старшин. Від останньої пропозиції я делікатно відмовився, але запитав, як він радить мені «зникнути», — бодай перебути до світанку, щоб не попасти в руки чекістів. Тоді Я. запропонував нам перебути той час у нього, в штабі полку. А завваживши наше збентеження, поспішив запевнити нас, щоб ми не боялися і зовсім безпечно віддалися під його опіку, бо на його думку це буде найкращий і найпевніший вихід з прикрого положення. Повіривши його переконливим словам, ми без вагання рішилися на такий, будьщобудь ризиковний крок і віддали себе до його розпорядження. Ми скерувались до штабу Чабанівського полку, що містився далеченько, аж біля залізничного двірця, на Полтавській вулиці, а дорогою він нас поучував, як повестись на випадок зустрічі з Чабаном. На дворі вже вечоріло, коли ми наблизилися до т. зв. штабу, на щастя нікого небажаного не стрінувши. Виминаючи вартового, опинилися в просторому будинку і пройшовши через кілька кімнат, зайшли до невеличкої привітної кімнатки, яка мала служити нам за тимчасовий притулок, аж до часу, коли сам Я. зголоситься і випустить нас на волю в догідному часі. А покищо він мусить вийти в своїх справах на деякий час. Ми ж, на ніщо не повинні звертати уваги, сидіти спокійно і дожидати його повороту. По тих словах повернувся і вийшов. Щойно тепер прийшло спамятання: що ми наробили, як могли добровільно впхатися в таку халепу? Де ж у нас запорука, що Я. не зрадить? Найрізнородніші думки снувались в моєму мізку і блискавкою випереджували одна одну, що годі було впорядкувати їх та прийти до якогось путнього рішення. Все оберталося довкола того, щоб в якийсь спосіб вирватися звідси, втекти, але усвідомивши собі, що будинок пильно охороняється, всі думки зводилися в нівець. Нараз почувся гамір і зближаючі кроки групи осіб. З грюкотом відчинилися входові двері і весела, голосна компанія ввалилася до середини, розмістившись в сусідній кімнаті — канцелярії штабу. Я дослівно завмер. Ну, думаю, аж тепер усе пропало. Ану-ж, комусь забагнеться заглянути до нашої криївки і все, мимохіть, вийде на яву, — тоді пиши пропало. Серце гатило ковальським молотом, в ухах гуділо, як у млині, а в горлі зовсім пересохло.
Тим часом, ніхто не збирався заглядати до нашої добровільної в'язниці і навіть не підозрівав, що тут, в їхньому «осиному гнізді», скривається ворог. То ж згодом, я прийшов до сякої-такої рівноваги духа і почав прислуховуватися їхній розмові, в надії почути щось цікаве. Та, яке ж було моє розчарування, коли замість сподіваних воєнних таємниць, я почув чванькувато-смаковиті оповідання про надзвичайні успіхи кожного харциза у «хорошєнькіх жідовочок і нєжних буржуєк», перетиканих густо огидною московською лайкою. За яку годину-дві, після таких похабних розмов, додавши собі ними більше відваги наші сусіди з веселим реготом пішли шукати свіжих любовних пригод.
Зрозуміло, що перебування в тій «сепаратці» далося добре нам взнаки. Коротка літня ніч видалася цілою вічністю, а нерви були напружені до найвищого ступня і не було сили опанувати себе. Ввижалося безліч неймовірних крівавих картин. Хотілося, щоб якнайскорше настав якийсь кінець, хоч би й найгірший, аби лише перервати томляче вичікування можливої розправи. Але всьому на світі буває кінець, тож і тут не було вийнятку. Над ранком, коли почало світати, прийшов Я. і то сам, без прибічників, щоб нас заарештувати. Ми, в одну мить підвелися з своїх місць і трохи збентежені та недовірливо, на його знак вийшли з кімнати. Прямуючи слідом за ним, цим разом ми не запримітили вартового. Мабуть Я. ухитрився звернути його увагу в іншому напрямі. На вулиці подав нам руку, побажав щасливої дороги і дорадив пильно вважати на всі сторони та не гаяти часу, а сам рвучно завернув до будинку. Залишившись самими, ми щойно тоді свобідно відідхнули повною груддю і відчули полегшу, неначе стокільовий тягар відпав з нас. Від тієї хвилини я більше ніде Я. не стрічав і нічого про його долю не чув.
З радісним почуттям і з вдячністю до Я. скорою ходою рушили ми різними завулками, через гору в напрямі с. Карпівки. Наближаючись до мети, ми завважили висунену з кущів голову, а потім і цілу постать молодшого Є., з крісом на рамені. Привітавшись пояснив нам, що їм уже все відомо від своїх зв'язкових, а отсе тепер стережуться несподіваного наскоку. На Другий день прийшла дружина арештованого старшого Є. з невеселими новинами. Вікторського вже встигли закатувати, а щодо чоловіка і шваґра, то слабенька надія на їхнє звільнення. Тією справою зайнялися наші знайомі дві жидівочки-сестри з братом, що працювали в Ч. К. і, як можна було догадуватися, з доручення нашої контр-розвідки. Кому вони більше сприяли, тяжко напевне сказати, але незаперечним фактом було, що вони багатьом нашим людям допомогли, рятуючи вже арештованих або попереджуючи відомі їм заздалегідь пляновані арешти. В 1920 році вони виїхали на еміґрацію з українським військом і перебували в одному з таборів інтернованих.
І дійсно, через кілька днів, завдяки їхнім старанням, обидва арештовані були звільнені. Шкодували дуже, що запізно довідалися про арешт і закатування Вікторського, а то може і його врятували б. Вже після відходу большевиків внаслідок натиску Української Галицької Армії, знайдено тіло сл. п. Вікторського разом з іншими закатованими, загребані в саді приміщення Ч. К., порубані шаблями.
По кількох днях перебування в с. Карпівці, ми врадили перенестися з тих околиць десь далі і наш вибір упав на с. Кетроси в Ямпільщині. Поділившись на три групи, вирушили в дорогу різними шляхами і по кількох днях зійшлися в умовленому місці.