Гаврило Гордієнко
Кінець 1919 року приніс українському народові повний розгром на всіх фронтах збройної боротьби та майже в усіх ділянках національного життя.
Мало не по двох століттях неіснування самостійного українського війська з'явилося знову нове, молоде українське військо. Ще не зжите, ще не злютоване в монолітну цілість, воно й не могло доказати тих див, які властиві арміям з давньою військовою традицією. Тому й не дивно, що українське військо не виконало всіх тих завдань, які на нього були покладені політичним проводом молодої держави.
Українське військо не перше в світовій історії, яке потерпіло поразку! Терпіли її й численні та кращі від нас військові сили різних народів.
Політичний наш провід український не дописав. Що був у силах, те й виконав, хто як умів, навіть були намагання знайти порозуміння з ворогами. Та сила не в військові і не в політичному проводі, коли нарід, після розцвіту на початках революції, пізніше виявив велику апатію, справжню байдужість до свого майбутнього, бо ще не розумів, що його доля виключно у власній незалежній державі. На чолі такого народу й світової слави політики, як Бісмарк, Черчіл чи де Голь, не виявили б більших успіхів, ніж українські політики в роках 1917-21.
У проводі української визвольної боротьби найдовше затримався Симон Петлюра, який ніколи не подався до димісії, як це зробили інші політичні діячі. Тому всі вдачі, а головно невдачі, тісно пов'язані з іменем Симона Петлюри. Ще й ворог подбав, щоб війну в обороні УНР проти агресії РСФСР спопуляризувати під назвою "петлюрівщини".
Незважаючи на катастрофу кінцем 1919 року, Симон Петлюра не складає зброї, не капітулює, не заломлюється, а бере на свої плечі тягар продовження боротьби. Рештки українського війська посилає в Перший зимовий похід, який, помимо деяких пропаґандивних та боєвих успіхів, політичних успіхів не приніс.
А на політичному полі Симон Петлюра повторює й поповншоє наш старий національний гріх: запрошує "варягів", цим разом поляків, які, не дуже оглядаючись на свого малочисельного українського союзника, рушили "ревіндикувати" все, що було й що не було польським. А воно вже було "народною власністю" українського народу, його національним здобутком у революції. На цьому тлі й постали тертя між українським селом та новими "визволителями"-поляками.
Наслідком того українське село, головне ядро українського національного субстрату, відвернулося від ідеї незалежности української держави, яка (себто ідея!) тільки те й робить, що приносить кривди українським селянам (роки 1918 і 1920).
Треба довгого часу, може й не одного покоління, поки у спільних терпіннях нарід повністю усвідомив би свої національні (а не клясові чи які групові) прагнення.
Варшавський договір 1920 року між Українсвкою Народною Республікою та Річчю Посполитою Польською був так тісно пов'язаний з особами Петлюри та Пілсудського, що його часто й називають договором Петлюри з Пілсудським. Договір був невдалий, позитивного мало що дав, тому й усі прокляття за тей договір та за похід на Київ упали на голову Симона Петлюри. Себто Варшавський договір 1920 року був помилкою Симона Петлюри. Так нам видається з віддалі часу.
Оборонці того договору позитивно його оцінюють за те, що він дав можливість ще на рік продовжити боротьбу за УНР, забуваючи при тому, що боротьбу треба вести, щоб як найскорше довести її до переможного кінця.
В кожному разі Варшавський договір та похід на Київ не дали позитивних наслідків, тому в цій справі помилка (без лапок) Симона Петлюри.
Друга велика помилка Симона Птелюри, якої він допустився в Варшавському договорі, це зречення в користь контраґента великої частини національної території УНР. Ця помилка вже в той час викликала бурю обурення та протестів. Бо ж справа розходилася про кращу частину як України, так і її народу, який виявив свою лояльність соборній Україні аж дотепер, бо святкові залі, в яких відбуваються урочисті святкування "зречення самостійности Галичини", завжди виповнені по береги як раз галичанами.
Прокляття, обурення, протести з часом поволі, поволі притихали, але холодок від них залишився дотепер, що видно хоч в тому, що при святкуваннях пам'яти Симона Петлюри в святкових залях так мало галичан, як наддніпрянців у залях а урочистостях соборности (з невеликими винятками).
Тепер будемо ворожити, що би було, як би Симон Петлюра не робив отих помилок, не укладав Варшавського договору? Кінцем року 1919 українське військо, здорове й оте тифозне, розлізлося б по Україні, по селах, по хатах. Деякі попали б у полон, деяких би й розстріляли за "ізмєну родінє", деяким пощастило б інтернуватися в Польщі, Румунії або може й далі дістатися слідом за нашими політиками. А Червона Українська Галицька Армія у збройних силах революційного пролетаріяту (РСФСР) пішла б "визволяти" свою вужчу батьківщину та прилучати її до ширшої батьківщини УРСР -- Галичина в межах СССР.
На "щастя" таке не сталося! Галичина до 1939 року була в межах Польщі. Національна Україна припинила своє існування року 1919 й Галичині не було до кого тулитися. Тут і придалася "помилка" Симона Петлюри, який у Варшавському договорі віддав Галичину під опіку Польщі. Тільки "дякуючи" "помилці" Симона Петлюри, Галичина мала до 1939 року політичну систему, численні партії різних політичних напрямків УВО, ОУН, Католицьку Церкву, Рідну Школу, Просвіту, Пласт, Луги, Січі, НТШ, численну пресу тощо. До 1 вересня 1939 року Галичина вже уявляла собою дані для будь-якої суверенної держави. Помимо того, що від галичан сипалося
на голову Симона Петлюри й тепер ще холодком віє, Бог не поскупився їм політичного розуму й вірности не якій іншій Україні, а тільки соборній.
Мало можна зустріти в історії таких корисних "помилок", яких доконав Симон Петлюра в Варшавському договорі 1920 року.