ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 29 серпня 2021 р.

ЧЕХОСЛОВАЦЬКІ ЛЕҐІОНИ


Гаврило Гордієнко


В "Америці", ч. 6. 1980 появилася замітка під назвою "Одіссея хитрих вояків 'пепічків'", автор якої Франц Липецький. Автор замітки зневажливо висловлюється про чехів, вже хоч би взяти оте "пепічки", а крім того борців за волю чеського народу називає дезертирами й трактує їх, як колишніх в'язнів. Тому, що в замітці більше всяких фантастичних думок, довелося написати цю статтю, щоб ширше коло українських читачів довідалося про боротьбу чехів за державну незалежність, тим більше, що велика частина подій відбувалася на території України та при значній співпраці українських діячів.

На початок 1-ої світової війни на території Росії перебувало коло сто тисяч чехів. Мали вони свої колонії, як напр. на Волині, а решта чехів були розпорошені по різних містах Росії, як купці, промисловці, ремісники, учителі й т. п. Багато з них і не мали російського громадянства, бо в ті часи мало хто звертав увагу на такі формальності.

З початком війни чехи поспішили виявити свою лояльність до Російської імперії й на урочистій авдієнції у царя Миколи II делеґація чехів виявила свої почуття вірности й лояльности та сподівань, що війна закінчиться перемогою слов'янства над германством і корона святого Вацлава засіяє в проміннях дому Романових! Цар Микола II в своїй відповіді також запевняв делеґатів про остаточну перемогу та об'єднання слов'янства.

Тоді ж чехам було дозволено сформувати Чеську Дружину із добровольців-чехів. Більший осередок чеського життя був у Києві, там же в Києві й творилася Чеська Дружина, в якій до кінця 1914 року зібралося до тисячі добровольців, якими командували російські старшини. Це було перше ядро відроджених чеських збройних сил по тристалітній втраті державної незалежности (під Білою Горою року 1620). Але Чеська Дружина не була вжита у війні, як бойова одиниця. Кінцем року 1914 її післали на Західній фронт (протиавстрійський) і розпорошили не більше як чотами поміж окремими полками та дивізіями російської армії, де вони й виконували ролю, переважно розвідчиків.

Чехи і словаки па початку 1-ої світової війни були настільки вже свідомі національно, політично й дозрілі до свого власного державного життя, що вже з вибухом війни виявили себе в опозиції до Австро-Угорської монархії вже хоч би тим, що масово переходили в полон до Росії.

Так уже в жовтні 1914 року під Ярославом над Сяном в полон до росіян перейшло шість піхотних сотень. Поповнювання війська в Австрії було територіяльне, тому й були цілі частини, які складалися з вояків-чехів. А в квітні 1915 року в Карпатах перейшов у полон увесь 28-й Празький піший полк на чолі з старшинами та під звуки своєї полкової оркестри. А в червні 1915 року слідом за Празьким полком пішов 36-й Младоболеславський піший полк.

Коли російські чехи демонстрували свої монархічні почуття, то чехи і словаки із батьківщини були вже переважно наставлені прихильно до республіканського устрою своєї майбутньої держави. Навіть київські чехи не були аж такими монархістами, як їхні земляки в Петроґраді, й між ними були тертя, поки остаточно не перемогли київські чехи в складі Чехо-Словацької Народної Ради, яка була політичним представником чехів і словаків.

З початком війни за кордон виїхали чеські провідні діячі, як Масарик, Бенеш та інші, які створили Чеський дійовий комітет в Парижі, який пізніше був перейменований на Народну Раду чеських і словацьких земель, пізніше це була Чехословацька Народна Рада, яку визнавали всі чехи за кордоном, а пізніше і на рідних землях. Чеська Народна Рада в Києві уважала себе філією Паризької ради.

Політичні діячі завзято взялися за освідомлепня чехів та словаків за кордоном, особливо в Америці, а на зовні їхня діяльність була скерована переконати політичний світ держав Антанти в доцільності ліквідувати Австро-Угорську Монархію й помогти створити незалежні держави, в першу чергу Чехо-Словаччину. Як дійсність показала, така їхня політика мала повний успіх.

В міжчасі поповнення Чеської Дружини продовжувалося, хоч досить повільно. В кінці 1915 року в Дружині було вже дві тисячі вояків і її було перетворено на перший чехо-словацький піший  полк. Дружина поповнювалася поволі тому, що добровольців із місцевих чехів не вистачало, а брати до війська воєннополонених російська влада відмовлялася.

І щойно не без впливу наявности в Австрії Української Сірої дивізії, а в Німеччині Синьої дивізії, російські військові чинники дозволили набирати до чеських військових одиниць і полонених чехів.

В травні 1916 року вже була перша чехо-словацька стрілецька бриґада із двох полків, 1-го імени Святого Вацлава і 2-га імени Кирила й Методія. На 1 грудня 1916 року всіх чеських вояків було лише 5750. Та і ці військові одиниці російське командування й надалі використовувало малими одиницями в розвідувальній діяльності.

Щойно з вибухом революції 1917 року, коли до Росії прибули словак генерал Штефанік та політичний провідник усіх чехів за кордоном проф. Масарик, справа творення чехо-словцьких леґіонів настільки зактивізувалася, що до половини року 1917 було вісім полків, крім різних допоміжних частин, які вже взяли участь у боях великого наступу Керенського й 2-го липня під Зборовом у Галичині чеські війська вперше, як самостійні військові одиниці, взяли участь у прориві фронту.

В цілому наступ Керенського не вдався, але слава за чеськими вояками, які героїчно там билися й героїчно гинули, лишилася, що було зафіксовано у зворушливій пісні "Гоші од Зборова" (Хлопці з-під Зборова).

Формування чехо-словацьких леґіонів продовжувалося на Україні при активній співпраці українських діячів, так що остаточно всіх леґіонерів нараховують до 50000 осіб.

Коли заносилося на закінчення війни між Україною та осередніми державами, себто наближався день Берестейського миру, то проф. Масарик домовився з французькою воєнною місією в Києві, що чехо-словацькі леґіони стають частиною французької армії, що в дійсності й сталося. І це пішло їм на плюс. Бо головним комендантом всіх чехо-словацьких леґіонів став французький генерал П'єр Жанен, а в леґіонах була заведена французька дисципліна того суворого зразка, що зобов'язувала в французькому чужинецькому леґіоні.

Згідно домовлення на переговорах у Берестю, в Україну прибувають німецькі та австро-угорські війська й чехо-словацькі леґіони льояльно прощаються з країною, де вони виросли, організувалися та на довгу подорож до своєї батьківщини одержали вистачаючі запаси харчів, зброї, одягу, амуніції.

Ідея відходу чехо-словацького леґіону була та, що вони від'їжджають до Франції, щоб продовжувати боротьбу з німцями. Большевизуючі чинники глузували з них: куди ж ви, мовляв, їдете, та ж от тут німці вам на п'яти наступають? Але з лояльности до своєї прибраної батьківщини — України чехи не сміли поводитися ворожо до німців на Україні й тому поспішно їхали через Росію на Схід до Владивостока, щоб звідти відплисти до Франції.

Таку поважну збройну силу з 50000 вояків не хотіли мати біля себе близько й більшовики, тому влада РСФСР охоче вийшла назустріч чехам у їхніх бажаннях якнайскоріше дістатися до Владивостока, й ніде не робила їм жодних труднощів.

Так що вже в травні 1918 року чехи опанували всю залізницю від Пензи в корінній Московщині аж до самого Владивостока. Але не забуваймо, що чехо-словацькі леґіони — це частина французької армії, яка ще продовжувала війну з Німеччиною та її союзниками.

На території Росії то тут, то там повставали більші чи менші протибільшовицькі військові повстання з різними проводами в претенсіях перебрати владу від більшовиків. Щось таке відбувалося і в сусідстві довжелезної залізниці, яка була опанована чехами. Були демократичні сили з колишніми депутатами до Установчих Зборів від партії СР, які були сильні в районі Волги.

Були монархічні, праві кола, які мріяли привернути собі втрачене минуле. Великою хибою цих останніх сил було їхнє нетерпеливе привертання старих порядків, тому серед них панувала велика деморалізація. І якщо придивитися до них ближче, то вони й були головною причиною неуспіху протибільшовицької боротьби.

До того вмішалися міжнародні чинники, Антанта, яка помагала протибільшовицьким силам і проголосила гасло інтервенції в Совєтську Росію. Допомога Антанти людьми не була дуже вартісна, зате в противагу, матеріяльна поміч була велика. Але в гуках деморалізованих "білих" бійців і зброя була не зброєю.

Хоч політично відбувалася якась мов би консолідація всіх протибільшовицьких сил, бо всі погодилися на верховного правителя всієї Росії адмірала Колчака, який і урядував переважно в потягах вздовж довжелезної транссибірської залізниці, яка тільки й трималася тому, що була опанована чехословацькими леґіонами.

Так, чи не так, а чехо-словацькі леґіони, замість їзди на схід до Владивостока, були втягнені в протибільшовицьку війну, хоч їм усім найбільше хотілося дістатися до своєї батьківщини. Але ставши "французом" забудь, що ти чех. І дійсно чехи виконали героїчні подвиги, включно з тим, що здобули велике місто Казань, яке тоді вважалося останньою великою перешкодою в поході на Москву.

Совєтська влада обмежувалася до невеликої території корінної Московщини, бо з усіх сторін сунули на Москву як не чужинці, так свої домашні вороги. Та не був би геніяльним лідер совєтської держави Ленін, як би він не використав усіх можливостей пропаґанди, в першу чергу проти чехо-словацьких леґіонів, серед яких були численні соціялісти; їх поволі вдавалося деморалізувати та відтягували із лав дисциплінованого війська.

Помимо суворої заборони зближуватися з місцевим населенням, більшовикам вдалося переманити на свій бік декілька сот леґіонерів, не більше тисячі, хоч совєтська пропаґанда твердила, що в лавах Червоної армії перебувало до 10-12 тисяч чехів та словаків. В кожному разі вздовж довжелезної Транссибірської залізниці бувало багато сприятливих нагод для совєтських нападів на чехо-словацькі війська.

Вже після відходу від Казані серед чеських вояків були випадки непослуху, наслідком чого застрілився полковник Швець, герой здобуття Казані. Про нього накручено фільм — "Полковник Швець".

Тяжкі бої протягом двох років 1918-1920, ніби не за свою справу, бо хто із вояків буде розуміти високу політику, що за те, щоб здобути від всесильної Антанти згоду на ліквідацію Австро-Угорської монархії, чехо-словацьким леґіонам треба покласти численні жертви в далекому Сибіру.

При наближенні німецького фронту до Петроґраду російський золотий фонд, чи як його назвати, був перевезений до Казані.Там його передали під охорону чехо-словацьких леґіонів, як надійних вояків французької армії, а не своїм "білим" збройним силам. Увесь той скарб складався з 5213 дерев'яних скриньок з золотом в номінальній ціні 650 мільйонів карбованців, 16000 мішків з цінними паперами і грішми в ціні ніби 100 мільйонів карбованців; плятини в ціні 400 мільйонів. Все це оцінювано на 1 мільярд 150 мільйонів карбованців. Цінні папери і гроші тепер уже втратили свою вартість, але металі по теперішній ціні мали б коштувати коло двох мільярдів долярів.

Увесь цей скарб перебував у 28 вагонах і цей потяг завжди ішов слідом за потягом верховного правителя адмірала Колчака, завжди під охороною чеських вояків. Про цей скарб існують численні легенди, мов би його чехи переполовинили, коли дійшло до остаточного відходу чехо-словацьких леґіонів. Більшовики не робили їм спротиву. Дня 7 лютого 1920 року в Іркутську чехо-словаки передали представникам совєтської влади російський державний скарб. Із совєтського боку не доводилося зустрічати закидів щодо золотого скарбу.

А легенди про переполовинення чехами російського скарбу походять з того, що леґіонери вернулися додому, де їм виплачено платню за всі ті роки, що вони перебували в леґіонах. Крім того, вони мали першість на державні та публічні посади. Також по війні леґіонери, які перебули в побратимстві довгими роками, засновували по всій Чехо-Словаччині леґіонерські банки, видавництва, книгарні, ресторани та інші підприємства. А людська заздрість відразу ж: а звідки вони мають гроші ?Тому й почали творити легенди про російський державний скарб. Навіть існує література про той скарб; наприклад, американська книга Бріяна Ґарфілда п. н. "Колчаківське золото", 1973, 332 стор.

Коли ми коло Колчаківського золота, то мусимо згадати й долю самого Колчака. В умовах про вільний виїзд чехословацьких леґіонів з Сибіру стояла вимога видати більшовикам Колчака. Колчака видали, з місяць його тортурували на різних допитах, а потім 7 лютого 1920 року в Іркутську більшовики його розстріляли. Перед розстрілом він заховувався як і належиться великим людям, сміливо глянув у вічі смерти, бо відмовився, щоб йому зав'язували очі.
Питання: хто видав Колчака більшовикам? Відповідь: чехи! А чому Колчака не охороняли його власні "білі" вояки?

Якщо його охороняли чехи, то чи їх можна винувата за ту видачу? Не забуваймо, що чехи були частиною французької армії, якою командував французький генерал П'єр Жанен. Як командир, він ніс відповідальність за видачу Колчака, який був союзником Франції у роках 1914-1920. Це однак не була остання видача більшовикам, бо всім добре відомі події після 2-ої світової війни.




Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації