ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

пʼятниця, 8 січня 2021 р.

ЗБРОЙНІ СИЛИ УКРАЇНИ


Гаврило Гордієнко


Про збройні сили України в роках 1917-20 багато вже сказано й написано. Старші віком автори дещо позабували, а молодші голоси в цій справі багато й не знають, а роблять спільну їм усім помилку, сучасними очима дивляться й оцінюють події давно минулих літ. Тому не зайвим буде слово ще одного автора, який був трошки й співучасником, багато бачив, багато пам'ятає й дуже багато читав про наше минуле.

Тому, що читачі цих рядків — це переважно діти західних областей України, які трохи відрізняються своїми поглядами від братів із східніх областей України, то не зайвим буде пригадати, що до року 1917 українці Галичини були настільки національно свідомі, політично вироблені, організаційно охоплені, як дорослі так і молодь, що навіть уже мали свою українську військову формацію Українських Січових Стрільців. Хоч і в складі державної австрійської армії, але це було справжнє українське військо, яке мало на меті йти й визволяти Україну з московських кайданів. УСС були елітним військом і пізніше вже, після війни вони з своїх лав дали численних громадян на передових постах українського життя в Галичині.

Коли з 1918 року настав час порахунку з своїми польськими сусідами й побратимами з австрійської армії, вояки Української Галицької Армії (УГА) не завагалися ні на хвилину й поставилися до своїх вчорашніх побратимів, повторюю, до австрійської армії, як до ворогів, яких треба поборювати. Національно-державна свідомість їм так веліла!

В той самий час до революції 1917 року області східньої України заселювали люди, які свою національну ідентичність означували словами: "тутешні", "православні", "хахли" (це більшість), "малороси" (це міські та освічені), "українці" це переважаюча меншість, свідомі серед освічених). В цілому всі вони були "росіяни", а в противагу малоросам підкреслювали, що вони "общероси".

Крім того, на великих просторах Російської імперії був свого роду територіяльний патріотизм. Коли люди зустрічались поза вужчою своєю батьківщиною, відразу питали: "звідки"? Й горнулися один до одного полтавці, кияни, херсонці, чернігівці та одесити. Незалежно від етнічного походження (голос крови тоді ще не промовляв!), гуртувалися за принципом територіяльного походження. Таке було підґрунтя, на якому молоді діячі Української Революції мали будувати політичний організм, свою незалежну державу. Всі, майже без вийнятку, критичні голоси про невдачі Української Революції забувають про цей момент, про національну свідомість того матеріялу, який мав стати підмурівкою величезної будови, якою повинна була стати Українська Народна Республіка (УНР).

При перших національних українських революційних маніфестаціях, на які закликали та якими керували оті нечисленні, що вже тоді називали себе "українцями", повалили усі категорії свідомости українського народу, і ті "тутешні", й ті "православні", й "малороси", й "хахли", тільки "общероси" дещо стрималися. Всіх їх об'єднувала нововідкрита для них назва "українці", яка, залежно від попереднього стану їхньої свідомости, просякала їх душу глибше, чи лиш поверховно. Від того залежала щирість, вірність і відданість ідеалам відродження України та остаточний успіх у боротьбі за вільну Україну.

Росія перебувала у затяжній війні й не видно було кінця, щоб та війна закінчилася з успіхом. Війнами керують влади, не питаючись згоди населення. Як цивільне населення, так і військо ставляться негативно до війни. Для відданости вояків справам війни та послушности їх наказам військової влади існують параграфи різних примусів, за порушення яких наступають різні кари аж до смертної включно. З самого початку революції була скасована кара смерти. Про цей момент не вільно забувати, бо він відіграв рішаючу ролю в перебігу революційних подій.

Вплив його був і в Україні, яка ще перебувала в системі російської держави, російської адміністрації, російських параграфів, а також в сфері всеросійської пропаґанди. Коли який клич було подано в Петроґраді, то він так само мав відгук і в Києві та по всій Україні. Такий вплив Петроґраду не міг перебороти жодний Київ! Про це також не вільно забувати.

Коли творці Української Революції, хоч і частково, думали державними категоріями, то вони не сміли не звернути уваги, що для творення нашої української держави потрібне своє українське військо. Але українці у військовому віці перебували в лавах російського війська й треба було їх звідти забрати. Тому й почалася здійснювати ідея "українізації" війська, себто в лавах російського війська почали гуртуватися вояки-українці, на початку під претекстом цілком невинним — "земляцтва", яке раніше плекали студенти з різних губерній України у високих школах Росії.

Хоч принцип "земляцтва" мов би й невинний, але його не могли переочити росіяни й "общероси" та не без того, що й деякі "малороси". І почався шум по всій імперії: "зачєм нам отдєляться?" Не дурні були, знали до чого воно веде оте "отдєлєніє", ота "українізація".

І почали виносити на денне світло різні моменти вояцького побратимства: "Та ж нас спільна воша в окопах їла, не робила різниці, — чи русскій, чи українець!" "Та ж ми їли із спільного "котелка"! Отой "котелок" був винятково сильним аргументом проти "українізації" війська. В російській армії "котелок" був винятково великим і призначено його було не для одного вояка, а на три-чотири, з якого разом їли, як бувало й дома, з одної миски. Не без того було, що це зближувало вояків як людей, незалежно від їхнього етнічного походження. Спільна небезпека від ворога, спільна "воша", спільний "котелок", спільні успіхи й невдачі гуртували вояків, творилося побратимство, а це, за словами Леоніда Мосендза, "більш, ніж брат"! Оте українсько-російське побратимство і було ворогом число один в справі використання "українізованого" війська в обороні України перед московською навалою.

При "українізації" війська — в нього вояки пішли масово та ще може десятки свідомої української молоді, а решта була "з задньою думкою", що, мовляв, Україна не оголошувала війни Німеччині, то в лавах "українізованого" війська може й не доведеться їхати на фронт. Думка слушна й згідна з філософією простого нашого сільського мудрагеля, за яким пішли й інші його "земляки". Маючи оту згадану "задню думку", повалили в "українізоване" військо й "земляки" з Полтавщини, Катеринославщини та всіх тих українських губерній, які мали входити в склад української держави. При такому ідейному наставленні "українізованого" війська, від нього не можна було сподіватися такої боєвої здатности, яку виявили вояки УГА проти поляків. Цей момент сучасні критики якраз і забувають, а треба звернути увагу на людську психологію. Спокусливі революційні гасла, особливо про наболіле земельне питання, доходили до сердець не тільки вояків російської армії, але й нашої "українізованої" армії.

Теперішнє фаворизування окремих "українізованих" частин, як напр., корпус генерала Павла Скоропадського, не має жодних підстав, бо всі впливи, які мали місце на території України, були так само сильні й над вояками генерала Скоропадського.

Щоб привернути увагу читача до назви "українізоване" військо, я його стало тримаю в лапках, бо це ще не українське військо. Щось подібне на "посріблений" і справді срібний посуд. Чи те "українство" лиш легенька полуда на поверхні, чи це вже справжня свідомість українська?

З того всього ентузіязму в перших місяцях Української Революції справжніми українцями залишилися вояки й старшини Української Армії, які й понесли на своїх плечах увесь тягар боротьби за УНР до 1921 року.

Молоді критики Української Революції закидають — чому українські урядові чинники не послали на оборону України проти московського напасника "українізовані" війська, яких у Києві було підостатком?!

Якщо б я хотів закидати що-небудь українській владі, то тільки — чому вона скоріше не розігнала "українізовані" полки з Києва? Бо це ж не було військо. Вже при першій спробі вжити те "українізоване" військо в боротьбі проти російської влади в Києві, воно проголосило "невтралітет". Це щось подібне до братання між ворожими вояками на фронті світової війни.

Тому, коли по всій Росії було проголошено демобілізацію, то така мусіла відбутися й у Києві і взагалі в Україні, бо то було ще всеросійське військо й підлягало воно всеросійським впливам, хоч у Києві вже й була проголошена УНР.

Інша річ, коли російська совєтська влада прискорено почала творити червоне військо (спочатку червону гвардію), їхнє наставлення було більш агресивне, бо вони мусіли йти й здобувати хліб, бо їхнім родинам загрожував голод. Це було зрозуміле звичайним воякам, а вже влада дбала про те, щоб привернути "сепаратистів" назад у лоно імперії.

Наша українська частина Великої Революції тим не переймалася, бо вояк з демобілізованого війська, чи загально російського, чи з "українізованого" повернувся в рідне село й щойно потрапив туди, де було їсти й пити та ще й "від пуза". Він не мав і не міг мати почуття аґресивности, щоб іти проти проклятої Москви, щоб боронити кордони молодої Української Народної Республіки, в нього не було ще стільки національної свідомости. А в молодої української влади не було психічної підготовки, щоб бути владою, надто довго ми були поневолені. Кара смерти ще не була відновлена й офіційно вона, мабуть, ніколи не була відновлена, тільки большевики масовими розстрілами фактично її привернули. Тому українська влада, не мавши сили примусу для оборони молодої республіки, послала молодих хлопців та тих з вояків, які належали до революційної еліти.



Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації