В НОВИХ МІХАХ — СТАРЕ ВИНО

В. Ґоцький

Паризька "Культура" багато своїх сторінок присвячує українській проблематиці і старається підходити до тих справ об'єктивно. Під тим оглядом належить до "білих круків" і за це належить їй з нашої сторони й признання і симпатія. Бо в понурій дійсності просяклій шовінізмом, заґлобівським імперіялізмом та принижуванням своїх поневільних сусідів й потенційних союзників — виступи авторів "Культури" вносять трохи свіжого вітру у нашу задушливу атмосферу взаємних обвинувачень, дорікань та часто зовсім безглуздих обвинувачень.

Знаменним і цікавим є виступ на сторінках "Культури" автора з краю, що підписався "Р.З." Його помічення поміщені у 5/78 "Культури" під наголовком "Взаємини польсько-українські насвітлені з Краю" є наскрізь позитивні, збуджуючі віру в протверезіння наших сусідів, коли мова про наші сучасні можливості та уклад відносин у майбутньому, але лише до хвилини, доки він обмежується до теоретичних роздумувань. Коли ж торкається справ поточних, справ, які нині стоять на порядку дня у сучасній Людовій Польщі — то авторові далеко й до об'єктивізму й до доброї волі зрозуміти глибину проблеми українсько-польської дійсности в Польщі.

Пан Р.З. ставить нам перед очі "Деклярацію в справі українській", зложену на сторінках паризької "Культури" польськими контрагентами. Українська сторона цю деклярацію прийняла прихильно, як чергову спробу наладнати шляхи для обопільного порозуміння, для спільного добра. Висунула певні застереження до деяких формуловок, але в засаді прийняла її як вияв доброї волі, як крок до порозуміння.

Але похваливши цю "Деклярацію" як зразок доброї волі, назвавши її передумовою для взаємодовір"я, пише далі таке: "Браття Українці хай не ображаються, коли їм скажу, що замало з їх сторони є намагання бути об'єктивними (принайменше так відчуваємо в краю, і то ті, які є приятелями українського народу й бажали б для нього як і для свого народу всякого добра). Нажаль, часами читаємо речі, які не є згідні з правдою, отже кривдячі польську суспільність, що зовсім не будує мостів, але нищить ті, які існують..."

І як приклад наводить деякі місця з "Голосу Українців з Польщі", який містить деякі зформулювання, на думку автора, незгідні з дійсністю, які приносять шкоду обом народам.

Автор цитує 5 засадничих проблем, які, на його думку, є невірно зформульовані. Це:

1.  Насильна асиміляція і переселенча акція.
2.  Дискримінація.
3.  Нищення церков при допомозі польського клиру.
4.  Заборона фестивалів на українських теренах.
5.  Польський шовінізм, що проявляє себе у продукції книг, наукових праць та фільмів.

Застерігаюсь, що не диспоную ані документами, ані річевими доказами з місць, але цікавлюся подіями та розвитком взаємин між українською меншістю а Польським Урядом, Церквою та суспільством у сучасній Польщі. Тому в полеміку з автором мені важко вступати. Але, в ім'я взаємного зрозуміння, як основи для порозуміння, шановному авторові хочу піддати під розвагу деякі думки, в зв'язку із ним висуненими застереженнями. Не виключаю, що автори "Голосу Українців з Польщі" в деяких моментах могли бути надто суб'єктивні, що зрештою зовсім зрозуміле, як з уваги на ситуацію "меншини", так і на наш історичний досвід у наших взаємовідносинах.

Насильна асиміляція та переселення

Тому, що в цьому заголовку є пов'язані дві окремі справи, то я відповім на кожну з них окремо.

Зачнім від переселення. Різниця між переселенням українців зразу до УССР а згодом до Західньої Польщі, на "Зємє Одзискане" полягає в тому, що поляки розсипані по цілому СРСР мали нагоду вернутися до своєї Батьківщини, що теж робили на добровільній базі. Українців виселювано із їх прадідної оселі у невідоме, чи радше надто добре відоме, в СРСР, або на північно-західні окраїни Польщі, далеко від Батьківщини, де вони родились, де могили їх предків. І їх переселення в теорії "на добровільній базі" в дійсності було насильним, при допомозі польського війська, під надглядом чиновників НКВД. Отже поляки вертались до своєї Батьківщини, часом із здавна засиджених місць, але вертались добровільно. Українців переселювано з їх батьківських місць насильно, брутально з певною укритою ціллю політичного характеру. Тією укритою ціллю переселення на Зємє Одзискане, було очищення з українського елементу т. зв. Закерзоння (Підляшшя, Холмщина, Посяння та Лемківщина), отже теренів від віків замешкалих українцями-русичами а постепенно колонізованих польським елементом. Останнім цвяхом у тій акції є нищення культурних пам'яток сакрального мистецтва й останньо — майже цілковита зміна назв місцевостей, які своїм звучанням вказували на їх походження (Монітор з 22. 9. 1977).

Терени, опущені українською людністю в більшості стоять пустарями, бо насаджені осадники-поляки з різних причин покинули нові осади. То чому ж українцям, переселеним після закінчення "очищування тих теренів" не дозволено повернутись на їх дідівщину? Бо в пляні Людової Польщі було чимскоріше цих розсипаних між польським морем {не більше чим 10% на один повіт) засимілювати. Це ми називаємо насильною асиміляцією, або мирним "геноцидом".

На ці теми література та документація є такі обильні й то в більшості подані польськими дослідниками (І. Блюм, Ґ. Лукасєвіч, Р. Тожецкі та інші), що пришити їм односторонність хіба трудно.

Дискримінація

Поляки, що верталися з СРСР до Польщі, поселювались на понімецьких господарствах, які були придатні до вжитку. Українців кинено на ті осади, які були цілковито знищені або в найкращому випадку на 50% понищені. Майже жодних кредитів не приділено. (Ґ. Лукасєвіч — "Акція Вісла".) Від перших днів переселення їх позбавлено духової опіки, без церкви та
своєї школи.

Українців шикановано за мову, за звичаї, за одяг та спосіб життя. Коли поляки могли свобідно вибирати собі місце замешкання чи праці, то переселенці українці були всього того позбавлені. Доперва в 1956 р., отже десять років після закінчення війни, їм дозволено організуватися. Але стероризовані, — боялись власної тіні, тому навіть урядом визнаного УСКТ — (Українське Суспільно-Культурне Товариство)  боялись.

Офіційна статистика нараховує в Польщі 300,000 українців — це є 1% всього населення. У 1970 році на культурні потреби приділено з державних фондів 1552 міль. зл. Пропорційно УСКТ, як репрезентант української меншини повинен би отримати около 15 міл., а на практиці отримав лише 1,500 000 зл. У висліді УСКТ не має змоги видати книжки, ані подбати про інструкторів для культурної роботи, ані зорганізувати театру для обслуги своїх людей. У висліді молодь спрагнена культурної розваги, примушена чимраз дальше віддалятися від свого середовища, розпливатись у чужому. Це один із засобів дискримінації а з другої — приспішення процесу асиміляції.

В Перемишлі сьогодні живе около 3 500 українців. А де українська школа? А де українська церква?

Українці в Польщі це не пришельці, але автохтони прилучених земель міжнародніми договорами до Польщі. Вони ж в такій самій мірі партиципують у відбудові та розбудові Польщі, як і поляки та платять такі самі податки.

Нищення церков часто при допомозі польського клеру

Нотуємо відомості з "Дзєнніка Чікаґовського" за 1972 р. у статті "Косьцьоли ґреко-католіцкє в Польсце". "Цих 300 000 греко-католиків не мають ні свого єпископа, ні церковної адміністрації. Вони не мають теж своїх церков, хоча на території Польщі остало 454 колишніх греко-католицьких церков. На Лемківщині 73, в Любачівщині 62 та в Перемищині 319. З тих 454 церков, 195 передано полякам, 27 православним, 3 для спільного вжитку католиків та православних, а решта 229 є під безпосереднім зарядом держави. З тих 229 церков, 10 замінено на магазини, 1 передано під опіку як історичну пам'ятку. Інші розбирається, нищиться без догляду, а радше "під доглядом".

Українську єпископську катедру в Перемишлі передано оо. кармелітам. Вони почали випродувати устаткування і доперва на інтервенцію покійного о. В. Гриника (греко-католицький священик в Польщі) у різних властей, йому вдалося дещо з устаткування тієї катедри зберегти. Решта пропала, розпродана в приватні руки, тільки збереглися архіви в "Музеум Зємі Пшемискєй". Тепер оо. кармеліти розбирають цінний Іконостас, Човен-проповідницю і статуї східних святих при входових сходах. На численні інтервенції священика та вірних була відповідь, що Іконостас з'їли черви, статуї грозять заваленням а проповідниця потребує модернізації..."

"В більшості церков переданих для вжитку полякам, знищено ікони, іконостаси, часто історичної та музейної вартости. Лише невелика частина, головно з Лемківщини, збереглася у Сяніцькому скансені..."

"Коли люди приловили вандала, який нищив старовинну церковцю, то місцева влада ні в одному випадку не покарала такого вандала." То чи ми не маємо повного права казати отверто про свідоме нищення українських пам'яток?

Не маючи під рукою конкретних даних, про безпосередню участь польського клиру у вандальському нищенні греко-католицьких церков та шикануванні оставших при житті греко-католицьких священиків, такого твердження не робимо. Але чи мовчанка католицького клиру в обличчі нищення греко-католицьких церков як урядовими так і приватними чинниками не є теж каригідною?

Заборона музичних фестивалів на українських теренах

В теорії нема поділу на два відлами української меншости в Польщі, але на практиці такий поділ існує. Українці на Зємях Одзисканих можуть плекати свою культуру, бо скоріше чи пізніше, вони розпливуться у польському середовищі. Отже на них не варто звертати уваги. Зате українці, які правно і безправно зуміли залишитись чи повернути на свою'батьківщину, тобто, на терени, з яких в роках 1945-48 їх виселювано примусово, таких прав не мають, а коли десь й мають, то в дуже обмеженій формі. Тому фестиваль пісні, який мав відбутися в Сяноці — заборонено. Тому такого фестивалю не дозволяється ані в Люблині чи Холмі, ані в Перемишлі. Бо сам цей факт міг би скріпити на дусі тих національно дискримінованих залишенців. Зрештою всі ці фестивалі є призначені в меншій мірі для українців, щоб зміцнити їх культурні аспірації, а радше для розваги польського середовища і тому їх влаштовується в Ліґніци, Кошаліні чи Варшаві, де лише незначна кількість українських переселенців може прибути.

Ось уривок з меморіялу Правління УСКТ у Вроцлаві із 1972 року до різних урядових чинників Людової Польщі. " ...Фестивалі української пісні обдумано не відбуваються по осередках скупчення нашої меншини, але здалека від тих скупчень щоб українському населенню унеможливити взяти масову участь в них......Отже йдеться про те, щоби відтягти українське населення, зокрема сільське, від можливості користати з надбань української культури та задовольнити культурні потреби в рідній мові, щоби в такий спосіб приспішити процес примусової денаціоналізації українців..."

Дальше в тому ж меморіялі пишеться ще... "тих діячів, які піднимали питання забезпечення від знищення українських архітектурних пам'яток, усувається (на домагання урядових чинників) від праці в УСКТ а то й переслідується (подано цілий ряд прикладів)..."

Польський шовінізм

Ось уривок з протесту Горлицького Правління УСКТ до уряду з 1971 року. В тому протесті згадується, що протест, зложений українцями, учасниками протигітлерівського резистансу, з 2. 11. 68., про обмежені права української меншости в Польщі, підписані не отримали досі відповіді, ані їх постуляти не були взяті до уваги. В новому протесті (1971) говориться таке: "...з поміж усіх меншостей в Польщі, українці є найбільш упосліджені, бо не мають змоги розвивати свою культуру, народні традиції та плекати рідну мову. Акцією "Вісла" українців так розпорошено, а дискримінаційною політикою так пригноблено, що не мають змоги творити своїх громад чи культурних осередків. По таборах та у злиднях вони втратили здоров'я та зазнали стільки переслідувань, що їх тепер не відробити... Акція "Вісла" була на те, щоби створити умовини для найскорішої денаціоналізації українського елементу в Польщі. Про це свідчить продумане розпорошення та консеквентно ведена акція дискримінації українців... Підчас акції "Вісла" знищено всі українські як приватні так публичні бібліотеки... До карного табору в Явожні попадали не лише мужчини але теж жінки та діти, яких багато загинуло там. До табору попадали за посідання української книжки, портрету Тараса Шевченка в хаті чи навіть вишиваної сорочки..."

Далі у тому протесті пишеться про плянове й безпощадне нищення всього, що мало характер український, що мало зв'язок з українським культурним чи релігійним життям. Знищенню підпадали не лише живі свідки минулого, але теж історичні пам'ятки, як старовинні каплиці, придорожні хрести, нагробні хрести на яких збивано українські написи (Перемишль, Варшава). В тій акції немалу ролю відограло шовіністично наставлене польське священство..."

Згадується теж про цілковите зліквідування навчання української мови на терені Лемківщини, хоча таке навчання було загарантоване урядом. Урядова ухвала одне — а життєва практика друге. А причина, — раз це політична вимога, то знов шовінізм низових чинників.

***

Стільки коротко й побіжно лише на заміти пана Р.З., що "Голос Українців з Польщі" оперує неправдивими даними. Може вони в детайлях не зовсім правдиві, але по суті, ми впевнені, що за ними криється океан всяких недосказаних шикан, та переслідувань. Просимо зважити, що цитовані мною уривки з Меморіялу Вроцлавського Правління УСКТ та Горлицького Правління УСКТ були висунені людьми активно співпрацюючи з урядом Л. П., або колишніми учасниками боротьби проти гітлерівців, отже людьми, які мають певне право почувати себе рівнорядними в Л.П. і які таки мають деякі привілеї, яких позбавлені загально решта українців.

Ми не дивуємось, що автор Р.З. не знає дійсности з автопсії, бо щоб ту дійсність пізнати треба самому знайтися в такому положенні, як це є з нашими братами у сучасній Польщі. Ми знаємо, що багато німців до нині не вірять у існування таборів смерти, у експерименти на живих людях, у рабунки, організовані урядом на окупованих теренах всяких мистецьких й дорогоцінних скарбів. Але незнання — не дає підстави перечити наочним свідкам, які на власній шкірі все це перенесли. Вони можуть бути перечулені, упереджені — але закидати безпідставність їх твердженням — це таки нечесність.

Зі слів автора виходить, що він із старшого покоління, яке ще добре пам'ятає всякі політичні махінації з-перед війни на відтинку польсько-українського порозуміння. В одному місці він пише таке: "Саме звучання "терени українскє" пригадує ситуацію міжвоєнну, коли то певні кола українців, не дивлячись на наслідки, в ім'я засади "все або нічого", робили що в їх силах, щоби той спільний дім, яким була польська держава, — знищити".

Тут і вилізло шило з мішка. Нові міхи, якими є позитивна в засаді постава до українців та до їх змагань і права на власну державність, наповнилися старим вином, яке унеможливлює нам, українцям, мати яке-небудь довір'я до поляків, що уважають себе приятелями українців.

Бо чи автор допису не здає собі справи із двох засадничих речей. Національні терени не можуть бути комусь накинені силою, вони є природні. Бо чи можна лемків, холмщаків чи підляшан уважати поляками? Чи хоч би неавтохтонами? Отже, яким чудом терени їх прадідного замешкання, а тепер насильно "очищені" новим окупантом, можна перестати називати їх властивою назвою? Це є частина української території, історично, демографічно й політично, без огляду чи Москва відступила їх Польщі чи ні. До кого ці терени будуть належати — це питання майбутнього й до нашої теми не входить. А друге, як можна писати нині про такий нонсенс як спільний дім, та ще, що деякі українські кола старалися його завалити?

Коли до нашої хати приходить наїзник і рядиться як сам хоче, потім коли ми хочемо того непрошеного гостя із своєї хати позбутися, закидати нам, що ми валимо наш спільний дім. Польща для нас, українців (галичан та волинян), ніколи не була спільним домом. На Західніх Українських Землях ні Мадярщина ні Австрія ані Польща не були для нас "співмешканцями" але завжди окупантами проти нашої волі. Отже про який спільний дім може бути мова?

Або ще й таке дрібне але польською стороною пильно плекане вмовлювання, що ми були максималістами, "або все, або нічого". На якій підставі? Чи ми сягали по Краків або Сандомір? Хоча там теж є наші культурні сліди. Чому оборона самого права на своє право на своїй споконвіку рідній землі, називати максимою "або все або нічого"? Та ж нам здається, що це природне право кожної людини бути собою і мати свою батьківщину. Природну, а не політиками накинену, чи сильними визначену.

Прийшли на наші землі поляки, прийшли жиди, прийшли вірмени. Ані жиди ані вірмени не накидали нам своєї волі, а поляки "правем і нєправем" рядилися правом сильнішого, а всякий прояв спротиву називали "бунтом". Так і донині остало. АК (Армія Крайова) то регулярна армія визволєнча, а УПА то банди рабусів! І як в такій обстановці можна говорити про довір'я?

Автор дає нам одну спасенну пораду. "...Уважаю, що в інтересі не лише Поляків але й Українців лежить поставити справу в дусі лояльности до границь тимчасово сателітної держави Польської... Тоді Поляки перестануть лякатися Українців..."

На мою думку в цьому зформульованні криється два обличчя. Одне каже, що коли ми, українці, зречемося принципово своїх прав до своєї землі в Польщі, то можемо числити на їхню допомогу й прихильність. А друге грозить, що саме отверте називання речей по імені, "українські терени прилучені до Польщі" грозить консеквенціями для тих, що сміють називати речі по імені.

Далі автор підсвідомо називає сучасну Польщу теж — "спільним домом", так як називав міжвоєнну Польщу спільним домом. Який це спільний дім, коли мені не вільно молитися, як я хочу, коли мені не можна розмовляти мовою моїх батьків, бо за це мене й моїх дітей будуть переслідувати. Який це спільний дім, де один має всі права, а другий позбавлений тих прав. Як шляхетська Польща так міжвоєнна так і сучасна — стремить, щоб з нас зробити "генте рутенус націоне польонус" та ще тим величається. Але на експорт висувається право на незалежність, на державну самостійність, на допомогу українцям — але це в теорії, а практика, як згадано вище і чого сам автор Р.З. не соромиться так образово висказати. "Старе вино, лише в нові міхи влите".