ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

середа, 9 січня 2019 р.

ЗАКАРПАТСЬКА УКРАЇНА


Василь Задоянний


Рік 1939 увійде у світову історію, як рік великого перелому, як початок страшних і грізних подій, що буревієм перенеслися над цивілізованим світом. Першого вересня того року почався, на широкому фронті від Карпат аж до Балтику, наступ могутніх оцанцерованих, озброєних новітьною зброєю армій Німеччини проти тієї держави, що перша рішила не підпорядкуватися диктатам войовничого націонал-соціялізму. Але перші стріли гарматні і рушничні пролунали і перша кров озброєних вояків пролилася ще в березні цього знаменного і зловіщого в історії людства року і не на польсько-німецькому кордоні, лише на тій землі, що від віків була заселена українським народом і що від віків була відірвана, відділена чужими кордонами від решти української етнографічної території.

Глухі рокотання, що віщували прийдешню бурю, чутно було вже від кількох років. Від кількох років поверсальський порядок, що його установили держави-переможці у першій світовій війні, тріщав і давав розщелини під напором дотепер переможеної, дотепер ослабленої Німеччини, де при владі стала група безпринципних, але сміливих амбіціонерів на чолі зі своїм фанатичним фюрером.

Навесні 1938 року приходить до першої зміни політичної мапи Европи приєднанням Австрії до Німеччини. У вересні цього року жертвою німецького імперіялізму падає Чехо-Словацька Республіка, що глибоким півостровом врізалася в територію Райху (третьої імперії) німецького народу. Складовою частиною Чехо-Словаччини, як "Підкарпатсько-руський край" був від року 1919 і той клаптик української території, що ми його називаємо Закарпатською Україною. Але сама назва "Закарпатська" свідчить про її географічне положення — за Карпатами, за тими високими горами, що являють нібито західню природню межу української етнографічної території.

Там, де Чорногора сумно          Там, де Біла Тиса шумно
Угрів край вітає,                       Чорну доганяє...

Цими словами поета окреслюється те граничне положення Закарпаття, що наклало тавро на цілу його багатовікову історію.

Кілька сот років тому один з волинських князів, Коріятович, вивів з плодючих чорноземів Волині невелику горстку українського народу за Карпати і оселив її на цих землях, що дісталися йому як приватна власність. І власне з того часу Закарпаття підпадає під чужу зверхність — мадярську. Напротязі віків ця зверхність міняється — Семигород, Австрія і знов Мадярщина, як складова частина імперії Габсбурґів.

Убоге і темне населення Закарпаття. Подвійний гніт — національний і соціяльний придушує його. Втратило Закарпаття свої вищі верстви, цілу свою інтеліґенцію, навіть сільську, які дорешти змадяризувалися. В руках чужого національного елементу опинилася ціла торгівля і промисл.

Край назагал бідний, природні багатства, крім лісів, ще мало досліджені і ще менш використані.

Національна свідомість українського населення стояла на найнижчому щаблі, вона ще більше затуманювалася настроями московськими, почасти природніми, як вияв надій на велику і могутню, хоч і далеку, слов'янську державу, почасти штучними, викликаними свідомою політикою, скерованою на ослаблення наддунайської монархії, політикою, що її нитки тягнулися ген до Москви і Петербурґу.

У війні 1914-18 рр. на Закарпатті стаціонують Українські Січові Стрільці. Їх перебування не проходить без впливу на національне усвідомлення закарпатських українців. І коли в р. 1918 приходить розвал Австро-Угорщини, український національний рух настільки зростає в силі, що вже в січні 1919 р. делегати з цілого Закарпаття, зібравшися в Хусті, проклямують приєднання до України. Але невдача українських визвольних змагань вирішила долю і Закарпатської України. Після трьохмісячного перебування в складі збольшевизованої Мадярщини, Закарпаття підпадає під чеську зверхність. Відбувається це на підставі умови про автономію, яку підписали американська еміґрація з Закарпаття разом з чеською еміґрацією і на підставі ухвал Народніх Рад — Пряшівської, Ужгородської, Хустівської. Умови цієї — про автономію — Чехословацька Республіка так і не дотримала, а напротязі тих 30 років, що Закарпаття було в її складі, чехи провадили політику, подібну до політики мадярської. Замість урядництва мадярського — являються урядовці-чехи. Прага роглядає Закарпаття (офіційна назва "Подкарпато-руский край") як терен своєї експансії — культурної і господарської. Проте демократична конституція Чехо-Словацької Республіки дає можливість національним українським складом продовжувати свою роботу, не дивлячися на всі несприятливі обставини.

Але й москвофільство не здає своєї позиції, воно має підтримку у чехів, яких симпатії до Росії датуються вже віддавна; в дивний спосіб москвофільство поєднується з мадярофільством, бо москвофіли вербуються переважно з мадяронів, які займають, розуміється потаємно, ворожу до чеської державности позицію. Москвофільство піддержується численною російською еміґрацією, що знайшла собі осідок в Чехо-Словацькій Республіці. З другого боку українська еміґрація, сотки тих студентів, які покінчили високі школи в Чехії, тягнуться на Закарпаття, ідуть на вчительські посади в глухі закарпатські села, несучи в маси національну освіту і національне усвідомлення. А на цьому шляху, шляху національного розвитку, національного піднесенння стоїть багато перешкод. Чехи виразно не сприяли українському рухові, чеські закони запроваджують страшну плутанину у мовних взаємовідносинах в шкільництві: допущено до уживання три мови — російську, українську під назвою "рушична" і т. зв. "язичіє", — місцевий діялект, подібний до говору лемків чи гуцулів.

Але життьова правда — за національним українським рухом. Не дивлячися на все, він поволі розростається, заявляється національно свідома інтеліґенція. В 1934 році організується т. зв. "Народовецький Союз", що охоплює найрізноманітніші прошарки українського суспільства: селян, робітників, вчителів, студентів. Під тиском української національної свідомости, що все зростає, завалюються різні москвофільські інституції, як газета "Русская Земля", "Карпато-русскій театр", "Общество Духновича".

Перед у національній праці веде молодь і сільська інтеліґенція. І в цій стадії дрібних діл, дрібних перемог, дрібних поразок, приходить 1938 рік, рік тяжкого іспиту, коли перед народом Закарпаття і його провідними верствами постали нові проблеми, проблеми широкі і далекосяглі. До цього часу Закарпатська Україна була об'єктом в руках однієї невеликої
слов'янської держави, центральної Европи. В році 1938 Закарпаття стає об'єктом гострої уваги кількох сусідніх держав, виявляє зацікавлення нею і та потуга, що за останній час набрала панівного значіння в середній Европі — Націонал-Соціялістична Німеччина.

Мюнхенська конференція, що відбулася в вересні 1938 р., давала Німеччині фактично вільну руку в цій частині середньої Европи. Від Чехо-Словацької Республіки Німеччина забирає судетські області на заході, півночі і півдні властивої Чехії. За мовчазною згодою Німеччини Польща приєднує Заольже.

Під тиском цих ударів ззовні в Чехо-Словаччині приходить до поважних внутрішніх змін: Словаччина і Закарпаття одержують нарешті давно обіцяну автономію.

Прем'єром першого автономного уряду Карпатської України (така нова назва Закарпаття), празький уряд призначив москвофіла і мадярона Бродія, але до складу цього уряду входять і свідомі українські патріоти і в першу чергу на міністра суспільної опіки о. Августин Волошин, старий український діяч на освітній ниві, сеньйор українського національного руху, користувався загальною пошаною і визнанням. Юлій Ревай, міністер шляхів, С. Бачинський, міністер внутрішніх справ. Зорганізована всенародна політична організація — Перша Українська Центральна Народна Рада видає 10 жовтня Універсал, яким підкреслюється велика вага історичного моменту.

Але перший прем'єр автономної республіки Бродій провадить подвійну гру: ставленник чехів, він тягне до Мадярщини, яка в цей час приймає теж загрозливу поставу до Чехословацької Республіки: в Будапешті не забули, що і Словаччина і Закарпаття були до 1919 року мадярськими провінціями, південні повіти цих країн — це території з мішаним населенням, що там багато мадярів — змадяризованих слов'ян. В Празі бачуть, що на Бродія покладатися не можна і вже з мусу звертаються до провідника українського національного руху о. Волошина з дорученням сформувати уряд.

Дня 26 жовтня 1938 року — знаменна дата в історії Закарпатської України. Це дата, коли уряд Волошина перебрав, коли, хоча і з обмеженими повновластями, на цьому закутку України постав національний український уряд.

Але хмари над молодою українською республікою згущаються. Вже за тиждень у Відні відбувається  конференція зацікавлених держав (Мадярщина, Чехія, Словаччина, Карпатська Україна) з участю Німеччини і Італії. Ухвалою цієї конференції, що відома під назвою Віденського арбітражу, Карпатській Україні присуджено віддати Мадярщині 3 міста: Ужгород, Мукачів і Берегово, разом з південно-західніми окраїнами Закарпаття. Це найбільші міста Карпатської України, до того Ужгород її прадавня столиця, це найбагатші низинні околиці цієї бідної підгірської країни. Відбувається спішна евакуація уряду, урядових і громадських установ, централь кооператив і української інтеліґенції. Столиця переноситься до Хусту, невеликого з 30.000 мешканців, міста на півдні, при самому мадярському кордоні.

Віденський арбітраж був першим грізним мементо, першим сигналом, що звістував ставлення Німеччини до української справи. Бо фактично господарем в цій частині Европи була тоді Німеччина; без її волі нічого не могло тут статися. І коли молодій, автономній українській республіці забрана була її прадавня територія, забрані були терени, що були основою її господарчого добробуту, ставало ясним, що політика націонал-соціялістичної Німеччини іде не по лінії українських інтересів.

Проте уряд Карпатської України не хилить голови під цими ударами долі. Жвава діяльність розпочинається по всіх ділянках державного життя. Розбудовується адміністрація, шкільництво. Організується на добровільних підставах "Січ", як власне військо. Бо формально охорона кордонів залишається в руках федерального уряду, в руках Праги і генерал Прхала, що призначений уповноваженим празького уряду в уряді Карпатської України і її міністром внутрішніх справ, командує чеськими військами.

Але міжнародна ситуація залишається непевною, тривожною. Навколо молодої автономної держави, що по 20 роках намагається відродити традиції української державности, збираються грозові хмари. Хуст стає центром міжнародної уваги. З різних столиць різних держав тягнуться сюди нитки різних відносин, в більшості ворожих, в ліпшому випадку байдуже цікавих. Прага чує себе залишеною усіма дотеперішними союзниками, нервується, не вірить українському урядові, якому вона примушена була з чужої волі передати частина своїх прав. Будапешт тільки й чекає на той момент, коли йому вільно буде повернути свою давню провінцію під свою зверхність. Варшава занепокоєна з'явленням української іреденти тут же, під боком непевної ворожої Галичини, кидається гасло спільного кордону з Мадярщиною, що буцім то має стати заборолом перед небезпекою дальшої німецької експансії. Москві теж не до вподоби успіхи української національної ідеї: закарпатським комуністам дається наказ заняти до уряду Волошина ворожу позицію, а з уст найвищого достойника СССР падають, з приводу соборницьких заяв уряду Карпатської України глумливі слова про "козявку, що хоче приєднати до себе слона"; Париж і Лондон занепокоєно придивляються до того, як в середній Европі неподільно хазяйнує Гітлер, що, вже не питаючи їх, вирішує про кордони їх дотеперішнього союзника. Залишається Берлін. Але звідси не падає ані одно слово, в численних промовах історичного фюрера не можна знайти ані одної фрази, щоб давала підстави на якісь надії. Натомість, дрібні аґенти Берліна, різні консулі і урядовці Гештапо, що крутяться в Хусті, ніби дають надії, нібито натякають, що Німеччина і тільки Німеччина розв'яже українську проблему в цілому, від Карпат аж по Дон; що Закарпаття — це тільки етап до дальшої перебудови світу на нових підставах.

Вже пізніше, вже після тієї трагедії, що розігралася по верховинах і долинах Закарпаття, можна було чути голоси, що Уряд Карпатської України покладав за великі надії на Німеччину. Не цілком це вірно і не цілком слушний закид. По-перше, з Німеччиною тоді доводилося рахуватися, як з тією силою, яка мала вільну руку на цих теренах. Так, принаймні, цілий світ розумів Мюнхенську догоду. Подруге, ці надії, як що й були виявилися лише в тій телеграмі, яку післав Волошин до Гітлера, коли на Закарпаття почала посуватися мадярська армія. Але ж до кого мав звернутися президент Карпатської України, коли було відомо, що тільки Гітлер, якби захотів, міг зупинити цей наступ.

І приходить березень 1939. Німецькі війська, на вимушене запрошення президента Федеративної Республіки Чехів, Словаків і Карпато-Українців вступають до Праги. Чехія перестає існувати, як самостійна держава, твориться Протекторат Богемії і Моравії. Федерація розпадається. Голова словацького уряду звертається з телеграмою до Гітлера з проханням приняти незалежну словацьку республіку під його високий захист і Гітлер негайно відповідає згодою. З подібною ж пропозицією звертається і Волошин, але його телеграма залишається без відповіді.

А тимчасом 15 березня в Хусті збирається Законодавчий Сойм Карпатської України і на урочистому засіданні проголошує Вільну Суверенну Карпатську Українську Республіку. Нововибраний президент о. Августин Волошин відкриває це засідання такими словами: "Всемогучий дозволив нам, найменшій галузі Українського Народу взяти свою долю у свої власні руки. Вірю, що з Божою поміччю наш перший Законодавчий Сойм, однозгідно волею народу дане йому право і власть виконуватиме в добро Української Нації і цілого населення Карпатської України".

День 15 березня 1939 року знаменний день в українській історії. На мапі Европи з'являється знову — але на якже короткий час — Незалежна Українська Держава. На самім західнім краю української етнографічної території положена, з кількох бідних гірських і підгірських повітів складена, оточена навкруги могутніми і ворожими сусідами, населення якого півмільйона, армія — кілька тисяч слабо озроєних січовиків.

А між тим на півдні вже в кількох кілометрах від Хусту гуркотять гармати, стрекочуть кулементи, чути стук танків і гудіння літаків. То мадярські війська посуваються на нову столицю української землі з півдня. А генерал Прхала, замість того, щоб поставити чоло мадярам, звертає свої війська проти січовиків. Бій на два фронти. Зрештою, чехи не мають волі до боротьби, це противник не страшний. Але мадярська армія посувається невпинно вперед. Рахувати на перемогу над нею було б абсурдом. Навколо байдужий, ворожий, злорадний світ. А німецькі урядові чинники, ті, що перед тим подавали різні надії, тепер виступають з пропозицією: не проливати крови і передати добровільно владу над Карпатською Україною мадярам.

Влада добровільно передана не була. Боротьба Карпатської України за свою волю і незалежність триває не довго, але завзято. Вже на вечір 16 березня мадярські війська увіходять до Хусту і маршують на північ до кордонів Польщі. Боротьба йде окремими відтинками, окремими відділами. Скрізь мадярів зустрічає очайдушний опір, що заломлюється тільки кривавим знищенням поодиноких військових груп. В цій боротьбі гинуть найкращі сини Закарпатської України, як Олекса Блестів і Федь Татинець, молоді старшини січовиків. Гинуть і ті, з інших земель України, що їх високий патріотизм і молодечий запал привели сюди, на цей клаптик української території, де зав'язазався бій за українські національні ідеали. Гинуть, розстріляні мадярами Михайло Колодзінський (Гусар), шеф Штабу Збройних Сил Карпатської України і Зенон Коссак-Тарнавський, обидва з Галичини. Розстріляно Миколу Ливитського, відомого кооперативного діяча, старого еміґранта з Київщини. Уряд, вся інтеліґенція іде на еміґрацію. Румунія їх перепускає і скоро на вулицях Праги, Братіслави, Берліна з'являються "переселені особи", перші ластівки тієї мільйонової маси переселених осіб, що їх зрушила з місця друга світова війна.

Карпатська Україна перестала існувати. Проти цього акту насильства запротестувала одна держава, другої, зрештою, ранґи — Югославія... Решта світу промовчала, для нього ця справа була маловартною, другорядною. Бо і дійсно — надходили інші події.

Друга світова війна зі своїми страшними розмірами, своїми велетенськими знищеннями прислонила собою трагедію Карпатської України. Але в світлі подій цієї війни з'ясовується, чому Словаччину Гітлер приняв під свій захист: вона потрібна була йому, як пляцдарм для удару на Польщу з південного заходу; потрібна була, щоб тримати в приниженні чехів, позбавлених своєї державности; потрібна була, щоб, як і Хорватією, малою словацькою державою назовні репрезентувати будівництво "Нової Европи". Стає ясним у світлі походу німецьких армій на Україну і те, чому такого захисту Гітлер не дав Закарпатській Україні: ціла Україна призначалася на колонію Великонімеччини, а Закарпаття мало бути подарунком Мадярщині за її участь у війні по боці Німеччини.

Не поміг Польщі її спільний кордон з Мадярщиною, нанівець пішли і захватницькі, далекосяглі пляни націонал-соціялістичної Німеччини. Чехо-Словаччина, забравши назад у мадярів усі землі, захоплені в 1938 і 1939 роках, в тому числі і Карпатську Україну, без єдиного слова віддає її Совєтському Союзові. Політична мапа Европи знову перекреслюється, наносяться нові кордони — не знати тільки на як довго.

Карпатська Україна не вдержалася, бо й не могла вдержатися. Але кров, що пролилася, кров так молодих лицарів Закарпаття, ця кров пролилася недаремно. Не для опанування чужих теренів піднесено тут зброю, не для погноблення інших народів. За волю власного народу, за здобуття йому місця під сонцем, за осягнення найвищого ідеалу кожного народу — власної державности — пролилася тут кров. В цій боротьбі була стверджена і кров'ю припечатана єдність українського народу і його право на всю територію, що він заселює. Ці змагання відновили традицію збройної боротьби за національні права українського народу і передали її прийдешнім нащадкам.

І ціла історія карпато-української збройної визвольної боротьби, завершена трагедією 15 березня 1939 року, — це доказ невмирущости українського духа, української національної стихії. Це є ствердження тієї великої правди, що жодні сили, жодні несприятливі умови не можуть пригасити національного духа, що живе в масах народніх, навіть найбільш темних, найбільш відсталих, позбавлених провідних верств, зданих на ласку й неласку сильнішим господарчо, культурно і політично сусідам. І ствердження цієї правди дає нам силу і твердість непохитно триматися наших національних позицій, наших національних ідеалів. Закарпатська поразка, це побіда нашого духа, побіда ідеї над матерією. В ній ми бачимо запоруку нової боротьби, з якої український народ нарешті вийде переможним. Цього ми очікуємо, на це надіємося, в це віримо і за це боремося.


Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації