РІЗДВЯНИЙ СПОМИН

Роман Крохмалюк                                                              
                       

Був початок січня 1946 року. Я перебував тоді в знаному баварському курорті Ґарміш-Партенкірхен, де мене, як теж кільканадцять українських родин, застав кінець Другої світової війни.                               

Здавалося б, що для усіх нас, які опинилися по цьому боці залізної заслони, настав час спокою та особистої безпеки. Та так воно, на жаль, не було. Вже з кінцем 1945 року по окупованій альянтами Німеччині почали роз'їжджати большевицькі репатріяційні комісії, що намовляли українських та білоруських біженців повертатися на "родіну". Коли це не помагало, большевики зверталися за поміччю до американської окупаційної влади, яка в багатьох випадках помагала, часто силою, вивозити наших людей до большевицьких репатріяційних таборів, де вони ставали в'язнями большевицьких комісій. Бували випадки, що большевики брали людей силою просто з вулиці, а відповідальні за правопорядок американці не інтервенювали. Коли люди кликали їх на поміч, вистачало одно слово члена большевицької комісії "бандіт", щоб здержати американського вояка чи військового поліциста від якої небудь інтервенції.

Одного дня хтось з наших людей повідомив мене, що в "Єґерказерне", де був німецький військовий шпиталь зброї СС, перебувають теж вояки 1-шої Української Дивізії УНА і з одним з них він балакав коротко через огорожу. Довідавшись про це, я поїхав на другий день до Мюнхену, щоб повідомити про це Українську Санітарно-Харитативну Службу та дістати евентуально якісь харчі для наших полонених вояків. Ще того самого дня я привіз з Мюнхену дві 20-кілограмові пачки з м'ясними консервами, кондензованим молоком, яблуками, папіросами тощо.

На другий день рано я пішов до уряду американського губернатора на округу Ґарміш-Партенкірхен, щоб дістати позволення на відвідини полонених. Моя посвідка виставлена на німецькій мові стверджувала, що я є представником СХС, яка діє при уряді апостольського візитатора греко-католицької церкви.

Американський старшина, референт від справ полонених, попросив мене перекласти текст посвідки на англійську мову і, коли його секретарка переклала опісля майже дослівно так само, він сказав до мене: "О-кей ю кен ґов". Ще того самого дня я згодив німецького бауера, який за пачку американських папіросів обіцяв підвезти мене до касарень, що були кілька кілометрів за містом. Незабаром приїхав по мене бауер саньми запряженими в одного коня і вола, бо, повертаючись, мав забрати дрова на опал, чого один кінь не потягнув би. Я заладував пачки на сани і почалась дивна їзда. Сани їхали чомусь, як п'яні. Щойно приглянувшись добре, я запримітив, що причиною цеї нерівної їзди був неоднаковий хід коня і вола. Почав падати сніг і перед нами показалися контури касарень. За хвилину ми під'їхали під касарні і я підійшов до будки вартового та зголосив, що приїхав відвідати полонених українців. Цей, зв'язавшись телефонічно з американським старшиною в касарні, сказав до мене: "Єс, фадер ю кен ґоу". Це мене дещо здивувало, але я подумав собі: от молодий вояк зажартував собі з нудів.

Самі касарні були забезпечені високою огорожею з колючим дротом. На чотирох рогах огорожі стояли вежі з військовою охороною і кулеметами. Ще не дійшов я до самої огорожі, як вояк з найближчої вежі спрямував на мене кулемет і "Та-та-та-та" — почав наслідувати звуки стріляючого кулемета. Я крикнув йому "Гай", він мені "Гайль Гітлер", а тут уже дижурний вояк, що видно чекав на мене, відкрив майже невидиму фіртку в огорожі і запровадив мене до американського дижурного старшини. Цей з місця поінформував мене, що знає вже про мою візиту і зазначив, що покищо не є дозволено представникам німецького Червоного Хреста балакати з полоненими, але в моєму випадкові — це інша справа. Греки були нашими союзниками і мені дозволено залишитись з полоненими одну годину. Згодом, нахилившись до мене, сказав: "Ви, отче, можете тут залишитсь дві години. Бачите я є теж католик і розумію, що ви може схочете когось з ваших вояків висповідати". Я щойно тепер догадався, що через недогляд референта від справ полонених я став грецьким священиком, а причиною цього веселого непорозуміння була посвідка, де було зазначено: "Суспільно Харитативна Служба при уряді апостольського візитатора греко-католицької церкви". Та вияснювати справу було б зайво.

Американський старшина покликав німецького вояка і, вказуючи на двері, що ділили його дві кімнати від комплексу касарень, сказав до мене: "Бачите тут кінчається моя влада. За тими дверима діє вже німецька адміністрація". Я подякував йому, переступив поріг і дійсно опинився немов у іншому світі. Тут панувала німецька дисципліна. Мене приняв командир шпиталю у ранзі полковника, враз з головним лікарем. Оба вони були подібно, як і всі інші старшини, заняті в адміністрації шпиталю, американськими полоненими. Американці не були однак заінтересовані в лікуванні хворих німецьких вояків і тому не робили жадних змін у заряді шпиталю. Усі вони були на харчевих приділах як полонені, за виїмком кількох тяжко хворих.

Представившись, я попросив перш за все, щоб мене сконтактовано з вояком 1-шої Української Дивізії Зброї СС, що знає німецьку мову. Був ним Мирон Заліпський, який разом з кільканадцятьома вояками 1 УД перебував на лікуванні в цьому шпиталі. Від нього я довідався, що деякі німецькі вояки недобре поводяться з нашими хлопцями і, що важніше, заходить небезпека, що по звільненні вони можуть бути передані до большевицьких репатріяційних таборів.

По розмові з нашими хлопцями та розподілі харчів з СХС я зайшов ще раз до бюра командира шпиталю, щоб обговорити справу державної приналежности і безпеки наших вояків. Працюючи в американському військовому бюрі перекладачем, я мав до диспозиції американські папіроси, за які в ці часи можна було все дістати. Передбачуючи, що вони можуть мені тут пригодитись, я взяв кілька пачок зі собою. Уже з самого початку розмови я передав полковникові та лікареві по дві пачки "Лякі страйк" та приступив до поладнання справи державної приналежности наших вояків. Я довідався, що згідно з американським розпорядком, усі чужинецькі вояки були ведені в окремих картотеках і їм дійсно грозила небезпека видачі большевицьким репатріяційним комісіям. Остаточно ми погодилися записати наших вояків як "Егемаліґе Естеррайхер", а з тим, що найважніше, перенести їх картотеки до німецьких картотек. Покликаний секретар, бувший літун, дістав наказ справити всі картотеки наших вояків, згідно зі списком Заліпського і перенести їх до німецької картотеки.

Коли ми згадували за чаєм деякі події з Другої світової війни, секретар успів переписати реєстраційні картки наших вояків, а старі в нашій присутности знищив. Час минав скоро і я не оглянувся, як надворі почало темніти. Розпрощавшись з німецькими старшинами, я відвідав ще раз наших вояків, щоб повідомити їх про перенос картотек та, побажавши їм Веселих Свят, вийшов зі шпиталю.

На дворі ставало щораз темніше й почав падати великими клаптями густий сніг. Не минуло пів години, як дорогу до Ґарміш-Партенкірхен не можна вже було цілком розпізнати. Я западав час до часу в глибокий сніг, що було для мене ознакою, що я збився з дороги. Через якийсь час я побачив перші світла хат і щойно пізно вечером добився  до хати.

Хоча змучений до краю довгою мандрівкою по глибокому, часто вище колін, снігу, я був вдоволений з позитивного висліду моєї місії, що вдалася тільки завдяки помилковій інтерпретації посвідки СХС, бо мене потрактована як грецького священика.