ВАСИЛЬ СОФРОНІВ ЛЕВИЦЬКИЙ — УСУСУС

НА СЛУЖБІ НАРОДУ

В. Скорупський


Не хвалися своїми давніми заслугами, бо воно помагає стільки само, що хвалитися перед лікарем своїм давнім здоров'ям.

Цей афоризм із легким забарвленням сарказму Вадима Іншого (псевдо Василя Софронова Левицького) не є випадковим. Надмірна скромність, глузлива посмішка і допасоване до неї терпке слово, акомпаньювали завжди його спогадам про минуле, зокрема про його військове минуле.

Моя військова служба не була ні до схід сонця любистком мита, ні на воротах дьогтем мазана. Служба як служба. Як коровай недопечений. Бурлацька, задьориста, часом весела, часом сороміцька, сіяна крізь сито куль, а розчиняна капральською лайкою.

Такого трактування без ґльорифікації своїх повинностей супроти батьківщини діб'ється лиш той, хто свої військові послуги вважає за конечний обов'язок і не підкреслює їх як небуденний патріотичний осяг. І власне Василь Софронів Левицький належить до тих Усусусів, що відмовляються — як він каже — "від "почитання мощів" живих ще Усусусів з нагоди ще одної річниці їхньої слави".

Йому боліли підкреслювання — "колишні Усусуси".

Слова високодумних промов відбивалися від мене, як горох від стіни. Ні, ніяка промова не наповнить мене гордістю, що я "колишній Усусус". Бо чи може бути болючіше і жорстокіше слово, як слово — колишній?

Він знав, що кожне кадіння — не завжди конче щире. А втім: "хто звик тільки кадити — вище паламаря у громаді не дослужиться".

17-ти літнім добровольцем завербувавсь він до Усусусів, що дало — за його словами — "трохи блиску його душі" і романтики вояцьким пригодам. Свої враження з того часу він фіксує у двох збірках нарисів: "Під сміх війни" 1921 р. і "Бо війна війною" з 1922 р.

Настрій тих збірок повен мелянхолійности, трагізму. То ж не сміх для вияву радости, захоплення, то ж сміх війни, що глузує із життя, кпить із здорового глузду, доводить людину до розпачу, в якому їй нічого іншого не залишається, крім реготу. Смерть, чи пані в чорному, наполегливо ґрасує і неперебірливо стинає буйні голови. Вона не керується ні доцільністю, ні героїзмом, часто є випадковою, нерозумною. їй — тій смерті — В. С. Левицький у тих збірках не шкодує ні чорних кольорів, ні безпросвітного песимізму, ні солодкавого сентименталізму. Причиною такої мінорности була, мабуть, і невдача державницького зриву, і загарбання рідних земель окупантами.

В. С. Левицький простим стрільцем у Леґіоні УСС воював за Україну до 1920 р., за що був інтернований в польськім таборі полонених, але боротьби не заперестав до хвилини своєї смерти. Гострим пером вів її наскільки йому вистачило сил і наснаги. За свою військову службу не зазнав більшої пошани як від салюту невідомого пана капраля, який до нього — простого стрільця — твердо сказав: "я перший салютую перед українським січовим стрільцем".

Сьогодні не стало його між нами живими. Але його тривалий слід живе у журналістиці, у п'єсах для дітей і молоді, в міні-мислях, у перекладах з чужих мов, у репортажах, а передусім у письменстві, зокрема в новелях, непересічної літературної вартости.

Його афоризм: "У вату завивайте бойові рани, а не національну кривду" — повинен стати девізом для усіх наших військових формацій без огляду на те, коли та під якими стягами вони б не змагались за державність України.