У ЦІСАРСЬКОМУ МІСТІ

Василь Верига



З Будапешту ми виїхали товаровим потягом, який ставав по усіх станціях і щойно раннім ранком ми заїхали на якусь вузлову станцію, де ми мали пересідати на інший потяг, уже прямо до Відня. Наші німці до нас відносилися коректно, але все трималися окремою групою, а між собою всі себе кликали через "ти". На цій власне станції коло водокачки ми помилися, поголилися і попричісувалися ще заки нам дозволили піти на двірець. Німці стояли гуртком недалеко від нас і щось розмовляли, коли раптом я почув піднесений голос — один, а за ним другий. Я поглянув у їхню сторону й завважив, що один "обершарфюрер" сперечався за щось із "гауптшарфюрером", тобто на один степень вищим від себе підстаршиною. Як видно "обершарфюрер" хотів заспокоїти свого співбесідника й говорив: "Чого ти обурюєшся? Я ж нічого злого не мав на думці".

— Halten Sie Ihre Schnautze und wenn Sie zu mir sprechen, dann müssen Sie Ihre Knochen zusammenhalten. Ich have doch ein hoherer Dienstgrad, — заревів гавптшарфюрер.

— Jawohl, Hauptscharführer, jawohl! — сказав обершарфюpep випрямившись. В міжчасі ми всі вже крадьки споглядали на німців, цікаві, що з того буде далі. Але нічого не сталося, бо вони завважили, що ми ніби наблизилися гуртом до них, продовжали свою розмову, чи сварку, півголосом.

Помившись та причесавшись, ми пішли на двірець, де дістали теплу каву та вийшли на перон, очікуючи потягу. Нас поінформували, що це буде особовий потяг та що ми будемо їхати у вагонах там, де буде місце, отже, ми могли свобідно всідати по різних вагонах. За якийсь час потяг над'їхав, але такий переповнений, що годі було дістатися до вагонів. Я зумів дістатися на плятформу зараз таки біля сходів до вагону, на якій товпилися люди, здебільша жінки з різними кошиками та два молоді мадярські вояки. Я мав вражіння, що ці люди в більшості їхали до міста на торг. Якраз напроти мене стояла гарна чорнява дівчина, в якої великі очі світилися, як вуглики.

 Я пригадав собі, що "знаю" дещо по-мадярськи і попробував використати своє знання на розмову з дівчиною. Я подивився на неї і чемно сказав: "Йов на пот, кішасонь". (Добрий день, панночко).

—  Йов на пот, йов на пот, — відповіла вона зарум'янившись.

Я відчув, що очі всіх присутніх звернулися на мене. Вони ж напевно мусіли мене зразу ж таки завважити у моєму пом'ятому німецькому мундирі, на якому важко було розібратися в кольорі, однак мої слова по-мадярськи видно їх заінтриґували. Але я не збентежився, а глянув ще раз на дівчину і, ніби застановляючись над чимось, сказав:

—  Се.

Дівчина зарум'янилася і щось мені відповіла кількома реченнями, які я уважно вислухав, але не зрозумів ані слова й тому, не відзиваючись, вичікуючо дивився на неї. Хтось із гурту ще щось завважив, але я мовчав. Тоді дівчина знову зашварґотала, як млинок, і закінчила словом: іґенд? — що означало "розумієш"? Це слово я розумів і негайно зареагував, кажучи: "нем тудом мадярум".

-- О, — сказала здивована дівчина і замовкла.

Вояки між собою перекинулись кількома словами, а жінки голосно розсміялися. Один із вояків, показуючи на мене пальцем, запитав:

—  Немет? Немет?

Я догадався, що це він, мабуть, питає мене, чи я німець. Я заперечив, кажучи, що я українець, а це слово по-мадярськи я знав ще з 1941 року, як через наші околиці переходили мадярські війська, і тому я сказав це по-мадярськи: "Укран, укран, іґенд"?

—  О, укран, укран, — повторив він і знову, щось говорив по-своєму, врешті, показуючи на мій лівий рукав, що на ньому пишався золотий лев на блакитному полі. У відповідь на це я похитав головою. Мадяр ще щось до мене говорив, раз-по-раз вживаючи німецького слова "камерад", але з його розмови я нічого не міг зрозуміти більше, чим догадатися, що він був на фронті на Україні. На Україні? А може на Закарпаттю? Я старався порозумітися міґами, але й то мені не йшло. А мій "камерад" був таки дійсно приязний. Зняв з мене мою шапку і заложив собі на голову, а на мою, заложив свою мадярську. В  цьому моменті  я  чомусь пригадав  собі  мадярську інвазію Карпатської України та їхню поведінку там і мені зробилося неприємно мати на голові гонведську шапку. Але все це тривало доволі коротко, бо ми зближалися до якогось більшого міста.

Потяг застукав жвавіше на стаційних рейках й багато людей-пасажирів збиралося виходити, готуючи свої кошики та клунки. Відходили також і мої "камеради"-мадяри та "моя" дівчина, з якою я так гарно розговорився.

На цій станції вагони опустіли і залишилося багато порожніх місць, так що ми всі могли вже вигідно розсістися, а навіть зібратися знову гуртками. Такий стан тривав аж до австрійського кордону. Щойно коли опинилися на австрійському боці, до вагонів заходило все більше і більше нових пасажирів. Австрійці цікаво приглядалися нам, тому що так одягнених вояків вони ледве чи коли й бачили. Це викликало в них цікавість і вони стали допитуватися, хто ми такі, звідки їдемо тощо.

Німці, після згаданої сварки, вже не всі трималися купи і деякі пристали до нашої групки і їхали разом з нами у вагоні, зокрема ті з нижчими підстаршинськими ступнями. У нашій групі їхав якийсь "уша", тобто "унтершарфюрер" (десятник). Вже недалеко під Віднем я зачув, як якийсь старший австрієць, зайшовши в розмову із нашим німцем з цікавістю споглядаючи на нашу чудернацько одягнену групу, випитував про нас, хто ми такі, звідки й куди їдемо і тим подібне.

— Ці вояки, це українці, добровольці до дивізії "Галичина", яка воює з москалями. Я також був приділений до цієї частини, як вишкільний підстаршина, й був з ними також на східньому фронті. Ми займали відтинок фронту під містом Броди, де нас москалі окружили разом з кількома іншими дивізіями. Я був під Сталінградом, — говорив він, — але такого пекла як в окруженні під Бродами, я не бачив. Нам усім там був би "капут", якщо б не ці хлопці, які билися, як льви, й кінець-кінців прорвали кільце окруження і ми вирвалися звідти. Правда, що дуже багато там полягло, але й чимало врятувалося від смерти або, в найкращому випадку, з московського полону. Ці українці воювали, як дійсні герої.

Він час-до-часу звертався до мене за потвердженням його оповідання, тому що я сидів якраз біля нього, а австрієць напроти нас. Це був перший раз, що я почув яку-небудь характеристику нашої поведінки на фронті з уст німця. Старий австрієць слухав цього оповідання та похвал на нашу адресу з відкритим ротом.

Потяг скоро посувався зеленими полями Австрії і вкінці почав звільняти швидкість. Через вікна вагонів ми побачили вже міські будівлі. Ми були у столиці Австрії, у Відні, куди наші предки ходили масовими депутаціями до "найяснішого пана" — цісаря зі скаргою на польські надужиття в Галичині. Нарешті потяг зупинився і ми побачили станційні вивіски: Südbahnhof.

 Коли ми повисідали з вагонів, Оштуф Шенке зібрав нас усіх разом і, засягнувши інформацій від військових зверхників на двірці, запровадив нас до величезного будинку — "Арсеналу", де приміщувався "Зольдатенгайм". Це було зовсім недалеко від двірця і ми перейшли туди пішки.

— Тут ми задержимося декілька днів, — поінформував нас Оштуф Шенке й було б побажаним, щоб ви відповідно поводилися в місті.

Відень

Прийшовши до "Арсеналу", ми розмістилися в кімнатах і всіх нас тягнуло піти до міста, про яке ми стільки наслухалися ще з дитинства, а тепер ось ми і самі маємо можливість походити його вулицями. Вправді, я вже був у Відні минулого листопада, але тільки декілька годин, так що ми вспіли були тоді побачити вулиці "Бурґу", церкву св. Стефана і то все. Цим разом у нас декілька днів, отже буде змога побачити більше. Але дійсна причина нашого постою у Відні була, що ніхто не знав куди нам треба їхати, а, крім того, тут ми мали дістати відповідну уніформу, привести себе до порядку тощо. У зв'язку з цим, нам довелося ходити й до військових магазинів, щоб припасувати одяг чи відповідні відзнаки.

На зважаючи на те, ми ще мали доволі часу, щоб оглянути місто та дещо більш замітнього в ньому. Ще того самого дня ми побували в центрі міста, оглядали крамничні вітрини, які світилися пусткою, пішли подивитися на ріку Дунай. Кожний міг іти куди хотів і з ким хотів, тому наша трійка знова найбільше трималася разом. Оглядаючи Дунай у Відні, я мав враження, що його велич і красу переборщено, бо наш Дністер був далеко ширший і могутніший зі своїми водами та високими стрімкими берегами.

Від віденців я довідався, що варто у Відні побачити, маючи всього два чи три дні до диспозиції. Вони радили подивитися на величаві будівлі "Бурґу", цісарську палату "Шинбрун", Зоологічний город, розваговий парк "Пратер" та ще декілька об'єктів.

На другий день ми вибралися до "Шинбрун". День був чудовий і ми оглянули його тільки ззовні, бо до середини тоді не впускали. Налюбувалися ми його видом та парком довкруги нього й оглянули Зоологічний город. Було вже десь коло 2-ої години і наш шлунок вимагав поповнення. А крім того ми таки й помучилися. Вийшовши з Зоологічного городу, ми зайшли до Ботанічного саду й тут розглядалися, де можна було б трохи присісти. Тут і там стояли лавки, але людей не було. Тільки в одному місці на лавці, ми завважили якогось військовика й попрямували до нього. Він був обернений до нас плечима і, коли обернувся до нас, я побачив, що це був якийсь кавказець. Сподіваючись побачити німця, я спочатку був заскочений тим видом і, мабуть, загубивши язика в роті, я дивився на нього довше, чим повинен. Він це завважив і, не знаючи хто ми такі, звернувся до мене по-російськи: "Ну і чево смотріш? Не видел ли ґерманца?"

Мені зробилося смішно з того, що він сказав і я відповів йому по-німецьки, що "ґерманца" я бачив уже не одного, але він зовсім не є німець. Я присів біля нього на лавці і ми розговорилися. Він говорив добре по-німецьки, а сам з виду був грузин, але, як виявилося, по переконаннях це був московський шовініст, який не визнавав українців, як окрему націю, і був такий самий "єдинонеділимець", як Мілюков, Денікін чи Керенський. Що такі московські патріоти робили в німецькій уніформі, я собі не міг уявити. Ми стялися по кількох реченнях і так залишили його там на лавці.

Голод докучав нам таки добре, але знаючи, що до ресторану немає чого йти без харчових карток, ми, під свіжим враженням з Мадярщини, де садовини було до схочу і вибору, задумали купити якихось овочів. Вийшовши на вулицю, що проходила вздовж парку, ми розглядалися скрізь, заходили до деяких харчових крамниць, але все це було надаремно, бо ніде нічого не було на продаж. Нарешті я завважив крамницю, над дверима якої висів шильд із написом "Obste", тобто "овочі", і я многонадійно зайшов до середини. Порожні полиці довкруги крамниці не віщували нічого доброго, але я все ж таки запитав продавця чи він не має якихось овочів?

—  Вас? — запитав мене австрієць так, як би не дочув, про що я питав. Я повторив моє питання. Продавець подивився на мене ще раз і в мене зродилось враження, немов би він мене мав за хвору людину, яка не знає, що говорить. А вкінці якось ніби на відчіпного відповів:

—  Nein, das Obst habe ich nicht!

Я все ще не міг зрозуміти, як воно так, що на вивісці зовсім виразно стояло написано "овочі", я питаю за овочами, а він немов би мене не розумів. Правда, що з усіх овочів, які я тут міг побачити, це був кошик бараболь, які обмацувала якась старша пані.

—  "Абер" — хотів я ще щось сказати, але власне ця старенька сивоголова пані мене перебила.

—  Mein junger Mann, — звернулася воно до мене, — wir nicht nur keine Obste haben, aber wir haben auch das Wort "Obste" aus unserem Worterbuch ausgestrichen.

Я нарешті зрозумів і, виправдуючись, сказав, що ми щойно приїхали з Угорщини, де овочів доволі, хто яких хоче. А це ж тільки кількадесят кілометрів від Відня. Старенька пані похитала головою і немов би на оправдання сказала: "Aber wir sind in Grossdeutschland nicht in Ugarn". Дальше дискусія на ту тему була зайва.

Тут варто підкреслити, що віденці не були захоплені будовою Великонімеччини, а тим менше Новою Европою, що її пропагував Гітлер. До нас вони ставилися доволі прихильно, як тільки довідалися, що ми українці та ще й з Галичини. В нашій присутності деякі з них висловлювалися не зовсім похвально про Великонімеччину та її фюрера, якого вони самі виховали. Але як тільки появлявся німець, вони відразу переходили на іншу тему.

Оглядаючи Відень, не проминули ми і розвагового парку "Пратер", при вході до якого знаходився цілий ряд різних музеїв, вистав та всякого рода розвагових середників. Мені найбільше подобався Музей воскових фігур різних славних людей світа, де побачив фігуру у природньому розмірі і Черчіля і Рузвельта. Тут же недалеко був лябіринт із дзеркалів, де ми таки пооббивали собі чола, не можучи знайти правильної дороги.

У самому ж парку "Пратер" стільки різних можливостей і засобів для розваги, що день там ніколи не може бути задовгий, щоб тільки були гроші. Правда, з грішми у нас було непогано, бо на 1 серпня ми дістали нашу регулярну десятиденну платню, а крім того, я ще мав 50 марок, що остались в мене від дівчини-українки в Будапешті. Не поминули ми і славної тут "Гімаляйської їзди" та дійсно величезного віденського колеса "Riesenrad", в якому середнього розміру вагони підносилися до такої висоти, що цілий Відень і околиці було видно, як на долоні. В часі моєї поїздки на "Riesenrad" я чув, як якісь українці говорили, що, за виїмком двох малих бомб, що їх скинули ворожі літаки на Відень і які завдали більше страху, ніж шкоди, жодних бомбардувань там тоді ще не було. В цей час Берлін лежав уже в руїнах, а його головна вулиця "Унтер дер Лінден" була завалена грузами із зруйнованих будинків.

Тут ми пробули три дні і на 3 серпня 1944 р. ми переодягнені, а дехто тільки випрасований, вирушили далі в дорогу шукати дивізії "Галичина". Цим разом, як це нам сказав один німець, ми їхали до дійсного "гаймату" (видно, що Австрія "гайматом" не вважалася). Куди ми остаточно їхали, того не знав навіть Оштуф Шенке. Все, що він знав, це те, що через Чехію ми мали дістатися до міста Ополя на Шлезьку.