ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 6 листопада 2016 р.

„ПОМАРАНЧЕВА РЕВОЛЮЦІЯ" - ПОДІЯ ВИНЯТКОВА, АЛЕ ПОДІБНІ ЗВОРУШЕННЯ ДУХУ БУВАЛИ НЕ РАЗ

Степан ЯРМУСЬ       
Вінніпег, Канада

З приводу 60-річчя переходу 1-ої УД УНА в полон. Мої рефлексії.

                    
                     Феномен української Дивізії „Галичина" був унікальним, бо вона єдина з-поміж усіх чужоземних з'єднань в квітні 1945 р. зложила присягу українському народові і стала першою Дивізією Української Національної Армії під командою генерала Павла Шандрука. Цим актом вона формально вийшла з німецьких військ СС.

                     У квітні 1943 року проголошено її творення з метою боротьби виключно проти СРСР. У липні 1944 вона боролася проти його сил, при чому потерпіла великі втрати. Згодом була переорганізована, доповнена добровольцями й під кінець війни вона знову билася проти Червоної Армії на теренах Австрії, а після капітуляції в травні 1945 року перейшла в англійський полон.

                     Про Дивізію „Галичина" є вже чимала література, але в ній її трактується політично, патріотично, навіть романтично. В даному випадку попробуємо поглянути на неї і на її воїнів психологічно. Сама ж Дивізія, як і дивізійник назагал феномен осамітнений.

                     З нагоди 60-річчя закінчення Другої світової війни далі будуть наголошуватися „Велика вітчизняна війна", „Перемога над фашизмом" - так, ніби нова окупація України московським комунізмом була добром.  
                                      
                     У полоні, перейшовши декілька таборів та перевірок, 10 червня Дивізія зупинилася у таборі біля Белярії, Італія. Там стала об'єктом особливої уваги з боку совєтської репатріяційної комісії. Її аґенти вдавалися до прерізних метод: домагалися в англійців виводити нас на паради, щоб мати до нас безпосередній доступ; офіцери - під охороною англійців - виступали перед зібраними сотнями наших полків, заохочували нас повертатися на Батьківщину, обіцяли Сталінове прощення тощо. Але коли наше вояцтво реагувало на це вигуками та свистом, то вони почали групами, то поодинчо викликати нас поза дроти табору, а там вдавалися до всяких намовлень, але і це їм не допомагало. Викликали мене. Я скинув із себе військову одежу і тільки в одних купалках появився в шатро совєтського майора. Мене супроводив англійський солдат. Майор поставив мені ряд питань і коли переконався, що йому нічого не вдається, - махнув на мене рукою і сказав: „Гуляй!".

                       Врешті, аґенти комісії запропонували англійцям вивезти з табору наших старшин, бо, казали, що наша поведінка - то намова старшин. Англійці пішли і на те. Вони наказали старшинам зібрати свої речі і вийти на головну дорогу табору. До них під'їхали вантажні машини і наші старшини/батьки всіли на них. В той же час обидві сторони таборової дороги заповнилися тисячами вояцтва. Витворювалася тяжка атмосфера. Колона рушила вперед, хтось з-поміж нашого вояцтва голосно почав пісню: „О, Україно, ти рідна ненько". Пісню підхопило все вояцтво. Емоційною хвилею понеслася пісня понад ланами белярійського поля. Старшини були зворушені, - чимало з них втирали сльози. Заплакало багато і в рядах наших мас, - і втирав сльози дехто з англійської сторожі...

                       Від сусіднього німецького табору почулися виклики: „Україна браво!" То були сотки німецьких полонених, що відчувши метушню в нашому таборі, зібралися біля дротів і пробували підтримувати нашого духа своїми викликами. Це було підбадьорююче, а одночасно тільки посилювало ту стихійну атмосферу, яка покривала нас. Такого здвигнення духу не можна забути ніколи...

                     Одного разу при вході совєтської комісії в наш табір вояцтво живою лавою загородило дорогу. Ми збіглися до головної (одинокої) брами. Совєтчики й англійці стали проти нас з автоматами. Але наша стрілецька душа - завзята! Ми так часто співали стрілецьку пісню „Ми ввічі сміємося смерті, вмирати прийдеться лиш раз!" Тож тепер кожен дивився, щоб взяти щось в руки, готовився іти на брань з ворогом. Але на белярійських полях каміння нема. Я бачу груду засохлої глини і беру її в руки... Тут біля брами появилася легкова машина „джіп". З неї вийшов, заалярмований нашим бунтом, англійський комендант усіх таборів генерал-бриґадир Блок. Він запитав наших представників, у чому справа? Ті заявили йому, що наше вояцтво совєтів у табор не пустить.

                   -А що, якби я хотів піти? - запитав. На це йому дали відповідь, що не станеться нічого.

                  Наше вояцтво розступилося. Він пішов у табор, вояцтво давало йому дорогу і віддавало вояцьку честь. Пройшовши далі, генерал дав знак своїй сторожі повернутися назад, а сам пішов у глибину табору. Там скрізь бачив лад і спокій. Він повернувся назад, сказав совєтам, що вони можуть іти в табор на свою відповідальність.

                  На цьому акція репатріяційної комісії в основному закінчилася. Наших старшин повернули до табору, а перед нами розгорнулася нова сторінка таборового життя. Демонстрації на Майдані Незалежности нагадали мені про наш „Майдан" в Італії.

                   У жовтні 1945 нас переселили в т. зв. зимовий табор, що біля Ріміні. Там для нас були військові шатра й ліжка (нари) для кожного. В Белярії ми жили в своїх військових палатках, спали на землі.

                   Наша таборова команда почала організувати освітнє та взагалі культурне життя. Були організовані різні курси та школи. Чимало хлопців докінчували матуральні курси, набували різні фахи. Я закінчив Лісні курси з посвідкою підлісничого. Іспити ми здавали перед комісією з Риму. Тут була розвинена преса, театральне життя. З різних бляшок був побудований таборовий театр, у бараках були влаштовані католицька й православна церкви, в театральному будинку фахівці читали різні виклади, працювала мандолінова оркестра, вояцький хор, влаштовувалися мистецькі виставки, - таборове життя закипіло. Наші вистави й концерти відвідували чужинці й висловлювали признання.

                     Моїм улюбленим заняттям було слухання лекцій, що їх читав проф. В. Ревуцький (він живе у Ванкувері, Канада - вдячність і доброго здоров'я йому!); старий письменник Сергій Девлад („Дід Пасічник") розважав нас викладами, деклямував „Листа запорожців до Султана" - на вимогу слухачів безцензурно, - хто хотів то в таборі було чим займатися. (Проф. Валеріян Ревуцький і Сергій Девлад в Дивізії не служили. Доля заставила їх шукати порятунку в таборі полонених добровільно).

                     Я якось випадково на таборовому смітнику знайшов книжку Чарлса Дікенса „Олівер Твист". Книжка зацікавила мене, я почав читати її, а разом з тим вчитися англійської мови. Для того позичив в хорунжого Володимира Новосілця польсько-англійського словника, при допомозі якого - на туалетному папері - опрацював свій власний словник, оправив його в картонові обкладинки з коробки на сухарі і так, виходить, що працював добре, бо вже 1947 року, в Англії, був перекладачем у військового лікаря. А доля мого словника? В моїй відсутності шваґер, не бачучи в ньому будь-якої вартості, - викинув його на смітник. А була б реліквія...

                    В травні 1947 року нас, полонених, з Італії перевезли в Англію. Але й там не обійшлося без - якщо не доленосних, то все таки замітних пригод - все завдяки причетності до феномену та долі Дивізії.

                    В англійському полоні доводилося працювати на різних сільськогосподарських роботах, які я закінчив службою у полковника, пізніше генерала й головного командира англійських збройних сил в Австрії. Скоїлося це так:

                    В таборі полонених, в якому я перебував, мені доручили відповідальність за таборову крамницю. Сталося, що інспекцію наших таборів проводив генерал з Міністерства воєнних справ Англії. Зайшов він із своїм ентуражем до нашої крамниці. Він оглянув крамничні полиці, взяв пачку найнижчої якости сигарок (інших нам не давали), понюхав їх і запитав мене: „Солдате, чи ваші люди люблять ці сигарки?" На це я, не надумуючись, відповів: „Мусять любити, пане"... Ввесь ентураж генерала вибух реготом. Засміявся й пан генерал і вийшов з моєї крамниці.

                   Декілька днів по цьому, до нашого табору приїхав комендант таборів полковник Л. Віллєрс і викликав мене до канцелярії. Я був здивований, але замельдувався до нього. По обміні деякими словами, він запитав мене, чи погодився б я працювати в його городі! Я відповів: „Так, пане". Комендант повелів поїхати з ним, щоб ознайомитися, де він живе. Я поїхав... в авті Гітлерівського друга, Гіммлера, що його полковник якось придбав. Він ознайомив мене з своїм осідком, показав город та садок, дав мені велосипеда і сказав приїжджати на роботу. Я слухняно погодився. Коли ж наступногоо дня я появився на роботу, служниця полковника винесла мені його черевики з приладдями до чищення і повеліла взятися за роботу. Я не міг... Я вважав, що чищення черевиків будь-кому було поза межами вимог долі навіть полоненого українця. Я відвернувся і пішов у город. Але чую голос полковника: „Стефане!" Я повернувся. Він, у повному строї, підійшов до мене, подав мені руку, дав пачку „Сеньйор сервіс" сигарок, десять шилінгів, побажав мені доброго дня й від'їхав. Я ж пізніше почав застановлятися і думав: яка в тім несподівана лекція, дійсний психологічний іспит/виклик...

                   Повернувшись до табору, я розповів про все своєму двоюрідному брату та іншим у бараку. Вони однодушно сказали, що я поступив недобре. Недобре... Але в тім була дійсна наука, якої й тепер не можна забути. На думку приходить дія загадкового „меча обосічного". А до того мене вела доля Батьківщини, доля Дивізії.

                  Феномен Дивізії вивів у широкий світ багатьох. Без нього те, що діялося зі мною особисто: вихід у світ, зазнання дару свободи, встановлення сім'ї і насліддя, наука, неабияка творчість не могли б бути вимріяними ніяк і ніколи. Про це доводиться думати завжди, - а вже тим більше тепер під усвідомленням подій Майдану Незалежности та наслідків подиву гідної „Помаранчевої революції". А все це-то продукт долі нашої Батьківщини, її Духу, що живий і єдиний завжди і скрізь.То він кує долю України! То його ворушення в нашій історії творить нас українцями, творцями добра, а в потребі - революціонерами, воїнами, будівничими долі свого народу.

                   А самі ті будівничі - то не герої, вони звичайні люди, які розуміють ЩО в даний час, в даних обставинах, на даному місці треба робити. Такими були сміливі оборонці старої Русі і всієї Европи наші прабатьки-русичі; такими були творці феномену козацтва, гайдамаків, Української Народної Республіки, повстанського руху, УПА, Дивізії. Такі вийшли на Майдан Незалежности, провели „Помаранчеву революцію" і на наших очах встановлюють демократичну Україну. Коли застановитися - бачимо, що в нас є багато величного, є про що думати, є що згадувати, є про що розказувати дітям/внукам. А все воно - продукт живого Духу України.       

                  Так-ото ми всі - великий рід того Духу...       

Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації