Проф. д-р Яків Зозуля
В журналі "Вісті Комбатанта" ч. І за 1972 р. появилася стаття Вол. Трембіцького: "Основи санітарно-медичної служби УНР".
Тема дуже фахова і можна було б подумати, що її автор є відомим українській громаді фахівцем і авторитетом у цій галузі. На жаль, він не був українським вояком, а тим більше медиком. Він, як відомо, є професором економії і не може об'єктивно говорити про військову медицину, яка була під московським режимом в Україні.
Йому, мабуть, не відомо, що перед першою світовою війною не існувало міністерство здоров'я ні в Росії, ні в Австро-Угорщині. Правда, в Австро-Угорщині тільки в 1918 р. був призначений на міністра здоров'я український лікар, проф. Іван Горбачевський. Але те призначення не мало вже особливого значення, бо слідом за цим Австро-Угорщина перестала існувати. Медично-санітарна служба тоді полагоджувалася в Росії й Австро-Угорщині, як військова справа, міністром військових справ, або, як цивільна медицина, міністерством внутрішніх справ.
Проф. Трембіцький видно не знає й того, що колишнє фахове звання "фельдшер" було в Росії на початку революції 1917 р. заборонене Тимчасовим Урядом, як образливе для багатьох медиків (воно було взяте з німецької мови) й заступлене званням "лікарський помічник".
Також усі військові ранґи й титули були скасовані.
Саме брак фахового знання привела п. Трембіцького до ширення сумнівних тверджень, як напр., інформації пані Совачевої, вдови по давно померлому лікареві, про те, що тоді "шпитальна служба була в повному занепаді чи краще безладі" (стор. 32). Є там ще багато інших тверджень, які кривдять, як уже померлих людей, так і цілу добу Українських Визвольних Змагань. Зокрема, це стосується до відомого й заслуженого українського хірурга д-ра Мортирія Галина, якому поставлено обвинувачення у тому, що він відмовився прийняти призначення від Української Центральної Ради на становище Командуючого військово-санітарною Управою в Україні, подаючи за причину те, що "українці ще не здатні успішно перевести таке діло" (стор. 30).
Такого становища тоді взагалі не існувало. Центральна Рада в той час нікого не звільняла з посад, але тільки брала під свій догляд деякі військові установи, якими керували особи неукраїнського походження. В конкретному випадку ходило про окружного військового санітарного інспектора, генерала, московського походження. До нього намічалося вислати д-ра М. Галина, як українського комісаря. Він, одначе, того посту не прийняв, подавши дуже слушну причину: йому бракувало пів року активної військової служби до набуття права на пенсію. Центральна Рада прийняла його пенсійний аргумент до відома, як важливу перешкоду до намічуваного призначення, з якого виникав риск для військового службовця у випадку невдачі української революції проти Росії. Д-р М. Галин був серед українців визначною особою, лікарем хірургом, в ранзі майже генерала (рос. "статский советник"), науковець, бо тоді написав і видав "Українсько-російський медичний словник" (цю назву подаю з пам'яті), говорив завжди українською мовою і користався безсумнівним лікарським авторитетом.
З цього виникала пекуча потреба знайти кандидата на його місце. В умовах війни з Москвою не було багато можливостей до вибору. Центральна Рада вирішила це питання призначенням на такого заступника свого члена Якова Зозулю. Не становище лікарського помічника (фельдшера), як думає п. Трембіцький, було рішальною причиною для того призначення, що ніби дратувало лікарів, але активна військова кар'єра, яка вже тривала від 1911 р., і становище члена українського революційного парляменту.
Цими днями, певно після прочитання статті п. В. Трембіцького, звернувся до мене один молодий американський інженер з таким запитом: "Я свідомий українець і читаю українську літературу. Знаю, що три роки існувала Українська Держава, але Ви її завалили. Скажіть, що Ви тоді робили?"
Цей інженер має не більше 26 років, був народжений в Польщі, а вивчений уже в Америці. Він є типовим представником української молоді. Його не цікавило питання,. хто й коли творив українську державу, але його цікавило тільки питання: чому нема нашої держави і хто її завалив?
Цей запит є одним з мотивів до написання цього листа, бо треба спинити ширення баламуцтва.
Молодь нічого не знає про те, що Московщина далі знаходиться в стані війни з Україною. Вона від грудня місяця 1917 року, отже протягом 55 років, намагається знищити Україну. Московське військо з того часу три рази перемагало нашу оборону і встановляло свою окупацію України, аж поки не завело совєтської влади, спочатку в Харкові, а пізніше (і тепер) в Києві. Україна через війну з Московщиною не мала часу, щоб свої сили й засоби ужити на розбудову своєї держави. Московщина є на наших землях звичайним окупантом. Отож, не українці, але московські окупанти перошкоджають українцям мати свою державу.
Порушена проф. Трембіцьким справа санітарно-медичної служби в Україні мала місце ще перед тим, як Українська Центральна Рада проголосила 4-им універсалом самостійність і незалежність України з 22 січня 1918 року. Це було ще за московської влади в Україні, коли українські люди були тільки виконавцями чужої волі. У своїй праці: "Кінець російської влади в Україні" я описав події, які саме тоді відбувалися. Большевики зробили тоді в Петрограді державний переворот проти Тимчасового Уряду. Було це, як відомо, 25 жовтня (7 листопада) 1917 р. Центральна Рада відмовилася той переворот признати. Натомість вона закликала московське військо, яке стояло на українській території, признати над собою зверхність Центральної Ради, як верховної влади в Україні. У відповідь на це звернення Ставка південно-західнього фронту визнала Уряд України — Генеральний Секретаріят — верховною владою в Україні. Протягом кількох днів Центральна Рада ухвалила свій 3-ий Універсал з 7/20 листопада 1917 р., яким законним шляхом оформила українську державність, як Українську Народню Республіку, яка одначе не поривала свого зв'язку з московською державою.
Це оформлення проходило доволі тяжко. Московські люди всюди намагалися той державний розвиток України саботувати. Навіть в столиці України в Києві, штаб військової округи не бажав признати вимог Центральної Ради й арештував перших її уповноважених, висланих до деяких військових установ з контрольними функціями. Тільки одному з них, а саме підписаному Я. Зозулі пощастило оминути арештування. Він добровільно залишив призначене для нього контрольне місце при окружному військово-санітарному інспекторі в Києві на Банковій вулиці й повернувся до будинку Центральної Ради. Тут Президія Центральної Ради наказала йому самому стати окружним санітарно-військовим інспектором, а не його контрольором. Секретаріят Ради приділив для його урядування одно крило будинку, дав телефони й обслугу. Можливо, що не пройшло ні одної години, як пішли телефонічні накази до шпиталів про стан військового поготівля.
Проф. Трембіцький представляє справу з відходом Зозулі з Банкової вулиці, як вимушення москалів над українським уповноваженим та їх нехіть підпорядкуватися новому начальникові, який своїм званням фельдшера не знаходив поваги у лікарів (стор. 30).
Фактично справа мала інший характер. Поява Зозулі у Військово-Санітарному Управлінні була прийнята всіма підлеглими службовцями (коло 50 осіб) майже з ентузіязмом. Як лікарі, так і лікарські помічники та писарі були раді мати за комісаря свого приятеля, якого знали вже коло десятка років. Лише окружний військово-санітарний інспектор і його прибічна рада (3-5 осіб), не заперечуючи своєї охоти до співпраці, мали сумнів, чи Центральна Рада має право призначувати своїх уповноважених до військових установ? Начальник, генерал-лікар, висловлюючи такий сумнів, натякнув на те, що це може бути військовим бунтом. Тому він просив дати йому ще нагоду телефонічно порозумітися з командуючим військами округи, який був для нього прямим військовим начальником. Не заперечуючи висловленого бажання генерала, для Зозулі було ясно, що скоро прийде наказ про його арештування. Але він випередив це в той спосіб, що сам добровільно відійшов з окружного військово-санітарного управління до будинку Центральної Ради.
Довідавшись про цю подію, генерал, москаль з походження, перестав противитись українській контролі і дав від себе підлеглим особам і установам телефонічне розпорядження визнати цю зміну.
В міжчасі Центральна Рада досягла признання своєї зверхности штабом (ставкою) південно-західнього фронту, якому підлягав також командувач київської військової округи. Українські уповноважені (комісарі), що їх той командувач арештував був, негайно були звільнені з арешту й приступили до виконання своїх контрольних функцій.
Одначе Зозуля не повернувся до окружного військово-санітарного управління; він просив Центральну Раду звільнити його з того посту з причини колізії, яка наступила тому, що він займав уже відповідальний пост Секретаря Всеукраїнської Ради Військових Депутатів, що була військовим сектором Центральної Ради, в складі коло 150 членів.
Центральна Рада вирішила справу в той спосіб, що знайшла й призначила для Зозулі заступника в окружному військово-санітарному управлінні, заурядлікаря Іскру. Тут не було вже спішности. Заурядлікар Іскра виконував свою службу в окружному військово-санітарному управлінні, мабуть, до моменту окупації Києва совєтською армією. Проголошення самостійности України, яке наступило 22 січня 1918 р., не припинило наступу большевиків й не спинило війни, яку вони розпочали 3/17 грудня 1917 р. надсилкою радіо-телеґрами большевицького верховного головнокомандуючого прапорщика Криленка. Совєтські війська розпочали війну наступом на Харків, який окупували вже 26 грудня (н. с), слідом за тим Полтаву і Катеринослав.
Від 2 грудня 1917 р. розпочалися мирові переговори з Німеччиною. Україна також включилася в ті переговори. Одначе большевики продовжували свій наступ проти України й захоплювали українські землі.
З моментом приходу до Києва московських большевиків всі українські установи припинили свою діяльність. Центральна Рада, Український Уряд і військові частини вийшли з Києва 27 січня 1918 р., відступаючи в напрямі Житомира на Волинь і далі до фронтової лінії з першої світової війни. Вона лежала недалеко стації Сарни і Маневичі.
В Україні була військова окупація. Вона на цей раз була короткою, всього 20 днів, рахуючи з 27 січня, коли був захоплений Київ, до 1-го березня 1918 р., коли українська армія повернулася до Києва. (В цьому часі була зміна юліянського календаря на григоріянський. Тому місяць лютий мав всього 15 днів, а 16-е лютого було законом проголошене за 1-е березня 1918 р.).
В журналі "Вісті Комбатанта" ч. І за 1972 р. появилася стаття Вол. Трембіцького: "Основи санітарно-медичної служби УНР".
Тема дуже фахова і можна було б подумати, що її автор є відомим українській громаді фахівцем і авторитетом у цій галузі. На жаль, він не був українським вояком, а тим більше медиком. Він, як відомо, є професором економії і не може об'єктивно говорити про військову медицину, яка була під московським режимом в Україні.
Йому, мабуть, не відомо, що перед першою світовою війною не існувало міністерство здоров'я ні в Росії, ні в Австро-Угорщині. Правда, в Австро-Угорщині тільки в 1918 р. був призначений на міністра здоров'я український лікар, проф. Іван Горбачевський. Але те призначення не мало вже особливого значення, бо слідом за цим Австро-Угорщина перестала існувати. Медично-санітарна служба тоді полагоджувалася в Росії й Австро-Угорщині, як військова справа, міністром військових справ, або, як цивільна медицина, міністерством внутрішніх справ.
Проф. Трембіцький видно не знає й того, що колишнє фахове звання "фельдшер" було в Росії на початку революції 1917 р. заборонене Тимчасовим Урядом, як образливе для багатьох медиків (воно було взяте з німецької мови) й заступлене званням "лікарський помічник".
Також усі військові ранґи й титули були скасовані.
Саме брак фахового знання привела п. Трембіцького до ширення сумнівних тверджень, як напр., інформації пані Совачевої, вдови по давно померлому лікареві, про те, що тоді "шпитальна служба була в повному занепаді чи краще безладі" (стор. 32). Є там ще багато інших тверджень, які кривдять, як уже померлих людей, так і цілу добу Українських Визвольних Змагань. Зокрема, це стосується до відомого й заслуженого українського хірурга д-ра Мортирія Галина, якому поставлено обвинувачення у тому, що він відмовився прийняти призначення від Української Центральної Ради на становище Командуючого військово-санітарною Управою в Україні, подаючи за причину те, що "українці ще не здатні успішно перевести таке діло" (стор. 30).
Такого становища тоді взагалі не існувало. Центральна Рада в той час нікого не звільняла з посад, але тільки брала під свій догляд деякі військові установи, якими керували особи неукраїнського походження. В конкретному випадку ходило про окружного військового санітарного інспектора, генерала, московського походження. До нього намічалося вислати д-ра М. Галина, як українського комісаря. Він, одначе, того посту не прийняв, подавши дуже слушну причину: йому бракувало пів року активної військової служби до набуття права на пенсію. Центральна Рада прийняла його пенсійний аргумент до відома, як важливу перешкоду до намічуваного призначення, з якого виникав риск для військового службовця у випадку невдачі української революції проти Росії. Д-р М. Галин був серед українців визначною особою, лікарем хірургом, в ранзі майже генерала (рос. "статский советник"), науковець, бо тоді написав і видав "Українсько-російський медичний словник" (цю назву подаю з пам'яті), говорив завжди українською мовою і користався безсумнівним лікарським авторитетом.
З цього виникала пекуча потреба знайти кандидата на його місце. В умовах війни з Москвою не було багато можливостей до вибору. Центральна Рада вирішила це питання призначенням на такого заступника свого члена Якова Зозулю. Не становище лікарського помічника (фельдшера), як думає п. Трембіцький, було рішальною причиною для того призначення, що ніби дратувало лікарів, але активна військова кар'єра, яка вже тривала від 1911 р., і становище члена українського революційного парляменту.
Цими днями, певно після прочитання статті п. В. Трембіцького, звернувся до мене один молодий американський інженер з таким запитом: "Я свідомий українець і читаю українську літературу. Знаю, що три роки існувала Українська Держава, але Ви її завалили. Скажіть, що Ви тоді робили?"
Цей інженер має не більше 26 років, був народжений в Польщі, а вивчений уже в Америці. Він є типовим представником української молоді. Його не цікавило питання,. хто й коли творив українську державу, але його цікавило тільки питання: чому нема нашої держави і хто її завалив?
Цей запит є одним з мотивів до написання цього листа, бо треба спинити ширення баламуцтва.
Молодь нічого не знає про те, що Московщина далі знаходиться в стані війни з Україною. Вона від грудня місяця 1917 року, отже протягом 55 років, намагається знищити Україну. Московське військо з того часу три рази перемагало нашу оборону і встановляло свою окупацію України, аж поки не завело совєтської влади, спочатку в Харкові, а пізніше (і тепер) в Києві. Україна через війну з Московщиною не мала часу, щоб свої сили й засоби ужити на розбудову своєї держави. Московщина є на наших землях звичайним окупантом. Отож, не українці, але московські окупанти перошкоджають українцям мати свою державу.
Порушена проф. Трембіцьким справа санітарно-медичної служби в Україні мала місце ще перед тим, як Українська Центральна Рада проголосила 4-им універсалом самостійність і незалежність України з 22 січня 1918 року. Це було ще за московської влади в Україні, коли українські люди були тільки виконавцями чужої волі. У своїй праці: "Кінець російської влади в Україні" я описав події, які саме тоді відбувалися. Большевики зробили тоді в Петрограді державний переворот проти Тимчасового Уряду. Було це, як відомо, 25 жовтня (7 листопада) 1917 р. Центральна Рада відмовилася той переворот признати. Натомість вона закликала московське військо, яке стояло на українській території, признати над собою зверхність Центральної Ради, як верховної влади в Україні. У відповідь на це звернення Ставка південно-західнього фронту визнала Уряд України — Генеральний Секретаріят — верховною владою в Україні. Протягом кількох днів Центральна Рада ухвалила свій 3-ий Універсал з 7/20 листопада 1917 р., яким законним шляхом оформила українську державність, як Українську Народню Республіку, яка одначе не поривала свого зв'язку з московською державою.
Це оформлення проходило доволі тяжко. Московські люди всюди намагалися той державний розвиток України саботувати. Навіть в столиці України в Києві, штаб військової округи не бажав признати вимог Центральної Ради й арештував перших її уповноважених, висланих до деяких військових установ з контрольними функціями. Тільки одному з них, а саме підписаному Я. Зозулі пощастило оминути арештування. Він добровільно залишив призначене для нього контрольне місце при окружному військово-санітарному інспекторі в Києві на Банковій вулиці й повернувся до будинку Центральної Ради. Тут Президія Центральної Ради наказала йому самому стати окружним санітарно-військовим інспектором, а не його контрольором. Секретаріят Ради приділив для його урядування одно крило будинку, дав телефони й обслугу. Можливо, що не пройшло ні одної години, як пішли телефонічні накази до шпиталів про стан військового поготівля.
Проф. Трембіцький представляє справу з відходом Зозулі з Банкової вулиці, як вимушення москалів над українським уповноваженим та їх нехіть підпорядкуватися новому начальникові, який своїм званням фельдшера не знаходив поваги у лікарів (стор. 30).
Фактично справа мала інший характер. Поява Зозулі у Військово-Санітарному Управлінні була прийнята всіма підлеглими службовцями (коло 50 осіб) майже з ентузіязмом. Як лікарі, так і лікарські помічники та писарі були раді мати за комісаря свого приятеля, якого знали вже коло десятка років. Лише окружний військово-санітарний інспектор і його прибічна рада (3-5 осіб), не заперечуючи своєї охоти до співпраці, мали сумнів, чи Центральна Рада має право призначувати своїх уповноважених до військових установ? Начальник, генерал-лікар, висловлюючи такий сумнів, натякнув на те, що це може бути військовим бунтом. Тому він просив дати йому ще нагоду телефонічно порозумітися з командуючим військами округи, який був для нього прямим військовим начальником. Не заперечуючи висловленого бажання генерала, для Зозулі було ясно, що скоро прийде наказ про його арештування. Але він випередив це в той спосіб, що сам добровільно відійшов з окружного військово-санітарного управління до будинку Центральної Ради.
Довідавшись про цю подію, генерал, москаль з походження, перестав противитись українській контролі і дав від себе підлеглим особам і установам телефонічне розпорядження визнати цю зміну.
В міжчасі Центральна Рада досягла признання своєї зверхности штабом (ставкою) південно-західнього фронту, якому підлягав також командувач київської військової округи. Українські уповноважені (комісарі), що їх той командувач арештував був, негайно були звільнені з арешту й приступили до виконання своїх контрольних функцій.
Одначе Зозуля не повернувся до окружного військово-санітарного управління; він просив Центральну Раду звільнити його з того посту з причини колізії, яка наступила тому, що він займав уже відповідальний пост Секретаря Всеукраїнської Ради Військових Депутатів, що була військовим сектором Центральної Ради, в складі коло 150 членів.
Центральна Рада вирішила справу в той спосіб, що знайшла й призначила для Зозулі заступника в окружному військово-санітарному управлінні, заурядлікаря Іскру. Тут не було вже спішности. Заурядлікар Іскра виконував свою службу в окружному військово-санітарному управлінні, мабуть, до моменту окупації Києва совєтською армією. Проголошення самостійности України, яке наступило 22 січня 1918 р., не припинило наступу большевиків й не спинило війни, яку вони розпочали 3/17 грудня 1917 р. надсилкою радіо-телеґрами большевицького верховного головнокомандуючого прапорщика Криленка. Совєтські війська розпочали війну наступом на Харків, який окупували вже 26 грудня (н. с), слідом за тим Полтаву і Катеринослав.
Від 2 грудня 1917 р. розпочалися мирові переговори з Німеччиною. Україна також включилася в ті переговори. Одначе большевики продовжували свій наступ проти України й захоплювали українські землі.
З моментом приходу до Києва московських большевиків всі українські установи припинили свою діяльність. Центральна Рада, Український Уряд і військові частини вийшли з Києва 27 січня 1918 р., відступаючи в напрямі Житомира на Волинь і далі до фронтової лінії з першої світової війни. Вона лежала недалеко стації Сарни і Маневичі.
В Україні була військова окупація. Вона на цей раз була короткою, всього 20 днів, рахуючи з 27 січня, коли був захоплений Київ, до 1-го березня 1918 р., коли українська армія повернулася до Києва. (В цьому часі була зміна юліянського календаря на григоріянський. Тому місяць лютий мав всього 15 днів, а 16-е лютого було законом проголошене за 1-е березня 1918 р.).
Українська делегація в Бересті-Литовському старалася про найскорше закінчення світової війни й рівночасно дбала про звільнення з полону українців, які очікували на поворот додому. Українська влада сподівалася, що вони допоможуть вигнати з України большевиків.
Українська територія сягала тоді на заході до Збруча та Случі, за якими стояли армії Німеччини та Австро-Угорщини.
Центральна Рада і Уряд доїхали залізницею до стації Сарни, де й підготовлявся протинаступ української армії.
На стацію Маневичі прибув з Берестя-Литовського міністер В. Голубович, який був головою нашої мирової делегації, і він поінформував, що німці рішили відновити війну з Москвою і мали розпочати свій наступ на большевиків саме на волинському відтинку.
В той час українська влада призначила заступника військового міністра Олександра Жуковського головнокомандуючим української армії. Він цю армію тут же почав творити з військовиків, які знайшлися в Сарнах і околиці та переводити мобілізацію молодих людей на селах. З цього моменту почала відновлюватися Українська Армія; з нею також українська влада, центральна і місцева.
У Сарнах Жуковський зустрів члена Центральної Ради Я. Зозулю і призначив його керівником медичної частини армії з правом мобілізації медичного персоналу. Ніякого спеціяльного титулу й ранги для нього не було визначено. Уважалося, що все це непотрібне.
На підставі цього призначення Я. Зозуля зформував санітарний потяг, запросивши до нього залізничників, які зібрали покинуті московськими вояками вагони й обладнання санітарних потягів. В покинутих москалями санітарних потягах знайшлися шпитальні ліжка, операційні інструменти і ліки. Зозуля знайшов і призначив на коменданта потягу члена Центральної Ради поруч. Атанасія Ліхнякевича. Одначе бракувало медичного персоналу. Залізничники поінформували його, що в містечку Сарни діє медичний лікарський пункт (шпиталик), належний до волинського земства. Зозуля негайно пішов зі стації до недалекого містечка і там розшукав той шпиталик. Знайшов у ньому лікарського помічника на ім'я Сорока, і лікарку, жидівку з якогось швайцарського університету, але без нострифікації диплому в Росії. Зозуля тут же написав і вручив їм обом мобілізаційні накази. Лікарка була призначена головним лікарем санітарного потягу, а фельдшер, тепер лікарський помічник, його заступником, старшим лікарським помічником потягу та рівночасно і аптекарем.
Всі троє прийшли на стацію і Зозуля представив комендантові його нових службовців — головного лікаря і його заступника.
Комендант у міжчасі знайшов охотників на санітарів, найняв обслугу з селян й зорганізував кухню. Ці заходи коменданта Зозуля схвалив, як керівник медичної частини армії.
По закінченні організації потягу Зозуля склав звіт Жуковському, а цей дав наказ вирушити на фронт, який був коло стації Олевськ (на залізничні лінії між Сарнами і Коростенем).
Ніхто ніяких грошей не одержував і не вимагав. Потяг їхав слідом за Армією до Києва, де він був прийнятий військовим міністерством на обрахунок, а персонал одержав належну платню, від дня поступлення до служби. Всі формальності в Києві були полагоджені за пару днів. Потяг вирушив слідом за українським військом, яке вже перейшло Дніпро, на чолі з комендантом Ліхнякевичем і головним лікарем, жінкою-жидівкою. Її дівоче ім'я й прізвище відомі для історії, але дотепер не оголошувалося в пресі з огляду на родинні зв'язки в Україні.
Ні мені, ні українському головнокомандуючому нічого не було відомо про якесь формування київської санітарної управи, яку мав би очолювати д-р Совачов, про що пише проф. Трембіцький. Можливо, що це було під владою большевиків, або під час утечі їх з Києва під натиском української армії.
П. С.
Д-р проф. В. Трембіцький робить мені закид у тому, що я у вище згадуваній праці "не подав прізвищ можливих фахівців, які могли б у той час перебрати управління санітарно-медичними справами в Україні" (стор. 30). Цей закид міг би здаватися слушним, коли б справді треба було ставити українців до керування тим управлінням. Але ж такого ставлення не було. Крім цього не треба забувати, що в московській армії всі вояки стояли під загрозою військового суду "за бунт у війську". Вся "влада в Україні до цього часу була в руках Москви. Згадка про таких людей, якщо вони ще живуть, могла би бути небезпечною.
Минуло вже багато років від того часу. Тай я сам уже віддавна перестав бути медиком. Обставини зробили з мене правника, хоч дехто ще згадує про мене за старим фахом. За той час деякі з моїх співробітників з санітарного потягу проявили себе, як справжні герої.
Зголосився до мене, уже на еміграції, також лікар санітарного потягу, якого проф. Трембіцький назвав словами: "невідомий нам досі київський лікар жидівської національности" (стор. 32-33). Це була лікарка, яка знайшла мене в Празі у Чехословаччині в 1928 чи 1929 році після закінчення правничого факультету. Тоді вона була вже в Палестині під бритійською зверхністю. Звідти вона запросила до себе мого товариша дитинства, українського старшину, з яким пізніше одружилася. По 25 роках свого побуту в Палестині-Ізраїлі він помер і там був похований. Не знаю, чи його дружина, лікарка тепер ще живе. Від 1957 року я вже не маю з нею зв'язку.
Комендант того потягу Ліхнякевич опинився був у Аргентині, як учитель і співак. Перед кількома роками він переїхав до одної з держав Середньої Америки і були неперевірені вістки, що він там помер.
2 травня 1972 р.
Яків Зозуля
Немає коментарів:
Дописати коментар