УКРАЇНСЬКІ СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ В СХІДНІЙ УКРАЇНІ

Мирон Заклинський

I.

Подорожі наших людей із західніх земель у східну Україну і навпаки — були в 19 віці рідкістю. В початку 20 віку стали вони троха частіші, одначе і тоді обмежувались здебільше до письменників і громадських діячів. Знаю лише про дві йнакші прогулянки: Професора Сімовича з гуртом чернівецьких студентів учительського семінари та друга — вчителів рогатинської гімназії. До І Світової війни західньо-українське громадянство було доволі посидюще. Тому й невелика була підпринятливість та й охота поконувати деякі труднощі з одержанням паспорту. В ту пору були рідкістю навіть прогулянки в Закарпаття. Там щоправда була й загроза: Мадярський жандарм і кількаденна тюрма.

Це незнання з досвіду східної України було одною з недостач нашого життя на західних землях напередодні І Світової війни. Щоб національна свідомість, і свіжо засвоєна державницька, могла уґрунтуватись і стати раз на все життя основою світогляду й діяльності, важно було перебороти територіяльну вузькість західніх земель; перейти Збруч, на безмежні простори східиіх земель. Пізнати умовини й життя і розвитку нашого народу в московській займанщині та побувати в Києві, Каневі, на Дніпрових порогах, на Кубані — та в інших місцях, дорогих кожному українцеві.

Така нагода трапилася аж підчас революції 1917 р. Хоча багато наших людей із західніх земель опинились у перших двох роках війни за Збручем, не мали вони свободи рухів, бо або, як полонені, мусіли сидіти в таборах, або бачили східну Україну тільки з вікон вагонів — яко політичні в'язні — в дорозі на Сибір.

Революція 1917 р. дала змогу нашим полоняникам, що втікали з таборів, приміститися по містах і селах східніх земель і бути свідками а то й діячами буйного національного відродження нашого селянства. Укр. Січові Стрільці (Уесеси) та більш обов'язкові споміж полоняників-українців австрійської армії приймали живу участь у політичному й культурному житті східної України. Вони створили з кінці 1917 р. військовий відділ Київських Січових Стрільців (Есесів). Від тоді аж до кінця 1919 р. боролися вони, за соборну і незалежну нашу державу.

II.

Бажаю спинитися на перших відвідинах Уесесів у східній Україні, що тривали від початку березня до половини жовтня 1918 року.

Берестейський договір Української Народної Pecnyбліки з Німеччиною та Австрією підписано 9 лютого 1918 року. Тоді мирова делеґація Центральної Ради запросила німців помогти прогнати з України большевиків, бо власних сил, щоб виконати це, було замало, за німцями вирушила по кількох днях і австрійська армія. З нею вирушили й У.С.С-и. Було це в останніх днях лютня.

Перейшли ми на східні землі близько того місця, де Збруч вливається в Дністер. Тут, в околиці Камянця, скрізь місцевини, знані з нашої історії. На високому, басарабському березі Дністра білів славний Хотин. Переходили ли через мале, болотннсте містечко Жванець, де колись Хмельницький окружив був польську армію і лише татарський хан урятував поляків під загибелі. Під вечір показався Камянець, нездобутня твердиня, мальовничо положений иа стрімких скелях. І досі задержалися мури й укріплення та височенний турецький міст над глибоким яром річки Смотрича.

Большевики прикидалися, мов би хотіли боронити Камянця. У наступ пішов між іншими відділами також наш курінь. Та большевицькі нездисципліновані ватаги не стали до битви, лиш утекли другим кінцем міста.

В Камянці були наші організації та свідоме, згуртоване в них громадянство. Ми дуже бажали ввійти з ними у зв'язок, одначе мусіли відійти, заки вони встигли відновити діяльність своїх товариств.

Свобідно мандрували ми селами й містечками. Ворожого опору не стрічали тут ніде. Поділля доволі подібне своїм краєвидом до південної Галичини й нашої частини Буковини. Подібні й села, лише церкви тут трохи інакше будовані та розмальовані на зелено. Селяни такі самі, як у Галичині, лише національно не освідомлені, хоча минув уже майже рік, як настала революція і воля. Вони журилися приходом такої маси чужого війська і коли ми починали розмову, вони все питали: Пощо і куди ми йдемо. Ми пояснювали, що помагаємо Центральній Раді прогнати большевиків у Mocковщнну, а лад буде заводити і сама Ц. Рада. Показалося, що вони, на диво, не знають, яка є програма Ц. Ради. Ми пояснювали їм те, що єдине їх цікавило в тій програмі, саме, що Ц. Рада за поділом землі між селян.

Ця вістка була для них великою полегшою. Для інших справ, як культурно-освітніх, не мали зрозуміння, навіть для потреби і вартости нашої незалежної держави. Мало траплялося освіченіших і свідоміших селян, що знали програму Ц. Ради і стояли за свою владу. Це були переважно бувші вояки українських відділів.

Коло Жмеринки селяни були озлоблені на німців, що захопили збіжеві склади на цій великій стації та негайно вивезли в Німеччину. Боялися, що німці вивезуть з України все збіжжя і тут настане голод. Тому були прихильніші до Австрії. Ми поясняли їм, що австріяки такі самі, якщо натрапили б десь на збіжеві склади, вважали б їх ,,воєнною добичею", і вивезли б.

Візники австрійських обозів годували свої, зимою заголоджені коні по селянських клунях зерном і немолоченнми снопами. При тому багато марнувалося під кінськими ногами. Господарів навіть не питали. Чимало обозних коней усе-таки гибло. На їх місце силою забирали по селах підводи. „Як на панщину" — жалувалися перед нами селяни.

Стан, у якому ми застали наддніпрянські села, був точно такий, як ми на основі книжок і часописів уявляли. Ми знали, що царська влада старалася всіма способами здавити наше національне відродження, заборонила видавати книжки й часописи, зокрема не допустити їх до селян; замикала в тюрму і засилала в Сибір тих діячів, що старалися освідомлювати селян; що після першої революції в 1905 р. справа трохи поліпшилася, але посувається поволі, бо свідомої інтеліґенції, готової до громадянської праці, було все ще мало. Лиш те дивувало нас, що за цілий рік революції і волі майже нічого не зроблено, що не ведено плянової освідомної праці серед селян і міщан, за поміччю нашого активу. Робили велику політику, але основ для її удачі не покладено. Селянин лишився несвідомий.

III.

У Вапнярці ми завагонувалися й поїхали на південь, на Одесу. Хоча поїзд довго вистоював по стаціях, за добу була ми вже на безкраїх рівнинах Херсонщини. Такого краєвиду ніколи раніш ми не бачили.

Ніде ані лісу, ані горбків та яруг, лише безмежна рівнина. Тепер, на провесні гуляв по ній вільний, пронизливий вітер і з часта котив кудись поза обрій цілі отари крислатого, сухого бадилля, перекотиполя. В скорому русі виглядало воно, наче великі кулі.

Перестанки і села побудовані там серед чистого поля, наче вчора збудовані. Плотів і огорож коло них мало, садів нема. Очевидно при таких сильних вітрах важко на незахищеній рівнині виховати дерево, а ще овочеве. Тому були тут споконвіку і ще 150 років раніше безкраї степи, „дикі поля", де запорожці плекали коні і стежиш за татарами.

Цілий тиждень пробули ми в Одесі. Якась чужа була вона для нас своїм виглядом і складом населення. Українців було тоді мало, щось 12%. Найбільше було, серед усяких народів, москалів і жидів. Місцеві большевики погрожували повстанням, тому виходити в місто було дозволено лише старшинам. Стрільці рвалися побачити місто і ще більше — Чорне море, тому інколи виходили дібраними гуртами, на короткий час, без дозволу. В першу чергу йшли над море, де вітала їх безмежна поверхня, розколисана вихром, і бачили, що й воно зовсім не чорне, лиш зелене, і дуже буйне. Розгойдані хвилі з ревом ударяли об беріг. 

У місті мало монументального й цікавого. Воно молоде й торговельне. Найрадше похожали ми по майдані, перед міською думою й оглядали звідтіля пристань і море. Руху в пристані не було. Склади позамикані, кілька малих кораблів сонно стояли на якорі. Похожали по тому майдані також австрійські старшини. Нашого війська, гайдамаків, було всюди багато. Вони й ніччю не й боялися в місті нічого.

З нашим громадянством не легко було нав'язати зв'язки. Відпитали ми „Просвіту", одначе там за дня нікого не було, а вечором ми не могли прийти. Були раз у редакції місцевого часопису та принесли редакторам багато чисел „Діла", й інших галицьких часописів. - Неждано від'їхали ми з Одеси й подались в напрямі Херсону. Його саме здобував один галицький полк австрійської армії. Наші сотні підійшли під місто, як перший запас. Приняти участь в бою не прийшлося. Полк здобув місто за одним розмахом, хоча большевики добре боронилися, та й помагала їм артилерія з лівого берега. 

Дозволено було ходити по місті. Стрільці пішли цілими гуртами подивитися вперше в житті на Дніпро. Поставали вдовж на березі широкої ріки, що котила жовті, весняні води і між сірими берегами провесни. Чомусь значно могутніше враження робив Дніпро, коли я оглядав його пізніше часто біля Хортиці й у Катеринославі та зокрема в Києві.

Був я на першому засіданні «Просвіти", що перервала була діяльність, коли прийшли большевики. Наші громадяни оповідали один одному, як вони ховались, як за ними шукали і трусили. Нарада відбувалася поважно і торкалася найживучіших справ. Видно було, що „Просвіта» кермує культурним життям місцевих українців.

У домівці „Просвіти" висіли на стінах образи Шевченка, Франка, Коцюбинського й інших , менше славних письменників. Хоча теоретично це було очевидне, що тут стрінемо ті самі прояви нашої культури, що й усюди, все ж це було зворушливо бачити їх серед степу, у далекому Херсоні.

Дальшу дорогу відбували наші сотні двома кораблями, по Дніпрі. Це була велика втіха. Цілими днями оглядали ми краєвиди над нашою оспіваною рікою. Що так тісно зв'язана з нашою бувальщиною. Лівий беріг лісистий, увесь зарослий Великим Лугом Запорізьким. На правому були й історичні місцевини знані і славні з козацьких часів. Ось там була Січ у часах по Хмельницькім, тут поблизу Сіркова могила, там знову, біля Кам'яного Затону, приєдналися реєстрові козаки до повстання. Близькими і зрозумілими ставали для нас незабутні події нашої історії. Тут відчули ми величину рідного краю, дійшовши до половини.

Тут, нижче Дніпрових порогів, було населення інакше, як на Поділлі. І вдачею і національною свідомістю. В селі Тарасівці дали нам селяни блакитно-жовтий прапор. Вони були свідомі українці та державники. Повідомили нас, що горі Дніпром, коло сусіднього села Біленького є ватага большевиків. Їх виперли з півночі німці.

Обережно, в боєвому ладі, підпливали ми до Біленького. На березі привітали нас селяни і відділ Вільних Козаків окликами „Слава". Вони звели останніми часами кілька боїв з большевиками. Селяни поприносили на беріг хліба, сала, набілу, та погостили ввесь курінь. Молодь розвідувала про політику. Знала, що німці й австріяки союзники Центральної Ради. Підозрівала, що вони захочуть забрати Україну під свою владу.

Аж тут стрінули ми населення, що підпирало нашу держану, що на нього могла числити.

На північ від Біленького, напроти Хортиці, є гарне місто. Тоді називалося Олександрівське, тепер Запоріжжя. В дальших днях спробували ми добути його, та наступ не вдався, бо наші сили були замалі. Аж над'їхала з-під Полтави Запорізька дивізія і большевики втікли з міста.

IV. 

Ми приплили кораблем до Олександрівського. Там відбулася святочна стріча нашого куріня з Запорізькою дивізією. Ми спільно пройшли вулицями міста. Дві музики, міська й запорозька, грали по черзі до маршу. Міщани і німецькі вояки дивилися на це свято зі здивуванням і нерозумінням.

На майдані перед Народнім Домом Запоріжці та Стрільці уставились одні дроти одних у дві лави. Серединою похожав командант Запоріжців, полковник Болбочан і наш командант, сотник Микитка. Пролунала команда: „Позір! Курінь в ліво глянь!'" — і наш сотник здав звіт полковникові. Цей опісля привітав промовою «рідних братів галичан, що помагають Hаддніпрянській Україні в боротьбі". Закінчив окликом: „Слава Січовикам!" — а запорожці тричі гукнули: „Слава!" Тоді запорізька музика почала грати наш народний і державний гимн: „Вже воскресла Україна". При перших звуках запорізький хорунжий схилив блакитно-жов­тий прапор і грімко пролунало: „Струнко! В право глянь! Старшини й вояки обох відділів наче закам'яніли в нерухомій поставі. Стрільці вперше відчули до глибини душі, що вони в Українській Державі. Хвилювання запирало їм віддих. Опісля було кілька промов, запорізьких і стрілецьких: короткі, щирі, вояцькі.

Святочна стріча, закінчилася дефілядою обох відділів перед полк. Болбочаном. Уесеси з пошаною й цікавістю дивилися на боєвого провідника тієї славної, хороброї дивізії, що виявив у своїй промові живу державницьку свідомість.

Ми відійшли на корабель, де покищо кватирували, а запоріжці на залізничу станцію, і звідкіля вночі від'їхали на південь із завданням героїв — здобути від большевиків Крим.

V.

В Олексавдрівському наш похід закінчився. Там ми лишилися. Відразу познайомились і заприязнилися з нашими громадянами. Вони приглядалися нашій святочній стрічі з запоріжцями і цінили наш наступ на місто, бо він прискорив втечу большевиків.

Осередком українського життя в місті була „Просвіта". Довкола неї згуртувалися наші діячі та свідомі громадяни всіх партій. Всього населення було тоді в місті 57 тисяч, у тому наших людей багато, коло 23 тисячі. Рухлива управа наладнувала культурне наше життя після перерви. Між іншим — постаралася, що скоро по звільненні міста почав виходити безпартійний часопис „Січ''. Пустила в рух бібліотеку й уладжувала доповіді. Зорганізувала кілька прогулянок на Хортицю, в яких приняли участь також У.С.С-и. Мешканці східніх і західніх земель знайомились, пізнавали краще одні одних і заприязнювались. Бував приявний також старий археолог і етнограф Новицький. Біля нього держалася на Хортиці більшість У.-С.С.-ів. Він водив своє товариство по острові, показував давні окопи і сліди укріплень, та все пояснював.

VI.

Щасливі, безжурні часи романтичного захоплення східньою Україною минулися для Уесесів із гетьманським переворотом. Настали важкі часи. Почався наступ дідичів на земельну реформу, а згодом і дикі карні виправи на села, щоб їх стероризувати і примусити величезні контрибуції за розграблені двори і господарське знаряддя. Ці грабунки зробили зимою демобілізовані вандрівні солдати, a не селяни.

Годі думати, щоб таких диких і несправедливих форм розправи з селянами бажав гетьман Скоропадський. Одначе все, що діялося, ішло на його рахунок. Дідичі, що були московської та всяких інших чужих національностей, випрошували в австрійських командах для своїх сіл карні виправи та подавали списки винуватців. У ті списки попадали наші діяльні громадяни, діячі на полі культури, політики, кооперації. Це був наступ єдинонеділимців на український рух і йога діячів. Дикі форми, в яких відбувалися розправи з нашими селянами, були спробою наших ворогів скомпромітувати нашу державу перед більшістю несвідомих народніх мас.

Одну стрілецьку сотню вислала команда дивізії на карну виправу, однак вона вела себе зовсім інакше, як австрійські чи мадярські відділи. Ця сотня дістала наказ розброїти одно село і стягнути контрибуцію з його населення. Воно вирізало ніччю відділ австрійської кінноти. Пощадило лише трьох вояків, закарпатських українців, бо це свої люди.

Довго трівало, заки в селі залякана жінота, діти і старі люди повилазили зі своїх сховків, побачивши, що прибулі вояки якісь добрі свої люди. Всі мужчини пішли в повстанці. Вечором Стрільці уладили співи і танці. Населення зовсім успокоїлося. Другої днини старшина У.С.С. скликав сход і повідомив, що селові призначено зложити зброю і контрибуцію збіжжям. Просив, щоб конче зложили хоч трохи зброї, бо інакше прийдуть мадяри і будуть знущатися. Збіжжя зложили люди негайно і поволі поприносили також трохи зброї. Заприязнилися з У.С.С.-ами і довіряли їм.

Уесеси тому мали змогу так себе вести і не боялися, що стануть перед воєнним судом, бо належали тоді до групи Василя Вишиваного ^:— (архикнязя Вільгельма). Цей зукраїнщений Габсбург не погоджувався з дикою і несправедливою поведінкою дідичів і війська супроти нашого селянства і не вимагав цього від Уесесів. Тому й стрілецькі карні виправи в Херсонщині, в околиці міста Єлисавету, куди вони перейшли в місяці червні, мали зовсім інший вигляд. Вони стали оборонцями населення.

Одну сотню вислано, за наказом дивізії команди, щоб роззброїла кільканадцять сіл і арештувала 33 ,,большевики", вичислених у дорученому списку. Впадало в вічі, що дідичі закидали поміщеним у списку не якісь тодішні провини, лиш участь у революції 1905 року. Якщо була б за ними яка вина, очевидно була б покарала їх ще давно царська влада. Опісля на місцях виявилося, що це були наші діячі. Посли до Центральної Ради, кооператори, вчителі. Ясна річ, що дідичі бажали позбутись їх при добрій нагоді, коли йшли на їх села карні виправи.

Один стрілецький старшина списав з ними всіма протокол і остеріг їх, щоб не показувались, якщо прийшли б які австрійські відділи.

Селяни позносили по селах трохи зброї, здебільша старої, і на тому ця карна виправа скінчилася.

Населення високо цінило стрілецьку людяну поведінку і його висланники вітали Стрільців при вході в села хлібом-сіллю, як дорогих гостей. Давали їм гарні кватири й угощали щиро. Якщо близько села найшовся повстанчий відділ, повідомляли їх. Одначе й повстанці їх не займали. Раз їхала одна сотня на підводах безкраїми пшеничними ланами. Розмовляли Стрільці з візниками, і ці кажуть: „Як би так повстанці вискочили з цеї пшениці, тоді могло б вам попасти. Та вам нічого боятися — ви ж українці. Baс не займали б".

Так обороняли У.С.С.-и наше населення хоч у небагатьох селах, перед ворожим знущанням. Бо землю взяли селяни згідно з законом Центральної Ради, а двори, як вже сказано, розграбили демобілізовані салдати. Та дідичі тероризували селян, щоб були покірні та компрометували нашу державу, щоб прислужитися справі віднови „єдиної неділимої».

Зненавиділи У.С.С.-ів не лише дідичі, але й команда австрійських і мадярських дивізій. Вони постаралися, що Уесесів перенесено в жовтні 1918 року зі східної України на Буковину.

Так закінчився більш як 7-місячний пробуток У.С.С-ів на східніх землях. Три місяці пізніші, 22 січня 1919 р. наші західні землі, вже як Західньо-українська Народна Республіка об'єдналися зі східніми. Літом перейшла на східні землі Галицька Армія. 50 тисяч люда, в її складі також була бригада У.С.С.-ів. Також багато тисяч цивільних. 

Невесело було тоді на наших східніх землях: Боротьба понад сили, недостача всього, потрібного для війська, та все ж таки об'єднані армії осягнули великі перемоги, заки переміг їх тиф. Все ж ті, кого оминули тоді багаті жнива смерти, задержали в душі на все життя величне видиво: Безмежні рідні простори; відважний, талановитий, хоч мало свідомий нарід; безмірна краса нашої вічної, монументальної столиці; подих волі, щастя і творчости, що завітав хоч на короткий час до нашої мученицької Батьківщини.

«СВОБОДА» (США) Ч.22. - 27 січня 1951. -С. 3; Ч.24. -30 січня 1951. – С.3.-