Україна у XX столітті
Валентин МОРОЗ
Совєтофільство
Говорити про політичне життя Західньої України 20-х років (30-і роки мали зовсім іншу тональність - про це мова попереду) - це означає говорити у першу чергу про комуністів. Точніше - про совєтофільство. Був це феномен не однозначний і не одновимірний. Чим пояснити великий (може краще - величезний) вплив комуністів на життя Західньої України у 20-і роки 20-го століття?
Тут потрібен діловий аналіз. По-перше: українізація. Ситуація виглядала так: у Києві виходять 6 томів українських дум під редакцією Катерини Грушевської (найповніше видання в історії). А у Львові Наукове Товариство ім. Шевченка ледь животіє, задавлене польськими законами (а ще більше - польським беззаконням). В цих умовах було важко переконати галичанина чи волиняка, що комуністи "не такі". Як наслідок, у Львові формується „раса ікроїдів". Ще раз повторюємо: були це люди, що ходили до совєтського консульства у Львові „їсти ікру". Ясна річ, що напихали їх там не лише ікрою...
Ось - типова модель совєтофільства.
На Волині - дискусія між родичами автора цих рядків. Один з них - завзятий „комуняка". Другий - більш розсудливий. „Комуняка" висуває такий „аргумент": при комунізмі буде „держава без податків'.' Більш розсудливий заперечує: а хто ж буде платити платню державним службовцям? На це „комуняка" відповідає: „учителеві ми й самі заплатимо".
Була це наївно„чукотська" філософія з „хацапетівки". Звичайно, „чукотський комуняка" був занадто примітивним, аби зрозуміти, що державний службовець - то не лише учитель; то величезна армія функціонерів, без якої жодна державна система обійтись не змогла б.
Було це (ще раз повторюємо) дуже наївне „чукчівство". Але якраз його Москва чудово використала; і то не лише на Україні, але й в різних кінцях світу. Потім, коли прийшли „визволителі від хліба і масла" (перший раз у 1939 р., на короткий час, і другий раз у 1944 - надовго) „чукотський комуняка" побачив, що ніякому сільському вчителеві він платити не буде. Бо все було супер-централізоване і супер-диктаторизоване. І коли цей „чукотський комуняка" став головою колгоспу, то побачив, що навіть таке елементарне питання: скільки давати грамів (не кілограмів, а грамів) на трудодень, - вирішує не він. Все це вирішується в якомусь там обкомі партії (чи ще якомусь „дуркомі"); а він може бути лише молотком, яким забивають цвяхи в живе тіло українського села... Усе це пізніше зрозуміли найнаївніші „чукчі". Але було уже пізно: „поїзд пішов".
Це - чисто „чукотське" коріння совєтофільства, на рівні примітива. Але були й глибші, органічніші його причини.
Ось - уривок із „комуністичної" летючки, пришпиленої до дерева на Поліссі у Володимирці (чи якомусь селі пізнішого Володимирецького району Рівненської області). Автор цих рядків вичитав цей текст із звіту польської поліції у Волинському обласному архіві, і навіть переписав його. Але потім це все щезло під час арештів. Усе ж найважливіші, найкардинальніші місця запам'яталися; є можливість їх відтворити:
„Добридень Україно!
Думи мої, думи мої, лихо мені з вами. Нащо стали на цім білім папері червоними рядами" (отже: Шевченко, але червоний). Далі йде довгий текст на тему: „Скажи, дурна Польщо, скільки будеш нас гнобити" і т. д. А накінець - отакий маленький шедеврик:
Ой поляки, поляки,
Ви погані вояки,
Ми вас повішаєм на гілляки!
Отже - „все ясно". І що ця летючка названа комуністичною в лапках - теж ясно. Бо фактично комунізмом тут і не пахне. Тут звучить повно і бездискусійно антиколоніяльна, національно-визвольна тема. Так що все це радянофільство (чи комунофільство) 20-х років було „замішане" на національно-визвольних дріжджах. Комуністи з Харкова (тодішньої столиці УРСР) обіцяли ж визволення з-під польського панування (яке всі, звичайно, ненавиділи) і „грали" в основному на цій ноті.
Так що було б смішно заперечувати наступну тезу: всі успіхи радянофільства 20-х років на Західній Україні були зумовлені грою саме на цій, національно-визвольній темі. Коротше кажучи: комуністи схопили в руки саме ту карту, яка була найбільш виграшною. УВО лише розгорнуло свою діяльність, і то переважно в Галичині; на Волині ж воно було ще „непомітним". Лише пізніше, у 30-і роки, уже в рамках Організації Українських Націоналістів, націоналісти вихопили з комуністичних рук найбільш радикальний український елемент. Про це мова попереду: а покищо-повний розгул „Сельробу".
Що то за „звір"?
Офіційно комуністичною діяльністю керувала КПЗУ (Комуністична Партія Західньої України), підпорядкована КПП (Комуністичній Партії Польщі). Та практично КПЗУ отримувала накази з Харкова, від керівництва КПУ (Комуністичної Партії України).
Але...
І КПЗУ і КПП були нелеґальними структурами; за належність до них польська поліція мала право заарештувати. Тому комуністи створили „прибудівку", що називалася „Сельроб" (взагалі комуністи дуже широко і спритно використовували систему легальних „прибудівок").
Історія виникнення „Сельробу" і дуже курйозна, і дуже символічна. Склався він із двох частин: волинського „Сельсоюзу" і галицької „Волі Народа" - разом - „Сельроб" (Селянсько-Робітниче Об'єднання). Але ж „Воля Народа" була початково москвофільським об'єднанням, у програмі якого першим пунктом (як і у всіх москвофілів) стояла теза, що „України нєт", і що від Карпат до Камчатки - то все одна „нєдєлімая Росія". Як же мосвофільське об'єднання, що вважало Україну „неіснуючою", раптом стало українською партією?
Не знаємо, як хто, але автор цих рядків не вірить у таку масову „переорієнтацію" цілої партії не просто на нові, а на зовсім протилежні позиції. Діяв тут, без сумніву, звичайний наказ з Москви (можливо, через Харків). Ясна річ, що „Воля Народа" керувалась з Москви (до 1918 року - з Петербургу), як і інші москвофільські структури. Але в умовах бурхливого українського відродження 1917-20 років (а потім в умовах українізації 20-х років) Москва змушена була (не від легкого життя, звичайно) наказати своїй аґентурі в Галичині „змінити верхню шкірку", тобто перефарбуватися в українські кольори. Ясна річ, що тут діяв і факт спонтанного переходу отієї „воленародної" партійної маси на українські позиції. А разом обидва перераховані чинники (і наказ, і бурхливий ріст українства) дали конкретний результат: „комуняцький" принцип в Галичині й на Волині працював у 20-і роки на українські, національно-визвольні інтереси (як, зрештою, й на Наддніпрянщині). Як звичайне продовження цієї теми - звучить логічний висновок: імперський центр у Москві мав постійні клопоти з націоналістичною тенденцією в комуністичних структурах Західньої України. Бо „Сельроб", як відомо, розколовся на „Лівицю" й „Правицю".У„Лівиці" залишилися ті, яких у Москві завжди вважали „нашими". А „Правицю" оголосили „нехорошою", тобто націоналістичною. І в КПЗУ теж утворилася фракція „шумськістів", яка вважалась націоналістичною. Закінчилась вся ця „гісторія" тим, що у 1938 році Комінтерн взагалі розпустив КПЗУ як „заражену націоналізмом"(!?).* (Пізніше, після другої світової війни, витворилась досить комічна ситуація. Коли хтось із колишніх „комуняк" вступав до „нормальної", сталінської комуністичної партії, то був зобов'язаний не писати в анкеті про своє перебування в КПЗУ! Отже: комуніст мусив ховати своє комуністичне минуле).
Варто підкреслити: з „капезівців" вижили переважно ті, що залишилися в межах Польщі, а потім - в зоні німецької окупації. Ті ж, які потрапили з певних причин в СССР, як правило загинули в роки масових сталінських репресій, - як і „попередні" Галичани типу „Базя" Бобинського, що брали участь у процесі українізації 20-х років („т. зв. харківські" Галичани).
_____________________________
* Історія Української РСР. Київ, „Наукова думка", 1981, ст. 344.
Немає коментарів:
Дописати коментар