субота, 20 червня 2009 р.

СПОГАД ПРО СОТ. ПЕТРА БІГУСА

Осип Станімір
сот. УГА

В довгій боротьбі українського народу за свою незалежність зустрічаємо постаті патріотів, що своє життя всеціло посвячують свойому народові. Між ними ми знайдемо ім'я сот. Петра Біґуса, який у визвольних змаганнях боровся в рядах української армії, а після війни в рядах українських освітніх і економічних установ.

Сот. Петро Бігус ще в австрійській армії сміливо боронив добре ім'я українського вояка, серед невідрадних обставин, в яких опинилося українське вояцтво, бо не зважаючи на заяву льояльности Головної Української Ради з вибухом першої світової війни 28 липня 1914 року, українців загально трактовано як "москофілів".

Головна Українська Рада закликала український нарід станути лояльно по стороні Австро-Угорщини і Німеччини до боротьби з Росією за визволення України. В ім'я правди, дволична політика Австрії супроти українців у межах її імперії не заслуговувала на таку льояльність, одначе у даних обставинах іншого вибору не було, бо ж не міг український нарід станути по стороні Росії, яка не хотіла навіть чути про окремішність українського народу і переслідувала українське національне відродження усіма засобами автократичної системи. В той же сам час історія останнього півстоліття була незаперечним доказом, що не Австрія була безпосереднім чинником, що не дозволяв застосувати у практиці австрійську конституцію, нехай і "куцу", а радше поляки, які рядили Галичиною і продовжали притаманну їм політику до українського народу.

Заява льояльности українського проводу супроти Австрії йшла в розріз із польською політикою, яка змагала за відновлення Польщі в кордонах зперед 1772 року, включно з Галичиною. У відповідь на заяву Української Головної Ради, польська адміністрація Галичини пустила в рух диявольську інтриґу, очорнюючи всіх українців тавром "москвофільства" і своїми впливами у Відні домоглась того, що австрійська влада знехтувала Маніфестом українського проводу й почала трактувати українців як зрадників Австро-Угорської імперії. Тисячі українських селян, священиків та інтелігентів пішли на смерть на мадярських шибеницях, без слідства і без суду, а ще більше, до австрійських концентраційних таборів на повільну загибіль.

Не в кращому положенні знайшлися і українські галицькі полки, які були трактовані також як зрадники з питоменними для них наказами як би для карних частин. "Angriff ohne Schonung Mann und Material" — був найбільш типовий наказ для українських галицьких полків. Не легко було і українським старшинам, яких з одного боку зобов'язував наказ, а з другого — почуття відповідальности за долю, життя і смерть своїх же братів українців. І якраз у таких обставинах найкраще виявлялись характери і патріотизм свідомих старшин-українців.

В часі загального відвороту австрійської армії з галицького фронту в 1914 році аж під Краків, лейтенант Петро Бігус, командуючи сотнею 95-го піхотного полку, що складався виключно із галицьких українців, крив зі свою сотнею відступ полку і з боєм дійшов аж до ріки Вислок. Міст через ріку австрійські сапери вспіли вже висадити в повітря і перехід через ріку був можливий тільки вбрід. Щоб якось дістатись на другий беріг річки, лейтенант Бігус верхи на коні із кількома вояками зайшли обережно в воду і довгими, сплетеними з лози, жердками випробовували глибину річки. В цьому моменті з'явився нагло командир полку підп. Стронський й гостро запитав: "Herr Leutnant, was tun Sie denn?"

Одержавши відповідь, що він шукає броду для переправи своєї сотні, підп. Стронський несамовито закричав: "Sie schonnen ruthenische Verraeter, diese Schweine Hunde? Der Ruthene ist in Dreck geboren kann in Dreck krepieren". У відповідь на слова полковника, схвильований до крайности лейтнант Бігус відповів: "Пане полковнику, я не маю зрадників ані свинських псів, я маю австрійських вояків тзв. "східних тирольців", з котрих я вже стратив під Яричевом 28 осіб, яких відвагу ви самі хвалили, а мене особисто ви призначили до відзначення".

На щастя, цей смілий виступ в обороні чести українського вояка обійшовся йому, як на тодішні часи, безкарно. Одначе він дуже яскраво свідчить, яку опінію про укранців видала польська влада австрійському командуванню та як австрійські вищі старшини поводились на фронті із підчиненими їм українськими старшинами та вояками. З другої сторони цей приклад вказує, як українські старшини ставали в обороні чести українського вояка, наражаючи себе самих на переслідування вороже наставленого до них вищого командування.

Серед таких обставин сот. Петро Бігус брав чинну участь як фронтовий старшина у війні, був два рази ранений і як інвалід уже у ранзі оберлейтнанта був призначений до етапної служби в кадрі 95-го піх. полку в Моравському Шемберґу при вишколі похідних сотень для польових формацій. В 1918 році був приділений до етапу південної армії в Італії, як комендант робітничого батальону російських полонених. У вересні тогож року він дістав шеститижневу відпустку до Шемберґу, де була його рідня. В останніх днях жовтня 1918 року вдалось йому враз з ріднею дістатись до Галичини. 2-го листопада 1918 року він вже був в Бережанах і разом із підполковником лікарем д-ром Ковшевичом, четарем Л. Курдяком (який привіз наказ до перевороту), поручником Олексином і підхорунжим Бородайком — обняли владу в Бережанах і в цілому повіті та стали в приспішеному темпі організувати Окружну Військову Команду. Вони оголосили мобілізацію і створили на швидку руку запасний кіш — кадру для вишколу і перевишколу вояків. Вже 15 листопада вислано до Львова підмогу в силі пів куреня, з яким відійшов на власне бажання четар Кордяк. По кількох тижнях так виснажливої праці, підполковник д-р Ковшевич впав
жертвою тифу і сот. Петро Бігус обняв Окружну Військову Команду в Бережанах, яку очолював аж до переходу Української Галицької Армії за Збруч 16 липня 1919 року.

На Великій Україні Укр. Гал. Армія опинилася у зовсім відмінних обставинах, прийшлося їй покладатися на власні сили ще більше чим у Галичині. Забракло хліба, харчів і амуніції, бо російська амуніція не була пригожа до австрійської зброї, якою володіла УГА. Наддніпрянська армія не могла прийти їй із допомогою, бо і сама знаходилася в подібному положенні з причин безнастанних боїв і малого терену свойого запілля в районі Кам'янця Подільського. Начальна Команда УГА покликала до житія допоміжну установу т. зв. "Етап Армії" і призначила поодиноким галицьким корпусам — райони і фільварки для збирання збіжжя та заготовлювання харчів. Комендантом етапу 3-го Галицького Корпусу назначено сот. Петра Бігуса, який зорганізував цей етап взірцево, з власними харчовими складами, корпусним шпиталем, переходовими станицями для виздоровців та різними верстатами для виробу чи направи взуття, мундирів, автомобілів, зброї і т. п. На тому пості був сотн. Петро Бігус аж до кінця існування УГА, тобто її ліквідації поляками в Ялтушкові.

Після програних Визвольних Змагань запанувала в Галичині загальна апатія й зневіра. Здавалось, що все пропало. На щастя, такий стан тривав коротко. Найшлися в тому часі провідні мужі, які сказали собі і народові, що жива нація не сміє пропасти й мусить продовжувати боротьбу за своє існування на економічному відтинку із кличем: "Всі на кооперативно-господарський фронт". І пішла жвава праця для народу і з народу. Ввесь край покрився мережею українських кооператив з централями: Ревізійний Союз, Центросоюз, Центробанк, Маслосоюз, Сільський Господар і т. і. Між тими привідниками був і Петро Бігус, як солідний і послідовний виконавець того клича. І тут виявилася його всестороння і багатогранна праця, тобто загальна просвітянська праця, якої сам учився і других вчив, бо такий був дух часу і така була народна потреба. Тому він належав до різних товариств і установ, місцевого, повітового і крайового характеру, як-от: Просвіта, Рідна Школа, Лічничо-кооперативне Заведення, Районова Молочарня, Українбанк, Союз Кооператив, Взаємно Поміч Українських Учителів, Допомоговий Комітет і т. і.

Особа сотника Петра Бігуса — це символ українського воїна і кооператора, що клав перші підвалини під Українську Армію, Українську Державність та опісля під українське кооперативно-економічне життя. В УГА він перебув і пережив всі воєнні труди і страхіття, в трикутнику тривоги в Галичині під Заліщиками, і в чотирокутнику смерти на Східній Україні в районі Винниці.

На закінчення подамо деякі дані з життєпису Петра Бігуса. Він народився 2 лютого 1882 року в селі Бірки Великі, повіт Тернопіль. Закінчив учительський семінар в Тернополі й в роках 1903-4 відбував військову службу в Відні в школі резервових старшин. Помер в Торонті 25 жовтня 1966 р. За віровизнанням був римо-католиком, і його життя може служити наочним запереченням польських тверджень, що, мовляв, усі римо-католики — це поляки. Його життя є теж незаперечним доказом для деяких наших релігійних фанатиків, які пов'язують українство з тим чи іншим віровизнанням, що не православіє і не східній католицизм визначає національну приналежність, але таки національна свідомість поодиноких громадян.

Уточнення

Посередині - Петро Бігус із жінкою Катериною та сином Богданом 

 Петро Бігус - в центрі, із сином Богданом

(Світлини із архіву
Богдана Стасюка, правнука Петра Бігуса) 

4 коментарі:

  1. Дякую за публікацію спогадів про мого прадіда. Дізнався дещо нового :-)

    ВідповістиВидалити
  2. Дійсно немарна. Дуже дякую. До речі, його син Богдан провоював всю війну в дивізії "Галичина" з дня її створення.

    ВідповістиВидалити
  3. http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2010/02/blog-post_08.html - уточнення

    ВідповістиВидалити