субота, 9 листопада 2024 р.

"ПОМИЛКА" СИМОНА ПЕТЛЮРИ



Гаврило Гордієнко 



Кінець 1919 року приніс українському народові повний розгром на всіх фронтах збройної боротьби та майже в усіх ділянках національного життя.

Мало не по двох століттях неіснування самостійного українського війська з'явилося знову нове, молоде українське військо. Ще не зжите, ще не злютоване в монолітну цілість, воно й не могло доказати тих див, які властиві арміям з давньою військовою традицією. Тому й не дивно, що українське військо не виконало всіх тих завдань, які на нього були покладені політичним проводом молодої держави.

Українське військо не перше в світовій історії, яке потерпіло поразку! Терпіли її й численні та кращі від нас військові сили різних народів.

Політичний наш провід український не дописав. Що був у силах, те й виконав, хто як умів, навіть були намагання знайти порозуміння з ворогами. Та сила не в військові і не в політичному проводі, коли нарід, після розцвіту на початках революції, пізніше виявив велику апатію, справжню байдужість до свого майбутнього, бо ще не розумів, що його доля виключно у власній незалежній державі. На чолі такого народу й світової слави політики, як Бісмарк, Черчіл чи де Голь, не виявили б більших успіхів, ніж українські політики в роках 1917-21.

У проводі української визвольної боротьби найдовше затримався Симон Петлюра, який ніколи не подався до димісії, як це зробили інші політичні діячі. Тому всі вдачі, а головно невдачі, тісно пов'язані з іменем Симона Петлюри. Ще й ворог подбав, щоб війну в обороні УНР проти агресії РСФСР спопуляризувати під назвою "петлюрівщини".

Незважаючи на катастрофу кінцем 1919 року, Симон Петлюра не складає зброї, не капітулює, не заломлюється, а бере на свої плечі тягар продовження боротьби. Рештки українського війська посилає в Перший зимовий похід, який, помимо деяких пропаґандивних та боєвих успіхів, політичних успіхів не приніс.

А на політичному полі Симон Петлюра повторює й поповншоє наш старий національний гріх: запрошує "варягів", цим разом поляків, які, не дуже оглядаючись на свого малочисельного українського союзника, рушили "ревіндикувати" все, що було й що не було польським. А воно вже було "народною власністю" українського народу, його національним здобутком у революції. На цьому тлі й постали тертя між українським селом та новими "визволителями"-поляками.

Наслідком того українське село, головне ядро українського національного субстрату, відвернулося від ідеї незалежности української держави, яка (себто ідея!) тільки те й робить, що приносить кривди українським селянам (роки 1918 і 1920).

Треба довгого часу, може й не одного покоління, поки у спільних терпіннях нарід повністю усвідомив би свої національні (а не клясові чи які групові) прагнення.

Варшавський договір 1920 року між Українсвкою Народною Республікою та Річчю Посполитою Польською був так тісно пов'язаний з особами Петлюри та Пілсудського, що його часто й називають договором Петлюри з Пілсудським. Договір був невдалий, позитивного мало що дав, тому й усі прокляття за тей договір та за похід на Київ упали на голову Симона Петлюри. Себто Варшавський договір 1920 року був помилкою Симона Петлюри. Так нам видається з віддалі часу.

Оборонці того договору позитивно його оцінюють за те, що він дав можливість ще на рік продовжити боротьбу за УНР, забуваючи при тому, що боротьбу треба вести, щоб як найскорше довести її до переможного кінця.

В кожному разі Варшавський договір та похід на Київ не дали позитивних наслідків, тому в цій справі помилка (без лапок) Симона Петлюри.

Друга велика помилка Симона Птелюри, якої він допустився в Варшавському договорі, це зречення в користь контраґента великої частини національної території УНР. Ця помилка вже в той час викликала бурю обурення та протестів. Бо ж справа розходилася про кращу частину як України, так і її народу, який виявив свою лояльність соборній Україні аж дотепер, бо святкові залі, в яких відбуваються урочисті святкування "зречення самостійности Галичини", завжди виповнені по береги як раз галичанами. 

Прокляття, обурення, протести з часом поволі, поволі притихали, але холодок від них залишився дотепер, що видно хоч в тому, що при святкуваннях пам'яти Симона Петлюри в святкових залях так мало галичан, як наддніпрянців у залях а урочистостях соборности (з невеликими винятками).

Тепер будемо ворожити, що би було, як би Симон Петлюра не робив отих помилок, не укладав Варшавського договору? Кінцем року 1919 українське військо, здорове й оте тифозне, розлізлося б по Україні, по селах, по хатах. Деякі попали б у полон, деяких би й розстріляли за "ізмєну родінє", деяким пощастило б інтернуватися в Польщі, Румунії або може й далі дістатися слідом за нашими політиками. А Червона Українська Галицька Армія у збройних силах революційного пролетаріяту (РСФСР) пішла б "визволяти" свою вужчу батьківщину та прилучати її до ширшої батьківщини УРСР -- Галичина в межах СССР.

На "щастя" таке не сталося! Галичина до 1939 року була в межах Польщі. Національна Україна припинила своє існування року 1919 й Галичині не було до кого тулитися. Тут і придалася "помилка" Симона Петлюри, який у Варшавському договорі віддав Галичину під опіку Польщі. Тільки "дякуючи" "помилці" Симона Петлюри, Галичина мала до 1939 року політичну систему, численні партії різних політичних напрямків УВО, ОУН, Католицьку Церкву, Рідну Школу, Просвіту, Пласт, Луги, Січі, НТШ, численну пресу тощо. До 1 вересня 1939 року Галичина вже уявляла собою дані для будь-якої суверенної держави. Помимо того, що від галичан сипалося
на голову Симона Петлюри й тепер ще холодком віє, Бог не поскупився їм політичного розуму й вірности не якій іншій Україні, а тільки соборній.

Мало можна зустріти в історії таких корисних "помилок", яких доконав Симон Петлюра в Варшавському договорі 1920 року.



субота, 2 листопада 2024 р.

УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ НАПЕРЕДОДНІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ


Василь Федорович



(На підставі брітанських і німецьких дипломатичних
документів)


В часі, коли Гітлер виступив на світову арену зі своїми загарбницькими апетитами, європейська дипломатія наполегливо праціовала над тим, щоб збагнути його пляни й по можливості протидіяти їм. З різних дипломатичних нот, листів, меморандумів, звітів, протоколів і записок видно, що також українське питання було одним із важливіших пунктів, якому дипломати присвячували чимало уваги.

Українська справа стала актуальною в міжнародній політиці вже під час Мюнхенської угоди з 29 вересня 1936 р., в якій Англія і Франція погодилися на експансію Німеччини на схід. Тоді то англійська і французька преса заговорила про похід Гітлера на Україну. Та Гітлер поки що звернув свою увагу на Чехо-Словаччину, щоб приєднати до Німеччини Судети. У зв'язку з чехо-словацькою кризою виринула справа Закарпаття. Під впливом міжнародних подій і внутрішнього тиску Прага погодилася в жовтні 1938 р. створити автономний уряд для Закарпаття, яке мало залишитися в федеративному зв'язку з чехами і словаками. Першим головою уряду назначено А. Бродія, якого в короткому часі на вимогу свідомого українського елементу усунено за його мадярофільські тенденції. Його наступником став о. А. Волошин. Внаслідок Віденського арбітражу з 2 листопада 1938 р. південну частину Закарпаття враз з Ужгородом, Мукачевом і Береговим прилучено до Мадярщини. Столицю Закарпаття перенесено до Хусту. В лютому 1939 р. відбулися вибори до першого сойму, який 15 березня 1939 р. проголосив незалежність Карпатської України, ухвалив державну конституцію і вибрав о. А. Волошина першим президентом держави. Народ з ентузіязмом приступив до розбудови державного життя. На жаль, складні міжнародні події не дозволили на нормальний розвиток Карпатської України. Польща й Мадярщина, не зважаючи на Віденський арбітраж, уживали всіх заходів, щоб зліквідувати Карпатську Україну та осягнути спільний польсько-мадярський кордон. Вкінці вони добилися свого: Гітлер дав мадярам дозвіл зайняти Карпатську Україну, яка -- не зважаючи на геройський спротив Січовиків -- не могла опертися вдесятеро сильнішій мадярській армії.

Таке безпосереднє історичне тло української проблеми.

Документи брітанського й німецького міністерств закордонних справ показують, як ставилися до української справи Велика Брітанія, Німеччина, Польща, Мадярщина, СССР, Чехо-Словаччина, Румунія, Італія.

Брітанські дипломати звітували про українські справи ділово, холодно, безпристрасно й назагал об'єктивно. На їх думку, Німеччина плянувала поширити свої кордони поза землі замешкалі німцями, а метою її мала бути незалежна Україна під німецьким протекторатом 1). Така Україна мала б охоплювати всі етнографічні українські землі. Реалізація того задуму була б можлива, якщо б в підсовєтській Україні був сильний незалежницький рух, якого Москва не була б в силі здавити. В випадку відсутности такого руху, залишалася друга можливість -- війна. Щодо першої альтернативи, то на думку брітанських знавців, вона мало правдоподібна. Є правдою, що українці історично є свободолюбним народом і теоретично ідея незалежної соборної України з усіма землями під СССР, Польщею, Румунією і Чехо-Словаччиною є в них дуже сильна й жива, але в сучасній політичній ситуації під твердим більшовицьким режимом нема підстав покладати на неї завеликих надій. Тяжко також повірити, щоб зовнішня пропаганда мала позитивний відгук внутрі країни, а то з причини повної державної контролі преси й інших засобів комунікації. Крім того, треба пам'ятати, що молодша ґенерація, вихована в совєтській дійсності, не реагує на самостійницькі ідеї так живо, як старше покоління, яке ще пам'ятає період незалежної української держави. Більшість населення ставиться з недовір'ям і підозрінням до незалежницьких кличів, що походять з-за кордону. Можливо, що при сприятливих умовинах відродиться в Україні колишній ентузіязм до незалежности, але це забере багато часу, бо народ довго жив ізольований від вільного світу.

Якщо отже прийняти, що в сучасних обставинах неможливий самостійницький рух серед українців, то залишається друга можливість відродження України через війну між Німеччиною і СССР. Гітлер бере до уваги ту можливість в переконанні, що під напором німецької зброї совєтський режим завалиться. Така атака на СССР мусіла б іти через Польщу або Румунію, і то за їх згодою або насильно без такої згоди. Англія переконана, що Польща не схоче добровільно переговорювати з Німеччиною в справі інвазії України, бо це ускладнювало б її внутрішню ситуацію, а саме вона мусіла б дати далекойдучу автономію своєму українському населенню, а того вона покищо не має наміру робити. Також під стратегічним оглядом Польща не хотіла б мати в сусідстві Україну під німецькими впливами. Якщо ж Німеччина все-таки, навіть проти волі Польщі, почне війну проти СССР, тоді Франція, хоч і нерадо, піде з допомогою Польщі і СССР, бо зобов'язана до того на підставі заключених з ними договорів. У всякому випадку, якби не було, СССР буде всіма силами боронити Україну, бо вона після РСФСР найбільша й найбагатша республіка з доступом до тепловодних чорноморських портів. Хоч совєтська армія ослаблена внаслідок сталінських чисток, вона ще здатна боронити цілости імперії, тим більше, що ідея боротьби проти фашистів дуже популярна серед. населення; навіть частина українців виступить проти німців, бо ще дехто пам"ятає злощасну німецьку окупацію України в 1918/19 рр., а також похід Пілсудського на Київ в 1920 р. Тому якщо атака на СССР не зуміє в короткому часі довести до краху совєтського режиму, Німеччина мусить рахуватися з невдачами.

Франція також свідома того, що Німеччина хоче України з усіма її багатствами, тільки що на перешкоді стоїть Польща. Але якщо після розгрому Польщі Гітлерові вдасться здобути Україну, він стане паном цілої Европи 2).

Становище Німеччини до Східньої Европи, а в тому й України, було вже раніш відоме з Гітлерових тез, проголошених у його програмовому творі "Моя боротьба". В тому відношенні не повинно було бути ніяких ілюзій. Проте німецькі дипломати -- мабуть, для приспання світової опінії -- старалися вибілити чи радше злагіднити радикальні Гітлерові пляни. У відношенні до України Німеччина міняла свою політику в залежності від міжнародного положення і власних інтересів. Показалося це найперше в зв'язку з Карпатською Україною. Спершу Німеччина поставилася до тої справи позитивно й заступала принцип національного самовизначення. Правда, німецькі політики були думки, що Карпатська Україна не може встоятися сама без опертя об другу державу, але рівночасно вони бачили, що є можливість створити велику українську державу з усіх українських земель, а тоді Карпатська Україна радо приєднається до такої держави. Поки що Карпатська Україна повинна мати автономію. Виключена злука Карпатської України з Мадярщиною, яка хотіла б мати спільний кордон з Польщею, щоб бльокувати Німеччину в її евентуальному поході на Схід. Проти спільного польсько-мадярського кордону було також головне командування німецької армії 3). На Карпатську Україну звернені очі всіх українців у Польщі. Вони добачують в ній український П'ємонт, з якого може розвинутися незалежна Україна, а прилучення Закарпаття до Мадярщини грозить винародовленням і знищенням українського населення. Коли мадяри разом з поляками бічними ходами намагалися виєднати згоду на прилучення Закарпаття до Мадярщини, Німеччина й Італія зробили в Будапешті дипломатичний демарш, а Німеччина крім того обіцяла Карпатській Україні фінансову й господарську допомогу та плянувала встановити свій консулят в Хусті 4).

Але минуло три місяці, як політика Німеччини радикально змінилася й Гітлер погодився на прилучення Карпатської України до Мадярщини.

Польща і Мадярщина ставилися до української справи явно вороже. Це найкраще видно на прикладі Карпатської України, яку оба "добрі сусіди" намагалися всіма силами угробити, щоб мати спільний кордон. Польща особливо провадила в тому відношенні спритну політику. Коли польський амбасадор в Берліні Ліпський запевняв Ріббентропа, що Польща не має ніяких претенсій до Карпатської України, а тільки бажає мир в Дунайському басейні 5), міністр Бек вибрався до Румунії, щоб її переконати в доцільності спільного польсько-мадярського кордону й забезпечити собі румунську згоду на прилучення Закарпаття до Мадярщини. Бек мотивував свою пропозицію тим, що спільний польсько-мадярський кордон скріпить становище Польщі, виелімінує з того району німецькі впливи та відсуне більшовицьку загрозу. Насправді Польща керувалася іншими мотивами. Вона була поважно занепокоєна реакцією шість-мільйонового українського населення в Польщі, яке дивилося на Карпатську Україну, як на зародок своєї великої держави, й тим самим могло ставити польському урядові свої вимоги. Незважаючи на цензуру преси, українське громадянство мало докладні інформації про події в Карпатській Украні і в критичних хвилинах влаштовувало перед мадярським консулятом у Львові демонстрації проти ворожих зазіхань. Румунія рішуче спротивилася плянам Бека, бо не бажала собі побільшення мадярської території коштом Карпатської України й не хотіла тратити територіяльного зв'язку з Чехо-Словаччиною 6). Це не знеохотило Польщі. Вона продовжувала протиукраїнську кампанію перед німецьким урядом. Амбасадор Ліпський переконував Ріббентропа, що Карпатська Україна не має виглядів на самостійне існування, бо її українське населення темне (80% анальфабетів) і примітивне, стоїть на дуже низькому культурному рівні, не має ніякої національної свідомости і ще не доросло до державного життя; на його думку, Закарпаття -- це осідок комуністичної пропаганди і Польща має з тої причини багато непорозумінь з Прагою. Щоб уникнути тих клопотів, найкраще прилучити Карпатську Україну до Мадярщини 7)

СССР, слідкуючи за голосами західньо-европейської преси, був затурбований українською проблемою, але назовні офіційно іґнорував ту справу, вважав її маловажною і твердив, що серед українського населення нема сепаратистичних тенденцій. Сталін тільки раз публічно торкнув питання Карпатської України, називаючи її іронічно блохою, яка хіба не може бути ніякою загрозою для совєтського слона 8).

Чехо-Словаччина старалася боронити цілости держави й намагалася задержати Закарпаття в федеративному зв'язку з чехами і словаками. Але коли це показалося неможливим внаслідок самостійницьких стремлінь українського населення, Бенеш в розмові з брітанським представником Нютоном заявив, що рутени-українці це окремий народ і, якщо повстане незалежна Україна, вони об'єднаються з нею. В результаті Чехо-Словаччина мусіла погодитися з фактом незалежности Карпатської України 9).

Італія спершу сприяла Карпатській Україні. Муссоліні вірив, що Гітлер хоче розбити СССР і створити незалежну Україну і вважав це доброю розв'язкою. Муссоліні не погоджувався на прилучення Карпатської України до Мадярщини, бо вважав, що державні кордони повинні бути устійнені за етнографічним принципом, а "рутени не є ані мадярами, ані поляками" 10). Одначе Італія не була на стільки сильна, щоб бути послідовною і самостійною у своїх політичних потягненнях і тому пішла за Німеччиною та погодилася на прилучення Карпатської України до Мадярщини.

***

Справа України перестала бути предметом міжнародного заінтересування, в кожному разі до половини вересня 1939р., коли СССР постановив "визволити єдинокровних братів українців" і зайняв Галичину й Волинь. Тоді знову почалася дискусія про зайняті землі: одні вважали їх корінно польськими, а інші твердили, що Польща опанувала Галичину безправно, бо не дала їй автономії, до якої була зобов'язана на підставі рішення Ради амбасадорів з 1923 р. Польща переслідувала українську католицьку і православну церкви, виповіла односторонно пакт про охорону національних меншин і переслідувала українське населення ганебною пацифікацією. Українці не мали ніякого бажання належати до Польщі, й тому було б нерозумно, коли б альянти хотіли реставрувати Польщу з поверсальськими кордонами 11).

Після того, як німці вдарили на СССР і зайняли Україну, українські селяни були раді, що позбулися більшовиків, бо мріяли про приватну власність; але рівночасно вони не любили німців, не довіряли їм, бо бачили, що вони приготовляють Україну виключно для себе, перебирають в свої руки вся адміністрацію, судівництво та обмежують українське шкільництво 12)

В політиці нема сентиментів. Держави чи нації керуються не симпатіями чи антипатіями, тільки власними інтересами.



Використана література:

Documents on British foreign pilicy 1919-1939. London, 1950.

Akten zur deutschen auswaertigen Politik 1918-1945. Baden/Baden, 1951. (Vol. 4 & 5).

Review of the foreign press. Memoranda on Axis-controlled Europe, 1943. German-occupied Ukraine.

Keith, Arthur B. The causes of the war. London, 1940.

11) Arthur B, Keith. The causes of war. London, 1940.

12) Review of the foreign press. Memoranda on Axis-controlled Europe 1943. German-occupied Ukraine.


________________________

1)  Sir G. Ogilvie-Forbes (Berlin) to Viscount Halifax, 9. 12, 1938. In: Documents on British foreign policy 1919-1939.

2) Mr. Vereker (Moscow) to Viscount Halifax, 10. 1, 1939. Ibid.

3) Unterstaatssekretaer Woermann — Hitler, 7. 10, 1938. In Akten zur deutschen auswaertigen Politik 1918-1945.

4) Woermann —- Ribbentrop, 12. 11, 1938. Ibid.

5) Ribbentrop — Lipski. Ibid.

6) Moltke, 19. 10, 1938. Ibid.

7) Ibid.

8) Mr. Vereker (Moscow) to Viscount Halifax, 28. 12, 1938. In: Documents on British foreign policy. Sir W. Seeds (Moscow) to Viscount Halifax, 26. 1, 1939.
Ibid.

9) Mr. Newton (Prague) to Viscount Halifax, 8. 12, 1938. Ibid.

10) Second Convention with Mussolini and Ciano, 12. 1, 1939. Ibid.


субота, 22 червня 2024 р.

ЯРОСЛАВ КУЛЬЧИЦЬКИЙ




20. 5. 1913 -- 1. 2. 1981

Народився  20 травня 1913 р. в селі Кружики-Кульчиці біля Самбора. Матуру здавав у Красноставі біля Любліна, де його батько був радником суду.

По матурі дістався до польської "підхорунжівки" у Рембертові, яку закінчив у ранзі підпоручника. Пізніше кінчив студії права у Любліні.

В обличчі війни був покликаний до війська, щасливо перебув цілу кампанію і повернувся до Красноставу. Тут він і його батько зорганізували український комітет і розвинули широку громадську діяльність. Цим Ярослав викликав до себе ненависть місцевих поляків і був змушений у 1942 р. переселитися до Самбора на працю в
Кооперативнім Союзі. В Самборі пізнає п. Софію Пракурат, з якого одружується в січні 1943 р.

Навесні 1943 р. записується Ярослав до Дивізії. Переходить перевишкіл у Франкфурті над Майном і в Нойгаммері. У боротьбі із партизанами на Словаччині був тяжко ранений біля села Турзавки. У шпиталі у Зальцбурґу застають його америнанці. Однак при помочі брата Лева втікає зі шпиталю, переїжджає до Німеччини і віднаходить свою дружину у таборі у Швайнфурті. В таборі сповняє функцію бльокового, а дружина учителює.

Щойно при кінці 1951 р. американці дозволили на виїзд старшин Дивізії до ЗСА. Із того користають п-во Кульчицькі і на початку 1952 р. виїжджають до Нью-Йорку, а звідти по 2-ох роках до Чікаґо до брата Лева. 6 літ працює Ярослав на фабриці, а пізніше у друкарні.

Працює активно у Пласті, кілька літ є головою Пластприяту. Є організатором та радним УБС та головою окружного Номітету УБС. Рівнож очолював ювілейний комітет в Чікаґо із нагоди святкування  70-ліття УБСоюзу, є активним членом місцевої станиці братства колишніх вояків 1-ої УД УНА і належить до її управи. 



ПАВЛО ШЕВЦІВ





8. 8. 1901 -- 5. 2. 1981

Павло Шевців, член станиці Братства 1-ої УД УНА і член відділу Ліги Визволення України у Саскатуні, народився 8 серпня 1901 р. в селі Водники в Західній Україні. Молодим юнаком зголосився у Першій світовій війні до Галицької Армії, а у 1943 р. до 1-ої УД УНА, з якою прийшов повний шлях аж до полону в Італії та Англії. По приїзді до Канади жив у Саскатуні, працював як столяр і мав свій власний варстат.









субота, 27 квітня 2024 р.

ДРУГИЙ ПРИХІД БІЛЬШОВИКІВ НА ЗАХІДНЬО-УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ



Й. КОВЕЦЬКИЙ



3 поворотом більшовиків на Західню Україну почалась велика трагедія, головно для тих, які були чим-небудь пов'язані з революційною боротьбою як проти німців, так проти більшовиків. Ті люди попали під страшний терор, який почався вже на третій день приходу більшовицьких армій. Майже ціле населення було стероризоване й цей терор тривав кілька тижнів.

Більшовицькі фронтові частини не встрявали в політичні справи. Від фронтавиків я навіть заміняв за горілку й сало повну фіру зброї: 48 автоматів (фінки), 4 скоростріли (типу Дехтяра), 2 скриньки ґранатів, 15 пістолетів, дві скриньки амуніції то скорострілів, 50000 набоїв до автоматів і коло 30 крісів. В той час був це великий здобуток. На кожному кроці треба було боронитись і захищати своє життя та обороняти від терору НКВД українське населення Підкарпаття. Зброя ця була від побитих і поранених вояків, а деяка була ще невживана. Цю зброю передав мені старшина-українець з Києва ("старшина" -- це найвища ранґа підстаршини в Червоній армії).

На третій день по приході більшовиків появились по селах загони НКВД, які зайняли всі станиці й зв'язки підпілля, бо всі станиці активу були розконспіровані, за вийнятком військових станиць, які були зорганізовані 1944 року весною. Ті станиці були добре законспіровані й більшовицькі аґенти не мали до них доступу.

НКВД, почало робити обшуки по селах, головно в свідомих українських родинах, а допомагали їм у тому поляки. В Самборі більшовики створили міліцію з самих поляків, які разом з НКВД, їздили по селах і показували своє «геройство" над безборонним українським населенням. В Самборі на торговиці, де були союзові бази, більшовики зробили шибеницю і вішали невинних людей і то головою вниз, щоб ті жетви довго мучились. В селі Черхаві НКВД господарювало кілька днів і робило по хатах обшуки. В хаті Василя Тидаша знайшли книжку про українських націоналістів, яку привіз його син Іван з Німеччини, перебуваючи в німецькому полоні з польської армії. Більшовики його арештували й повісили в Самборі на торговиці. В моїй хаті НКВД сиділо два тижні. Забрали мою бібліотеку, але про мене вони не мали докладних відомостей, бо я ніколи не приходив додому, щоб себе афішувати, а тільки заходив вечорами. Моїх родичів не чіпляли, бо батько був хворий (мав сильний атрайтес) і більше лежав, як ходив, сестра була малолітня і старенька бабця, а маму не турбували.

В той час відділи УПА (військові одиниці) переходили дальше від фронту на схід, тому що в Карпатах було багато більшовицького війська, бо німці біля Турки довго тримались (більшовики зайняли Турку аж на початку листопада). З цеї причини всі організаційні зв'язки на Підкарпатті були порвані.

В такій ситуації треба було творити самооборону проти НКВД і польської міліції. Для цього був догідний ґрунт, бо всі молоді мужчини ховались по лісах. Було між ними багато військовиків, звичайних вояків і підстаршин з польської і Червоної армій. При допомозі підстаршини Клена (псевдо) - він згинув - я створив сотню (самооборонців) УПА, яна складалася з 120 вояків і підсташин. Сотня була добре озброєна: 59 автоматів, 8 десятизарядок, 4 скоростріли (Дехтяра), а решта була озброєна крісами. Кожний вояк мав 4 ґранати, а підстаршини мали пістолети й автомати. З сусідніми селами ми мали зв'язки. Коли появлялись НКВД чи міліціонери, нас повідомляли, а ми з ними "робили порядок". Це стримало НКВД їздити безкарно по українських селах, але НКВД, почало стягати військові частини з-під фронту та робити облави по лісах. Були це звичайні червоноармійці й між ними було багато українців, які так само більшовиків не любили, як і ми. Такі облави відбувались щоденно на Підкарпатті. Дуже часто в таких облавах гинули невинні селяни, які ховались по малих лісах. В одній облаві згинув Пагута Андрій і Карпінець Павло, які до жадної орґанізації не належали.

Останню неділю липня 1944 року, тобто з суботу на неділю, наша сотня ночувала між селами Черхавою, Винниками й Мокрянами в лісі на території села Черхави, на горбку, який звали Верховиною, зарослою березовим лісом. В неділю рано більшовицька облава зайшла від Глибокого Потона так несподівано, що ми її не запримітили. Вона залишила нас у спокою, хоч важко було повірити, щоб вони нас не бачили, бо наші скоростріли стояли на ніжках готові до стрілу. Мабуть вони не хотіли нас зачіпати і пішли через Винницький ліс до села Мокряви, повіт Самбір. Ми приймали бій тільки тоді, коли мусили, бо в нашій сотні були в більшості жонаті мужчини, а багато з них не були пов'язані з українсьним революційним рухом - вони тільки прилучилися на переходовий час, коли панував повний хаос.

Мабуть через пів години від села Черхави показалась на полях Мудрої (назва поля) друга більшовицька розстрільна. Скільки їх було, годі встановити, бо вони йшли поляною і лісом. Ми рішили не вступати з ними в бій, а відступити у Винницький ліс. Розстрільною ми перейшли Винницький ліс, Мокрівський ліс, річку Сприньку й лозами дійшли до села Вільшаника в Хатки (назва частини села). 3 Хаток ми перейшли городами на Колонію під самий ліс між селами Вільшаником і Сідим, та розмістилися у двох стодолах. Ми там з'їли сніданок. Коло полудня більшовицька розстрільна вийшла з села Сільця і через ріку просто на Колонію, але до хат не заходили, пішли до лісу. Ми вже готовились до бою і заняли становища в городах, де не було хат, щоб не потерпіло населення. Відтак ми перейшли городами на Слободу, долішний кінець села Вільшаника й залягли в городах, на горбку біля дороги, яка перетинала село Вільшаник. По другій стороні був майдан, де росли верби. В городах ми мали добре укритnя серед тичної білої квасолі. Незабаром з горішнього нінця села Вільшаника приїхало три тягарові машини вояків, які розложились на траві під вербами на відпочинок. Ми могли їх знищити всіх, але через те потерпіло б село, особливо та частина, яку замешкували українці. Частину були б вистріляли, а частину забрали на Сибір. Горішня частина Вільшаника була в більшості заселена поляками. Вояки через годину від'їхали, а ми рішили відійти на старе місце, звідкіля ми рано вийшли, а опісля Винницьким лісом дістались на гору Діл, яка лежить між селами Лопушною і Сторонною. Вона відома з 1-ої світової війни із боїв між австрійськими і російськими військами.

Обережно городами ми прийшли до річки й посувались лозами до Черхавських піль аж до Поріччя (назва поля), перейшли річку та заняли становища між вербами, бо до лісу не було безпечно заходити. Ми не вспіли вислати розвідки до лісу, як зі шкільного лісу вийшла більшовицька розстрільна полями Палестини і йшла прямо на нас. Були це звичайні вояки, а не спеціяльні відділи. Я вже тримав ракетницю готову до вистрілу, щоб дати знак до бою, коли більшовицька розстрільна повернула від нас направо в Мокрівський ліс. Ми трохи почекали й пішли дальше попри річку аж до Зашумища, а там вздовж сіножаті понад потічком підходили до лісу за нашими передніми стежами. Обійшли ми Велику Поляну і від місця, звідкалія рано вийшли, тільки розділяв нас Глибокий потік. Раптом сталось щось непередбачене. Більшовики обстріляли наші передові стежі й один наш вояк був легко ранений в ногу. Тоді ми зайшли їх від Миколайового потока, взяли їх у півколо й чекали, щоб вони вийшли на поляну, бо іншої дороги не було. Через кілька хвилин вони вийшли на поляну й зупинилися на перекур. Один з них почав кричати: "Ви бандєровскі сволочі, что, іспуґалісь, вихадітє, таку вашу мать".

Тоді на знак ракети ми вдарили по них вогнем. Вояки кидались в різні сторони. Шапки летіли з їх голов. Вони не знали, що мали робити, бо не мали жадного укриття. Вони припинили стрілянину і тільки відзивався один скоростріл, який був замаскований під великим корчем ялівцю. З наших вояків один зголосився піти, щоб знищити цей скоростріл ґранатами, але один з совєтських вояків підсунувся до нього й з автомата застрілив свого скорострільника. Тоді ми припинили вогонь, підійшли до них і забрали зброю. Я сказав нашим санітарам перев'язати ранених совєтських вояків. (Ми мали цілу аптечку з собою). Один з совєтських вояків підійшов до мене й тихо сказав, що один курінь пішов до села Лукавиці й він може скоро прийти на допомогу. Ми забрали 6 скорострілів і автомати, залишили наших 20 вояків для пильнування полонених, а сотня швидко підійшла корчами, щоб перетяти дорогу більшовицькій групі, яка напевно буде спішити на поміч своїм товаришам.

Ми зайняли становище на краю лісу, приблизно на ширині 400 метрів. Чекали недовго. Від Лукавського пасовиська вийшла більшовицька розстрільна на Черхавські поля Дубрівки, стріляючи на ходу. Несподівано хтось обстріляв їх з лісу Рівнин. Знав, що напевно наші, але хто -- невідомо. Обстріляли й затихли, а більшовицька розстрільна вже досить близько. Не підозрівали, що їх чекає смерть. Вистрілюю ракету. Град куль вилітає з наших скорострілів і автоматів. Ворог змішався, розгубився. Деякі з них почали відступати, повзаючи по землі, бо піднестись було не можливо. В той час почали бити по більшовиках з противного боку тяжкі скоростріли - Максими і з лісу висунулась розстрільна куріня Різуна. Більшовики вже не стріляли й один з них прив'язав ручник до кріса на знак, що вони піддаються. Наші вояки обкочили їх і забрали зброю. В атаку пішли тільки дві сотні з куріня Різуна, а третя залишилась на краю лісу в резерві. На коні з лісу виїжджає Різун, зіскакує з коня обняв мене й казав мені, що він здогадувався, що це я провадив боєм.

Це була несподівана, мила зустріч, бо я знав, що Різун мав відійти на схід. Він пояснив мені, що дістав нові інструкції зі штабу Перебийноса - Дмитра Грицая затриматись якийсь ча на цьому терені. Я йому розповів про перебіг цілого дня. Ми обидва були дуже задоволені, бо не мали жодних втрат.

Різун мені розказав, що він перебував цілий час із своїм курінем в горішньому кінці Лукавського потока, або Соленого, який притикав до Винницького лісу. Там були великі печери, в яких можна було сховати кілька сот вояків та кілька пар коней. Вони були так густо зарослі корчами, що ніхто й не здогадався б, що там можуть бути такі великі печери, а про них знало дуже мало людей. Різун просив, щоб я з ним залишився для спільної боротьби, але я мав розпорядження від Грицая, щоб тих людей, які не є загрожені, відпустити додому, а з рештою зголоситися до нього.

З Різуном ми провели коло двох годин, а наші вояки хоронили побитих і перев'язували ранених. Ми оба оглянули побоєвища, зібрали всіх ранених і полонених. Я наказав поробити з тонких берізок ноші, щоб було на чім нести ранених до найближчого села. Відтак я промовив до полонених, що це не є в нашому інтересі битись з червоноармійцями: "Ми боремося за права всіх народів, щоб могли жити вільно на своїй землі. Ми боремось проти більшовицької диктатури й тиранії, яка на самій Україні знищила понад 6 мільйонів людей. Якщо ви повернетесь до своєї частини, скажіть своїм товаришам, щоб вони проти нас не виступали, а боролись проти комуністичної влади, яка нищить фізично й духово кожний народ. Ми цілий день
маневрували поміж ваші облави й уникали бою з вами, але ви перші обстріляли нас і ми були змушені прийняти бій. Тепер самі бачите, які наслідки, скільки загинуло ваших товаришів, а між ними були й наші брати-українці. Особливо звертаюсь до офіцерів. Якщо вас будуть висилати знову на подібні облави, пам'ятайте, що ми не є вашими ворогами. Тепер беріть ранених, ідіть до цього найближчого села та негайно дайте їх до шпиталю".

Ми ще всі зупинились над свіжими могилами, віддали їм почесть і совєтські вояки з раненими пішли до села.

З Крегітом-Різуном ми ще кілька хвилин поговорили, сердечно прощались, відчуваючи, що це востаннє бачимося. Я передав Різунові всю здобуту зброю та кількох совєтських вояків-українців, які не мали вдома родин й просили, щоб їх прийняти до УПА. Різун забрав їх з собою. Мені Різун розказав, що наприкінці червня, як його курінь переходив з села Звора до Сприні, під вечір німці зробили засідку й багато його стрільців було вбитих.

Командир Різун вже не вертався до своїх криївок, а пішов на схід, а я зі своєю сотнею пішов Винницьким лісом; ми перейшли через Глинне, головний гостинець, і Лопушанським лісом добились пізньою ніччю на гору Діл. На цьому терені ми пробули три дні й мені вдалось нав'язати зв'язок з Самбірською військовою областю і з ген. Дмитром Грицаєм. Через три дні я дістав повідомлення здемобілізувати сотню, тобто розпустити тих людей, які не є загрожені, а з тими, які не можуть вертатись додому, прийти до области, де теж перебував начальник штабу УПА Перебийніс. Це я зробив. Зброю ми передали в певні руки, я забрав з собою 20 хлопців, два скоротріли та автомати й ми мали відійти до области, яка примістилася на болотах-трясовиннях між селами Білиною Великою і Чайковичами.



неділя, 4 лютого 2024 р.

ПРО ПЕРЕХІД НА СЛУЖБУ УКРАЇНІ


Спомини

 

До Редакції
Вістей Комбатанта
в Торонті, Канада.
Високоповажані Панове!

Після смерти мого бл. п. Батька, ген. Михайла Крата появилося було у Вашому журналі, крім повідомлення про смерть від Редакції, кілька статтей на пошану Покійного, а саме:

1. Остапа Сокольського "І знову тумжливі сурми..", ч. 4, 1979,
2. Бл. п. Б. Підгайного "Генерал Михайло Крат", ч. 5-6, 1979,
3. Леоніда Романюка "Генерал Михайло Крат", ч. 1, 1980 і
4. Л. Шанковського "Залізний Запорожець, генерал-поручник Михайло Крат і його доба", ч. 1, 1980 (початок статті).

Усім шановним авторам і Редакції Вістей Комбатанта складаю сердечну подяку. Роблю це аж тепер, бо чекала на докінчення статті шановного проф. Л. Шанковського з минулого року. Закінчення статті досі немає, а деякі моменти в статтях шановних авторів (про предків, освіту, перебування в військовому шпиталі російської цариці, одержання сербського ордена) потребують доповнення, додаткового насвітлення, а то й спростування. На мою скромну думку найкраще це зробити словами самого Покійного - витягами з його споминів-нотаток і з документів.

Прошу ласкаво дати мені змогу це зробити. На початок посилаю виїмок зі споминів Покійного про перехід на службу Україні й побут в Гадячі 1917/1918.

Не хотіла матеріялу дуже скорочувати чи редагувати, щоб не попсувати його характеру. Думаю, що для вояцького журналу матеріял цікавий.


З правдивою пошаною
Ніна Черняк, Воррен, Міч.



Ген. Михайло КРАТ


Побут в Гадячі. 1917/1918 рр.


Коли вістка про перші українські маніфестації в Києві й Петербурзі викликали обурення старшин мого полку (в російській армії), я сказав, що обурюватись немає чим. Україна ніколи не приєдналась до Росії, а заключила з Москвою персональну унію, признаючи своїм зверхником і протектором московського царя. Коли впав царат, впали й зв'язки України з Москвою. Ця моя заява викликала ще більше обурення старшин, а один з них з докором сказав: "І ти, Міша?" Однак служба моя дальше йшла без фактичних змін. Я цікавився українським рухом, що дуже незначно торкнувся мого полку (93-го Іркутського, бо він складався в більшості з москалів), але навіть не приймав участи в українських вічах, соромившись виступати, не знаючи української мови... Армія російська кінчала своє існування восени 1917 року, відмічаючи цей кінець жахливими проявами бунтів і хамства. Після большевицького перевороту майже всі кадрові старшини полку виїхали або в Псков, або в запасовий полк, десь у центральній Росії. Я зостався на фронті. Чому? Зараз сам не знаю. Мабуть тому, що ще вліті мав нагоду побачити на власні очі, що ще більше як фронт, здезорганізоване запілля, і не мав жадної охоти туди їхати. В цей ще час розкладу російської армії збільшилась інтенсивність формування національних частин: польських, українсьних, грузинських та інших. Отже я, будучи командиром свого полку, в котрому провів усю свою службу, допоміг виділенню з нього нечисленних українців, що їх направляли в розпорядження Української Ради при (І-ій Армії, а ця спрямовувала їх в 33-тю пішу дивізію, що перед війною стояла в Києві. Тоді до неї спрямовували українців зо всієї І-ої Армії.

1 грудня 1917 року й я таємно покинув свій полк і по кільнох днях зголосився в Раді. Таємно тому, що тоді були напружені відносини поміж совєтом народніх номісарів у Петербурзі і Центральною Радою у Києві й я, за сприяння виділенню українців із полку мав бути арештований. В Раді я фігурував під чужим прізвищем і ранґою (відзнак тоді вже не носили). Рада призначила мене до Староукраїнського Правобережного полку. Я прибув туди, але незабаром виїхав до Києва, бо в тому українському полку, хоч і не було того хамства й упадку дисципліни, що в Іркутському, але не було також і ладу, без котрого неможливе існування війська взагалі. Я мав надію побачити цей лад у Києві, мав прагнення служити в гарному дисциплінованому війську, відродженому на традиціях, на котрих виховувались мої прадіди. Перед Різдвом я був у Києві і зголосився у Генерального Секретаря по військовим справам - п. Порша. Порш поставився до мене з недовір'ям, бо я не знав української мови, виховався поза Україною і нічим не міг доказати своїх зв'язків з українськими колами. Однак мене було призначено до 2-го Січового Запорозького Корпусу, що стояв десь на протинімецькому ще фронті. Я виїхав туди, але, маючи неправильні інформації про місце перебування корпусу, до нього не попав, і з Бердичева вернувся до Києва. До Києва тоді наближались большевики Муравйова. Шукаючи для себе приділу, трапив я до генерал-квартирмайстра в штабі Київської Військової Округи - ген. Агапієва, що пізнав мене по голосі, подібному до голосу мого батька (Агапієв був в батька юнкером, коли батько був офіцером-вихователем в Павловській офіцерській школі в Петербурзі) і призначив мене до Штабу Округи помічником начальника операційного відділу. Там я перебув до київсьних боїв і під час них, нічим не відзначуючись, будучи майже безкорисним для України...

Рік 1918 почався для мене в Києві, де невелика горстка українських патріотів боронила столицю від большевиків. Останні два дні і дві ночі перед упадком Києва працював я безвихідно в штабі, то без успіху шукаючи получення по прямому дроту з українізованими частинами, що мали йти з півночі на рятунок Батьківщини, то повнячи дижур. По тих двох добах начальник штабу Слівінський звільнив мене додому на цілий день і ніч, бо був я до краю стомлений. Мешкав я тоді у п. Михайла Тимешка, що був жонатий з Галиною Юрієвною Крат, рідною сестрою Павла Юрієвича, Лесі (пізніше одруженої Палієнко) і Бориса. У Тимешків було двоє дітей, Ірина (тепер Іваницька) і Леся. Жила з ними разом і мати Галини, вдова Юрія Архиповича, мого дядька. Мешкали вони в Дикому провулку, а може вулиці, при Львівській вулиці.

Коли я другого дня вийшов, як звичайно з дому, щоб іти до штабу, на розі Львівської і Дикої побачив на варті типа з червоною опаскою на рукаві. Прикра була б моя ситуація, якби він мене побачив, бо був я одягнений в українсьну військову уніформу. Чудом удалося мені вернутися додому, по телефону переконатися, що в штабі також уже урядують большевики. Переодягнувшись в цивіля, перебув я кілька днів у Києві, будучи свідком, як звозили в Дніпро автами гори розстріляних людей. Родичі мої тремтіли за мене і за себе. Тому я мусів від них вибратись.

Іти на захід, на Житомир, куди подались наші частини, уряд і члени Центральної Ради я не міг, бо не мав жадного зв'язку. Тому, маючи в кишені посвідку, що я працівник кооперативи, де працював М. Тимешко, рушив у Гадяч, куди й прибув з малою пригодою. У Бахмачі пізнав мене один солдат, бувший іркутець і привітався зі мною: "Здраствуйте, Ґосподін Полковнік". Інші, почувши такий привіт вже хотіли братись за мене й викінчити, як викінчили в той час тисячі російських офіцерів, але іркутець рішучо став у моїй обороні, кажучи: "Не займай! Він зажди був добрий до ребят". Мене пустили й я постарався, на всякий випадок не попадаючи на очі "братви", скоріше виїхати.

В Гадячі я затаїв свою службу в українській армії, показав документи, що я інвалід, перейшов навіть медичну комісію в шпиталі. Петро Миколайович Крат, мій кузен улаштував мене помічником Гадяцької Земської Управи, де я й працював до червня, а може липня. Влада була тоді в руках місцевих большевиків, себто жидів і бідних селян-українців. Нікого вони не гнобили й ніяких спеціяльних заряджень не давали. Головою Земської Управи був селянин Балика, досить симпатичний чолов'яга. Любив випити й закусити. Отже урядування його проходило в цьому нешкідливому занятті, спільно то з нами урядовцями, то зі сторонами, інтересантами. Коли пізніше, вже по приході німців, ті хотіли його заарештувати, ми, земці, його оборонили.

Мешкав я в одній кімнаті з вищезгаданим Петром Кратом, у помешканні земського діяча, освіченого українця й соціяліста Євгена Володимировича Чижова. Там я почав говорити по-українському, багато читав, перебував в українських домах, бував на українських виставах. Тоді в хаті Чижова познайомився я з Оленою Пчілкою. В Гадячі тоді виходив часопис "Рідний Край", що його редаґувала, як земську газету, колеґія під головуванням О. Пчілки. Один час я навіть був членом тієї колеґії. В статтях своїх я пропаґував необхідність створення української армії, що мала бути не міліцією й не якоюсь революційною, а армією, створеною на зразок інших европейських армій, при чому мусіли б бути притягнені до служби досвідчені старшини з к. російської армії. Зі мною полемізував якийсь народній учитель, що доказував непотрібність армії взагалі, бо ось скінчиться ця остання війна й ніхто нам не загрожуватиме в нашому соціялістичному будівництві.

Хутко стався гетьманський переворот...


субота, 20 січня 2024 р.

МОЯ УЧАСТЬ В ПЕРШОМУ ЗИМОВОМУ ПОХОДІ АРМІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ



СПОМИНИ

 

Олекса ЯВОРСЬКИЙ



Під Брацлавом


В другій половині жовтня 1919 року команда 7-ої Львівської бриґади перекинула наш 1-ий курінь 13-го полку піхоти, якого комендантом був пор. Юліян Темник, а я адьютантом, проти денікінців під Брацлав.

По триденнім відпочинку взяли ми участь у наступі на Брацлав 20 жовтня і, наступаючи вздовж полудневого берега ріки Бог, зайняли місто Брацлав, викидаючи з нього один денікінський полк. Направо від нас наступала 9-та бригада УГА. Та по трьох днях завзятих боїв ми відступили з Брацлава, займаючи фронт на правім березі Богу.

Тут застала нас умова УГА з Денікіном, заключена 17 листопада 191р. про зміст якої ми, фронтовики, знали мало. Ми думали, що перемир'я наступило на цілому українсько-денікінському фронті і тішилися, що можемо трохи відпочити. Справами політики ми, молоді старшини, не займалися, уважаючи, що це справа нашого уряду, а про роздори, які мали місце поміж нашими двома урядами в Кам'янці Подільському, ми не мали ніякого поняття. Та з нашого відпочинку не мали ми багато потіхи, бо впродовж двох тижнів цілий наш курінь перемінився в один шпиталь. Початково поворотний тиф, а відтак висипний зачав ширитися так масово, що не було кому обійти обозних коней і вони блукали по городах. Я сам перейшов в той час три
рази поворотний тиф. Та з кінцем грудня дістали ми новий наказ відступати на Тульчин, бо денікінці втікають на полудне, а до нас зближаються більшовики.

Наш відступ на Тульчин був властиво маршем живих трупів, які ще рятували своє життя, втікаючи перед нашим нелюдським ворогом, якого злочини бачили ми наочно в час нашого походу на Київ, а в першу чергу в Житомирі, де впродові кількох днів брали ми участь в похоронах жертв більшовицької Черезвичайки, як також на тілах наших стрільців під Коростенем, які, як тяжко ранені, попали були в більшовицький полон і були ними змасакровані.

По приході до Тульчина лікар ствердив у мене висипний тиф і відіслав мене до міської лічниці.

Трагедія Армії УНР


По заключенню Начальною командою Української Галицької Армії сеператного договору з Денікіном, начальним вождем білих москалів, 17 листопада 1919 р. УГА, мимо нашого акту соборности з 22 січня 1919р., перейшла в повне розпорядження російської Добрармії, залишаючи в той спосіб Армію УНР їй власній долі. Правда, в той час положення обох наших армій було дуже тяжке і обидві армії з причини безперервних боїв на два фронти і тифу були мало боєздатні, але я все-таки склонний вірити, що рішальним мотивом заключення договору з Денікіном були радше мотиви політичні та брак віри в можливість здобуття самостійности України власними силами. Тож не диво, що в тій тяжкій ситуації нуртували серед наших політиків аж три концепції, що взаємно" себе поборювали - союз з Денікніном, з Польщею, з більшовиками.

Договір з Денікіном поставив Армію УНР в дуже скрутне так моральне, як і стратегічне положення. Знесилена, здесяткована тифом, боса і гола (подібно як і УГА) відступила вона в район Ярмолинці-Проскурів-Староконстянтинів, а коли денікінці заняли Проскурів, то її положення стало майне безвихідним. Поляки, які обіцяли були обсадити в порозумінні з урядом УНР, лінію Кам'янець Подільський - Проскурів, забезпечуючи в той спосіб крило Армії УНР з боку денікінців, відступили навмисне за Збруч, щоб прискорити ліквідацію фронту. Щойно пізніше, коли реґулярний фронт Армії УНР перестав існувати, а денікінці, биті українськими повстанцями і більшовиками, стали втікати на південь, поляки обсадили згадану лінію.

В тій тяжкій ситуації головний отаман С. Петлюра рішився виїхати за границю для організування дальшої боротьби, тим більше, що 27 листопада 1919 р. отамани Волох, Божко і Данченко станули в Любарі на радянську плятформу, пограбувавши 2 грудня частково державну скарбницю, подалися зі своїми частинами в сторону більшовиків, написавши на своїх червоних прапорах "Хай живе радянська влада на Україні".

Після подій в Любарі головний отаман Петлюра, його штаб і уряд УНР переїхали до містечка Нова Чортория. Тут на нараді 4 грудня рішено, що вірні ідеї УНР частини армії мають перейти до партизанських способів боротьби під командою генерала Омеляновича-Павленка і його заступника отамана Юрка Тютюника. Те рішення затвердила додаткова нарада решти членів уряду і комендантів військових груп 6 грудня 1919, вже без участи Петлюри, який 5 грудня виїхав до Варшави. 6 грудня 1919 запала остаточна ухвала про перехід вірних ідеї УНР частин армії в так званий Перший зимовий похід, в запілля ворога, що негайно того самого дня зреалізовано, прорвавши денікінський фронт між Козятином і Калинівкою в напрямку на Липовець.

УГА на роздоріжжі


Загострені політичні стосунки поміч нашими обома урядами (УНР і ЗУНР), та взаємні обвинувачення в тому, що галичани тягнуть до Денікіна, а наддніпрянці - до поляків, як також страх, що поляки обсадять Кам'янець Подільський, заставили диктатора Петрушевича виїхати з членами уряду ЗУНР через Румунію до Відня. Перед виїздом дав він свою згоду на заключення Начальною командою військового договору з Денікіном, застерігаючи для себе переговори політичного характеру. На підставі того договору УГА мала зосередитися в районі Козятин-Вінниця-Ілинці-Оратово-Погребище, а штаб армії, який перебував в Вінниці, мав переїхати
до Уманя.

Та денікінці не вдержалися довго в Україні. Панські порядки генерала Денікіна підняли проти нього українські маси. Численні повстання в тилі Добровольчої армії, як також наступ більшовиків із Совєтсьної Росії та поява частин Армії УНР на тилах денікінців, довели до того, що денікінці почали панічно відступати на південь України. Начальна команда УГА, спасаючи радше свою шкіру, ніж розкидане по шпиталях, касарнях і приватних домах хворе стрілецтво, подалася з Вінниці за недобитками московських військ під командою ген. Бредова на південь. Проти того відступу було багато старшин УГА. Вони плянували рятувати УГА від катастрофи об'єднанням з рештками Армії УНР і створили колеґію старшин, яка мала заступити політично-державний провід УГА. Ця колегія договорилася 24 грудня 1919 р. з представниками уряду УНР про злуку двох наших армій. Коли однак фактичної злуки не можна було провести в життя через розкиданість галицьких частин та відхід армії в Зимовий похід на схід (вона про цей договір не знала), а до Вінниці почали посуватися більшовики, то колеґія, щоб рятувати галицьке вояцтво перед знищенням більшовиками, була змушена переорґанізуватися в революційний комітет (ревком) УГА та ввійти в контакт з підпільним аґентом НПБУ Андрієм Хвилею. Через нього договорився цей ревком УГА 31 грудня 1919 про перехід УГА на бік більшовиків і 1 січня 1920 підписав договір з ревкомітетом Поділля. Безвихідне положення заставило УГА стати Червоною Галицькою Армією (ЧУГА). Галичанам здавалося, що при допомозі таких договорів - з денікінцями чи більшовиками - вдасться відвоювати від поляків Галичину або бодай зберегти УГА. 

3 переходом УГА до більшовиків в'язали великі надії українські боротьбісти (УКП) і ліві соцреволюціонери та ліві соцдемократи з тим, що їм "вдасться створити в Україні свою українську радянську владу та свою червону армію за згодою Москви. Зав'язком червоної армії України мала бути ЧУГА і частини Армії УНР, які під командою отамана Волоха проголосили в Любарі радянську плятформу, тим більше, що створений так званий Революційний Комітет Правобережжя призначив був Волоха головнономандуючим Червоної Армії України.

Віра українських радянофілів в можливість створення української радянської держави і армії мала своє джерело в ухвалі центрального комітету російської комуністичної партії з 6 грудня 1919 р., в якій міні іншим писалося: "Неухильно переводячи принцип самовизначення націй, Центральний Комітет вважає необхідним ще раз підтвердити, що Російська комуністична партія стоїть на становищі визнання самостійности Української Соціялістичної Совєтської Республіки". Цією ухвалою проголошено теж українізацію влади України, та що "члени Російської комуністичної партії на території України повинні вчитися і спілкуватися у всіх радянських установах рідною мовою".

Всі ті українофільські заяви російських більшовиків, хоч виглядали на поступки українській національній ідеї, мали тільки на цілі приспати увагу свідомих українців. Але нікуди правди діти, вони зродили великі ілюзії серед частини українських діячів, які повірили в щирість більшовиків і пішли з ними на співпрацю. З ними теж зв'язався політичний референт ЧУГА четар Василь Чайківський, який по приході більшовиків став повітовим Комісарем в Брацлаві.

З Немирова до армії Зимового походу


З початком місяця лютого 1920 р. вийшов я зі шпиталю в Турчині і передо мною стануло рубом питання: Де йти і що робити?

Як довго був я в армії, проблема, що робити, для мене не існувала. Я, як старшина, виконував накази, сам їх видавав і часто сам дбав про харчування куреня. Та тоді був я в масі і вона давала мені почуття безпеки. Тепер стояв я сам, безрадний, по виході зі шпиталю. Де були частини моєї бригади? - я не знав, ані не знали цього в команді міста. Признаюся, що ніколи не відчував я такої непевности.

В команді міста порадили мені звернутися до четаря В. Чайківського, який організував в Брацлаві повітову управу і потребував старшин.

Зателефонував я до нього і він сказав мені зараз приїхати до Брацлава, бо він потребує коменданта для містечка Немирова, де є великий шпиталь, в якому є коло 1000 хворих вояків УГА і ними треба заопікуватися.

Я радо погодився на його пропозицію і наступного дня виїхав до Брацлава, а звідти до Немирова. Та в Немирові зустріло мене мале розчарування, бо там вже був комендантом міста більшовицький старшина тов. Орловський, який заявив мені по-російськи, що він є тут комендантом, а "ви, ґаспадін поручнік", будете моїм адьютантом.

Це була моя перша зустріч з більшовицьким старшиною, від якого повіяло холодом. На моє щастя, охорону в команді міста творили кілька галицьких досвідчених жандармів з бувшої сотні сотника Козака, з якими я скоро порозумівся і ми постановили діяти разом, щоб охороняти населення від нічних грабунків та всіх частих ревізій тов. Орловського, які мали на цілі виключно його особистий інтерес.

Про це повідомив я довірочно повітового комісара Чайковского і на його інтервенцію команда кінного полку відкликала тов. Орловського, який передав мені команду міста, заявляючи, що це сталося на його пропозицію. Доброю радою служив мені часто сотник УГА Василь Бачинський, який по виздоровленню обняв команду над нашим військовим шпиталем та разом з ним розв'язували ми тяжку проблему прохарчування хворих. Стосунки з місцевим населенням склалися якнайкраще і всі ми не відчували ніякої зміни в тому, що стали "червоними", бо їх фактично в Немирові ще не було. Наддніпрянські артисти-українці давали в місцевому театрі вистави, а музиканти замість інтернаціоналу, грали далі "Ще не вмерла Україна".

В місцевому ревкомі засідали: один українець, один жид і один вихрещений росіянин-лікар, який у своїй приватній лічниці лікував українських повстанців. Я бував постійно на засіданнях ревкому і, хоч ми ніколи не говорили про наші переконання, то всі ми дивилися на більшовицьку владу, як на переходову конечність, яка зміниться з весною, тим більше, що на тилах більшовиків оперувала Армія УНР.

В районі Немирова діяв повстанський отаман Голуб і місцеві жиди звернулися до мене за порадою, як їм запобігти тому, що в місті ширяться чутки, що Голуб приготовляє "налет" на місто. Я постановив шукати контакту з от. Голубом та переговорити з ним справу безпеки міста і організування повстанських сил, бо ножний з нас розумів, що наш договір з більшовиками ненатуральний і з весною треба буде зібрати всі наші сили до боротьби за Українську Народну Республіку. Один з наших вояків признався мені, що він має контакт з повстанцями і що панна Галя, яка" працювала в нашій телефонічній централі, є нареченою от. Голуба.

Одного вечора я зайшов до телефонічної централі, де застав чоловіка середнього росту, в військовій російсьній шинелі. На моє запитання: "Хто ви і що тут робите?", Галя засміялася і сказала: "Пане поручнику, дозвольте, що я познайомлю вас з моїм нареченим, отаманом Голубом". В розмові з Голубом сказав, що хочу обговорити з ним деякі справи і запропонував йому заночувати у мене. При склянці "водки", чаю і закусці обговорили ми всі пекучі справи і вирішили співпрацювати разом. Він запропонував мені ввійти до повстанського комітету, а на перше засідання запровадить мене Галя.

На засіданнях комітету, які проходили в приємній товарисьній атмосфері, ми обговорювали всі політичні вістки та плян повстання навесні. Мимо моєї обережности, один боротьбіст перестеріг мене, що у вінницькім ревкомі є на мене донесення місцевих комуністів, що я дозволяю уенрівцям провадити антикомуністичну діяльність. 

Хоч наш повстанський комітет плянував підняти протибільшовицьке повстання щойно з весною, то нагода до того прийшла скоріше. В половині березня 1920 р. Армія УНР, яка оперувала на тилах більшовиків, опинилася в районі Умань - Гайсин. В Гайсині зробив був протибільшовицьке повстання отаман Волинець, внаслідок чого більшовицькі комісари повтікали до Немирова. З Вінниці вислали більшовики одну, піхотинську сотню з шести скорострілами для скріплення їх залоги в Брацлаві. Сотня та заночувала в Немирові. Провіривши національний склад сотні, наш повстанський комітет вирішив перетягнути цю сотню на наш бік і разом з нею вдарити на більшовиків в Брацлаві. Сотня ця складалася пів-на-пів з галичан і наддніпрянців, а її комендантом був сотник-наддніпрянець. Наставлення її було протибільшовицьке.

Зі старшинами сотні ми договорилися, що вона переходить на наш бік, увечорі ми виарештовуємо більшовицьких комісарів, вночі вирушаємо на Брацлав та ранком займемо місто. Там також чекали на сотню і випитувалися телефонічно, чи прийшла вже для них підмога. "Прийшла, - відповідаю, - але стрільці помучені, відпічнуть і завтра рано будуть у вас".

Та більшовицькі комісари, що втікали до Немирова з Гайсина, зачали хвилюватися тим, що сотня вже другий день відпочиває і не вирушає на Брацлав. Найбільше хвилювалася товаришка Настя, яка того вечора хотіла конче говорити з Брацлавом. Коли я заявив їй, що телефонічне і телеграфічне сполучення з Брацлавом не функціонує, вона відповіла, що мені не вірить і скаже мене заарештувати. По нашій перепалці, я витягнув револьвер і заявив їй, що вона арештована та віддав її під опіку вартового. На жаль, комендант сотні зрадив нас. Забравши одну тачанку і кулемет, втік він разом з Настею в сторону Вінниці. Як пізніше оповідав мені сотник Бачинський, тов. Настя повернулася до Немирова, де захворіла на тиф і померла. Перед смертю висповідалася в православного священика, тестя сот. Бачинського, і призналася, що була дочкою російського генерала.

Зрада сотника заставила нас змінити наш плян. Замість на Брацлав, ми вирушили з Немирова в напрямі Гайсин - Умань, щоб долучитися до Армії УНР. А що армія пішла знову на схід, ми пройшли понад 200 верств маршу розмоклими дорогами і добилися 28 березня 1920 р.. до Київської дивізії, якою командував от. Ю. Тютюник. Він радо привітав нас та порозділював по частинах.

В наказі війська Армії УНР з. 28.ІІІ.1920 відзначено наш прихід словами: "28.3.1920 в розпрядження нашої армії прибув партизанський відділ з району Немирів до 100 багнетів піхоти, 15 кавалерії, 5 кулеметів і значної кількости набоїв".

Отаман Голуб вернувся в Немирівщину з призначенням організування селянського повстання, а мене приділено до так званої Синьої сотні окремого кінного полку, яким командував тоді галичанин, полковник Гнат Стефанів.

Зі старшини-піхотинця став я кіннотником. Наша сотня мала тоді в своєму складі 32 козаків та п'ять старшин, в тому трьох галичан. Сотнею командував сотник Рипій, а моїм найсипатичнішим другом був поручник Терешко Скорський. Всі козаки були веселі і добрі то хоробрі боєвики, які любили ходити зі мною на розвідку, заявляючи, що вони краще. почуваються зі мною на патрулі, ніж з сотником Рипієм "в запіллі". При нашій сотні перебував постійно зі своїм адьютантом і джурою полковник Вишнівсьний, який в справи сотні не вмішувався, але брав з нею участь у всіх боях. А боїв тих було багато, бо командування ХІV-ої совєтської армії постійно намагалося нас оточити та знищити. Тому треба було постійно маневрувати, - наступати і щезати. Всі наші бої з більшовиками кінчилися знищенням їх частин, переважно через атаку нашої кавалерії, через обхід та несподіваний наскок на їх тили. Однак постійно відчували ми брак амуніції. Крісові набої визбирували ми по селах та платили за них цукром, однак тяжче було дістати артилерійські набої. Ми не одержували ніякої платні, а прохарчовували нас селяни, які ставилися до нас прихильно. Для них ми не були тягарем тому, бо звичайно не задержувалися ми в тому самому селі довше, як 24 години. Та найгірше було з біллям.

Найзавзятіші бої розпочалися в саму Великодню суботу, 10 квітня, в районі Бобринця. Більшовики заатакнували нас з боку станції Долинська, стягнувши свої сили, щоб нас оточити. Цей наступ ми відбили, однак другого дня, на перший день Великодня, вони, підтягнувши свіжі сили, знову поновили свій наступ. Бій тривав до вечора, а вночі з 11 на 12 квітня пішли ми "в обхід", щоб вибити більшовиків зі станції Криничівата. Після завзятого бою в районі Ізралевка відступили ми разом з Чорними запоріжцями на Сонцеву. Щоб відірватися від ворога, командування наказало нам пересунутися форсовими маршем в район Вознесенська. В одному дні зробили ми коло 80 верств маршу і заночували в селі, віддаленім яких 16 верств перед Вознесенськом. 15 квітня увечорі зайняли ми вже фронт перед Вознесенським, щоб ранком вдарити несподівано на більшовиків. Здобуття того міста було конечністю, тим більше, що командування мало відомості, що там є великі запаси зброї і амуніції.

Та більшовики видно сподівалися нашого наступу, бо ранком 16 квітня побачили ми перед нами їх розстрільну піхоту, яка почала обстрілювати нашу кінноту, яка подалася дещо з тил, шукаючи кращого прикриття для коней. Той наш маневр заохотив більшовиків підійти ближче до нас.

Я з 15 кіннотниками і двома скорострілами на тачанках охороняв ліве крило нашої кінноти, маючи навпроти себе коло 20 більшовицьких кіннотчиків, які охороняли праве крило своєї піхоти. Огнем наших скорострілів на тачанках, які під'їхали вперед, а відтак нашою козацькою атакою змусив я більшовицьких кіннотчиків до втечі через ріку Бог. Наша поява збоку, майже на тилах більшовицької піхоти, викликала паніку і вона почала втікати на край міста. Цей момент використала наша кіннота і з криком "Слава! Слава!" кинулась на більшовицьку піхоту, рубаючи її шаблями. На нашому фронті більшовики залишили понад 300 вбитих та втікли з міста.

У Вознесенсьну захопила наша армія коло 2 мільйони рушничних набоїв, 32 тисячі гарматніх, 20 нових гармат та багато іншого майна.

З Вознесенська наш полк дістав доручення йти на Ананіїв, де наші повстанці вели завзяті бої з більшовиками. До Ананієва приїхали ми увечорі 19 квітня, а ранком 20 квітня заатакували несподівано більшовиків, які були вже на краю міста. Ми їх розбили, забираючи дві гармати, а з втікаючими більшовиками розправилися самі селяни. 22 і 24 квітня більшовики, діcтавши підкріплення, пробували вибити нас з Ананієва, але їх наступ ми відбили, а їх відділи частково знищили чи примусили до втечі.

Бої за прорив більшовицького фронту

Весна 1920 р. в Україні була чудова.Земля підсохла і зазеленіла, а наші воєнні успіхи, як і те, що наша армія поповнялася повстанцями і вояками та старшинами з галицької армії, підбадьорували настрій козацтва. В той час пристала до нас Галицька кінна бриґада отамана Шепаровича в силі понад 400 шабель та технічна сотня поручника Кізюка в силі коло 170 баґнетів.

В квітні 1920 року дійшло поміж урядами УНР і Польщі до заключення так званого Варшавського договору та до спільного походу проти більшовиків, який розпочався 24 квітня.

На спільному протибільшовицькому фронті в районі Дністра коло Ямполя стояла 3-тя українська дивізія полк. Удовиченка і тому командування нашої армії рішило пробитися крізь більшовицький фронт в районі Вапнярка - Мясківка - Ямпіль та з'єднатися з українськими частинами на польсько-українському фронті.

Нелегке було це завдання, тим більше, що на тому відтинку були сконцентровані сильні частини 14-ої совєтської армії. Почавши від 2 травня, наша армія Зимового походу вела на цілому фронті запеклі бої, здобуваючи Тульчин, Вапнярку і Крижопіль, та зфорсувала залізничий шлях на відтинку Вапнярка - Крижопіль. Тяжкою була наша ситуація 3 і 4 травня, бо більшовики кинули на наші тили свої резерви, які наступали з боку Вапнярки, а спереду тиснули на нас відступаючі з фронту частини 14-ої совєтської армії так, що фактично ми були в більшовицьких кліщах. Цілих ті два дні вели ми запеклі бої. Зв'язок поміж нашими групами був перерваний, а всі дороги були заповнені нашими і більшовицькими обозами так, що годі було розібратися в тій суматосі, хто свій, а хто чужий. Вкінці під вечір 4 травня наше командування виманеврувало нас з більшовицьких кліщів і наші частини зосередилися в районі М'ясківка - Вільшанка.

Наш 3-й окремий кінний полк мав ночувати в Вільшанці, й один хорунжий з кількома козаками поїхав приготовити квартири. Коли патруля відпочивала в Вільшанці, заскочила її більшовицька розвідка, вислана начальником штабу 3-ої бриґади 43-ої дивізії. Від нашої патрулі більшовики довідалися, що в Вільшанці буде ночувати наш полк. Більшовицькі комісари хотіли розстріляти нашого хорунжого, однак цьому спротивився начальник штабу бриґади, кол. капітан російської армії. В розмові з хорунжим, він сказав що ситуація непевна і завтра він може бути нашим полоненим. Оба подали собі руки. Більшовики чекали в лісі за селом. Коли всі лягли спати, вони обсадили горби над селом, а що Вільшанка лежала в довгому ярі і з села вела крута дорога вгору, більшовики могли легко забрати в полон всіх, які ночували в тому селі. Як я пізніше довідався, в Вільшанці ночували тої ночі ще командувач армії зі своїм штабом, Волинська та Київська дивізії, кінна бриґада от. Шепаровича. Запорізька дивізія примістилася у сусідньому селі Вербці. Наш кінний полк розташувався був на самому краю села, якщо не помиляюсь, на лівому крилі вздовж дороги, яка вела з села, а наша Синя сотня майже перед самим крутим виїздом з села. Тому, що ми прийшли коло год. 11 вночі і були дуже помучені, то полягали, де кому попало, не скидаючи з себе зброї.

Коло год. 2 вночі збудив мене нагло господар хати, який, потермосивши мене, сказав: "Пане старшино, вставайте, бо більшовики стріляють за нашими городами". Городи ті йшли від будинків під гору над селом. Я скомандував козакам: "Хлопці по коням!" і сам, підтягнувши своєму коневі ремені, виїхав на дорогу. На дорозі зібралося нас коло 25 людей та полковник Вишнівський. Більшовики стріляли, але їх кулі перелітали понад наші голови. Маю враження, що вони хотіли радше виполошити нас з села і зробити собі дорогу до відступу, ніж атакувати нас, бо ніхто з них не сходив з горбка вдолину. Ніхто з нас не визнавався в ситуації і ми не знали, де наш полк, чи він відступив зі села, чи може пішов атакою на більшовиків. Полковник Вишнівський теж нічого не знав, але перебрав командування над нами, тим більше, що майже всі ми були зі Синьої сотні (кол. синьожупанники). На його команду ми, виїхавши з яру нагору, розвинулися в лаву. Я був на самому лівому крилі лави. Мій кінь застряг в трясовиння. Я мусів з нього злізти зі страхом, що прийдеться залишити коня і втікати до села. Та якось мій кінь видряпався з трясовиння. В тому моменті я почув оклики наших козаків "Слава! Слава!" Я вискочив на коня і поїхав за ними на більшовицький обоз на краю ліска, який був коло 500 метрів позаду більшовицької піхоти. Був це великий обоз, коло 300 підвод і багато в ньому людей, але з причини паніки, дуже мало більшовиків стріляло до нас. До мене націлився був якийсь більшовик, з револьвера, але я вдарив його крісом по руці і забрав револьвер. В обозі зголосився захоплений попереднього дня в полон наш старшина з козаками, а полковник Вишнівський наказав йому і совєтському начальникові штабу спровадити обоз до села.. Коли піхота побачила, що ми забрали вже обоз, перестала стріляти і склала зброю. Було там коло 300 людей, які також дістали наказ маршувати до села. Чи з ними хтось перед тим переговорював і закликав до кладення зброї, не знаю, бо я пильнував обозу, щоб більшовики, побачивши, що нас так мало, не розбігалися. Все-таки, багато "грубших риб" втікло.

Що ми вдарили скоріше на обоз, ніж на піхоту, яка залягла була на горбі перед селом, треба завдячувати це частково помилці совєтського командування, а частково доброму орієнтаційному змислові полк. Вишнівського та нашим козакам. Дорога, яка вела з села, була обсаджена нашою заставою з кулеметом і більшовицька розстрільна не доходила аж до місця. Це був досвідок, а козацький змисл орієнтації і досвід з дуже часто практикованих ранніх наскоків на ворога з-заду промовляли за тим, щоб вдарити на обоз, а це спричинилося до капітуляції ворожої піхоти. Інші частини при першій стрілянині більшовицької піхоти опустили село, чуючи наші оклики "Слава!", завернули і помогли нам упорядкувати нашу здобич. В наш полон попав був також начальник штабу 3-ої бриґади 41-ої совєтської дивізії. За добре трактування наших полонених наше командування подарувало йому і його дружині волю та повозку з їх майном.

На регулярному фронті


Боєм під Вільшанкою 5 травня 1920 р. закінчився наш 1-ий Зимовий похід. Того дня наше командування нав'язало контакт з 4-ою дивізією полковника Удовиченка, а 6 травня наш полк був вже на відпочинку в місті Ямполі. 

Велика була наша радість з приводу злуки з регулярними частинами нашої армії на протибільшовицькому фронті. Ми мріяли, що рік 1920 і спільна українсько-польська війна проти більшовиків принесе визволення України, тим більше, що генерал М. Омелянович-Павленко повідомив нас на нараді старшин в Ямполі, що Українська Галицька Армія виступила проти більшовиків і ввійде до складу об'єднаної Армії УНР.

В рядах Армії УНР я залишився як фронтовий старшина, а в час відступу, як комендант тилу окремої кінної дивізії аж до другої половини вересня, коли всі галичани були звільнені з Армії УНР на вимогу польської влади. Коли я сьогодні призадумуюся над причинами нашої програної, приходять мені на думку слова В'ячеслава Липинського: "Ідеї, віри, легенди про одну єдину всіх українців об'єднану, вільну і незалежну України провідники нації не сотворили, за таку ідею не боролися і тому розуміється така Україна здійснитися, прибрати реальні, живі форми не змогла". Тепер на еміґрації маємо час подумати над тим: що ж далі? Маємо час обдумати і накреслити дальші наші ідейні шляхи, дальшу нашу національно-політичну лінію. Чи в стані ми принаймні зробити це одне? Зробити чесно, розумно, розважно? А Симон Петлюра писав:

"Справа здобуття Української Держави - це справа цілої української нації, а не якоїсь кляси чи партії, через що порозуміння, согласованість усіх чинників громадських і їх співпраця є умовою, без додержання якої ми ніколи своєї мети державної не досягнемо".





ОЛЕКСА ЯВОРСЬКИЙ



Олексі Яворському сповнилося 25 березня 1981 року 85
літ. Олекса Яворський належить до тих небагатьох діячів, які
протягом цілого свого довгого життя не переривали громад-
ської діяльности, незважаюєи на переслідування, невигоди чи
інші труднощі. Для відзначення ювілею колишнього вояка і
визначного діяча подаємо його коротку біографію та поміщує-
мо на іншому місці передрук його спогадів п. н. «Моя участь у

Редакція



Олекса Яворський народився 25 березня 1896 р. в селі Котузові Підгаєцького повіту. До гімназії учащав у Бережанах і Бучачі. В 1914 році зголосився до Леґіону Українських Січових Стрільців і перебув один місяць у кадрі, чекаючи на спорядження, яке не отримав, а кадра під тиском фронту мусіла перенестися. В 1916 році покликаний до австрійської армії, де скінчив старшинську школу й брав участь у боях на російському, румунському й італійському фронтах. За відвагу був нагороджений бронзовою і срібною медалями.

Він брав участь у плянуванні перебрання влади в Галичині від австрійців, але сам участи в тому не брав, бо захворів на малярію. Поляки вивезли його зі шпиталю до табору військовополонених у Домб'ю біля Кракова. Перебуваючи в шпиталі, він на початку 1919 року втікає і через Чехію, Австрію та Мадярщину повертається додому і вступає до Української Галицької Армії, де служить як поручник-адьютант ІІІ-го, а відтак І-го куреня 13-го полку Львівської бриґади. 

Бере участь в боях проти поляків під Бережанами і Перемишлянами, а згодом у поході на Київ. Свої переживання і пригоди на центральних землях України описує у вищезгаданих спогадах.

Повернувшись після закінчення війни додому, вписується на Український тайний університет у Львові, на якому закінчує право. В 1922 році одружується з Стефанією Падох, яка на тому ж університеті студіювала медицину.

Після знесення бойкоту польських університетів, не отримавши визнання диплому Українського тайного університету, вступає на студії права на Яґеллонський університет у Кракові, які закінчує в 1929 році.

Працюючи в міжчасі у нотаря у Підгайцях, всеціло віддався громадській праці. Їздив по селах і там відновлював і закладав читальні "Просвіта", кооперативи, відділи товариств «Сокіл", "Сільський господар", "Рідна школа". 

Бере участь у віднові українського політичного життя, стає головою повітового комітету партії "Українське Національно-Демократичне Об'єднання" у Підгайцях та центрального комітету у Львові; стає активним членом тайної "Української Військової Організації", в якій займає пости повітового коменданта та окружного адьютанта. |

За свої громадські і політичні виступи польська влада його кількакратно арештує, починаючи арештом в 1922 році.

Два рази кандидував і був вибраний послом до польського сойму від УНДО - в 1928 і 1930 рр.
Під час т.зв. польської пацифікації Галичини він був жорстоко збитий і посаджений до бережанської тюрми.

У 1935 році, після відбуття п'ятилітньої адвокатської практики, Олекса Яворський відкрив свою власну адвокатську канцелярію, але далі всеціло віддався громадській праці. 1 вересня 1939 року знову був арештований і вивезений до концтабору Береза Картузька, де знову зазнав побиття і знущання. Звільнившися з Берези Картузької перед приходом більшовиків у вересні 1939 року, подався на захід і поселився у Кракові, де відкрив адвокатську канцелярію. Згодом відкрив нотаріяльне бюро в Самборі. В той час допомагав він багатьом полякам і жидам, беручи на себе велике ризико арешту німецькими властями.

Навесні 1944 року був покликаний до дивізії "Галичина", де повнив службу в установі суспільної опіки для родин вояків дивізії, якої централя була в той час у Кракові. Там разом зі десятниками Костем Стисловським і Попадинцем допомагав не тільки родинам вояків дивізії, але українцям, які були в скрутних обставинах. Не одній родині допоміг видістатися з трудного становища чи з табору праці, багатьом чоловікам видавав карти покликання до дивізії які згодом не передавав до Військової Управи, допомагав оформлювати відповідні документи, рекомендував на грошову чи харчову допомоги тощо. В той час деяка кількість вояків дивізії була у німецькій дивізії "Вікінґ", де їхнім священиком був о. Габрусевич. При допомозі о. Габрусевича Олекса Яворський старався, щоб наших вояків перенесено до української дивізії, що і сталося.

У липні 1948 року виїхав з дружиною і дочками, Зоряною і Жданою, до Канади на запотребування виставлене М. Муликом на фарму у Піс Рівер у Алберті. Осів у Едмонтоні, де був організатором відділів Комітету Українців Канади та працював як маляр домів аж до першої серцевої атаки в 1958 році. У 1959 році переїхав до Торонта, і тут спершу працював у фірмі продажу хат, а згодом провадив канцелярію фірми достави опалової оливи "Дніпро" аж до часу, коли пішов на пенсію. Він є автором багатьох статтей, часто полемістичних, у різних журналах і газетах.

Олекса Яворський у своєму житті був прямолінійним, служив своєму народові чесно і з посвятою. Під час німецької окупації помагав полякам і жидам, не раз ризикуючи власним життям, хоч сам зазнав переслідування від поляків. Під час визвольної війни завжди робив заходи для охорони меншин, особливо жидів, перед різними російськими, більшовицькими чи іншими військовими бандами. До жидів має ще особливі симпаті тому, що в його частині в УГА воювало два старшини-жиди, а один з них, Лео Брінк, згинув у тій війні.


С. Е.


неділя, 7 січня 2024 р.

ШПИГУН-МАЙСТЕР



Юрій Тис-Крохмалюк



(Чарле Вітінг: Майстер-шпигун Німеччини. Нью Йорк,
1972, стор. 274, іл.)

(Charles Whiting-Gehlen: Germany’s Master Spy, New York,
1972).



Автор Чарлс Вітінґ опрацював спомини генерал-майора Райнгарда Ґелена, шефа розвідки в
Головному штабі вермахту, відділу закодованого як "Іноземні армії-Схід". Автор натякає, що Ґелен був не тільки шефом згаданого відділу "Абвери", але теж творцем нової системи розвідчої праці і нових методів діяння.  Ґелен жив з родиною у частині малого міста, відділеній для військових; навіть дружина і діти не знали, де він працював. Для своїх підлеглих він був президентом, паном доктором чи доктором Шнайдером. Навіть донька була вписана у школі під іншим прізвищем. Американський журнал назвав його "людиною в тіні", швайцарська "Вельтвохе" - "людиною без обличчя", для Москви він був "сірою рукою" або "сірим генералом". Втаємничені знали, що Ґелен довів свою систему розвідки до перфекції - вона стала холодною, калькульованою наукою. У час війни ніхто не знав, як він виглядав; американська преса старалася дістати його світлину, обіцюючи за неї десятки тисяч долярів.

Чарлс Вітінґ описує нараду найвищих чинників Третього райху дня 9 січня 1945 року в бункрі Гітлера; приявними було коло 25 мілітарних шефів і партійної знаті під проводом ген. Ґудеріяна. Йшлося про те, щоб Гітлер відкликав запляновану офензиву на заході, а злишні дивізії пересунув на Східній фронт проти плянованої більшовицької офензиви.

Автор так описує появу Гітлера в кімнаті нарад:

"Адольф Гітлер увійшов поволі й обережно до кімнати нарад. Він був обандажований, його сірий піджак з подвійним рядом гудзиків звисав на ньому, його обличчя було блідо-жовте і постаріле; Ґудеріян завважив, що від часу атентату Гітлер не володів нормально лівою ногою. Він кожному подав руку і сів на своє крісло. Правою рукою він поклав свою ліву, вповні безвкладну руку на стіл. Його права рука була теж пошкоджена вибухом бомби".

- Мій фюрере! - почав Ґудеріян, генерал-полковник і головнокомандувач німецьких військ на Східньому фронті, - я прийшов сьогодні, щоб скласти звіт, оснований на цілком певних вістках; російська зимова офензива почнеться за три дні, тобто 12 січня. Її ціллю є Берлін!

Ґудеріян вмовк і глянув на Гітлера. Але його жовто-сіре обличчя не виявляло ніякої реакції. Чути було тільки тихий шелест мапи під тремтячою лівою рукою Гітлера.

Ґудеріян говорив далі, що більшовики сконцентрували 22 армійські корпуси і 225 дивізій вздовж цілого східнього фронту. Стан є 11:1 на некористь німців у числі вояків; 7:1 у танковій зброї і 20:1 в літунстві...

Ґудеріян чекав на відповідь Гітлера, але цей мовчав, а його хворі очі виявляли повну апатію. Враз Ґудеріян побачив, що долішня щока почервоніла і повільно починає червоніти його ціле обличчя. Всі знали, що це означає: настане вибух гніву, приступ страшної злости.

- Ті документи є комплектно ідіотичні! - скричав Гітлер і вдарив з люттю п'ястуком правої руки об стіл.

Ґудеріян глядів на оскаженіле лице Гітлера.

- Хто опрацював цю нісенітницю?

- Це опрацював генерал Ґелен, мій найкращий штабовий генерал. І я не показав би це, якщо б я з ним не погоджувався.

Совєтський наступ почався докладно, як передбачав ген. Ґелен. Ген. Гальдер, шеф генерального штабу, писав: "Ґелен - це зразковий старшина генерального штабу. Він має велику здібність, власний спосіб думання і талант передбачувати події з аналізи даних, здобутих розвідкою. Він скромний і відзначається пильністю. Є симпатичною особовістю".

В умовах "бліцкріґу" на сході Гальдер змінив старого шефа розвідки, який не відповідав новим вимогам і наступником вибрав Ґелена, який до того часу у пляні "Барбаросса" (криптонім для війни проти СРСР) опрацював постачання. Ґелен дістав завдання підвищити справність розвідки на цілому Східньому фронті яка мала офіційну назву «Іноземні армії Сходу". Досі ця розвідка вермахту спиралася на перестарілих засадах: пасивна розвідка від полонених та від патруль в запіллі ворога, інформації від власних частин. Не дивно, що німецька розвідка на Східньому фронті не дописала, а німецькі командири мали труднощі в наступах, не знаючи, які сили ворога є перед ними.

Ґелен вирішив застосувати нову активну і аґресивну тактику. "Іноземні армії Сходу" мали діяти глибоко в запіллі ворога, скинені з парашутів. Завданням тих аґентів, зложених з німецького персоналу і полонених добровольців, було передавати по радіо усі ворожі рухи військ і транспорту, інфільтрувати армії і партійні організації. Аґенти мусіли знати перфектно російську мову і її діялекти, поведінку військових і цивільних установ.

Влітку 1942 року Ґелен мав уже основи організації. Він придбав до неї майора Бавна, народженого в Одесі, експерта для справ СРСР, який говорив не тільки російською мовою, але теж українською. Полонені з Червоної армії зголошувалися добровільно і як пише автор, вони були націоналісти і антикомуністи".

Перші три групи пройшли у штабі німецької армії у Вінниці спеціяльний вишкіл. З першої сотні, яку скинено поза фронтом, венулося тільки 15. Решта не вернулися, деякі приставали до транспортів, зголошувалися до Червоної армії як розбитки або до військових складів, чи до фабрик воєнної промисловости. Інші повернулися пінзіше. З тих вісток Ґелен довідувався про приготування совєтського наступу, його сили і напрям. Ґелен був теж прихильником акції Власова і творення "українських батальйонів".

Наприкінці 1944 року Ґелен довідався, що Гіммлер стояв уже у зв'язку з англійцями та мав зв'язок теж з тими німцями, які виступали проти Гітлера. На спільній нараді Ґелен запропонував, щоб передати акти і архіви "Іноземних військ Сходу" альянтам і тим самим підготовити базу для сепаратного миру зазделегідь. Ґелен вмістив копії усіх документів до 40 сталевих скринь і перевіз їх у гори, більш на захід. Ґелен сподівався, що війна потриває ще найдовше чотири тижні і через той час його документи будуть в руках англійців. Він знав про тайний документ «Екліпса", альянтську вимогу безумовної капітуляції Німеччини і що альянти не будуть вести переговорів з німцями, але він мав надію, що американці будуть більш елястичні. Тому він спільно із своїми двома дорадниками вирішив передати американцям не тільки згадані документи, але теж повну сітку своїх аґентів у совєтському запіллі. Вони три вирішили, що операції "Іноземних армій Схід" закінчилися і хто з них трьох перший попаде у неволю до західних альянтів, запропонує їм в імені двох інших співпрацю у розвідці проти СРСР. Посередником між ними трьома був професор теології Ґрубер, вживаючи коду "ХWY".

В таборі полонених Ґелен шукав зв'язку з американця-ми, але ніхто ним не цікавився. Американці закінчили війну і нікому не приходило на думку воювати проти свого союзника Росії. Єдиний ген. Патон розумів, що діється і він писав: "Ми знищили того, кого треба було знищити. Тепер на його місце впускаємо монголів, а в цілу Европу - комунізм".

Американці не знали нічого ні про "Іноземні армії Сходу", ні про Ґелена. Врешті почали їх шукати не тільки Сі-Ай-Сі, але і московський союзник. Високий старшина військової американської розвідки Филипс пригадав собі, що з кінцем війни зголошувався блідий, худорлявий німецький старшина в справі співпраці. Але американцям було незрозуміло, чому вони мали б шпигувати проти свого найкращого союзника.

Цією справою зацікавився шеф військової розвідки ген. Зилберт та брітанська військова розвідка. Справа велася засекречено, бо Вашінґтон не бажав вживати до розвідки німецьких старшин. Врешті Ґелена знайшли в одному з таборів полонених. Перша розмова з Зилбертом мала успіх. Ґелен розповів, що Москва не здемобілізувала своєї армії. Він виявив американцям справжню потугу СРСР і захитав віру американців про Росію, як мирну націю. Американці звільнили Ґелена і п'ять його найближчих співробітників та вислали до Вашінґтону, де їх примістили в особливому таборі. Там вони перебули цілий рік, здавалося, що американці не знають, що з ними робити. Щойно коли в лютому 1946 року СРСР захопив північний Іран, американці зрозуміли дійсні наміри Москви. Тепер американці почали серйозні наради з Ґеленом. Коли шефом Сі-Ай-Ей став Даллес, Ґеллен зі своєю групою став його співробітником. Підписано умову в якій між іншими сказано, що організація Ґелена має складатися з самих німців. Вона буде працювати проти Німеччини і коли Німеччина стане суверенною державою, організація Ґелена підпорядкується німецькій владі. В липні 1946 року Ґелен повернувся із своїм штабом до Західньої Німеччини для створення департаменту "Іноземні армії Сходу" та почав збирати вістки про СРСР і його комуністичний бльок. Спочатку організація Ґелена розпитувала вояків, які верталися з полону і цивільних втікачів, а згодом коли СРСР закрив границю, Ґелен почав активну розвідку. Сітка аґентів старалася здобути потрібні інформації і навіть найдрібніші вістки мали для Ґелена свою вартість. Згодом дійшло до того, що організація Ґелена вислала багато аґентів в прикордонні території самого СРСР. Матеріяли Ґелена стали для американців "єдиним оком Сі-Ай-Ей" поза залізну завісу.

На довшу мету однак Ґелен не міг опиратися тільки на аґентів старого часу. Вони не мали потрібного знання політичних стосунків і важко було їм зрозуміти повоєнний змінений світ. Ґелен заанґажував економістів, політичних аналітиків, експертів підпільних збройних організацій тощо. Його співробітники мусіли жити засекречено. Їхні жінки і діти мали мешкання у відокремлених і бережених дільницях. Ґелен називався "доктор Шнайдер".

На дальших сторінках автор описує докладніше вбивство Степана Бандери, різні випадки інфільтрації німецької розвідки совєтськими і східньо-німецькими агентами, - усе в дуже загальних зарисах. Докладніше згадує про аферу Вергуна (стор. 206) і його зізнання у східньому Берліні. Він говорив, що мав завдання вербувати українців і висилати їх з фальшивими документами до СРСР, ЧСР, Польщі і Мадярщини. Зібрані ними інформації Вергун пересилав до м. Пулях, де була головна кватира Ґелена. Вергун був в час Другої світової війни членом "Абвери" в окупованій Україні.

Інформації про події під час Другої світової війни автор подає фальшиво, порівнюючи ОУН до російської організації НАС. Автор пише, що Бандера під кінець Першої світової війни боровся з "червоними". Між обома світовими війнами було багато російських протикомуністичних організацій на заході, а між ними і організація Бандери, яка була слабою і неефективною. В 1942 році Бандера вернувся з заходу, як німецький урядовець, і частину своєї батьківщини проголосив незалежною, за що німці його ув'язнили разом з провідними членами його організації. Але він не був довго ув'язненим.

Почав співпрацювати з німцями, як шпигун, аґент контррозвідки і саботажник. Коли стало видно, що німці війну програють, Бандера здезертирував і укривався аж поки не обірвалася співпраця американців з росіянами і він впевнився, що його не видадуть СРСР. Так автор пише і про інші "події", яких до речі немає у справжніх спогадах Ґелена.

Після таких сензаційних вставок автор описує дальшу роботу Ґелена. В п'ятдесятих роках Ґелен творить багато нових підпільних організацій в державах НАТО і навіть в Західній Німеччині. Всюди, де починалися неспокої і напружені політичні ситуації, появлялися люди Ґелена і впливали на хід подій. Ґелен був завжди своєчасно обізнаний з подіями і міг передбачити їх вислід. Його аґенти впливали на критичне положення і конфлікти в Савді-Арабії, афери Любумби, кризи в Чілі, Індонезії, Кореї. Він передбачив шестиденну війну між Ізраїлем і Єгиптом. Його організація начислювала тисячі членів...

І знову пройшли роки. Настала доба детанту, співпраці і торговельних договорів, приязних стосунків. У такій атмосфері Ґелен ставав щораз більше зайвим. Почалися пресові кампанії проти нього. У такій ситуації послабла дисципліна в організації Ґелена, відкрито навіть інфільтрацію совєтських аґентів.

Врешті у квітні 1968 року Ґелен зрезиґнував після 26 років служби в організації "Іноземні армії Сходу", в яких розбудував розвідку СРСР, організацію, яка згодом покрила усі країни світу тисячами розвідчиків. В жовтні 1968 року він став президентом служби безпеки Західньої Німеччини. Це був останній розділ його кар'єри.

В той час з невідомих причин почалася в Німеччині серія самогубств і дивних смертельних випадків між визначними урядовцями. А згодом неймовірна історія: вислано звичайним вантажним літаком найновішого типу боєву ракету до Москви. В Москві залишився літун, його супутник і правник. Самогубство поповнив один адмірал і один генерал. Жовтень 1968 року назвали "червоним жовтнем".