ПРО ПЕРЕХІД НА СЛУЖБУ УКРАЇНІ

Спомини

 

До Редакції

Вістей Комбатанта

в Торонті, Канада.

Високоповажані Панове!

Після смерти мого бл. п. Батька, ген. Михайла Крата появилося було у Вашому журналі, крім повідомлення про смерть від Редакції, кілька статтей на пошану Покійного, а саме:

1. Остапа Сокольського "І знову тумжливі сурми..", ч. 4, 1979,

2. Бл. п. Б. Підгайного "Генерал Михайло Крат", ч. 5-6, 1979,

3. Леоніда Романюка "Генерал Михайло Крат", ч. 1, 1980 і

4. Л. Шанковського "Залізний Запорожець, генерал-поручник Михайло Крат і його доба", ч. 1, 1980 (початок статті).

Усім шановним авторам і Редакції Вістей Комбатанта складаю сердечну подяку. Роблю це аж тепер, бо чекала на докінчення статті шановного проф. Л. Шанковського з минулого року. Закінчення статті досі немає, а деякі моменти в статтях шановних авторів (про предків, освіту, перебування в військовому шпиталі російської цариці, одержання сербського ордена) потребують доповнення, додаткового насвітлення, а то й спростування. На мою скромну думку найкраще це зробити словами самого Покійного - витягами з його споминів-нотаток і з документів.

Прошу ласкаво дати мені змогу це зробити. На початок посилаю виїмок зі споминів Покійного про перехід на службу Україні й побут в Гадячі 1917/1918.

Не хотіла матеріялу дуже скорочувати чи редагувати, щоб не попсувати його характеру. Думаю, що для вояцького журналу матеріял цікавий.

З правдивою пошаною

Ніна Черняк, Воррен, Міч.

Ген. Михайло КРАТ

Побут в Гадячі. 1917/1918 рр.

Коли вістка про перші українські маніфестації в Києві й Петербурзі викликали обурення старшин мого полку (в російській армії), я сказав, що обурюватись немає чим. Україна ніколи не приєдналась до Росії, а заключила з Москвою персональну унію, признаючи своїм зверхником і протектором московського царя. Коли впав царат, впали й зв'язки України з Москвою. Ця моя заява викликала ще більше обурення старшин, а один з них з докором сказав: "І ти, Міша?" Однак служба моя дальше йшла без фактичних змін. Я цікавився українським рухом, що дуже незначно торкнувся мого полку (93-го Іркутського, бо він складався в більшості з москалів), але навіть не приймав участи в українських вічах, соромившись виступати, не знаючи української мови... Армія російська кінчала своє існування восени 1917 року, відмічаючи цей кінець жахливими проявами бунтів і хамства. Після большевицького перевороту майже всі кадрові старшини полку виїхали або в Псков, або в запасовий полк, десь у центральній Росії. Я зостався на фронті. Чому? Зараз сам не знаю. Мабуть тому, що ще вліті мав нагоду побачити на власні очі, що ще більше як фронт, здезорганізоване запілля, і не мав жадної охоти туди їхати. В цей ще час розкладу російської армії збільшилась інтенсивність формування національних частин: польських, українсьних, грузинських та інших. Отже я, будучи командиром свого полку, в котрому провів усю свою службу, допоміг виділенню з нього нечисленних українців, що їх направляли в розпорядження Української Ради при (І-ій Армії, а ця спрямовувала їх в 33-тю пішу дивізію, що перед війною стояла в Києві. Тоді до неї спрямовували українців зо всієї І-ої Армії.

1 грудня 1917 року й я таємно покинув свій полк і по кільнох днях зголосився в Раді. Таємно тому, що тоді були напружені відносини поміж совєтом народніх номісарів у Петербурзі і Центральною Радою у Києві й я, за сприяння виділенню українців із полку мав бути арештований. В Раді я фігурував під чужим прізвищем і ранґою (відзнак тоді вже не носили). Рада призначила мене до Староукраїнського Правобережного полку. Я прибув туди, але незабаром виїхав до Києва, бо в тому українському полку, хоч і не було того хамства й упадку дисципліни, що в Іркутському, але не було також і ладу, без котрого неможливе існування війська взагалі. Я мав надію побачити цей лад у Києві, мав прагнення служити в гарному дисциплінованому війську, відродженому на традиціях, на котрих виховувались мої прадіди. Перед Різдвом я був у Києві і зголосився у Генерального Секретаря по військовим справам - п. Порша. Порш поставився до мене з недовір'ям, бо я не знав української мови, виховався поза Україною і нічим не міг доказати своїх зв'язків з українськими колами. Однак мене було призначено до 2-го Січового Запорозького Корпусу, що стояв десь на протинімецькому ще фронті. Я виїхав туди, але, маючи неправильні інформації про місце перебування корпусу, до нього не попав, і з Бердичева вернувся до Києва. До Києва тоді наближались большевики Муравйова. Шукаючи для себе приділу, трапив я до генерал-квартирмайстра в штабі Київської Військової Округи - ген. Агапієва, що пізнав мене по голосі, подібному до голосу мого батька (Агапієв був в батька юнкером, коли батько був офіцером-вихователем в Павловській офіцерській школі в Петербурзі) і призначив мене до Штабу Округи помічником начальника операційного відділу. Там я перебув до київсьних боїв і під час них, нічим не відзначуючись, будучи майже безкорисним для України...

Рік 1918 почався для мене в Києві, де невелика горстка українських патріотів боронила столицю від большевиків. Останні два дні і дві ночі перед упадком Києва працював я безвихідно в штабі, то без успіху шукаючи получення по прямому дроту з українізованими частинами, що мали йти з півночі на рятунок Батьківщини, то повнячи дижур. По тих двох добах начальник штабу Слівінський звільнив мене додому на цілий день і ніч, бо був я до краю стомлений. Мешкав я тоді у п. Михайла Тимешка, що був жонатий з Галиною Юрієвною Крат, рідною сестрою Павла Юрієвича, Лесі (пізніше одруженої Палієнко) і Бориса. У Тимешків було двоє дітей, Ірина (тепер Іваницька) і Леся. Жила з ними разом і мати Галини, вдова Юрія Архиповича, мого дядька. Мешкали вони в Дикому провулку, а може вулиці, при Львівській вулиці.

Коли я другого дня вийшов, як звичайно з дому, щоб іти до штабу, на розі Львівської і Дикої побачив на варті типа з червоною опаскою на рукаві. Прикра була б моя ситуація, якби він мене побачив, бо був я одягнений в українсьну військову уніформу. Чудом удалося мені вернутися додому, по телефону переконатися, що в штабі також уже урядують большевики. Переодягнувшись в цивіля, перебув я кілька днів у Києві, будучи свідком, як звозили в Дніпро автами гори розстріляних людей. Родичі мої тремтіли за мене і за себе. Тому я мусів від них вибратись.

Іти на захід, на Житомир, куди подались наші частини, уряд і члени Центральної Ради я не міг, бо не мав жадного зв'язку. Тому, маючи в кишені посвідку, що я працівник кооперативи, де працював М. Тимешко, рушив у Гадяч, куди й прибув з малою пригодою. У Бахмачі пізнав мене один солдат, бувший іркутець і привітався зі мною: "Здраствуйте, Ґосподін Полковнік". Інші, почувши такий привіт вже хотіли братись за мене й викінчити, як викінчили в той час тисячі російських офіцерів, але іркутець рішучо став у моїй обороні, кажучи: "Не займай! Він зажди був добрий до ребят". Мене пустили й я постарався, на всякий випадок не попадаючи на очі "братви", скоріше виїхати.

В Гадячі я затаїв свою службу в українській армії, показав документи, що я інвалід, перейшов навіть медичну комісію в шпиталі. Петро Миколайович Крат, мій кузен улаштував мене помічником Гадяцької Земської Управи, де я й працював до червня, а може липня. Влада була тоді в руках місцевих большевиків, себто жидів і бідних селян-українців. Нікого вони не гнобили й ніяких спеціяльних заряджень не давали. Головою Земської Управи був селянин Балика, досить симпатичний чолов'яга. Любив випити й закусити. Отже урядування його проходило в цьому нешкідливому занятті, спільно то з нами урядовцями, то зі сторонами, інтересантами. Коли пізніше, вже по приході німців, ті хотіли його заарештувати, ми, земці, його оборонили.

Мешкав я в одній кімнаті з вищезгаданим Петром Кратом, у помешканні земського діяча, освіченого українця й соціяліста Євгена Володимировича Чижова. Там я почав говорити по-українському, багато читав, перебував в українських домах, бував на українських виставах. Тоді в хаті Чижова познайомився я з Оленою Пчілкою. В Гадячі тоді виходив часопис "Рідний Край", що його редаґувала, як земську газету, колеґія під головуванням О. Пчілки. Один час я навіть був членом тієї колеґії. В статтях своїх я пропаґував необхідність створення української армії, що мала бути не міліцією й не якоюсь революційною, а армією, створеною на зразок інших европейських армій, при чому мусіли б бути притягнені до служби досвідчені старшини з к. російської армії. Зі мною полемізував якийсь народній учитель, що доказував непотрібність армії взагалі, бо ось скінчиться ця остання війна й ніхто нам не загрожуватиме в нашому соціялістичному будівництві.

Хутко стався гетьманський переворот...