ДРУГИЙ БІК МЕДАЛІ — ЖЕРТВИ ЯЛТИ

М. Сулима


Nikolai TOLSTOY:     VICTIMS of YALTA. London. Hodder & Stoughton, 1977, 496.
Микола ТОЛСТОЙ:   ЖЕРТВИ ЯЛТИ. Лондон.


В останніх роках появилося як і в німецькій, так і в англійській мовах кілька книжок про примусову репатріяцію громадян СРСР і негромадян, які попали до Третьго райху, як примусово вивезені робітники з занятих нацистами територій; інші як військовополонені; одні як біженці, а ще інші в німецьких уніформах, що спільно з німцями боролися проти більшовизму. Наприкінці війни їх було кругло шість мільйонів. Мало хто з них передчував, яка доля їх чекатиме після розвалу Третього райху. Ніхто й не думав про те, що вже в 1944  р. британський міністер закордонних справ, Антоні Іден, і міністер закордонних справ СРСР, Вячеслав Молотов, домовилися про те, що всіх громадян СРСР після закінчення воєнних дій треба буде насильно висилати до СРСР. Це домовлення було підтверджене трьома великими — Рузвелтом, Черчілем і Сталіном — на конференції, яка відбулася в лютому 1945 р. в місті Ялті на Криму.

Ані англійська ані американська преса не знала про таке домовлення, тим самим, не знав про це світ, що радянські громадяни насильно будуть видані енкаведистам. Дотепер були відомі дві книжки про згадані події:

Julius EPSTEIN: Operation Keelhul: the story of  forced repatriation from 1944 to present. Old Greenwich. Devin-Adair Co. 1973. 

Nicholas BETHELL: The last secret: forcible repatriation to Russia, 1944-1947. London. A. Deutsch Ltd., 1974.

Генерал кубанських козаків, Вячеслав Науменко, зредагував в російській мові два томи споминів під наголовком "Великое предательство: выдача казаков в Линце и других местах", які появилися в Нью-Йорку в 1962-1970 р. Твір, про який є мова нижче, відкриває другий бік медалі — не такий світлий та приємний для західніх альянтів...

Твір про ці трагічні події Миколи Толстого (нащадка славного письменника — Лева Толостого) під наголовком "Жертви Ялти" є незвичайно солідною історичною працею, в якій автор використав усі дотепер оприлюднені архівні матеріяли, оповіді наочних свідків, усі написані статті й нотатки. Дві треті зібраного автором матеріялу вперше появилися друком. "Жертви Ялти" — об'єктивний історичний документ, писаний легким стилем: він стане почитним для всіх, кого цікавить політика, а головно події другої світової війни.

Книжка Толстого висвітлює те, що стало найбільшою ганьбою для Британії та США, а саме насильно віддати в руки НКВД і "Смерш"-у тисячі емігрантів, які залишили Росію після упадку царату та жили в Европі як громадяни Франції, Англії, Югославії, Німеччини. Британське міністерство закордонних справ під проводом елегантного Ідена за ніяку ціну не дозволило, щоб громадяни Британії довідалися про те, що вона насильно передавала на певну смерть тисячі людей, які не були громадянами СРСР. Англійці, які славилися як найкращі дипломати, не мали поняття про СРСР і не могли розуміти чому громадяни СРСР не бажали вертатися домів після закінчення такої жахітної війни. Західні альянти не могли теж збагнути, як майже мільйон радянських громадян надягли на себе уніформи німецького "вермахту" й боролися проти рідної країни. Значить, не мали поняття про національні, політичні та культурні проблеми.

Автор підкреслює, що це не перший раз в історії Росії, що репатріяційні комісії викрадали чи забирали насильно невинних жінок і мужчин. Він пригадує, що цар Петро І також насильно стягнув царевича Алексія (й сам його опісля замучив на смерть на колесі), який утік від тиранії батька та проживав з дружиною в Неаполі.

Громадяни СРСР в Третім райху

Згідно з даними автора, в німецький полон попало п'ять мільйонів сімсот п'ятдесят чотири тисячі вояків Червоної армії, з них три мільйони сімсот тисяч згинуло (на його думку, число українців вагалося між сімсот а вісімсот тисяч). Уряд СРСР не признавав ані конвенції Гаґської ані Женевської щодо полонених, тим самим він не турбувався про тих, що попали в полон. Їх після повороту домів карали таборами праці у Воркуті чи Караґанді.

Другу групу радянських громадян у Третьому райху творили три мільйони примусових робітників, з яких більшість працювала в організації "Тодт" (конструкція військових споруд і заводів). Автор вважає, що при кінці війни з них залишилося кругло два мільйони, які не згинули від важкої праці та недостатнього прохарчування.

Трету групу творили біженці. Коли Червона армія проломала німецькі фронти, почалася втеча на захід. Кавказці, козаки (донські, кубанські та Тереку), а пізніше українці й балтійці подалися в мандрівку на захід.

Четвертою групою були добровольці, які поруч німецьких армій хотіли боротися проти більшовицької тиранії. Таких добровольців було принаймні вісімсот тисяч. Першими, що запропонували свої послуги для німців був 436-ий полк піхоти під командуванням майора Кононова, що вже 22 серпня 1941 здався генералові фон Шекендорфові, який із цієї групи створив 102-ий Козацький полк. В липні 1942 р. в німецький полон попав генерал Андрій Власов, який запропонував німецькому командуванню свої послуги в боротьбі проти Сталіна.

Навесні 1944 р. було ясним, що альянти готуватимуть другий фронт. Гітлер, підозріваючи, що радянські частини в німецьких уніформах є більше зацікавлені у збереженні Росії, ніж Німеччини, казав перенести їх із Сходу на Балкани, до Франції, Голяндії, Норвегії. Із допитів перших полонених, що попали в британські руки було ясним, що більшість вояків надягнули німецьку уніформу, щоб не вмерти з недоживлювання в таборі полонених, або щоб звільнити Росію від тиранії Сталіна. Після висадки альянтів у Нормандії, в їхні руки попали колишні вояки Червоної армії. Британці були свідомі, що повертати їх до СРСР означало засуджувати їх на смерть; все-таки британський уряд всіх тих, що здалися примусово вислав до СРСР. Виправдувалися тим, що Червона армія віддячиться тим, що швидко буде висилати до Англії англійських полонених з Райху, як тільки буде посуватися фронт до Німеччини. Автор дивується, як Черчіль, який від 1931 р. гостро засуджував брутальну політику більшовиків і знав докладно про табори праці, міг допустити до ганебного вчинку — примусово видавати всіх, кого СРСР вважав своїм громадянином.

Американці на початку трактували радянських військовополонених в німецьких уніформах, як німців, мовляв, уніформа рішає про приналежність бійця. Перших полонених везли до США. Нікого американці не хотіли видавати проти його волі. Але більшовики бомбардували "Стейт Департмент" устами амбасадора Громика та вимагали видачі. Американський секретар закордонних справ, Стетінюс, вкінці під натиском СРСР погодився примусово усіх полонених передати в руки властей СРСР. Так як британці в жовтні 1944 р. вислали перший транспорт радянських полонених до Мурманська, так уже в грудні того року перший транспорт до СРСР із США поплив по Тихому океані.

Офіцери радянських військових місій, які відвідували табори полонених, обіцювали амнестію, прощення та світле майбутнє, щоб тільки всі повернулися до "батьківщини". Хоч радянські газети писали про те, як чудово приймала "батьківщина" поворотців, одначе англійські офіцери, які супроводили їх до Мурманська, ніякого святкового приняття не бачили. Нещасних жертв відразу забирало НКВД. Ба, що більше, транспорти, що привозили полонених, які здалися англійцям у Австрії, до Одеси, перебирало НКВД; воно забирало в них усі речі, включно з одягом, що його жертвували англійці. Все це скидано на купу, підпалювано, а полонених одягано в ганчіря та слано на схід. Британські офіцери, як очевидці, признають, що в кожному транспорті, що причалював до Одеси, НКВД негайно відділювало офіцерів, масакрувало їх на місці, а їхні трупи скидало на вантажні авта й забирало поза місто. Назагал із самої Англії перевезено кругло тридцять дві тисячі полонених в 1945 та 1946 рр.

Козацька Одіссея

Найбільше місця у своїй книжці Толстой присвячує козакам (донським, кубанським та Тереку). Всі вони були вороже наставлені до більшовицької влади. Після Сталінґраду вони рушили на Захід. Спочатку німці їх поселили в Білорусі, а в вересні 1944 р. їх переселено до Італії. Тут також під кінець війни опинилися рештки військових частин одиниць грузинів, осетів, азербайджанців і вірменів. Їх німці вжили на фронті в Голляндії, а туркестанців в Італії. Сто тисяч грузинів бажали здатися альянтам і просили британців, щоб їх не висилали домів, але англійці про це навіть не хотіли чути. Коли появилися італійські партизани, козаки рушили на північ до Австрії. Цілий час везли з собою все майно, жінок, дітей і при тому відбивалися від партизанів. В горах і проваллях гинули цілі сотні.

Провідники — генерал Краснов і майор Доманов — вірили у джентельменство британців; та все на марне. Англійське командування веліло тридцять тисяч козацьким недобиткам зосередитися в долині річки Драви. Між козаками був теж генерал Шкуро, що ще в першій світовій війні боровся проти більшовиків і він та генерал Краснов були відзначені високими британськими відзнаками за хоробрість. Вони писали прохання до маршала Александра, до уряду їх Королівської Величности, в яких благали помилувати козацькі відділи, одначе їхні листи залишалися без відповіді. "Розв'язка" козацької проблеми наступила дуже швидко. Наперед, 27 травня 1945 р., козакам наказано віддати всю зброю. Потім забрано в них коні, те в чому козаки виявляли найкраще свою бравурність. Вкінці хитро-мудро відлучили 1.475 козацьких офіцерів, яких запросили на "конференцію". Козацькі офіцери повірили на слово "джентельменів" і подалися із своєї головної квартири в Лінці до місцевости Пеґец. Тут три колони — "Дон", "Кубань", і "Терек", останні в своїх мальовничих "черкесках", продефілювали перед британськими високими офіцерами. Після паради їм наказано сідати на автомашини, які рушили на схід. По обох сторонах шляху стояли британські вояки. Так із австрійського містечка Лінцу прослався шлях до Луб'янки. В містечку Шпіталь їх передано радянським офіцерам, які чекали в містечку Юденбурґ.

Британці знали, що підступ вдруге не вдасться, тому британські вояки одержали наказ силою забирати в поїзди всіх козаків, які противилися репатріяції. Деякі пробували по дорозі втікати — їх стріляли; інші підрізували собі жили. За наївну надію на те, що альянти після капітуляції Третього райху обернуться проти більшовизму, та що при такій настанові козацькі відділи стануть союзниками західних демократій, заплатив "козачий стан" своїм життям. Якби не було цієї надії, багато із них могли врятуватися, втікаючи із таборів.

В багатьох випадках британські вояки поводилися дуже брутально як проти мужчин так і супроти жінок; їх били й кололи баґнетами. Внук генерала Краснова, якого разом із генералом Шкуром і Домановим, розстріляно в січні 1947 р., Николай Краснов — чудом пережив заслання в Караґанді, був за Хрущова звільнений, як громадянин Югославії, та мав нагоду в своїх споминах дати яскраву картину радянської брутальности та зрадливої поведінки британців. Цей самий Краснов був переслуховуваний заступником Берії, генералом Меркуловим, який організував вбивство польських офіцерів у Катині. У своїх споминах він описує постать цього представника тиранії, який уже тоді, як відплату за британське холуйство, чванився, що Червона армія поїтиме свої коні в англійській ріці Темзі.

Черчіль у своїх споминах нічого не згадує про те, що Велика Британія та Сполучені Штати Америки видали московському сатрапові майже п'ять мільйонів людей на поталу: людей, які не хотіли вертатися під чобіт НКВД. Багато документів було знищено в Англії, особливо, які відносилися до примусової репатріяції. Це саме й стало "останньою таємницею" англійських "джентельменів". Ніхто дотепер не знає, де ділися петиції козацьких генералів до короля Джорджа V, до Черчіля, до архиєпископа Кентербері. Очевидно, що сьогодні англійцям соромно писати про те, як їхні вояки виганяли з церкви козаків, трощили вівтар, ікони, били жінок. Автор стверджує, що ще й сьогодні є британські вояки, які вважають, що вони робили правильно, бо козаки, на їх думку, були зрадниками своєї батьківщини. Він є тої думки, що в час воєнних дій діяла сильна більшовицька пропаганда, яка представляла СРСР, як ідеальну соціялістичну країну, та зуміла "сполокати мозки" багатьом демократам. Не дивно, що британські вояки ганялися по горах, вилапували втікачів (в червні захоплено 356 козаків) й передавали віділам "Смерш"-у, які звичайно відразу таких втікачів масакрували.

Окремий відділ автор присвячує "П'ятнадцятому козацькому корпусові", на чолі якого був німецький генерал Гельмут фон Панвіц, родом з Шлеська. Цей корпус був створений генералом фон Клейстом у Херсоні 1943 р. З часом корпус перенесено до Млави (недалеко Варшави). До корпусу приєдналося багато емігрантів, бо ідеєю корпусу було відродити монархічну Росію. В вересні 1943 р. цей корпус перенесено до Югославії, де він поборював комуністичних партизанів Тіта. В травні 1945 р. дві дивізії корпусу Панвіца перейшли річку Драву до Австрії. 10 травня Кавалерійський корпус зложив зброю біля Кляґенфурту. Фон Панвіц передчував, яка доля зустріне його козаків. Він вияснював справу британським офіцерам, але все було на марно. Опинившись лід контролею 76-ої британської піхотної дивізії, фон Панвіца було позбавлено командування Корпусом, а 26 травня його і 144 німецьких офіцерів було арештовано. Правда, фон Панвіцові командування дало нагоду до втечі, але він цього не зробив, бо волів ділити долю із своїми вояками. Козаків привезено на допити до Ґрацу, де на них чекали члени "Смерш"-у. Остаточна дорога для них була у табори смерти в Сибірі біля Томська. Сам фон Панвіц опинився в Луб'янці та був розстріляний в січні 1947 р.

Автор твердить, що приблизно 68 відсотків козаків, якими командував генерал Доманов, були старими емігрантами (цебто 1.430 офіцерів). При одній із передач їх у Юденбурзі полковник "Смерш"-у реготав із британської глупоти, заявляючи, що Сталін не мав ніяких претенсій до старих емігрантів.

Українська дивізія "Галичина"

Цілий відділ у книжці Толстого присвячено Дивізії "Галичина" та Охоронному корпусові полковника Рогожіна ("Шуцкорп"), який переважно складався з російських емігрантів. Тільки ці дві одиниці врятувалися і не попали в руки НКВД, хоча на конференції в Потсдамі Сталін особливо вимагав від президента Трумена видачі української дивізії. Автор цю справу називає "нерозгаданою містерією", хоча підкреслює, що генерал Шандрук вислав був петиції до папи Пія XII, до генерала Андерса та до маршала Александра. Він припускає, що можливо генерал Андерс вплинув на зміну в настроях британського командування щодо десять тисяч вояків дивізії. Так само Корпус Рогожіна спасся, хоча не мав на заході ніяких приятелів. Дивізію "Галичина" британський V-ий Корпус держав недалеко містечка Шпіталь над Дравою. В травні її перенесено до табору в Белярії біля італійського містечка Ріміні, де вона пробула до травня 1947 р. Проходили безупинні "скрінінґи", але остаточно в листопаді 1947 р. британське міністерство закордонних справ, заявило, що всім воякам дивізії "Галичина" дозволяється залишитися на заході (крім 112 вояків). Автор признає, що папа Пій XII звертався до альянтів в обороні української дивізії.

Серед британських командирів були люди різних поглядів, наприклад, командир V-го Корпусу, генерал Кейтлей, дуже запопадливо хотів видати більшовикам усіх громадян СРСР, в той час коли командир VІ-ої моторизованої дивізії, генерал-майор Меррей, перестерігав неперед, що чекає радянських вояків, як також не дозволяв офіцерам "Смерш"-у входити в табори полонених і там робити свою чорну роботу. В дійсності британський парлямент не видав і не збирався видати закону про насильний поворот емігрантів домів, які не були громадянами СРСР. Жертви Ялти, на думку автора, постали тому, що від військового командування вимагано поспіху; не було часу на провірення сумнівних випадків, а до того ціла акція репатріяції була дуже засекречена. Наприклад, в окрузі, де командування належало генералові Арбетнотові (78-ма дивізія піхоти), панувало цілковите безголов'я. Самі більшовики сміялися з британців, які поголовно видавали в їхні руки козаків-еміґрантів. Де не було натиску з боку британського командування, там багато полонених врятувалося.

Кінець РОА

Генерал Андрій Власов твердив, що тільки росіяни можуть перемогти росіян; одначе для Гітлера він був "унтерменшом". Щойно в вересні 1944 року, коли Червона армія входила в Польщу та в Румунію, а на Заході альянти займали Францію та Італію, Гітлер дозволив на творення свого роду "уряду" — КОНР ("Комітет Визволення Народів Росії"), як також на командування армією. Не ввесь провід нацистів був згідний з таким поворотом справ. Все-таки 14 листопада 1944 р. в Празі проголошено маніфест "Комітету". Ідеї КОНР, каже автор, не могли захопити росіян чи вояків Червоної армії після того, що натворили німці в час війни на окупованих ними землях. Навіть Розенберґ був проти Власова, бо ідеєю Розенберга було розчленування Росії, а не відновлення її, по думці Власова, на старих засадах "неділимої". Власов не міг притягнути до своєї ідеї генерала Шандрука. Автор висвітлює ролю Оберлендера, який вів в імені командира власівського літунського корпусу, генерала Мальцева, переговори з американським командуванням про здачу цього Корпусу під умовою, що його не видадуть в руки більшовиків. Американський генерал Кеннеді дотримав слова (при допомозі славного генерала Паттона) і в цей спосіб вісім тисяч з корпусу Мальцева були врятовані. Самого Мальцева американці забрали до США, але рік пізніше видали СРСР, де його незабаром повісили.

Тим часом генерал Власов вислав до командування 7-ої американської армії генерала Малишкіна, щоб цей договорився про перехід власівців до американців. Американський генерал Пач нічого не обіцяв, а емісари Власова стали воєнними полоненими американців. Український генерал, що прилучився до власовського руху, генерал Буняченко, із своєю дивізією із 25 тисяч заняв Прагу. Коли до Праги почала підходити Червона армія, Буняченко вирвався із міста. Про це нічого не знав ані Власов, ані командир другої власівської дивізії, генерал Звєрев. Ці частини маршували на північ в напрямку містечка Пшібрам, з метою скапітулювати перед американцями. Одначе по дорозі вони попали в пастку — в руки червоних партизанів. Знову генерал Власов ішов в напрямку Пільзна, щоб перевести переговори з американцями про піддачу своїх віділів. Американський офіцер, який перший зустрів Власова, навіть не знав, що така армія існує. Інший американський офіцер дав нагоду Власову втекти, одначе Власов, відчуваючи, що справа визволення Росії втрачена, здався на те, що його чекає. 12 травня 1944 р. з міста Шлісстельбурґу генерали Власов, Буняченко і декілька старшин виїхали вантажними автами, щоб дістатися дальше на захід. По дорозі вони попали в засідку. Власова вислали до відділу "Смерш"-у біля Дрездену, а звідти до Москви, де його страчено.

Репатріяція з інших країн

Масову репатріяцію громадян СРСР проведено в Німеччині, Італії та Норвегії. З Італії передано в руки більшовиків членів туркестанської дивізії, з яких 90 відсотків не хотіли вертатися. Багато з них поповнило самогубство. Так само ті, що були на примусових роботах у Німеччині, воліли лишатися, ніж повертатися "на родіну", бо відчували, що їх чекає заслання на сибірських снігах. З Італії радянських мусулман, чеченів та інгушів, було транспортовано кораблем до Єгипту; були вістки, що сотня кабардинців залишилася в Дамаску. В Німеччині всіх тих, що привезено примусово на роботи, або тих, хто втік перед наступом Червоної армії, збирано в табори "переміщених осіб". Радянські офіцери спочатку снувалися по цих таборах, щоб якнайшвидше витягти усіх до СРСР. Декого викрадали, деякі добровільно їхали додому, але багато врятувалося, коли, як і британці так і американці, побачили, що нема сенсу примусово репатріювати людей проти їхньої волі. Але до цього зрозуміння прийшли вони досить пізно, коли сотні тисяч були видані на поталу більшовицьким тиранам, або коли сотні вкорочували собі життя, бо не хотіли вертатися до радянського "раю".

При закінченні війни в Норвегії було кругло 76 тисяч полонених Червоної армії. Їх усіх перевезено до СРСР кораблями прямо з норвезьких портів або поїздом через Швецію. Були випадки, що в Австрії більшовицькі члени "Смерш"-у, перебрані в уніформи американської військової поліції, заходили в табори "переміщених осіб" та насильно забирали людей "на родіну". Командир польського 2-го Корпусу, генерал Андерс, нарікав, що місія СРСР в Італії намагалася викрадати з таборів польських громадян.

Автор згадує про лотиську 15-ту дивізію, яку інтерновано на кордоні Голляндії. Коли її командир довідався від британців, яка доля чекає полонених, табір заворушився. При допомозі переміщених осіб у цивільних таборах, вояки роздобули цивільний одяг, відповідні документи й на початку 1946 р. дивізія "розтопилася", зникла.

В Греції радянська місія співпрацювала з комуністичною групою "Елас". Маршал Александер хотів позбутися їх звідтам, але міністерство закордонних справ не дозволило на це.

Автор згадує англійців, які допомагали багатьом біженцям рятуватися. Одним із таких був Деніс Гілс, який допомагав навіть тим, що носили німецьку уніформу. Так само полковник Лоренс Шедвел в окрузі міста Кіль допоміг багатьом українцям зареєструватися як громадяни Польщі. В його військовій окрузі не відбулася примусова репатріяція. Багато британських офіцерів не виконували наказів свого уряду тільки тому, що "бачили гангстерську тактику радянських місій", — каже автор. Генерал Мекрірі в Австрії не дозволив частинам "Смерш"-у проводити свої дії поза британськими лініями та не дозволив вживати британських вояків до примусової висилки жінок і дітей до СРСР.

У Франції теж було кругло 35 тисяч радянських полонених; 20 тисяч із них добровільно піддалися. Генерал де Ґоль дозволив місії СРСР приходити в табори. В одному таборі генерал Драґун — червоний комісар — тільки так для "постраху" застрілив десять полонених. Всі "скрінінґи" проводили енкаведисти. Полонених перевожено до табору біля Ляйпціґу; тільки декільком вдалося втекти. Драґун мав зграю посіпак, які тортурували та вбивали полонених. Біля Парижу вони урядували в таборах "переміщених" аж до 1947 р., як би у незалежній республіці. Щойно в 1947 р. французький уряд вигнав їх і заборонив примусову репатріяцію (табір в Бореґар).

Фінляндія, ба, навіть Швайцарія, під натиском СРСР видавали радянських вояків. Тільки в Швеції та маленькому Ліхтенштайні питання примусової репатріяції було явно дискутоване в пресі. Були протести, але Швеція таки видавала СРСР усіх балтійців, що носили німецьку уніформу. (Мабуть, Швеція забула, як Петро І розгромив славну армію її короля Карла XII разом із Мазепою — примітка М. С). Найкраще з усіх держав списався маленький Ліхтенштайн, що його населення налічує 12 тисяч. Він через два роки втримував табір радянських полонених і заплатив їм дорогу до Арґентіни. Країна, яка мала охорону зложену тільки з одинадцять поліцаїв, твердо заявила місії СРСР, що тільки ті полонені, які добровільно хочуть вертатися додому, будуть випущені з табору.

В противагу до такої гуманної поведінки, автор накреслює картину поведінки американців щодо частин власівської дивізії генерала Звєрева. Під командою генерала Меандрова кілька полків опинилися поза американськими лініями. Їх інтерновано біля Ляндав, а згодом перевезено до табору в Плятлінґ біля Реґенсбурґу, де їх оточено колючими дротами. В лютому 1946 року американські танки під'їхали раненько під табір; американські вояки увійшли в табір, напівсонних, напіводягнених загнали під побоями на вантажні авта і повезли в сторону чеського кордону, щоб всі три тисячі полонених передати до СРСР.

Іґноранція та гіпокризія

Жертви Ялти були результатом наївности західніх демократій і незнання свого комуністичного союзника. Військове командування виконувало тільки накази цивільної влади. Раз в Ялті Рузвелт і Черчіль погодилися на вимоги Сталіна, ці вимоги були виконані з великою запопадливістю.

Англійці ввесь час підкреслювали, щоб усі, що носять англійську уніформу, були трактовані як військовополонені-британці. Це стосувалося до поляків, чехів, бельгійців, голляндців і норвежців, які боролися по боці західних альянтів. Цієї засади вони не притримувалися щодо громадян СРСР, які вбрали на себе німецьку уніформу. Фактично не багато з них мало нагоду боротися проти Червоної армії, а більшість чекала, щоб при першій-ліпшій нагоді здатися в руки британців чи американців. Були випадки, де радянські вояки на німецькій службі вбивали своїх і німецьких офіцерів, переходячи до партизанських з'єднань і боролися проти німців (головно в Югославії). Всеодно їх насильно видано до СРСР. Над Францією американці скидали летючки із зверненням до власівців здаватися і гарантовано, що їх будуть трактувати, як військовополонених згідно з інтернаціональними законами. Наївних 900 вояків РОА так зробили і були передані радянській місії. Репатріяційна комісія вимагала від Франції, щоб французький уряд передав СРСР навіть росіянок, які вийшли заміж за французьких громадян. Ще 26 травня 1945 р. міністерство закордонних справ в Лондоні потвердило, що тільки радянські громадяни — ті, що перед 1 вересня 1939 р. родилися в межах СРСР — можуть бути передані властям СРСР. Але на місцях військове командування трактувало це питання по-своєму.

Ще від 1942 р, Сталін видавав накази, про те, що до дезертирів і тих, які попадуть у ворожий полон, будуть застосовані драконські методи. Так само Сталін боявся всіх тих цивільних робітників, що були насильно вивезені до Німеччини. Повернувшися додому, вони стануть елементом, який може захитати стабільність радянської системи. Тому їх негайно після повороту додому, післано на важкі роботи в Сибір чи до відбудов знищених міст.

За даними Толстого, із п'ять і пів мільйона репатрійованих — 20 відсотків були негайно знищені — головно офіцери РОА. Других 20 відсотків опинилися в таборах праці, засуджені на десять років у Воркуті чи Караґанді. Десять відсотків вигнано до Сибіру; тут на відлюдді вони були ізольовані від інших громадян. 15 відсотків мужчин і жінок післано на важкі праці відбудови знищених міст і індустрійних споруд (звичайно на три до п'ять років). 15 відсотків згинуло з голоду чи замерзло під час транспортації домів. Виходить, що кругло 20 відсотків репатрійованих повернулися до рідних місць, але для них не було праці. Таку гуманність виявила "передова робітнича-соціялістична країна" супроти тих, що їх нацисти примусово вирвали із їхніх садиб, щоб творити для німецьких "юберменшів" тисячелітній райх.

***

Свою трагічну розповідь про жертви Ялти Толстой закінчує розділом про легальні чинники та державні інтереси. Цих двох чинників не вдалося погодити, тому "резон д'ета" (державна необхідність) завжди перемагала легальність, що спричинило стільки людської трагедії та нещастя.

Хоч документи справи число 38.7 - 14.1. під наголовком "примусова репатріяція переміщених осіб" були в 1968 році знищені, щоб затерти діло, негідне нації, яка заснована на засадах леґальности, копія розпорядку збереглася в Вашингтоні, але цей офіційний розпорядок не був ніколи даний до відома громадськости внаслідок протесту уряду Великобританії. Отже скандальне та негуманне діло уряду їх Королівського Величества офіційно не "відбулося".

Але правда вийде на верх. Кожний із керівників тогочасних воєнних дій — і президент Рузвельт, і прем'єр-міністер Черчіль, і генерал Айзенгавер і міністер Іден — всі вони несуть відповідальність за кривду заподіяну сотням тисяч невинних людей. Не такі вони були, як їх після перемоги над Німеччиною всі ославляли. Після перемоги славний письменник Джордж Орвел — відвідував табори біженців; признавав, що американці виявили себе більше туманим, ніж британці. Американці принаймні питали, чи біженці хочуть вертатися додому; британці не питали — вони насильно видавали. Наступник Ідена, міністер Бевін продовжував діло свого попередника.

***

Видача радянських біженців була вже першою капітуляцією західніх альянтів перед нахабними комісарами СРСР, які вічно ставили вимоги, хоч без американських харчів і воєнного матеріялу, як також без другого фронту в Західній Европі, вони не мали великого вигляду на перемогу над Німеччиною.

Можливо, що появиться більше таких документальних праць, як "Жертви Ялти". Такі праці є необхідні, головно для світових провідників, бо навіть західні демократії можуть чогось навчитися з історії недавних подій.