ХТО ЗАВИНИВ?

(Думки з нагоди річниці самостійности й соборности)

Василь Верига



Кожного року в місяці січні наші пресові органи й періодичні видання присвячують більше чи менше уваги подіям Визвольних Змагань у 1917-1920 роках. Кожний намагається інтерпретувати події тих часів і давати своє власне насвітлення. Найбільш різноманітні і часто суперечні ствердження давали таки учасники і творці тих подій, які намагалися оправдати будьто себе самих, будьто свої партії, які відігравали тоді важливу ролю. Переглядаючи численні розвідки, студії та спогади, виноситься враження, що, мабуть, чи не найважливішою причиною нашої програної був брак моральної та матеріяльної допомоги з боку західніх альянтів — переможців у першій світовій війні, над центральними державами. Інші пояснюють це довговіковою неволею українського народу, який напротязі століть затратив свою національну свідомість і не розумів своїх провідників. Дехто каже, що степова українська вдача була більш схильною до отаманщини й гуляйпілля, ніж до державнотворчої праці.

Мабуть, у кожному із цих тверджень є певна доза правди, але нам здається, що найбільше завинили таки тодішні провідники української революції. Факт, що західні альянти не мали вирозуміння до українських визвольних змагань, не вияснює справи, бо ж московські більшовики також не мали піддержки від них; а навпаки, були окружені їхніми інтервенціями на всіх фронтах, а мимо того перемогли. Отже, важливу ролю грала тут не зовнішня допомога, якої більшовики не мали; не важливим був тут і брак внутрішньої підтримки, якої більшовики також не мали і всюди стрічалися з бунтами та повстаннями, а однак вони таки виграли. В чому ж тоді корінь лиха?

Нам здається, що вини у першу чергу треба шукати таки у наших провідниках революційного зриву, які здебільша не мали своєї власної національної ідеї й бажання організувати українську державу, але сліпо йшли слідами московської революції, визнаючи ту саму ідеологію, й утотожнювали завдання української революції з московською. Аналізуючи спонтанні події революційного часу 1917 року в Україні, доводиться ствердити, що революція в Україні була в першу чергу національною за своєю формою, а не соціяльною. Якщо б воно було інакше, то населення України було б у першу чергу кинулося на панські маєтки, й на фабрики й заводи, щоб їх захопити, а тим часом українці почали організувати свої школи з українською мовою навчання, видавати свої українські книжки і часописи та змагатися за впливи у різних урядах України. В соціяльну перейшла вона щойно пізніше під впливом соціялістичної агітації есерів, есдеків а також і більшовиків, які пізніше кинули клич "грабуй награбоване". В Україні не було двох революцій, а тільки одна, та, яка покликала до життя Українську Центральну Раду, як законодавчий орган. І якраз ось ця Центральна Рада, зокрема її Генеральний Секретаріят на чолі з Володимиром Винниченком, була відповідальна за дальший хід української революції. Українські маси, нехай і неграмотні та національно несвідомі, ставилися до Української Центральної Ради з великим довір'ям і пієтизмом і від неї вони чекали напрямних як і що робити. Що Центральна Рада не оправдала цього великого довір'я, сьогодні про це вже не варто й говорити.

В той час розпадалася російська армія й на її місце творилися різні національні частини, а між ними й українські, бо ж український нарід становив найбільший відсоток поневолених народів у царській імперії. Творення т. зв. українізованих частин не було в основному ділом Центральної Ради чи її Військового Секретаріяту, але якраз спонтанним виявом волі вояків-українців, а зокрема їх свідоміших одиниць. Це був момент, який найкраще надавася до оформлення української армії — оборонної сили українського народу, української державности. На жаль, так не сталося, а сталося якраз навпаки, — провідники української революції повели пропаганду проти української армії, а зокрема проти українських старшин.

В липні 1917 р. в Києві вибухло т. зв. полуботківське повстання, і повстанці перебрали всі важливі державно-адміністративні та стратегічні місця Києва й передали їх під владу Центральної Ради. Але... за те їх було підступно розброєно й частину посаджено до тюрми під закидом, що вони хотіли відірвати Україну від Росії й вони там перебули аж до звільнення їх бандами Муравйова з початком лютого 1918 р. Інших за згодою Генерального Секретаріяту, погнали на фронт обороняти "єдіную нєділімую Росію". В Києві Центральна Рада залишилася під "протекторатом" московської залоги.

Тим часом український революційний уряд, опанований есерами й есдеками, замість закріплювати свою владу і змагати до української державности, докладав усіх зусиль, щоб розбурхану українську національну революцію перетворити в соціяльну, а замість національної держави будувати соціялізм, чужий душі українського народу. Щойно четвертий універсал проголосив створення української самостійної республіки, але в той час уже не було реальної збройної сили, яка мала б стати в обороні України. Мало того, в той час провідники української революції вспіли були вже "здемобілізувати" 30-тисячний 1-ий Український корпус, під командою ген. Павла Скоропадського. Аналізуючи потягнення Військового Секретаріяту Центральної Ради, важко ствердити, де була соціялістична політика, а де була очевидна зрада інтересів молодої української держави.

Тим часом московські більшовики, які щойно з початком листопада 1917 р. захопили владу в Росії, вже вспіли зорганізувати свої власні сили, які вони вислали на завоювання України. В той же сам час, як це стверджує Микола Ковалевський у своїх споминах п. н. "При джерелах боротьби", сам визначний есерівський діяч, коли московські полчища під командою Муравйова загрожували Україні і Києву, Українська Центральна Рада гаряче дебатувала над конституцією України. В той же сам час, коли по Києві гуляли численні групи вояків, яких годувала і одягала Центральна Рада, проти військ Муравйова вислано 300 молоденьких кадетів, щоб вони обороняли Україну, бо регулярні полки у Києві проголосили "невтралітет" у боротьбі України з Москвою.

Вислід боротьби молодих студентів був очевидний і він закінчився трагічно біля вузлової залізничої станції Крути. 300 молодих хлопців-дітей загинули в обороні їхнього краю, а їхні батьки парадували невтральні по Києві, чекаючи коли то їх більшовики стрілятимуть, як собак. Правда, тоді вони ще цього не знали, але така доля їх стрінула. Замість піти до бою в обороні демократичної України, вони гинули у застінках кривавого чека.

300 хоробрих юнаків віддали своє юне життя в боротьбі з ворогом, але їхня самітня смерть на полі бою, це і злочин і сором для тих, які післали їх там на певну смерть, знаючи, що ніхто їм не прийде на підмогу. Отже, кому геройство, а кому сором і ганьба? Від того часу проминуло вже шість десятків років і майже кожного року згадується про геройську смерть молодих крутянців, їх прирівнюється до грецьких термопільців і освячується їх славою. Але чомусь ніхто не згадує, чому їх було тільки 300? Ніхто не згадує, що 300 "термопільців" віддало своє життя, щоб рятувати життя тим, які до такого трагічного стану довели.

Твердження, що нарід не був свідомий, хоча і правдиве, але не витримує критики, бо, якщо він і таким був, то сильний уряд міг його заставити обороняти себе перед відвічним ворогом. Історики твердять, що американська революція в сімдесятих роках XVIII ст. зовсім не була масовим явищем, бо тільки третина населення піддержувала Вашінґтона, одна третина була проти нього, а решта зовсім обоятна. З другого боку, московський більшевизм зовсім не був популярний в Україні, про що найкраще свідчить вислід виборів до Всеросійських Установчих Зборів, де вони дістали менше 10% голосів, але їхня організація, а зокрема тверда воля Леніна, зберегла їх при владі не тільки в Росії, але і в Україні та інших частинах колишньої Російської імперії. Більшевизм переміг в Україні не так своєю силою, як завдяки безладдю й анархії, які панували в Україні. І такий стан існував в Україні в більшості часу українських визвольних змагань. Щасливим виїмком можна було б рахувати час гетьманування Скоропадського, хоча й тут українські соціялісти зробили все можливе, щоб викликати бунти й повстання. Тут вони зазнали немалого успіху, який остаточно закінчився всеукраїнським повстанням проти гетьманської влади і сумним кінцем української державности. Перемігши в повстанні проти гетьмана, лідери української революції нічого не навчилися з попередніх помилок і в 1919-20 роках уся анархія вилилася у формі т. зв. "отаманщини". Була вона власне і витвором тої анархії, бо в обличчі безвиглядности оборони української держави, як такої, багато навіть чесних і свідомих українських патріотів вважало, що треба обороняти бодай своє село чи повіт, коли немає кому зорганізувати оборони цілої країни.

Чи в такій ситуації міг західній світ класти ставку на Україну у своїх плянах боротьби з більшевизмом? Скажім собі щиро, що не міг. На це не давала підстав ані мілітарна сила України, а тим більше і політика Директорії, яка коливалася від скрайнього більшевизму до готовости повернути всіх польських поміщиків в Україну за те, щоб Польща помогла вдержати крихітку української території з українським урядом. Ураїнський уряд не набагато відбігав своїми соціялістичними гаслами від більшевиків, які так разили вухо кожного державного мужа західніх держав. З другого ж боку царські емігранти, як і самі ж поляки, доложили чимало зусиль, щоб українську національну революцію предствити в найбільш негативному світлі. А негативних доказів їм не бракувало. 

Після 60-ти років, які нас відділяють від часів визвольних змагань настав час, щоб проаналізувати їх більш тверезими очима. Пізнаймо на скільки завинили ми самі, а на скільки наш "приятелі" та вороги. Пізнаймо свої помилки, щоб ми могли на них вчитися як їх більше не повторяти. Визвольні змагання закінчилися невдачею в найбільшій мірі таки з нашої власної вини і до цього ми мусимо признатися. Ми не мали провідників типу Леніна, який умів підпорядкувати інтереси, фінляндського Маннергайма чи польського Пілсудського, партії чи ідеології державним інтересам. Пілсудський, згадуючи свою політичну кар'єру казав: "Я сів до потягу, що називався соціялізм, а висів на станції — незалежність". Ані Україна ані її нарід не існують для ідеологічних експериментів чи догм. Ідеології чи ідеологічні догми мають стати на службу народові, який пережив уже чимало експериментів на собі і більше їх йому не треба. Нехай ідеал самостійної і незалежної української держави буде нашим дороговказом на майбутнє, а всякі ідеології нехай стають на службу, як засіб у здійсненні цієї великої мети.