Федір Цимбалюк-Обиченко
чотовий І УД УНА
Останнього дня місяця квітня 1945 р. моя чота силою 43 вояки із 5-ої сотні 30-го полку І УД УНА знаходилася на розвідах у селі Мільдорф, у Стирії, де ми занимали становища поміж фронтовими лініями. Після не цілих двох тижнів перебування на місці я одержав наказ вертатися назад до своєї сотні, котра стояла на передмістю в південно-західній частині Фельдбаху.
Десь коло години 10-ої вечором даю наказ приготовитися до відходу, а коло 11-ої год. стягаю всі свої застави, що були розположені вздовж ворожої лінії, й опускаємо наші становища малими групами в напрямі нашої фронтової лінії. Поміж розцвілими садами місяць освічує наші стежки відвороту. Обережно висилаю передню стежу до нашої фронтової лінії із кличкою в місце переходу, щоби часом таки наші власні вояки не відкрили по нас вогню, вважаючи нас за ворога.
На фронті тиша і ми спокійно переходимо нашу фронтову лінію, що тягнулася луком на узгір'ю хвилястого терену Стирії, покритого малими лісками й гаями. Зійшовши з узгір"я, зупиняємось у долині вже в запіллю, за фронтом. Ствердивши, що всі мої вояки вже зібрались, вирушаємо чотовим клином до місця постою нашої сотні.
Десь коло 1-ої години ночі зголосив я свій поворот командантові сотні хор. Москаликові, а моя чота розташувалась у тій самій шопі, де ми перебували перед виходом на позиції до села Мільдорф.
Перебувши нецілих два тижні поміж фронтовими лініями у селі Мільдорфі, де на кожному кроці ми виставлені були на різні небезпеки і де не обійшлось без прикрих пригод, включно з стратою одного вояка, який попав в руки большевиків, ми перейшли на вповні заслужений відпочинок. Зараз на другий день ми почистили зброю та весь наш виряд, як також приводили себе самих до гідного зовнішнього вигляду.
По обіді я одержав наказ зголоситися особисто до командира нашого 11-го куреня, майора Черніна. Коли я зголосився до нього, він дуже ввічливо привітав мене і запросив до свого помешкання. Це вже вдруге я зустрічався з ним особисто. Не знаю хто майор Чернін був по національності, словак чи німець зі Словаччини, але говорив до мене словацькою мовою, а я говорив українською і ми вповні розуміли один одного і нам непотрібно було перекладача.
Майор Чернін почастував мене «шнапсом» і, жартуючи, що українці люблять випити із закускою, його дружина, що була разом із ним, подала нам закуску. Я був приготований, що він вимагатиме від мене докладного звіту з перебування в селі Мільдорфі і тому мене зовсім не здивувало, коли він справді почав про те розпитувати. Найбільше його цікавило те, як наш вояк попав до большевицького полону. Довелось розказувати все в подробицях.
— Мої застави були розставлені вздовж попід ворожою лінією, — почав я розказувати. — На правім крилі стояв на заставі ройовий Кулинич з групою вояків, а біля висунутої ще дальше до переду хати в окопі за прикриттям живоплоту при пільній доріжці, що йшла до ворожої лінії, стояли два вояки. Згідно з вашим наказом «за всяку ціну зловити і привести совєтського полоненого», я усім своїм заставам зарядив, що коли б один чи двох ворожих вояків йшло в село — не стріляти, а перепустити їх в середину наших застав, щоб зловити їх живцем. І так воно сталося, що над вечір йшов один совєтський вояк тою доріжкою просто в село. Тих двох вояків, що були в окопі, бачили його і чекали на нього, бувши певними, що їх ніхто не міг завважити за тим живоплотом. Коли большевик зрівнявся з ними, зовсім несподівано прицілився до них своєю фіною і, крикнувши «руки у верх», наказав їм виходити на доріжку, один за другим. Переходячи з піднятими руками попри хату, Грицько Чумак завважив, що двері до хати відчинені, вскочив туди і так врятувався. Совєтський солдат залишився тільки з одним нашим вояком і з ним поспішно побіг до своїх окопів.
Питав він мене ще і про інші випадки та про мої спостереження, про що я звітував йому кожного дня через зв'язкового, який був призначений з функером до моєї розвідчої групи. Обсервував я все сам з піддашя будинку через дірку, вийнявши з криші одну дахівку. Через неї бачив я докладно не тільки ворожий терен, але навіть рух вояків у ворожих окопах. Чернін розпитував мене, в яких боях я був ще до приходу до Дивізії і де ми перебували, а навіть жартами пригадав, що я був три дні в українській партизанці в Югославії. Я йому відповів, що я вояк і завше виконую доручення своїх зверхників. Я бачив, що він докладно поінформований про наше чи моє минуле. На закінчення майор Чернін сказав, що в дуже скорім часі буде застосована нова тактика в сучасній війні і потішив мене, що на днях буде створена спеціяльна група для дуже важливих завдань і що до тієї групи я буду призначений. Хотілося дуже його запитати про ті важні завдання, але знаючи, що підлеглому не годиться питати, а лише виконувати накази свого зверхника, я цього не питав. Командир ще раз почастував мене «шнапсом» і попрощав мене, подавши мені руку. Я подякував йому за гостину і з тим пішов назад до своєї сотні.
В ході роздумувань над моєю ситуацією пригадались мені варварства німців у селі Стіжку на Крем'янеччині за те, що недалеко села в лісі перебував український партизанський загін Хрона. Кого лише вони зловили живим, дітей, жінок і старих людей, усіх загнали у стодолу, а потім її запалили, а разом з нею спалили живцем і всіх задержаних людей. Не вдоволившись тим, вони пустили з димом ціле село, щоб і ті, яких вони не захопили, не мали до чого вертатися. Що ж завинили були у тому випадку ті немовлята та безборонні селяни? Облави влаштовувані німецькою жандармерією на людей по селах, а зокрема по базарях та
вулицях міст і містечок, ловлення матерей, що залишили дома своїх немовлят і дітей, щоб поробити необхідні закупи для родини, нагадували собою татарські напади із часів ХІV-ХVІІ століть. Всіх тих зловлених людей німці, як дичину, заганяли в товарові вагони й вивозили в Німеччину на різні роботи. Не помагали ні плачі, ні прохання матерей, щоб або їх звільнили до дітей, або щоб дозволили їм дітей забрати зі собою.
Якраз тепер ці образи недавноминулого німецького божевілля в Україні пересувались перед моїми очима і ще більше викликували злобу і ненависть до німців, на яких ми дивились як на культурних людей. І перед мною знову станула постать майора Черніна із його обіцянкою при моєму відході. Я щойно вчора повернувся із одного пекла, а він уже успів мене «потішити» новим якимсь призначенням. Як мені це розуміти, як кару чи як відзначення? І мене це бентежило. Мої думки плуталися, коли розглядав наше положення і причини, що нас привело до «союзника». Хіба ж не безвиглядна ситуація, яка витворилась із поновним поворотом московського ката? Проти двох воювати годі і тому й вибрали ми менше зло — пішли з тим, що нищив тільки наше тіло, проти того, що нищив наше тіло і душу.
Серед таких роздумувань я увійшов на подвіря постою нашої сотні, де розносився запах теплої вечері. Я зголосив свій поворот комендантові сотні, з'їв вечерю і пішов на спочинок.
На другий день рано комендант сотні зарядив збірку і дав наказ приготуватися до відходу у повному виряді. Вечором того дня ми відійшли у західньому напрямку до якогось села недалеко Фельдбаху. Там ми розложились на якомусь господарстві в стодолі і смачно переспали на свіжій соломі, не знаючи що нас чекає завтра.
На другий день, 3 травня, перегруповано і поповнено нашу сотню німецькими вояками з протилетунської оборони. Моя чота, в якій не було ані одного німця, дістала їх тепер аж 10, а моїм заступником призначено німця в ранзі бунчужного, тобто один ступінь вищий від мене. Назначення німця моїм заступником мене насторожило і я це зрозумів, що він має бути наглядачем наді мною. У зв'язку з тим я мусів бути дуже обережний, бо хоч я і почувався вже вояком УНА, однак жодних змін у нашому командуванні не впроваджено; все лишилось, як було попередньо.
Як виявилося пізніше, ті німці, котрих приділено до моєї чоти, не мали піхотинського вишколу і ніколи не були на фронті, а що найгірше були зовсім здеморалізовані й тільки вичікували нещасного кінця війни. У моїй чоті був перед тим бойовий настрій, а тепер зауважив я зміну, що її принесли ті ж новоприділені німці. З їхнім приходом я знайшовся у прикрій ситуації. Не знаючи німецької команди ані німецької мови, я мусів мати при собі перекладача, через якого все полагоджував.
4 травня по обіді ми одержали сухі харчі на кожного стрільця, а на додаток горілки («шнапсу»). З тієї нагоди ціла чота гарно забавилася та спільно поспівали, якби передчували, що це було останнє наше прощання і більше в житті не доведеться стрінутися усім разом.
Перед вечором одержали ми додатковий запас амуніції і наказ приготовитися в повнім бойовім виряді до відходу. Я зарядив перегляд зброї і усього виряду і після перевірки зголосив комендантові сотні, що все в порядку і чота готова до відходу. При заході сонця ми в повнім виряді повільним маршем відходимо в напрямі на місто Фельдбах. Нарешті ми у Фельдбаху, переходимо вулицями міста в напрямі просто на схід і маршуємо до фронтової протисовєтської лінії. Серед вечірної тиші займаємо становища у найбільш висуненому вперед відтинку проти совєтського фронту, що творив лук, починаючи від ріки Рааб через головну дорогу на південний захід.
Другого дня, 5 травня, Великодна субота, гарний соняшний день напередодні нашого радісного свята Христового Воскресіння. Хоч ми усі в окопах, однак настрій у нас усіх святочний та бадьорий. Того дня ми всі вкопувалися, сподіваючись ворожого наступу на Великдень. Ніч була тиха... Злегка весняним подихом повівав вітрець... Притишився фронт. На розсвіті обійшов я увесь відтинок своєї чоти, вітаючи всіх своїх друзів підстаршин і стрільців традиційним «Христос Воскрес». Рано б травня — Великдень. Наші сподівання наступу ворога не здійснилися. Розгорнувся чудовий, весняний Великодний ранок, тільки замість святочної паски і свяченого яйця ми отримали на сніданок додатково баворської вудженої шинки, що її знайшов стрілець Бориняк у замурованій пивниці господарських забудовань позаду нашої фронтової лінії. Шинка викликала серед стрільців добрий настрій і гумор. Перший день Великодня, опісля ніч як теж і другий день пройшли спокійно. Гарна погода і тишина панували вздовж фронтової лінії. Не розстаючись зі своєю гітарою, стрілець Бакланів грав та співав усякі пісні, а що сам він був родом з Одеси, то не бракувало також і різних частушок. Бакланів був гарний на вроду хлопець, дуже приємний у поведінці і всі його любили. Він одинокий, який вносив дещо гумору й розради в нашу фронтову буденщину.
Світлий понеділок, 7-го травня 1945 р. Десь біля 10-ої години вечором ройовий Петренко зголосив, що комендант сотні хорунжий Москалик і хор. Іваник пішли в «партизанку», що означало, що їх немає на фронті. Мені тяжко було повірити, що справді таке могло статися. Як могли, не передавши нікому команди й не повідомивши нікого із чотових, наші старшини покинути фронт, залишаючи сотню на передній лінії на призволяще.
Підозріваючи, що тут могла бути якась ворожа провокація, я рішився провірити цю новину особисто і пішов у те місце, де знаходився комендант сотні. На місці коменданта сотні нікого не було. Це було дивне, бо, звичайно, комендант міг кудись вийти, але там усе хтось залишався. Я все ще не вірив, що вони зникли з фронту. Можливо, що командир куреня покликав їх на якусь нараду. Але це також неможливе, бо хтось таки тут мусів би остатись.
Вертаюся до своєї чоти і обговорюю ситуацію з ройовим Петренком. Хто ж буде за сотню відповідальний і хто буде нею командувати в разі ворожого наступу? Нам невідомо, що діється ані ліворуч ані праворуч нашої сотні. Коли ж приходить до мене з правого крила стрілець Попинюк і зголошує, що від командира куреня приїхав зв'язковий і кличе мене до себе. Мені на душі стало трохи легше. Іду. Це був німець старшина і ще один підстаршина і ми разом пішли до баворської пивниці в місце колишнього постою штабу нашої сотні. Зв'язковий старшина привіз для мене наказ від командира куреня, майора Черніна і дав мені його прочитати. Наказ був написаний в українській і німецькій мовах і в ньому стояло що:
1. Чот. Ярослав Обиченко призначений комендантом цього відтинку фронту.
2. Під його команду підлягають 5-та сотня та дві чоти лівого крила ( не пам'ятаю вже з котрої сотні).
3. Не вільно опустити даного відтинку фронту до завтра, тобто до дня 8-го травня, до год. 2.30 пополудні.
Я той наказ підписав близько 12-ої год. вночі з понеділка на вівторок. Зв'язковий старшина запевнив мене, що сам командир куреня буде тримати зі мною зв'язок телефоном і, побажавши мені успіху, сів на свого мотоцикля і від'їхав назад. Підстаршина німець, який прибув разом із зв'язковим старшиною залишився зі мною. Він власне командував тими двома чотами на лівому крилі із сусідньої сотні. Його група в силі 70-ти вояків зайняла в суботу вночі становища близько пів кілометра на північ від нас із завданням передньої застави. Ми домовились, що для удержання зв'язку він пришле свого зв'язкового, яким я буду пересилати усі мої доручення. На цьому ми попрощалися і він відійшов до своєї частини. Та заки це сталось, він ще декілька разів повторив одну і ту саму фразу ніби до мене, ніби до себе самого: «Ми тут пропали. Ми тут пропали».
Ось це і було те призначення, про яке мені говорив майор Чернін і збігом обставин я став комендантом оборони міста Фельдбаху. Нашим завданням було стримати наступ ворога, але з якою метою? Невже ж це вже кінець війни і Дивізія відступає на захід, а ми маємо охороняти цей відступ? Я відчув на собі якусь велику відповідальність і мені по спині пішли мурашки.
Мені було незрозуміло, чому то оборонну частину, в силі яких 180 вояків, доручено очолити мені, а не якомусь старшині? Але на роздумування не було часу і я почав на швидку руку організувати свій «штаб». Покликав до себе ройового Петренка, Грицька Чумака, Михайла Ярошенка і ми в чвірку відбули нашу нараду, на якій я з'ясував наше положення і зарядив перевірку наших частин на цілому відтинку. Крім того я покликав Височанського та Бориса (родом зі Станиславівщини, на жаль, забув його прізвище), щоб були постійно біля мене для окремих доручень.
Ярошенка у супроводі одного стрільця я вислав розвідати, хто знаходиться на наших крилах. По якомусь часі наші розвідчики повернули із невеселими відомостями. «На передній лінії ані зправа ані зліва немає нікого». Це все діялось уже над ранком. Це, розуміється, нас дуже насторожило і занепокоїло. Що воно тут робити? Чи не відступати, помимо наказу, під місто Фельдбах і там зайняти становища, щоб не попасти у вороже окруження? Але, як виявилося, на такий крок уже було запізно.
На сході заповідався гарний і погідний ранок, а я навіть і ока не прижмурив і був не тільки змучений, але ще більше збентежений. Саме тоді, коли я збирався бодай хоч трохи задрімати, прибіг до мене зв'язковий з лінії і зголосив, що большевики підготовляють наступ. Я з усім моїм, як це так можна назвати, «штабом» вибіг у центр відтинку до своєї чоти. Наставав день і вже було зовсім видно, як по розцвілому ріпаку стрибали совєтські вояки, підсуваючись під нашу лінію.
Ворог посилює свій наступ і засипає нас гранатометним вогнем, який найбільше завдає нам втрат в людях. Нам бракує тяжкої зброї. Перший наступ ми відбили і бій ніби почав притихати; ворог відступив і продовжувалась тільки легка перестрілка. Але за кілька хвилин знову вдарили по наших окопах гранатомети і вслід за тим знову посилений ворожий наступ на лівім крилі і в центрі нашого відтинку. Ми вдруге відбили наступ, але в цей час на правім крилі розгорівся завзятий бій і ворог доходив уже до наших окопів, намагаючись прорвати нашу фронтову лінію і, окруживши нас, притиснути до ріки Рааб. Я вислав ройового Петренка і кілька вояків на праве крило на підсилення, щоб не допустити до окруження, яке заплянував ворог. За якийсь час ворожий наступ на праве крило було відбито, але мій найліпший друг ще з партизанських часів та рядів Українського Леґіону Самооборони ройовий Петренко, як і багато інших вояків заплатили за це своїм життям.
Але як тільки ми відбили наступ на правім крилі, ворог заатакував наше ліве крило, яким командував згаданий німець підстаршина. Там під обстрілом гранатометного вогню ворог прорвав нашу лінію і клином врізався через головну дорогу до ріки Рааб. Усі мої намагання відбити ворога та промостити шлях відвороту для наших двох чот на лівому крилі показались безуспішними. Ліве крило попало в окруження ворога і ще деякий час продовжало відбиватись, а потім стрілянина затихла. Ліве крило попало в полон.
Щоб забезпечитись від несподіваного наскоку ворога іззаду, я створив на лівому крилі оборонний причілок і тим забезпечив наш тил. Через деякий час продовжувалась ще перестрілка, але між годиною 7.30 а 8.00 рано бій припинився.
Жертви в людях були поважні. З моєї чоти з чотирьох ройових тільки один ройовий Кулинич остався в живих, а трьох інших загинуло. Подібна ситуація була і в інших чотах. Найгірше давався взнаки брак амуніції, а головно кулеметів та ручних гранат, яких ми взагалі не мали, не говорячи вже про яку-небудь тяжку зброю, якою саме большевики найбільше намагали. В додатку до цього у нас забракло санітарного виряду, а відкритий терен не дозволяє перебрати ранених та й немає закритого місця, де б їх можна було примістити. Посилаю Грицька Чумака і ще одного стрільця до пивниці, в якій ми перебували перед боєм, щоб з залишених баворських простирал надерли бандажів для ранених.
Так само із-за відкритого терену важко мені було перевірити стан положення мойого відтинку, який знаходився серед тої розлогої долини. Ворог держав гору із селом Мільдорф, дуже важливий стратегічний пункт, звідки бачив нас, як на долоні. Зв'язку не було ніякого. З трудом добився я до тої пивниці, де був телефон, і спробував зв'язатися з командою куреня. Але телефон був нечинний. — Що воно тут робити, — думаю. Я опинився зі своїми рештками залоги в трагічній ситуації. Відступ неможливий через відкрите поле, яке тягнеться аж до міста Фельдбах. Жодного природного прикриття немає, хоч це і зовсім недалеко, бо ледви один кілометер від передмістя. Щоби не попасти в окруження, одинокий рятунок — це вихід на головну дорогу і під прикриттям насипу, яким вона проходила — відступати до передмістя.
Висилаю зв'язкового Бориса до команди куреня із звітом і домаганням про доставу амуніції і резерви для підсилення мого відтинку фронту, як також про піддержку мойого відтинку тяжкою зброєю.
На фронті запанувала тиша, невідомо було, що діється позаду нас. Чи часами ворог не перетяв нам вже дорогу на місто Фельдбах? Чекаю нетерпеливо на поворот зв'язкового Бориса. Десь між годиною 12 і 12.30 вернувся Борис і сповістив, що штаб нашого куреня, як також усі фронтові частини нашої Дивізії відступили на захід. Цивільне населення говорить, що Німеччина вже підписала капітуляцію і війні кінець. Але в поворотній дорозі Борис попав під обстріл большевиків і легко ранений в голову. Довкруги нас дальше панувала тишина. Я боявся, що ворог припинив наступ, щоб нас обійти з-заду, притиснути до ріки Рааб і замкнути нас в кільце. Чекати до ночі — може бути запізно. Щоб не попасти в окруження, я рішаюсь на ризико: даю наказ приготуватися до відступу.
Опускаємо наші оборонні становища першої лінії фронту і пересуваємося за насип головної дороги. Вздовж дороги було кілька господарських будинків, а при них невеликі овочеві сади та взагалі дерева, які і нам уможливили відірватися від лінії фронту. Але коли вийшли на відкритий терен розлогої долини, ворог відкрив по нас вогонь і почав наступ з лівого боку, намагаючись перетяти нам відступ і окружити нас. На допомогу піхоті прийшли тепер катюші і гранатомети, які завдали нам нищівного удару. В млі ока він перемішав нас із землею. Крик і зойки ранених, безпереривний клекіт зброї і розрив стрілен створили справжнє пекло на землі. По нашій стороні великі втрати. Ворог без перестанку атакує, ми боронимося. В тім короткім часі того нерівного бою більш як половина моєї частини згинула або були ранені, яким не можна було дати навіть першої допомоги.
Я зарядив пробиватися в місто під прикриттям нашого власного вогню. Просуваємось таки через трупи своїх товаришів, попри ранених, котрі просять порятунку й помочі.
Ось ми вже на передмістю і я організую оборонний причілок лівого фланґу, щоби забезпечити прорив решти вояків, які ще не вспіли добитись до нас. В тому часі ворог знову розпочав сильний барабанний вогонь катюш та гранатометів, скошуючи усе, що тільки знаходилося в його обсягу.
На дорозі немає права навіть і голови підняти. Перед нами зловіщими вогненними язиками спалахнуло передмістя Фельдбаху, до якого ми щойно вспіли пробитись. Ройовий Поренський іде разом із двома іншими стрільцями в місто як передня стежа, але він не встиг ще як слід піднятися разом із своїми хлопцями, як вони всі попадали на землю прошиті ворожими кулями. Це були наші останні жертви, що впали таки на моїх очах при вході до міста.
Вскакуємо в місто! Просуваємося вулицями міста в західньому напрямку, стрілянина легкої зброї притихла, але продовжувався обстріл по місті з тяжкої зброї: артилерії і гранатометів. Виходимо за місто. Праворуч від нас за якого пів кілометра ліс, що тягнеться вздовж ріки Рааб, ліворуч польова дорога та хвилястий терен покритий малими лісками. Сходимо на польову дорогу і тут затримуємося, дожидаючи решти недобитків нашої залоги, які ще добігали. Коли вже усі долучились, з острахом ствердив я, що з 180 членів залоги лишилося нас не більш як 25 вояків. Решта загинули героїчною смертю в нерівних боях того дня з ворогом, а мала частина, в тому числі ранені, попали в большевицький полон. Можливо, що може ще дехто поодинцем, а може і мала група в замішані під час обстрілу з тяжкої зброї міста, могли повернути на дорогу, що проходила на північний захід на місто Грац. Боєздатність підстарший і стрільців залоги, якою я командував, була дуже велика і вони виявили в тих боях неабияку відвагу, зокрема, коли порівняти наше озброєння із озброєнням ворога.
Озброєння нашої залоги було дуже слабе в порівнанню із озброєнням ворога, бо ми оперували лише легкою зброєю, не маючи навіть ручних гранат, котрі є необхідні в обороні. Ми не мали допоміжної тяжкої зброї, артилерії ані гранатометів, що є підставою чи то в обороні, чи в наступі. У нас був всього 1 легкий кулемет на рій. Іншої автоматичної зброї не було. Натомість ворог мав на кожний рій — 1 кулемет і 3 автомати, крім того тяжкі кулемети, гранатомети і допоміжну тяжку зброю, артилерію і «катюші». Отже при тих умовах, з такою перевагою вогневої сили ворога, нашій залозі приходилося самій зводити нерівні бої того дня і прориватися з окруження.
Відійшли ми усі разом, решта тих недобитків, приблизно 1 кілометер польовою дорогою в напрямі на село Санкт Стефан. Голодні й до краю змучені зупинились ми поблизу якогось ліска. Ми не знали, що діється довкруги нас, ані не знали, куди наша Дивізія відійшла та де мав би бути її збірний пункт. На військовій карті ми розглянули терен і вибрали напрям на захід на місто Твінберґ. Для безпечнішого перемаршу ми розбились на три малі групи і так вирушили в мандри невідомого завтра.
День 8 травня 1945 р., останній день війни, криваво записався в моїй пам'яті. Мої упавші на полі бою друзі і наш відступ — стоять ще й сьогодні в моїх очах і залишаться мабуть на все моє життя.
Я від себе прошу своїх побратимів по зброї, підстарший і стрільців, що були учасниками тих боїв, що їх я описую, щоб вони доповнили те, про що я тут не зі злої волі не згадую чи евентуально справили неточності, якщо вони вважають, що такі тут зайшли. На кінець хочу зазначити, що всі ступені старшин і підстаршин, як також команду я подаю в українській термінології, яка була прийнята в Українській Повстанській Армії та в Українському Леґіоні Самооборони, в котрих я перебував перед вступом до Української Дивізії. Зрештою німецької команди я не знав і нею в Дивізії не послуговувався.
Автор
чотовий І УД УНА
З поміж фронтових ліній
Останнього дня місяця квітня 1945 р. моя чота силою 43 вояки із 5-ої сотні 30-го полку І УД УНА знаходилася на розвідах у селі Мільдорф, у Стирії, де ми занимали становища поміж фронтовими лініями. Після не цілих двох тижнів перебування на місці я одержав наказ вертатися назад до своєї сотні, котра стояла на передмістю в південно-західній частині Фельдбаху.Десь коло години 10-ої вечором даю наказ приготовитися до відходу, а коло 11-ої год. стягаю всі свої застави, що були розположені вздовж ворожої лінії, й опускаємо наші становища малими групами в напрямі нашої фронтової лінії. Поміж розцвілими садами місяць освічує наші стежки відвороту. Обережно висилаю передню стежу до нашої фронтової лінії із кличкою в місце переходу, щоби часом таки наші власні вояки не відкрили по нас вогню, вважаючи нас за ворога.
На фронті тиша і ми спокійно переходимо нашу фронтову лінію, що тягнулася луком на узгір'ю хвилястого терену Стирії, покритого малими лісками й гаями. Зійшовши з узгір"я, зупиняємось у долині вже в запіллю, за фронтом. Ствердивши, що всі мої вояки вже зібрались, вирушаємо чотовим клином до місця постою нашої сотні.
Десь коло 1-ої години ночі зголосив я свій поворот командантові сотні хор. Москаликові, а моя чота розташувалась у тій самій шопі, де ми перебували перед виходом на позиції до села Мільдорф.
Перебувши нецілих два тижні поміж фронтовими лініями у селі Мільдорфі, де на кожному кроці ми виставлені були на різні небезпеки і де не обійшлось без прикрих пригод, включно з стратою одного вояка, який попав в руки большевиків, ми перейшли на вповні заслужений відпочинок. Зараз на другий день ми почистили зброю та весь наш виряд, як також приводили себе самих до гідного зовнішнього вигляду.
По обіді я одержав наказ зголоситися особисто до командира нашого 11-го куреня, майора Черніна. Коли я зголосився до нього, він дуже ввічливо привітав мене і запросив до свого помешкання. Це вже вдруге я зустрічався з ним особисто. Не знаю хто майор Чернін був по національності, словак чи німець зі Словаччини, але говорив до мене словацькою мовою, а я говорив українською і ми вповні розуміли один одного і нам непотрібно було перекладача.
Майор Чернін почастував мене «шнапсом» і, жартуючи, що українці люблять випити із закускою, його дружина, що була разом із ним, подала нам закуску. Я був приготований, що він вимагатиме від мене докладного звіту з перебування в селі Мільдорфі і тому мене зовсім не здивувало, коли він справді почав про те розпитувати. Найбільше його цікавило те, як наш вояк попав до большевицького полону. Довелось розказувати все в подробицях.
— Мої застави були розставлені вздовж попід ворожою лінією, — почав я розказувати. — На правім крилі стояв на заставі ройовий Кулинич з групою вояків, а біля висунутої ще дальше до переду хати в окопі за прикриттям живоплоту при пільній доріжці, що йшла до ворожої лінії, стояли два вояки. Згідно з вашим наказом «за всяку ціну зловити і привести совєтського полоненого», я усім своїм заставам зарядив, що коли б один чи двох ворожих вояків йшло в село — не стріляти, а перепустити їх в середину наших застав, щоб зловити їх живцем. І так воно сталося, що над вечір йшов один совєтський вояк тою доріжкою просто в село. Тих двох вояків, що були в окопі, бачили його і чекали на нього, бувши певними, що їх ніхто не міг завважити за тим живоплотом. Коли большевик зрівнявся з ними, зовсім несподівано прицілився до них своєю фіною і, крикнувши «руки у верх», наказав їм виходити на доріжку, один за другим. Переходячи з піднятими руками попри хату, Грицько Чумак завважив, що двері до хати відчинені, вскочив туди і так врятувався. Совєтський солдат залишився тільки з одним нашим вояком і з ним поспішно побіг до своїх окопів.
Питав він мене ще і про інші випадки та про мої спостереження, про що я звітував йому кожного дня через зв'язкового, який був призначений з функером до моєї розвідчої групи. Обсервував я все сам з піддашя будинку через дірку, вийнявши з криші одну дахівку. Через неї бачив я докладно не тільки ворожий терен, але навіть рух вояків у ворожих окопах. Чернін розпитував мене, в яких боях я був ще до приходу до Дивізії і де ми перебували, а навіть жартами пригадав, що я був три дні в українській партизанці в Югославії. Я йому відповів, що я вояк і завше виконую доручення своїх зверхників. Я бачив, що він докладно поінформований про наше чи моє минуле. На закінчення майор Чернін сказав, що в дуже скорім часі буде застосована нова тактика в сучасній війні і потішив мене, що на днях буде створена спеціяльна група для дуже важливих завдань і що до тієї групи я буду призначений. Хотілося дуже його запитати про ті важні завдання, але знаючи, що підлеглому не годиться питати, а лише виконувати накази свого зверхника, я цього не питав. Командир ще раз почастував мене «шнапсом» і попрощав мене, подавши мені руку. Я подякував йому за гостину і з тим пішов назад до своєї сотні.
Думи, мої, думи...
Повертаючи до своєї сотні, що розташувалася не більше як 20 хвилин ходу, мені почали насуватися різні думки про те, що мені говорив командир куреня і цікавило мене, що він для мене готує. Кінець війни вже на днях, а життя таке миле і тут кожного дня людина мусить дивитися смерті в очі. От хочби в останніх подіях в селі Мільдорфі, з котрого щасливо вийшов. Невжеж під кінець війни прийдеться попрощатися з цим світом, котрий з кожним днем стає миліший як та весна, що стоїть в повному розцвіті довкруги нас. Пролити кров в обороні своєї Батьківщини — це одна справа, а тут прийдеться згинути на чужій землі і то вже в обороні такого самого ворога, як і той, проти якого воюємо. Ніби і сьогодні німець вже нас визнає і признає нам право на наше самостійне життя на рідній землі, але це все перед його власним сконанням. А що він робив і як поводився з нашим народом, коли уся наша батьківщина була ним окупована? Не так ще давно як я сам боровся з ним на своїй рідній Волині.В ході роздумувань над моєю ситуацією пригадались мені варварства німців у селі Стіжку на Крем'янеччині за те, що недалеко села в лісі перебував український партизанський загін Хрона. Кого лише вони зловили живим, дітей, жінок і старих людей, усіх загнали у стодолу, а потім її запалили, а разом з нею спалили живцем і всіх задержаних людей. Не вдоволившись тим, вони пустили з димом ціле село, щоб і ті, яких вони не захопили, не мали до чого вертатися. Що ж завинили були у тому випадку ті немовлята та безборонні селяни? Облави влаштовувані німецькою жандармерією на людей по селах, а зокрема по базарях та
вулицях міст і містечок, ловлення матерей, що залишили дома своїх немовлят і дітей, щоб поробити необхідні закупи для родини, нагадували собою татарські напади із часів ХІV-ХVІІ століть. Всіх тих зловлених людей німці, як дичину, заганяли в товарові вагони й вивозили в Німеччину на різні роботи. Не помагали ні плачі, ні прохання матерей, щоб або їх звільнили до дітей, або щоб дозволили їм дітей забрати зі собою.
Якраз тепер ці образи недавноминулого німецького божевілля в Україні пересувались перед моїми очима і ще більше викликували злобу і ненависть до німців, на яких ми дивились як на культурних людей. І перед мною знову станула постать майора Черніна із його обіцянкою при моєму відході. Я щойно вчора повернувся із одного пекла, а він уже успів мене «потішити» новим якимсь призначенням. Як мені це розуміти, як кару чи як відзначення? І мене це бентежило. Мої думки плуталися, коли розглядав наше положення і причини, що нас привело до «союзника». Хіба ж не безвиглядна ситуація, яка витворилась із поновним поворотом московського ката? Проти двох воювати годі і тому й вибрали ми менше зло — пішли з тим, що нищив тільки наше тіло, проти того, що нищив наше тіло і душу.
Нові люди, новий дух...
— Ні, сказав я собі, сьогодні я тільки вояк Першої Української Дивізії УНА, яка пішла слідами наших батьків і продовжує наші визвольні змагання у боротьбі з ворогом за свої права, за свою державу. Нехай за політику відповідають наші провідники, а моє діло, діло вояка — виконувати накази й поборювати нашого одвічного ворога — Москву.Серед таких роздумувань я увійшов на подвіря постою нашої сотні, де розносився запах теплої вечері. Я зголосив свій поворот комендантові сотні, з'їв вечерю і пішов на спочинок.
На другий день рано комендант сотні зарядив збірку і дав наказ приготуватися до відходу у повному виряді. Вечором того дня ми відійшли у західньому напрямку до якогось села недалеко Фельдбаху. Там ми розложились на якомусь господарстві в стодолі і смачно переспали на свіжій соломі, не знаючи що нас чекає завтра.
На другий день, 3 травня, перегруповано і поповнено нашу сотню німецькими вояками з протилетунської оборони. Моя чота, в якій не було ані одного німця, дістала їх тепер аж 10, а моїм заступником призначено німця в ранзі бунчужного, тобто один ступінь вищий від мене. Назначення німця моїм заступником мене насторожило і я це зрозумів, що він має бути наглядачем наді мною. У зв'язку з тим я мусів бути дуже обережний, бо хоч я і почувався вже вояком УНА, однак жодних змін у нашому командуванні не впроваджено; все лишилось, як було попередньо.
Як виявилося пізніше, ті німці, котрих приділено до моєї чоти, не мали піхотинського вишколу і ніколи не були на фронті, а що найгірше були зовсім здеморалізовані й тільки вичікували нещасного кінця війни. У моїй чоті був перед тим бойовий настрій, а тепер зауважив я зміну, що її принесли ті ж новоприділені німці. З їхнім приходом я знайшовся у прикрій ситуації. Не знаючи німецької команди ані німецької мови, я мусів мати при собі перекладача, через якого все полагоджував.
4 травня по обіді ми одержали сухі харчі на кожного стрільця, а на додаток горілки («шнапсу»). З тієї нагоди ціла чота гарно забавилася та спільно поспівали, якби передчували, що це було останнє наше прощання і більше в житті не доведеться стрінутися усім разом.
Перед вечором одержали ми додатковий запас амуніції і наказ приготовитися в повнім бойовім виряді до відходу. Я зарядив перегляд зброї і усього виряду і після перевірки зголосив комендантові сотні, що все в порядку і чота готова до відходу. При заході сонця ми в повнім виряді повільним маршем відходимо в напрямі на місто Фельдбах. Нарешті ми у Фельдбаху, переходимо вулицями міста в напрямі просто на схід і маршуємо до фронтової протисовєтської лінії. Серед вечірної тиші займаємо становища у найбільш висуненому вперед відтинку проти совєтського фронту, що творив лук, починаючи від ріки Рааб через головну дорогу на південний захід.
Нові завдання — нова небезпека
Ми зайняли становища, що мали важливе стратегічне значення. Тут проходив головний шлях на місто Фельдбах, а дальше шлях на північний захід на місто Грац та інший вузол доріг, що розходилися в напрямі на захід. Ліворуч від наших становищ фронт тримала німецька частина SS Viking, а праворуч були частини нашого 30 полку. Ніч пройшла тихо навіть не відчувалося, що ми знаходимося в першій лінії фронту.Другого дня, 5 травня, Великодна субота, гарний соняшний день напередодні нашого радісного свята Христового Воскресіння. Хоч ми усі в окопах, однак настрій у нас усіх святочний та бадьорий. Того дня ми всі вкопувалися, сподіваючись ворожого наступу на Великдень. Ніч була тиха... Злегка весняним подихом повівав вітрець... Притишився фронт. На розсвіті обійшов я увесь відтинок своєї чоти, вітаючи всіх своїх друзів підстаршин і стрільців традиційним «Христос Воскрес». Рано б травня — Великдень. Наші сподівання наступу ворога не здійснилися. Розгорнувся чудовий, весняний Великодний ранок, тільки замість святочної паски і свяченого яйця ми отримали на сніданок додатково баворської вудженої шинки, що її знайшов стрілець Бориняк у замурованій пивниці господарських забудовань позаду нашої фронтової лінії. Шинка викликала серед стрільців добрий настрій і гумор. Перший день Великодня, опісля ніч як теж і другий день пройшли спокійно. Гарна погода і тишина панували вздовж фронтової лінії. Не розстаючись зі своєю гітарою, стрілець Бакланів грав та співав усякі пісні, а що сам він був родом з Одеси, то не бракувало також і різних частушок. Бакланів був гарний на вроду хлопець, дуже приємний у поведінці і всі його любили. Він одинокий, який вносив дещо гумору й розради в нашу фронтову буденщину.
Світлий понеділок, 7-го травня 1945 р. Десь біля 10-ої години вечором ройовий Петренко зголосив, що комендант сотні хорунжий Москалик і хор. Іваник пішли в «партизанку», що означало, що їх немає на фронті. Мені тяжко було повірити, що справді таке могло статися. Як могли, не передавши нікому команди й не повідомивши нікого із чотових, наші старшини покинути фронт, залишаючи сотню на передній лінії на призволяще.
Підозріваючи, що тут могла бути якась ворожа провокація, я рішився провірити цю новину особисто і пішов у те місце, де знаходився комендант сотні. На місці коменданта сотні нікого не було. Це було дивне, бо, звичайно, комендант міг кудись вийти, але там усе хтось залишався. Я все ще не вірив, що вони зникли з фронту. Можливо, що командир куреня покликав їх на якусь нараду. Але це також неможливе, бо хтось таки тут мусів би остатись.
Вертаюся до своєї чоти і обговорюю ситуацію з ройовим Петренком. Хто ж буде за сотню відповідальний і хто буде нею командувати в разі ворожого наступу? Нам невідомо, що діється ані ліворуч ані праворуч нашої сотні. Коли ж приходить до мене з правого крила стрілець Попинюк і зголошує, що від командира куреня приїхав зв'язковий і кличе мене до себе. Мені на душі стало трохи легше. Іду. Це був німець старшина і ще один підстаршина і ми разом пішли до баворської пивниці в місце колишнього постою штабу нашої сотні. Зв'язковий старшина привіз для мене наказ від командира куреня, майора Черніна і дав мені його прочитати. Наказ був написаний в українській і німецькій мовах і в ньому стояло що:
1. Чот. Ярослав Обиченко призначений комендантом цього відтинку фронту.
2. Під його команду підлягають 5-та сотня та дві чоти лівого крила ( не пам'ятаю вже з котрої сотні).
3. Не вільно опустити даного відтинку фронту до завтра, тобто до дня 8-го травня, до год. 2.30 пополудні.
Я той наказ підписав близько 12-ої год. вночі з понеділка на вівторок. Зв'язковий старшина запевнив мене, що сам командир куреня буде тримати зі мною зв'язок телефоном і, побажавши мені успіху, сів на свого мотоцикля і від'їхав назад. Підстаршина німець, який прибув разом із зв'язковим старшиною залишився зі мною. Він власне командував тими двома чотами на лівому крилі із сусідньої сотні. Його група в силі 70-ти вояків зайняла в суботу вночі становища близько пів кілометра на північ від нас із завданням передньої застави. Ми домовились, що для удержання зв'язку він пришле свого зв'язкового, яким я буду пересилати усі мої доручення. На цьому ми попрощалися і він відійшов до своєї частини. Та заки це сталось, він ще декілька разів повторив одну і ту саму фразу ніби до мене, ніби до себе самого: «Ми тут пропали. Ми тут пропали».
Ось це і було те призначення, про яке мені говорив майор Чернін і збігом обставин я став комендантом оборони міста Фельдбаху. Нашим завданням було стримати наступ ворога, але з якою метою? Невже ж це вже кінець війни і Дивізія відступає на захід, а ми маємо охороняти цей відступ? Я відчув на собі якусь велику відповідальність і мені по спині пішли мурашки.
Мені було незрозуміло, чому то оборонну частину, в силі яких 180 вояків, доручено очолити мені, а не якомусь старшині? Але на роздумування не було часу і я почав на швидку руку організувати свій «штаб». Покликав до себе ройового Петренка, Грицька Чумака, Михайла Ярошенка і ми в чвірку відбули нашу нараду, на якій я з'ясував наше положення і зарядив перевірку наших частин на цілому відтинку. Крім того я покликав Височанського та Бориса (родом зі Станиславівщини, на жаль, забув його прізвище), щоб були постійно біля мене для окремих доручень.
Ярошенка у супроводі одного стрільця я вислав розвідати, хто знаходиться на наших крилах. По якомусь часі наші розвідчики повернули із невеселими відомостями. «На передній лінії ані зправа ані зліва немає нікого». Це все діялось уже над ранком. Це, розуміється, нас дуже насторожило і занепокоїло. Що воно тут робити? Чи не відступати, помимо наказу, під місто Фельдбах і там зайняти становища, щоб не попасти у вороже окруження? Але, як виявилося, на такий крок уже було запізно.
На сході заповідався гарний і погідний ранок, а я навіть і ока не прижмурив і був не тільки змучений, але ще більше збентежений. Саме тоді, коли я збирався бодай хоч трохи задрімати, прибіг до мене зв'язковий з лінії і зголосив, що большевики підготовляють наступ. Я з усім моїм, як це так можна назвати, «штабом» вибіг у центр відтинку до своєї чоти. Наставав день і вже було зовсім видно, як по розцвілому ріпаку стрибали совєтські вояки, підсуваючись під нашу лінію.
Бої почалися!
Зорієнтувавшись, наскільки це було можливе, у ситуації, подаю команду з свого становища по нашій лінії в обидві сторони: «Вогонь!» У відповідь на наш вогонь вдарили совєти по нас з усіх родів зброї і сипнули по нас гранатометним вогнем вздовж нашого відтинку фронту і створилося пекло. Поблизу мене вже ранені ройовий Баб'як і стрілець Попенюк. Мені зголошують, що на цілім нашім відтинку є вже не тільки ранені, але й вбиті.Ворог посилює свій наступ і засипає нас гранатометним вогнем, який найбільше завдає нам втрат в людях. Нам бракує тяжкої зброї. Перший наступ ми відбили і бій ніби почав притихати; ворог відступив і продовжувалась тільки легка перестрілка. Але за кілька хвилин знову вдарили по наших окопах гранатомети і вслід за тим знову посилений ворожий наступ на лівім крилі і в центрі нашого відтинку. Ми вдруге відбили наступ, але в цей час на правім крилі розгорівся завзятий бій і ворог доходив уже до наших окопів, намагаючись прорвати нашу фронтову лінію і, окруживши нас, притиснути до ріки Рааб. Я вислав ройового Петренка і кілька вояків на праве крило на підсилення, щоб не допустити до окруження, яке заплянував ворог. За якийсь час ворожий наступ на праве крило було відбито, але мій найліпший друг ще з партизанських часів та рядів Українського Леґіону Самооборони ройовий Петренко, як і багато інших вояків заплатили за це своїм життям.
Але як тільки ми відбили наступ на правім крилі, ворог заатакував наше ліве крило, яким командував згаданий німець підстаршина. Там під обстрілом гранатометного вогню ворог прорвав нашу лінію і клином врізався через головну дорогу до ріки Рааб. Усі мої намагання відбити ворога та промостити шлях відвороту для наших двох чот на лівому крилі показались безуспішними. Ліве крило попало в окруження ворога і ще деякий час продовжало відбиватись, а потім стрілянина затихла. Ліве крило попало в полон.
Щоб забезпечитись від несподіваного наскоку ворога іззаду, я створив на лівому крилі оборонний причілок і тим забезпечив наш тил. Через деякий час продовжувалась ще перестрілка, але між годиною 7.30 а 8.00 рано бій припинився.
Жертви в людях були поважні. З моєї чоти з чотирьох ройових тільки один ройовий Кулинич остався в живих, а трьох інших загинуло. Подібна ситуація була і в інших чотах. Найгірше давався взнаки брак амуніції, а головно кулеметів та ручних гранат, яких ми взагалі не мали, не говорячи вже про яку-небудь тяжку зброю, якою саме большевики найбільше намагали. В додатку до цього у нас забракло санітарного виряду, а відкритий терен не дозволяє перебрати ранених та й немає закритого місця, де б їх можна було примістити. Посилаю Грицька Чумака і ще одного стрільця до пивниці, в якій ми перебували перед боєм, щоб з залишених баворських простирал надерли бандажів для ранених.
Так само із-за відкритого терену важко мені було перевірити стан положення мойого відтинку, який знаходився серед тої розлогої долини. Ворог держав гору із селом Мільдорф, дуже важливий стратегічний пункт, звідки бачив нас, як на долоні. Зв'язку не було ніякого. З трудом добився я до тої пивниці, де був телефон, і спробував зв'язатися з командою куреня. Але телефон був нечинний. — Що воно тут робити, — думаю. Я опинився зі своїми рештками залоги в трагічній ситуації. Відступ неможливий через відкрите поле, яке тягнеться аж до міста Фельдбах. Жодного природного прикриття немає, хоч це і зовсім недалеко, бо ледви один кілометер від передмістя. Щоби не попасти в окруження, одинокий рятунок — це вихід на головну дорогу і під прикриттям насипу, яким вона проходила — відступати до передмістя.
Висилаю зв'язкового Бориса до команди куреня із звітом і домаганням про доставу амуніції і резерви для підсилення мого відтинку фронту, як також про піддержку мойого відтинку тяжкою зброєю.
На фронті запанувала тиша, невідомо було, що діється позаду нас. Чи часами ворог не перетяв нам вже дорогу на місто Фельдбах? Чекаю нетерпеливо на поворот зв'язкового Бориса. Десь між годиною 12 і 12.30 вернувся Борис і сповістив, що штаб нашого куреня, як також усі фронтові частини нашої Дивізії відступили на захід. Цивільне населення говорить, що Німеччина вже підписала капітуляцію і війні кінець. Але в поворотній дорозі Борис попав під обстріл большевиків і легко ранений в голову. Довкруги нас дальше панувала тишина. Я боявся, що ворог припинив наступ, щоб нас обійти з-заду, притиснути до ріки Рааб і замкнути нас в кільце. Чекати до ночі — може бути запізно. Щоб не попасти в окруження, я рішаюсь на ризико: даю наказ приготуватися до відступу.
Прорив на місто Фельдбах
Коло години 1 по обіді даю наказ відступати за головну дорогу і під одиноким закриттям насипу дороги пробиватися до міста Фельдбах. Лінію фронту опускати малими групами. В разі атаки ворога, мусимо відбиватися і, прикриваючись власним вогнем, пробиватися і займати становища за насипом дороги. Відступ починає ліве крило, а праве закінчує і забезпечує тили нашого відступу.Опускаємо наші оборонні становища першої лінії фронту і пересуваємося за насип головної дороги. Вздовж дороги було кілька господарських будинків, а при них невеликі овочеві сади та взагалі дерева, які і нам уможливили відірватися від лінії фронту. Але коли вийшли на відкритий терен розлогої долини, ворог відкрив по нас вогонь і почав наступ з лівого боку, намагаючись перетяти нам відступ і окружити нас. На допомогу піхоті прийшли тепер катюші і гранатомети, які завдали нам нищівного удару. В млі ока він перемішав нас із землею. Крик і зойки ранених, безпереривний клекіт зброї і розрив стрілен створили справжнє пекло на землі. По нашій стороні великі втрати. Ворог без перестанку атакує, ми боронимося. В тім короткім часі того нерівного бою більш як половина моєї частини згинула або були ранені, яким не можна було дати навіть першої допомоги.
Я зарядив пробиватися в місто під прикриттям нашого власного вогню. Просуваємось таки через трупи своїх товаришів, попри ранених, котрі просять порятунку й помочі.
Ось ми вже на передмістю і я організую оборонний причілок лівого фланґу, щоби забезпечити прорив решти вояків, які ще не вспіли добитись до нас. В тому часі ворог знову розпочав сильний барабанний вогонь катюш та гранатометів, скошуючи усе, що тільки знаходилося в його обсягу.
На дорозі немає права навіть і голови підняти. Перед нами зловіщими вогненними язиками спалахнуло передмістя Фельдбаху, до якого ми щойно вспіли пробитись. Ройовий Поренський іде разом із двома іншими стрільцями в місто як передня стежа, але він не встиг ще як слід піднятися разом із своїми хлопцями, як вони всі попадали на землю прошиті ворожими кулями. Це були наші останні жертви, що впали таки на моїх очах при вході до міста.
Вскакуємо в місто! Просуваємося вулицями міста в західньому напрямку, стрілянина легкої зброї притихла, але продовжувався обстріл по місті з тяжкої зброї: артилерії і гранатометів. Виходимо за місто. Праворуч від нас за якого пів кілометра ліс, що тягнеться вздовж ріки Рааб, ліворуч польова дорога та хвилястий терен покритий малими лісками. Сходимо на польову дорогу і тут затримуємося, дожидаючи решти недобитків нашої залоги, які ще добігали. Коли вже усі долучились, з острахом ствердив я, що з 180 членів залоги лишилося нас не більш як 25 вояків. Решта загинули героїчною смертю в нерівних боях того дня з ворогом, а мала частина, в тому числі ранені, попали в большевицький полон. Можливо, що може ще дехто поодинцем, а може і мала група в замішані під час обстрілу з тяжкої зброї міста, могли повернути на дорогу, що проходила на північний захід на місто Грац. Боєздатність підстарший і стрільців залоги, якою я командував, була дуже велика і вони виявили в тих боях неабияку відвагу, зокрема, коли порівняти наше озброєння із озброєнням ворога.
Озброєння нашої залоги було дуже слабе в порівнанню із озброєнням ворога, бо ми оперували лише легкою зброєю, не маючи навіть ручних гранат, котрі є необхідні в обороні. Ми не мали допоміжної тяжкої зброї, артилерії ані гранатометів, що є підставою чи то в обороні, чи в наступі. У нас був всього 1 легкий кулемет на рій. Іншої автоматичної зброї не було. Натомість ворог мав на кожний рій — 1 кулемет і 3 автомати, крім того тяжкі кулемети, гранатомети і допоміжну тяжку зброю, артилерію і «катюші». Отже при тих умовах, з такою перевагою вогневої сили ворога, нашій залозі приходилося самій зводити нерівні бої того дня і прориватися з окруження.
Відійшли ми усі разом, решта тих недобитків, приблизно 1 кілометер польовою дорогою в напрямі на село Санкт Стефан. Голодні й до краю змучені зупинились ми поблизу якогось ліска. Ми не знали, що діється довкруги нас, ані не знали, куди наша Дивізія відійшла та де мав би бути її збірний пункт. На військовій карті ми розглянули терен і вибрали напрям на захід на місто Твінберґ. Для безпечнішого перемаршу ми розбились на три малі групи і так вирушили в мандри невідомого завтра.
День 8 травня 1945 р., останній день війни, криваво записався в моїй пам'яті. Мої упавші на полі бою друзі і наш відступ — стоять ще й сьогодні в моїх очах і залишаться мабуть на все моє життя.
***
Пишучи свої спомини після 25-ти років, багато чого в моїй пам'яті вже затерлося і не можу пригадати собі прізвищ усіх комендантів роїв, як також і деяких стрільців, з котрими я ділив долю і недолю тодішніх воєнних обставин. Коли ми опинилися в таборі воєннополонених коло міста Ріміні в Італії, хорунжий Андрій Коморовський декілька разів намовляв мене описати останні бої залоги міста Фельбаху, про котрі він знав як адьютант майора Черніна, командира ІІ-го куреня 30-го полку Української Дивізії. Але в той час я цього не зробив тому, що не був певний, що станеться з нами, бо ж ми були під опікою англійців — союзника москалів, проти яких ми воювали. Роблю це із великим опізненням щойно тепер.Я від себе прошу своїх побратимів по зброї, підстарший і стрільців, що були учасниками тих боїв, що їх я описую, щоб вони доповнили те, про що я тут не зі злої волі не згадую чи евентуально справили неточності, якщо вони вважають, що такі тут зайшли. На кінець хочу зазначити, що всі ступені старшин і підстаршин, як також команду я подаю в українській термінології, яка була прийнята в Українській Повстанській Армії та в Українському Леґіоні Самооборони, в котрих я перебував перед вступом до Української Дивізії. Зрештою німецької команди я не знав і нею в Дивізії не послуговувався.
Автор
Немає коментарів:
Дописати коментар