Богдан Підгайний
Допис в четвертому числі "Вістей Комбатанта" за 1972 рік дуже мене здивував. У рубриці "Кожному слово" п. В. Татарський, який титулує себе генерального штабу полковником, дуже гостро накидається на мене за мою святочну промову, яку я виголосив на бенкеті в честь 65-ліття кол.сотника Дивізії "Галичина", Степана Гуляка. Автор закидає мені роблення з сот. Гуляка Наполеона тощо. При тій нагоді заатакував п. Татарський кол. сотника Дивізії "Галичина", о. М. Левинця, який, мовляв, висловився, що якийсь німецький курінний не подав руки п. Татарському.
Я думаю, що п. В. Татарського переслідує якийсь комплекс, або хотів при нагоді також полагодити якісь приватні порахунки з ген. Шандруком. Ми знаємо, що є багато всяких цікавих історій з життя-буття-інтриґ кол. контрактових старшин. "Закид" ген. Шандрукові, що той кинувся шукати стільця для німецького підстаршини є несутєвий, бо він нічого злого проти ген. Шандрука не вказує. Увічливість високо поставлених, культурних людей с явищем перманентним.
Згадаю про декілька случаїв з мойого життя. Покійний Провідник ОУН, Степан Бандера, коли до нього прийшов із звітом Командир рейдуючого відділу УПА — полтавчанин і кол. старшина ЧА, Байда, вийшов йому назустріч, підсунув стільця, ще й запалив сірничку, коли К-р Байда витягнув папіроса. Коли одного разу приїхав я з полку до Жіліни і сот. Макарушка запросив мене до старшинського касина на обід, то ген. Фрайтаґ привітався зі мною, посадив мене по правій своїй стороні і налляв мені юшки в мою тарілку.
Я читав спомини п. Татарського "Під чотирма прапорами", де він представляє себе як мало свідомого українця, який по нашій програній вступив, як контрактовий старшина, до польської армії. Коли вибухла війна між Німеччиною а Польщею, Татарський був тільки поручником. В час організації нашої Дивізії в Дембіці, п. Татарський був комендантом української поліційної сотні, яка несла охоронну службу. В нашій Дивізії опинився п. Татарський вже по битві під Бродами, на Словаччині, осінню 1944.
Що властиво хотів п. Татарський сказати в свому дописі? Він не може заперечити ані одному мойому твердженні. Степан Гуляк закінчив польську підстаршинську школу, був одним з найкращих старшин в нашій Дивізії і також брав участь в поборюванні комуністичних партизан в Словаччині. Я не твердив, що він був тоді разом з п. Татарським. Отже, про що йдеться?
Я говорив святочну промову, а не наукову доповідь про військову кар'єру сот. Гуляка. Це ж зовсім зрозуміле для кожного вояка, що по скінченні старшинської школи не виходиться відразу старшиною, хіба в особливих випадках. Зрештою, це саме правило стосується у всіх інших професіях. Інженери, лікарі, адвокати і інші фахівці мусять переходити різні практики, іспити тощо, щоб стати повноправними членами своєї професії. Це саме стосується старшин. Але воно було б смішно запускатися в технічні подробиці під час святочної промови.
Перебуваючи цілий час в корінній Польщі на упривілейованій посаді контрактового старшини польської армії, п. Татарський не знав, що діється в Галичині. Там не існувала офіційно назва українець, лише "русін". Викладова мова в середних школах була "руска", дозволена мова в судівництві була "руска" і т. д. Коли хтось на пошті чи в трамваї вжив українську мову, міг сподіватися відповіді, що той урядник чи трамваєр не розуміє "по-китайськи". А намови переносити метрики з церкви до косьцьола були на порядку деннім.
До поборової комісії ставав я в Староґарді, бо жив тоді в Данцінґу, будучи там студентом на політехніці. Мене повідомили, що мені прислуговує право вибору роду зброї. Я вибрав летунство або панцерну зброю. Поборовий старшина чи урядник, поглянувши на мою рубрику "українець", не моргнувши навіть, поважно сказав до мене "Дуже гарно" — а до писаря, тим самим голосом — "Піш, пан, пєхота".
За рік чи два опинився я в школі підхорунжих в Сьремі коло Познання. Було там нас кільканадцять українців, а між ними мій зверхник з УВО в Данціґу, інж. В. О., живе в Нью-Йорку. Він дав нам наказ подаватися як "русіні", думаючи, що цей своєрідний валєнродизм допоможе нам скінчити старшинську школу. За кілька тижнів перенесли всіх наших до новоствореної підхорунжівки в Раві Руській і я лишився сам один українець на цілий курінь підхорунжих. Все було гарно, аж одного дня закликали мене до канцелярії. Був там командир сотні сот. Фабіс і ще якісь старшини та булавний. Я зголосив свій прихід, а сотенний відразу мене питає, що я властиво є — українець чи русін? Я йому відповів, що це одно і то саме, що поляки називають нас русінами, а ми себе українцями. Сот. Фабіс підсміхнувся і сказав, що воно не є так і показав мені листу, де були дві рубрики — одна для рускої, а одна для української націопальности. Припертий до стіни, я не міг крутити і сказав, що я українець. Фабіс записав це червоним олівцем і додав, що він так собі й думав. Ніби нічого не сталося, мене не карали за фальшиві дані, справили і все. Але незабаром я почав відчувати, що я не "русін". Але про це може колись іншим разом.
Щоб дістатися до заводової старшинської школи, мусів би сот. Гуляк перенести свою метрику до косьцьола. Він того не зробив і до школи не дістався. Чи може п. Татарський має докази, що такого не було?
Шановний критик чваниться, мовляв, який це він був добрий старшина, як він "кликав до себе" наших молодих старшин і навчав їх як і що. Але по відношенні до "брудершафтства" з німцями, то, направду, нема чим чванитися. З кожним німцем можна було запити брудершафт, аби лише була охота і було чим...
Інша справа з шануванням наших старшин німецькими старшинами. В загальному трактували німці наших старшин як щось гіршого від себе. На це складалося багато причин. Але головною причиною таки було слабе володіння німецькою мовою. Між нашими і німецькими старшинами майже не було комунікації. Наші старшини, особливо з центральних земель України, дуже слабо володіли німецькою мовою, перекручували команду, не розуміли наказів тощо. І до тої категорії, на жаль, належав і наш шановний критик.
На закінчення хочеться запитати п. В. Татарського, яку ціль мав він пишучи той допис до "В. К."?
Одно запевняю п. В. Татарського, що всі вояки з великим признанням висловлюються про військові вартості сот. Гуляка — а ті, що його знають з відтинку громадської праці, — цінять як працьовитого, чесного й висококультурного друга.
Допис в четвертому числі "Вістей Комбатанта" за 1972 рік дуже мене здивував. У рубриці "Кожному слово" п. В. Татарський, який титулує себе генерального штабу полковником, дуже гостро накидається на мене за мою святочну промову, яку я виголосив на бенкеті в честь 65-ліття кол.сотника Дивізії "Галичина", Степана Гуляка. Автор закидає мені роблення з сот. Гуляка Наполеона тощо. При тій нагоді заатакував п. Татарський кол. сотника Дивізії "Галичина", о. М. Левинця, який, мовляв, висловився, що якийсь німецький курінний не подав руки п. Татарському.
Я думаю, що п. В. Татарського переслідує якийсь комплекс, або хотів при нагоді також полагодити якісь приватні порахунки з ген. Шандруком. Ми знаємо, що є багато всяких цікавих історій з життя-буття-інтриґ кол. контрактових старшин. "Закид" ген. Шандрукові, що той кинувся шукати стільця для німецького підстаршини є несутєвий, бо він нічого злого проти ген. Шандрука не вказує. Увічливість високо поставлених, культурних людей с явищем перманентним.
Згадаю про декілька случаїв з мойого життя. Покійний Провідник ОУН, Степан Бандера, коли до нього прийшов із звітом Командир рейдуючого відділу УПА — полтавчанин і кол. старшина ЧА, Байда, вийшов йому назустріч, підсунув стільця, ще й запалив сірничку, коли К-р Байда витягнув папіроса. Коли одного разу приїхав я з полку до Жіліни і сот. Макарушка запросив мене до старшинського касина на обід, то ген. Фрайтаґ привітався зі мною, посадив мене по правій своїй стороні і налляв мені юшки в мою тарілку.
Я читав спомини п. Татарського "Під чотирма прапорами", де він представляє себе як мало свідомого українця, який по нашій програній вступив, як контрактовий старшина, до польської армії. Коли вибухла війна між Німеччиною а Польщею, Татарський був тільки поручником. В час організації нашої Дивізії в Дембіці, п. Татарський був комендантом української поліційної сотні, яка несла охоронну службу. В нашій Дивізії опинився п. Татарський вже по битві під Бродами, на Словаччині, осінню 1944.
Що властиво хотів п. Татарський сказати в свому дописі? Він не може заперечити ані одному мойому твердженні. Степан Гуляк закінчив польську підстаршинську школу, був одним з найкращих старшин в нашій Дивізії і також брав участь в поборюванні комуністичних партизан в Словаччині. Я не твердив, що він був тоді разом з п. Татарським. Отже, про що йдеться?
Я говорив святочну промову, а не наукову доповідь про військову кар'єру сот. Гуляка. Це ж зовсім зрозуміле для кожного вояка, що по скінченні старшинської школи не виходиться відразу старшиною, хіба в особливих випадках. Зрештою, це саме правило стосується у всіх інших професіях. Інженери, лікарі, адвокати і інші фахівці мусять переходити різні практики, іспити тощо, щоб стати повноправними членами своєї професії. Це саме стосується старшин. Але воно було б смішно запускатися в технічні подробиці під час святочної промови.
Перебуваючи цілий час в корінній Польщі на упривілейованій посаді контрактового старшини польської армії, п. Татарський не знав, що діється в Галичині. Там не існувала офіційно назва українець, лише "русін". Викладова мова в середних школах була "руска", дозволена мова в судівництві була "руска" і т. д. Коли хтось на пошті чи в трамваї вжив українську мову, міг сподіватися відповіді, що той урядник чи трамваєр не розуміє "по-китайськи". А намови переносити метрики з церкви до косьцьола були на порядку деннім.
До поборової комісії ставав я в Староґарді, бо жив тоді в Данцінґу, будучи там студентом на політехніці. Мене повідомили, що мені прислуговує право вибору роду зброї. Я вибрав летунство або панцерну зброю. Поборовий старшина чи урядник, поглянувши на мою рубрику "українець", не моргнувши навіть, поважно сказав до мене "Дуже гарно" — а до писаря, тим самим голосом — "Піш, пан, пєхота".
За рік чи два опинився я в школі підхорунжих в Сьремі коло Познання. Було там нас кільканадцять українців, а між ними мій зверхник з УВО в Данціґу, інж. В. О., живе в Нью-Йорку. Він дав нам наказ подаватися як "русіні", думаючи, що цей своєрідний валєнродизм допоможе нам скінчити старшинську школу. За кілька тижнів перенесли всіх наших до новоствореної підхорунжівки в Раві Руській і я лишився сам один українець на цілий курінь підхорунжих. Все було гарно, аж одного дня закликали мене до канцелярії. Був там командир сотні сот. Фабіс і ще якісь старшини та булавний. Я зголосив свій прихід, а сотенний відразу мене питає, що я властиво є — українець чи русін? Я йому відповів, що це одно і то саме, що поляки називають нас русінами, а ми себе українцями. Сот. Фабіс підсміхнувся і сказав, що воно не є так і показав мені листу, де були дві рубрики — одна для рускої, а одна для української націопальности. Припертий до стіни, я не міг крутити і сказав, що я українець. Фабіс записав це червоним олівцем і додав, що він так собі й думав. Ніби нічого не сталося, мене не карали за фальшиві дані, справили і все. Але незабаром я почав відчувати, що я не "русін". Але про це може колись іншим разом.
Щоб дістатися до заводової старшинської школи, мусів би сот. Гуляк перенести свою метрику до косьцьола. Він того не зробив і до школи не дістався. Чи може п. Татарський має докази, що такого не було?
Шановний критик чваниться, мовляв, який це він був добрий старшина, як він "кликав до себе" наших молодих старшин і навчав їх як і що. Але по відношенні до "брудершафтства" з німцями, то, направду, нема чим чванитися. З кожним німцем можна було запити брудершафт, аби лише була охота і було чим...
Інша справа з шануванням наших старшин німецькими старшинами. В загальному трактували німці наших старшин як щось гіршого від себе. На це складалося багато причин. Але головною причиною таки було слабе володіння німецькою мовою. Між нашими і німецькими старшинами майже не було комунікації. Наші старшини, особливо з центральних земель України, дуже слабо володіли німецькою мовою, перекручували команду, не розуміли наказів тощо. І до тої категорії, на жаль, належав і наш шановний критик.
На закінчення хочеться запитати п. В. Татарського, яку ціль мав він пишучи той допис до "В. К."?
Одно запевняю п. В. Татарського, що всі вояки з великим признанням висловлюються про військові вартості сот. Гуляка — а ті, що його знають з відтинку громадської праці, — цінять як працьовитого, чесного й висококультурного друга.
Немає коментарів:
Дописати коментар