— Чи не могли б ви перевезти дещо до табору ? — запитав він тихо. Я сказав, що так і «со миром ізидем». Це була вся наша розмова. Я навіть не запитався, що везтиму, скільки і для кого. Одначе вечером я призадумався... Та хіба не папську буллю для. майора Яськевича!.. Ні. Це мусить бути дещо важне для наших отців у таборі. Може часослов для о. Кордуби... Я чув, що він його загубив десь після капітуляції. Інші казали, що в поспіху до Дивізії, забув з собою взяти. — А може чашу і епітрахиль для. о. Маркевича?.. Я добре пригадував о. Маркевича пригоди. Він сам про це залюбки розказував.
— Почався наступ... Я висунув голову з бункру. Пекло!... Содома й Гомора... Не питаючися нікого, я епітрахиль на себе, чашу в руку і до окопів... А полковник за мною кричить: «Гер пфарер, зі зінд ферікт»... А я йому, ферікт, не ферікт, на мене хлопці мої чекають. Большевик, наче знавши, що я до окопів біжу... То звідси, то звідти з гранатомета. Я стаю, знову паду і «кріхен» уперед...»
І саме тоді ворожа куля поцілила його чашу. А що було і залишилося з епітрахиля, це мабуть було дещо, що нагадувало обірваний крават!... Отож, так я думав, що зовсім, певно повезу ці дорогі клейноти і матиму честь вручити їх особисто нашим панотцям. Я навіть почав фантазувати, уявляти цю сцену. Отець Маркевич стоятиме з чашею і точно покаже, як воно було... «А я епітрахиль на себе...».
Поїзд з Риму на Ріміні виїзджав пізно вечером. Щоб захопити місце в поїзді, хоч і стояче, треба було перше захопити місце на пероні. Не диво, що вже пополудні безліч пасажирів, які нетерпеливо чекали довгі години. З попереднього досвіду я знав, що мусітиму це саме зробити, тому рішився іти на двірець таки зараз по обіді. Я був готовий. У мене особисто не було жодного багажу. Кілька лірів в кишені, малий документ, так зване «соджодно». Деякі питомці, бувші рімінці, прийшли зі мною попрощатися. Саме в той момент з'явився отець з Допомогового Комітету із двома питомцями, які притащили три великі валізи... Я аж зжахнувся. Це і було то «дещо», про яке говорив мені панотець кілька днів тому. А отець, спокійно, тихим голосом, що і в небесах його не почули б, сказав:
— Будемо вам дуже вдячні... Це пошта до табору. Уважайте!
Я глядів на валізи і ставало мені моторошно. Я й забув, що мій рідний брат був біля мене... Та я глянув згодом на нього. З його обличчя я читав песимізм. — Чоловіче, наче хотів мені сказати, ти не дасиш тому ради... Як же ж ти те все затащиш і довезеш? Він, бачите, дивився на справу з легальної точки зору. Що буде, коли в поїзді перевірятимуть? Що буде, коли скажуть відчинити ці валізи?.. Мав рацію. Та хіба не скажу, що я поштар!... Я глянув на п. Вівчарука (сьогодні о. др. Вівчарук). В його очах я теж не бачив оптимізму. Він наче говорив: — Панове, до тих валіз треба сильного хлопа... Якщо не Голіята, то принайменшє нашого Кирила Кожемяку... Для того хлопчика — завелика покута. Він бачив справу під кутом практичним. Та я глянув на п. Матичака (сьогодні о. Матичак) і, здавалося мені, що чув десь поблизу пісню «Засяло сонце золоте»... У нього був оптимізм. Він горів завзяттям. Наче б і заздрив мені, ех, коби йому така місія!...
Я не сумнівався. Зовсім певно він узяв би ці валізи на плечі і не поїздом, але пішком доставив би їх до табору... І ще по дорозі тут і там зробив би пропаганду української справи... «Соно україно е квесті валіджі анке соно україні»...
А ті валізки справді були українські. Мабуть ще за княжих часів якийсь наш предок приїхав з ними до Риму і тут їх залишив, поїхавши додому з нічим... Я дивився на них і думав. Маєш, чоловіче часослов, епітрахиль і чашу в додатку!... Оптимізм п. Матичака держав мене на ногах. Нічого було казати. Перед мною було одне: — Бери, чоловічку, валізи в руки і проси, щоб скоро благословили... Хай руки не терпнуть!
Я знав, що для стрільців у таборі, хоч і не для багатьох, це буде радість незвичайна. Отці з Риму не могли часто відвідувати табор. Хтось отже мусів цю пошту доставити. Дивлячись на ті валізи, я справді не хотів думати про труднощі, які міг би мати в дорозі, головно в самому Ріміні. Якщо б я про це був подумав... Ні, я не хотів думати. Я рішив розв'язувати проблему частинами. Така була моя стратегія. Замкни ворога і помалу рубай... Чи дам раду до трамваю? В нормальних обставинах це не була б проблема. Взяв авто, таксі... Тоді це могла бути лише мрія. Я попрощався. Пан Матичак ще раз дав мені до зрозуміння, що переді мною велике діло. Він піддержав мене на дусі не менше, як це зробив би був сам майор Яськевич!... Наша справа на добрій дорозі...
Я був уже за брамою Колегії. Не переборщу, коли скажу, що я справді боровся з тими валізами. Але я себе потішав. Сяду на одну з них і думаю... Чоловіче, сонце ще високо... Крім цього ти вже не в колегії серед питомців і отців і принайменше можеш тепер щиро всіх посилати до самого дідька!... Зійшовши з Джянікольо, в одній валізі обірвалося вухо і хоч тягни її за роги... Вертатися аж ніяк. Треба було іти під гору, а до трамваю вже було недалеко. Я таки добився до зупинки і з бідою втаробився до середини трамваю. Італяшки нетерпеливяться і негодують. Якого дідька він везе в тих валізах. Хто тільки влізе до трамваю, спотикнеться і вже бурмоче «квесті валіджі! квесті валіджі»! Мені було байдуже, я тішився, що перший кусок проблеми був за мною.
З трамваєвої зупинки до двірця і до перону не було близько. Та знову глянув вгору... Сонце ще високо! Коли змордують мене валізи, пристану, сяду на одну з них, скрипить небога. Коли вкінці поклав я їх на пероні, я знову зрадів. Ще один кусок проблеми розв'язано успішно. Лишалося лише чекати. Хоч сонце справді було ще високо, в душі моїй почав лягати сумерк. Як «вломитися» до поїзду? Я знав, що коли він зупиниться і навіть перед тим заки зупиниться, маса народу його обляже... Будуть крики, буде сварка і буде бійка... Це ж Італія! Починало вечоріти, я далі думав, як приміститися бодай на плятформі...
Нарід хмарою клубився доокола себе. Якого ж бісового сина кожний подорожує... Не краще дома сидіти. Я глянув довкруги. Біля мене кількох мужчин і кожний з них, як багача оборіг!... Маєш, чоловіче, місце в купе і на плятформі!... Коли мені на серці ставало зовсім темно, я завважив, досить далеко він мене, як якась пані, мабуть з дочкою, теж завзято боролася з своїми валізами... Дві невеличкі валізи вилетіли їй зпід пахви і потім все інше. Ніхто не звертав на це уваги, хоч народу, як на відпусті. Я вмить до тих нещасних пань. Не кажучи нічого, взяв до рук, що лише міг і сказав, щоб вони ішли за мною. Старенька пані здивувалася: стільки всяких мужчин, а тут якийсь «раґацо», хто зна, звідки з'явився і давай помагати.
Валізки незнайомої пані, було їх шість, стояли біля моїх, перев'язаних мотузками чи посторонками. Пані счунялася і на випередки мені дякувала: — Хоч один знайшовся в Італії джентельмен!
— Соно сіньйора Патареллі... Вадо а Ріміні. Мія філія Анджеля. — простягаюги руку, вона сказала.
— Ійо Стефано... — Я рішив подати лише своє ім'я. Вона далі мені дякувала, її донечка, сьогоднішня Софія Льорен, лише усміхалася. Але найбільше мене врадувало те, що пані Патареллі їхала до Ріміні, дочка осталася в Римі.
Чому я їй поміг? Заки поїзд приїхав, я оповів паням свою стратегію: про чоловіка, вовка, козу і капусту... Як їх перевезти через ріку? Мій плян був до вподоби паням. Вони стерегтимуть валіз, це конечне; злодійчуки використовують такі замішання. А в нас валіз до дідька!... Вскочу до поїзду та посяду два місця. Згодом мене змінить Анджеля, мати буде на сторожі. Вноситиму валізи, або передаватиму їх через вікно. Коли усе перенесу, мати змінить Анджелю...
Поїзд ще не зупинився, а я кинувся до нього, мов на звірюку... Два місця біля вікна були наші. Довкруги крики, бій завзятий. За часок пропхалася Анджеля з маленькою валізою, за нею її мати.
Поїзд був переповнений по береги; в коридорі група італійських вояків співала.
По півночі перевірка білетів. — Білеті... Білеті... Пер фаворе. — мовив кондуктор поспішно.
Перевірив пасажирів напроти мене, взяв квиток пані Патареллі і до мене... Ні, перше глянув на полицю... Спробував рушити одну валізу... Перебив білет і... — Чиї це валізи?
— Це мої валізи...
— Харчі... Так. Харчі.
— Здійміть валізи і відчиніть! — почав він кричати.
— Що це за порядки?... — почала нервуватися пані Патареллі, це можливе тільки в Італії... Білети... Документи... Валізи... Не має серця! Гляньте на цього хлопчину! Який він марненький. Вам тільки білети в голові.
Кондуктор старався заспокоїти паню Патареллі.
— Ма сіньора... Пер фаворе... Сіньора...
Напроти теж збудився пасажир і гримів: Що за дідько, що не дають людині в дорозі відпочивати...
— Гармати «раґацо» везе в своїх валізах!... — з глумом сказала пані.
Кондуктор лютий, розгублений серед криків, вийшов з купе.
— Може й мав рацію кондуктор, — прийшло мені на думку, — бо недавно в поїзді до Фльоренції знайдено валізи з машиновими пістолями й ґранатами...
Пані Патареллі конечно хотіла знати, якої я національности.
— Сказати їй, що я поляк — думаю собі, хоч їх безліч під цю пору швендялося по Італії, — ніякої мені чести не принесе. До того не хотів я оббріхувати стареньку, тож і за англійця не подаю себе, ану тобі дехто сипне англійщиною, а ти, мов турок у москаля на весіллю...
— За німця, то тебе таки в поїзді італіяшки на куски пороздирають...
Такі важкі думи снуючи, не стрепенувся я ще з тої глупої ситуацїі, наш поїзд доїзджав уже до Ріміні. Я глянув довкруги, не було нікого; треба ризикувати, пані Патареллі в поїзді мені помогла. &
— Сіньора... Я вам скажу правду... — Вона наче зі сну прокинулася...
— Соно пріжонєро де ля ґверра (я воєннополонений). Вона глянула на мене перелякано.
— Німець?
— Ні. Українець...
— А що в тих валізах?
— Це пошта до табору.
Тепер і я і вона гляділи довкруги. Не було нікого. Я швидко пояснив їй, що наша пошта іде до Риму до отців і звідтам приходить до нас. Чи не міг би я залишити ці валізи на часочок в її хаті?
— Чому, Стефано, ти мені про це не сказав в поїзді?
— Пані, я боявся... Було багато людей. А зрештою я не знав, хто ви... Може комуністка...
— Я комуністка? Стефано! — вона перехрестилася.
Наближався тролейбус. Хата пані Патареллі була біля зупинки. Нас зустріли муж пані і друга її донечка. Вона скоро все вияснила. Почала від похвал, як це було в Римі, який то «раґацо» спритний... Якщо б не він, вона стояла б усю ніч: і хто зна, чи до поїзду всіла б. Коли сказала, що я полонений, її чоловік перелякався. А валізи?... Що буде, як сусіди донесуть ? Він щось під носом мимрив.
Щоб заспокоїти свого чоловіка, пані Патареллі швидко засунула обі валізи під ліжко, на третю кинула якусь плахту — нічого боятися. Нема валіз!... До старого це не дуже промовляло. Він, як у нас казали, взяв і вступився з хати. Пані мене запевнила, що зради жодної не буде. Її чоловік, казала вона, завжди такий: — Коли не по його, іде з хати. Вона метнулася, віднайшла великий молитовник, біблію і зі стіни стягнула ікону святого, щоб доказати мені, що вона католичка, побожна і з Богом у згоді.
Незабаром я зв'язався з моїм другом і односельчаном Петром Цимбалістим. Він був перекладачем на якійсь команді. Він повідомив табор, що є «дещо» з Риму, треба вислати авто. У нього були теж мої лахи... Я переодягнувся, Петро інформував паню про Україну. У нього терпеливість святого і говорив по-італійськи і включно по-латині лише, бачите, щоб пояснити точно, хто ми!... У мене вже не було сил до цього. А він весь час, що «Україні нон сунт русі»... Вже і мапу якусь нарисував і таки пояснив...
Коли я заліз з валізами у таборове авто, сказав — Слава Тобі, Господи Боже! Хлопці зі штабу добре знали, як перехитрити варту на брамі і дідька самого перевезли б. Була майже обідова пора. Я вспів!... Віднайшов «кохґешір» і просив лише Бога, щоб була одна з тих зуп, в якій ложка стоїть на струнко!... Так, наче б в Римі не був.
На другий день, майже в ту саму пору я бачив біля бараку пошти гурт стрільців, які шукали на листі свого прізвища... Може є лист. Я дивився і думав. Пан Католик і інші разом із своїм добрим хорунжим працювали до пізна, щоб цю листу виготовити... Я чув радісні вигуки. «Гуменюк, маєш листа... Лесіцький... Панчик...» Деякі хлопці вже виходили з бараку, відчиняли і читали. Це пан Католик звичайно видавав листи, а хор. Закаляк лише часами покажеться, стане в кутку, бо дійсно в нього була сильна рука! Тут солідно люди працювали. Ніхто на нікого не гавкне, ані оком не скривить. Приходили посилки, одні з харчами, одні з долярами...
— Друже — кликнув до мене якийсь стрілець з своїм листом в руці. — Ідіть!... Пошта прийшла!...
Але я не спішився дивитися на листу; до мене ніхто не писав. Стояв я і дивився та радів і радість моя була превелика. В душі я нею щедро ділився з панею Патареллі, завдяки якій наша пошта щасливо забрила до табору.
Немає коментарів:
Дописати коментар