Від часу, як ми минули Львів, втихли пісні. Надходив вечір і ми зближалися до фронтової зони. Цяпка (Станько) — високий, стрункий юнак з вусиками, що давали йому вигляд якогось героя з творів А. Дюма, — жалував за своєю гітарою, що десь у Мшані припадково повисла на телефонічних дротах. Сталося це тоді, як наш поїзд котився на схід, а Цяпка, сидячи верхи на важкій гарматі, акомпаніював на гітарі нашим пісням. А у важкій батерії були славні співаки. Наша частина у 70 відсотках складалася із студентів. Пісня майже завжди була на наших устах. Солістом у поодиноких місцях звичайно був Циган (Давосир).
Була ніч, як ми приїхали на місце. Це була стація Ожидів. Дальше поїзд не їхав. На тій стації від кількох днів виладовувалася наша дивізія. Наші зенітки і решта конвою розташовано на місцях. Від Ожидова починався засяг фронту з шумною назвою «дер фесте пляц Броди» (тверде місце Броди). Ожидів привітав нас легеньким теплим дощиком, що скоро перестав падати, але приємно зміцнив запах зелені дерев і ніжний аромат близьких рідних піль. Вдихаючи свіже повітря, ми відчували присутність дорогих нам сторін. З плятформи довгого поїзду зіскакували вояки, з левиками на рукавах, скидали боєприпаси, носили на плечах скриньки з набоями, зсували довгодулі 8,8 см зенітки, тяговики, і найважливіше — полеві кухні. Не пригадую, чи відпочили ми потім, чи ні. Думаю, що так. Вояк, у кожну хвилину відпочинку, в якім місці не був би, потрапить відразу заснути. Вистане якась скринька, чи купка якоїсь соломи-мерви, а втомлений організм уже використовує нагоду.
Світанок застав нас на ногах, а впродовж короткого часу батерія важкої зенітки була вкопана на тимчасових становищах і готова до оборони важливого пункту — стації, де виладовувалася наша дивізія й інші військові частини.
Наша важка зенітна батерія 8,8 см. мала до помочі кілька легких 2 см зеніток, які були дуже нам помічні, через їх велику рухливість і скорість вогню. Коли ворожий літак, нпр., знаходився майже вертикально над нами, вистачало кілька секунд, щоб наші важкі гармати зробили пів обороту і напрямилися знову до літака. Тоді приємно, без перерви «грала» двійка, змінюючи щораз свої 20-ґранатні рамки. Двійка також багато піддержувала нашу бадьорість, коли ворожі літаки атакували нас у глибокім, «бриючім» леті. В той час важкі зенітки були безборонні.
100—150 м. від батерії стояв «командоґерет», апарат, що передавав дані про напрям літака, кут його висоти, віддаль від нас і його положення в кожну мить. Дані з «командоґерету» посилали автоматично почвірним електричним каблем, який вкопаний до 30 см ішов від цього апарату до батерії, прикінці розгалужуючись до кожної з чотирьох гармат. Обслуга «командоґерету» — всі студенти, які по можливості мали ближче відношення до математичних наук. Кожний з нас мав виконувати відповідну чинність. На алярм «ворожий літак» ми всі стрімголов кидалися до своїх становищ. Наш друг Н. (таки з Бродів), що був мірничим віддалі, потрапив мати готову віддаль літака в 20 секунд по алярмі. Віддаль мірялось подібно, як телеметром у фотоапараті (визир Ньютона), тільки, що наш «телеметр» мав віддаль від «ока до ока» 4,5 метра, а побільшував літак 32 рази. До решти належало тримати під увагою криву лету і т. п. Наші дані при гарматах покривали відповідні члени обслуги. Десятник Л. Литвин, як найстарший при «командоґереті», практично був вогневим старшиною, бо від нас у найбільш догідний момент, коли літак був «на мушці», Литвин давав до батерії короткий дзвінок — ознака «вогню». І в той час ціла батерія викидала смертоносним вогнем. Ґранати вибухали на поданій нами висоті. Наш «командоґерет» стояв замаскований в житі, близько польової дороги, а з десять метрів від нього наше шатро, прикрите бурянами і збіжжям. Довго не прийшлося чекати.
— Алярм!.. Ворожий літак з півночі! Літак РАТА — Ми всі відразу кинулися на свої місця. Наша двійка вже щебетала. Браві хлопці. «Ванька», перехиливши трохи літак, пустив кілька серій з бортової зброї. Налет був несподіваний, лет низький і важкі гармати вспіли післати тільки один комплет по хвості ворогові, але без успіху. Все ж таки ми пройшли першу вогневу пробу і були задоволені. Ми знали з оповідань, що в низькім леті можна збити літак тільки припадково. На добавок короткий і грубенький РАТА дуже повороткий (як японські Зеро), він легко змінює висоту і напрям. Легкий до обстрілу був Іл-2, мимо того, що скоріший. Ми завважили, що ніхто з нас не заложив був на голову шолома, а чейже нас могли «задрапнути», навіть відламки наших власних ґранат. Потім також ніхто з нас не закладав шоломів, можливо, щоб інший не подумав, що він боягуз. Щойно під Висоцьким (коло самих Бродів), як один з наших шоломів затримав коловий рух нашого апарату, ми, щоб шоломи не заваджали на землі, почали їх закладати на голови.
Не зважаючи на близькі боєві дії, дехто з селян таки йшов працювати на полі. Переходячи коло нас, люди здоровили своїх хлопців і часто перекидались деяким словом. Цяпка до кожної дівчини мав кілька приємних слів. Литвин йому вдало секундував. Шкільник, я та інші були більш несміливі.
Я зробив кілька знимок. Того самого дня ми мали знову гостей. Прилетіло вже два ворожі літаки. Відчувалося майже подібне напруження, як при полюванні на качки. Ми забували, що ті «качки» полюють також на нас.
Ми спали в шатрі. Була гарна липнева ніч. Десь недалеко кумкали в мочилах жаби. Концерт був скромний, певно через близькість фронту. Час-до-часу над нами пролітав «тарахкало», старий тип літака, який большевики вживали до нічних розвідок. Він деколи ракетою освічував якесь місце і кидав 5-кілевий «куферок». Спалося однак добре.
В суботу вечером я з Литвином і ще котрийсь з товаришів скочили на хвилю в близьке село Ожидів. Поговорили з хлопцями і дівчатами.
В неділю дві гарні дівчини принесли нам вареників. Вареники смакували, як ніколи. За вареники ми обіцяли вечером показати дівчатам через «телескоп» місяць.
І справді. Під вечір, як тільки показався місяць, ми могли його показувати дівчатам. Цікаво було дівчатам бачити місяць 32 рази більшим. Замість звичайної величини, ніби срібна монета, він здавався величезним срібним щитом. Тому що дівчатам трохи зависоко було дивитися в наш заімпровізований «телескоп», ми (по черзі) підтримували їх в повітрі, але так ніжно, якби вони були крихке скло. Це ж були українські дівчата.
Большевицькі літаки навідувалися до нас кілька разів на день. Один з їх налетів був дещо численніший. Налетіло шість літаків, але ми завважили їх вчасно і ще заки машини були над нашими головами, гармати привітали їх залізними галушками. На самій стації на вагоновій плятформі було ще дві німецькі зенітки 3,5 см. Ми по сусідськи собі помагали. Не знаю, чи німці, чи ми, таки підстрілили один літак і він легко загорівшись, щез за горбом. Чи долетів до своїх? Після неточного, але можливо влучного рахунку наші дивізійні зенітки за короткий час боїв під Бродами стягнули на землю 21 ворожий літак. Під Ожидовом ми не втратили ані одного вояка, навіть ніхто з нас не був ранений. Інакше було потім. За кілька днів ми від'їхали під самі Броди і стали побіч тріянґуляційної вежі на горі коло Висоцька. Таке невідповідне місце (коло вежі) могли призначити нам з німецього штабу, або умово хворі, або московські запроданці.
З жалем ми покидали становище під Ожидовом. Нас прощав Ожидів, близьке Підлисся і Біла Гора з гордим пам'ятником Маркіяна Шашкевича. З Висоцька нас вернулося мало. Цяпка лишився... йому вже непотрібна була гітара.
Немає коментарів:
Дописати коментар