Славній і світлій пам'яті мойого друга
і співробітника полк. Г. Сосідка.
1.
Мені колись хотілося бути поетом, так як поетом був і Григорій Сосідко. Тому дозвльте: зачну поетично:
— Темна ніч розлилася понад таким маленьким містечком, що заховалося над берегом вічно сонного Бугу і нічна тишина дзвонить хвилинами, як дівчина - сережками срібними. Крізь вікно — нічого не видко. Відомо ж — ніч. Десь там, далеко, а може й не так дуже далеко, перевертає все горі коренем божевільна війна. Десь там одні воїни ідуть до штурму, а інші відступають і зовсім від них ніякого згуку не доноситься. Бо, що ж може видусити з свойого горла битий воїн?
На нещастя, серед того битого воїна, може бути і наш брат. Очевидно, він гине і дуситься від безсилля, не зі своєї вини тай не за свою справу, але відколи то люди тільки за свою власну справу гинуть? А спеціяльно, наші люди?
Гинули вони за придуркуватого цісаря, та й за божевільного царя.
Гинули вони за зраджену революцію і за недокінчений зрив....
Гинули вони за-дармо та й ще за спів своєї прекрасної душі, який гнав їх на Соловки, на Колими, під розстріли та ще й на шибениці пансько-польські.
Гинули вони й гордо за мрію свою прабатьківську, відвічну та й довічну.
Гинули вони під Каялою, під Жовтими Водами, під Берестечком і під Крутами. Та де ж вони то й не пропадали, ті прекрасні сини і дочки прекрасної України?..
Ніч шкірилася своїми пощербленими старими зубами, бо вона стара-старезна добродійка. їй ні кінця — ні початку.
Кажуть вправді, що на початку було слово і що воно буде й на кінці. А ми мислимо, шо на початку була ніч і ніч буде на кінці. І Слово в ночі тій світитиме, як сонце. Оскільки йому так захочеться. Бо слово теж не має ні початку, ні кінця. Бо що таке слово? Відгомін мислі. А мисль мусіла бути ще перед тим, як було і слово і ніч.
Мій знаменитий друг, приятель і найкращий співробітник Г. Сосідко усміхається до мене лукаво і, моргнувши своїми такими бистрими, такими ласкавими очима, каже:
— Гм... Не журіться... Зараз я зроблю те, що треба. Тепер уже без лірики.
Діло ось яке: Ми видаємо в славетньому городі Сокалі, про якого ще мова буде дальше, перший в Західній Україні після відходу більшовиків, щоденник. Маємо все прегарно влаштоване: друкарня, хоч і ручна, але задовільна; паперу — доволі. Г. Сосідко і я — шмат більш чим вистарчальний «а чотиристорінковий щоденник, формату передвоєнного "Діла" (6 сторінок під неділю), але відомості в нас — майже ніякі. Вправді ми заінсталювали аж три радіоприймачі, але кляті німці прийшли сьогодні вечером і запльомбували всі три: один на "дойчлянзендер", другий на радіо "Кракав", а третій на радіо "Вайхсель".
І якому бісові потрібні вони всі три? Хотілося б послухати ще інших радіостанцій, бо що ж воно за газета, яка з одного тільки, та ще й .німецького джерела подає?
— Не журіться — своїм ласкавим, погідним голосом каже Г. Сосідко, — облиште це мені.
Підліз він, цей знаменитий Г. Сосідко на стілець. Крутить там щось, зертить, а я кажу:
— Дорогий друже, не попсуйте німецьких пломб, а то нам обом завтра — амба...
— Не бійтеся... — згори, дальше усміхається мій знаменитий співробітник і друг.
І дійсно: через хвилину слухаємо голосу Великої Британії, а ще через хвилину Болгарію, а відтак і Ватикан. Вкінці чуємо і московський кремль. Б'є дванадцята година. Але який дідько хоче слухати кремлівської брехні?..
Як же ж ви це зробили?
Знов знаменитий, прекрасний і незабутній усміх. — Це моя професійна таємниця...
Вправді мені хотілося б щось більше про ту таємницю довідатись, але раз таємниця, а ще й професійна — таки таємниця. Г. Сосідко сідає за свій столик, а я за свій.
З радіоприймачів доносяться вістки, не завжди правдиві і не завжди добрі, але завжди інакші, з кожного іншого джерела. Не можна вправді їх використами і надрукувати, бо ж наш щоденник ранком іде до військової цензури, але по перше ми самі довідуємося про те, що діється поза "дойчляндзендером", а по друге під впливом тих вісток я пишу статтю, в якій стверджую, що "вправні українці це народ хліборобів, але кожному, хто на українську землю приходить треба пам'ятати, що українські хлібороби мають таку дивну властивість, що вміють перемінювати свої серпи в мечі смертоносні, а свої сопілки в сурми, які скликують мільйони воїнів на пляцдарм. А ще треба пам'ятати, що український хліб смачний і добрий, але такий, що ворогові завжди кістю у горлі стає"...
Г. Сосідко читає передовицю, і всміхаючись, віддає мені її і каже:
— Здорово, але ще додайте: істинно, істинно, так і станеться...
Над ранком, Г. Сосідко знов вилазить на стільці, щось там крутить, щось там маніпулює, відтак, обтираючи піт із чола, знов таки всміхається своїм незвичайним усміхом:
— Контроля готова. Дойчлянзендер, Вайхсель і який там небудь сякий такий біс.
Над Сокалем сходить липневий ранок.
Перше число "Українських Вістей" — першого українського щоденника в Західній Україні — готове для читача.
Може воно недосконале, може воно не таке, яким хотілося б його бачити. Але: воно є. І воно буде кращим завтра. І принаймні половина його — це діло швидкого пера мойого старшого і високоталановитого Г. Сосідка, який із степів великої України зайшов аж до того маленького містечка, щоб ощасливити його своїм талантом, своїми ідеями, своєю працьовитістю і своєю любов'ю...
2.
Сокаль — це історичне місто. Воно сягає початків 15 століття. Воно має свою історію.
Коли ми ще ходили до народньої школи за часів пансько-польської Польщі — нас принаймні раз у рік водили до славетного косцьола отців Бернардинів, за Бугом, щоб там вислухати незмінну промову одного із тамошніх отців, яка повторялася із божевільною безконечністю рік-у-рік.
Проповідь та звучала менш-більш так:
— Дорогі діти, колись во время оно підступив під наш освячений кляштор безбожний Богдан Хмельницький. Кулями стріляв — і їх ще й до сьогодні можна бачити на мурах нашого кляштору, вогнем кидав і тоді Мати Божа метнула в нього безбожника стрілою і він — осліп. І, осліпнивши, почув голос у душі своїй: відступи від облоги і зір тобі повернеться. І відступив від облоги страшенний вождь козацький і зір йому повернувся.
Завертав очима, захоплений своєю красноречивстю монах бернардинський, і думав, що ми діти, такі наївні, що вірили б в те, що Матінка Божа не мала нічого іншого до роботи тільки боронити розбещених королів і королят.
А в тім, навіщо славетному Богданові було здобувати цей кляштор? Він стояв на остороні, не був ні при шляху для дальших походів, ні не був нічим іншим замітним, хіба цнотливими і грубими від безробіття патерами.
Григорій Сосідко причвалав до Сокаля десь із далекої Великої України. Він відразу вріс у Сокальську (бо властиво, яка різниця між Західньою, Східньою, Північною чи Південною Україною? Всі вони одна, соборна прекрасна Україна). Сокальщина відчула прибуття його в її лоно. Ще й як відчула. Григорій Сосідко був незвичайною людиною. Я не говорю про його мовиту життєву енергію, я більше думаю тепер про його п'ять талантів, які йому дав Господь, і які він помножував всотеро.
Він був одним із тих нечисленних, яким Бог дав всі п'ять талантів і сказав: іди і розвивай. І Г. Сосідко був одним із тих ще менше численних які вміли піти і таланти ті розвинути.
Театральне життя Сокальщини без Г. Сосідка було б майже нічим. Він — знаменитий режисер і знамений головний актор. Він — ще кращий декоратор сцен, яких Сокальщина до його не бачила, а може й не вірила, що такі чудові декорації можуть на світі існувати.
Сцена декорована Г. Сосідком не була сценою — це було дійсне прекрасне цвітуче життя.
Роля зіграна Г. Сосідком — це не роля — це було правдиве мистецтво.
Режисура Г. Сосідка — це було — об'явлення театрального мистецтва.
В місті Сокалі в 1941 р. заіснував постійний театр ім. Т. Г. Шевченка. Його душею очевидно був саме й Г. Сосідко. Мені, тодішньому голові Повітового Комітету — цей театр теоретично підлягав. А властиво, практично — ні, їх було двоє: незабутніх двоє: мистецький керівник і директор Г. Сосідко й адміністративний керівник, славної пам'яті Є. Гриньків, який згинув під сальвою гештапівської ненависти.
Я поставив справу просто і Г. Сосідко погодився зі мною: або професія, або аматорство. Наш комітет був в позиції платити платні своїм співробітникам, а що актори театру числилися співробітниками комітету, то й вони одержували платні в такій чи іншій формі. Очевидно, я очікував від своїх співробітників і відповідного відношення до своєї праці: дисципліни і відданости.
Г. Сосідко підготовляє модерну постановку "Ой не ходи Грицю". Не його справа і я в неї не втручаюся. Але одного вечора Г. Сосідко приходить до мене вперше без своєї такої дорогої і знайомої усмішки.
— Маємо клопіт...
— Який клопіт, дорогий маестро?
Чухається він в бороду, дивиться на мене, спускає очі вдолину, ніби йому прикро мені прикру річ сказати.
— Маестро — кажіть у чому справа.
— Ну, коли вже хочете, то скажу. — Закурює цигарку, випускає велике коло синього димка і говорить вже своїм звичайним, таким милим, таким проймаючим, таким щирим голосом.
— Бачте, ви бандерівець і більшість тут бандерівці. Я — безпартійний. Я — мистець. Кажете мені, що треба щось робити, а я для України і для українського народу ладен зробити, що завгодно. Завжди пробував це й зробити. Але бачите, можна бути бандерівцем і — можна не мати доброго тенора. А вистава не знає політики. Там треба співати. Там треба грати. Там треба бути артистом. Ну й у мене завелася проблема. Для певних роль немає відповідних акторів серед наших людей. Але є серед інших.
Я перебив.
— Дорогий пане Сосідко, я не знаю, що ви говорите. Чейже ви знаєте мою думку про цю саме справу. Мене зовсім мало журить те, хто грає "Ще не вмерла Україна", але щоб він грав її так, щоб цілий світ почув. Ви ж знаєте, що в нашій симфонічній оркестрі є тільки кілька українців, а решта жиди і поляки. Але то не наша вина, що ми не виховали своїх людей. Або, що не мали змоги їх виховати. Чейже ви знаєте, що директором нашої оркестри є польський шовініст Тадзьо Марковський, який свойого часу твердив, що в наших лісах вистачить дубів, щоб на них вивішати всіх українців. Але ми це забули, а він тепер так прекрасно виконує "Ще не вмерла Україна". Про що властиво йдеться?
Г. Сосідко помявся трошки, а відтак, глянувши мені прямо ввічі сказав:
— Націоналісти не дуже то тішаться з того, що я наймив Райманську співати Марусю.
— А ви думаєте, що вона краще заспіває від тих усіх марусь, яких ми маємо?
— Без сумніву...
— Так давайте скличте збори колективу, я прийду...
Були такі збори колективу. І я прийшов. І я сказав:
— Ми будуємо "державу, а не оперу. В українській державі всі громадяни рівні і мають такі самі права. Якщо комусь не подобається селекція панів Сосідка і Гринькова, він може залишити колектив. Ніхто колективу не залишив.
Ми відтак зустрінулись у мойому кабінеті. Г. Сосідко, Євген Гриньків і я. Саме Г. Сосідко потиснув мені від серця руку і сказав:
3.
Після того пам'ятного 1941 року, коли ми українці доказали раз і назавжди, що ми зрілі до державності, наші шляхи із Г. Сосідком розійшлися. Мене ті шляхи повели в німецькі тюрми, а відтак, ласкавому Богові завдячуючи, до УПА, а ще відтак саме УПА завдячую я життя. Я чував про полковника Г. Сосідка і сина, мойого друга Романа; вони пройшли цілу одиссею Української Дивізії.
Коли ми врешті стрінулись в Англії, полковник Сосідко згадуючи про Броди сказав:
— Несторе, ні словом не описати, ні кистю не змалювати.
Полковник Г. Сосідко був скупий на слова. Я ледве видусив із нього два томики спогадів "Три Шляхи", які я мав щастя видати в нашому видавництві в Сокалі в 1941 р. Пропали вони. А може й ні.
Якийсь мудрий чоловік казав, що на світі ніщо не пропадає... Не пропаде і діло рук і серця незабутнього полковника Григорія Сосідка.
Салют тобі, незабутній друже, прекрасний співробітнику, співтворче найбільш тайних і великих мрій сокальської землі.
Салют тобі, мій надхненнику, мій учителю...
З такими людьми, якби їх було більше — Україна перестала б бути мрією, а стала б дійсністю.
Ми, українські націоналісти, — хилимо голову над Твоєю свіжою могилою, тому, що Ти був насамперед — українцем, і кажемо враз із відгомоном Твоєї вже тепер вічности:
Слава Україні!..
Немає коментарів:
Дописати коментар