В ГОСТЯХ У ЧОРНОШЛИЧНИКІВ

Володимир Левицький

«Новий час» 6 січня 1936 р.


Отаманові О. Дяченкові, командірові полка Чорношлишників – на згадку в альбом.


На українському Сході ще тоді гриміли весело-радісно наші гармати. Була це наявна ознака нашої сили й потуги, існування власної держави. Смертоносне, гаряче залізо гармат рвалося в кусочки й розсипаючися застекляло чорноморські степи та низи й височини України трупами червоного наїздника з Евразії. У супровід цієї чарівної музики клекотіли милозвучно наші скоростріли, спомагані сальвами рушничного вогня. Так, хто був довгий час на фронті, цей знає гаразд ділання цієї оркестри на людські нерви, особливо, коли наша музика була горою над ворожою.

Роззвірені орди монголо-московської навали котилися обезсилені взад. Скажено шаліли вони і благородною кров»ю наших батьків і матерей і їхніх дітей значили свій відворот з глибини України. Горіли страшним по-лумям наші села, а нагарбане добро-дорібок українського селянина й робітника везли московські кочовики на голодну Московію. Вони програли соромно (якщо можна про сором у них говорити) свою ставку брехливо-облудних кличів про всесвітнє братерство, рівність і любов. На такий цинізм хіба єдина монгольська раса спроможна. Вже тоді й наші доморослі ліваки-політикани відреклися були порозуміння та спілки з «братнім« московським робітником і селянином. Пізнє було це каяття!

Отаман Чорношлишників був славний, бойовий парень. Бувало, коли Українські зєдинені Армії гналися шаленим вихром на Золотоверху столицю Соборної України, щоб її відбити від червоних москалів, чи пізніше йшли наші герої на кривавий герць з царськими золотопогонниками — Отаман Чорношлишників був усе зі своїми геройськими хлопцями впереді. У мент лайгрізнішого положення на нашому фронті, коли, здавалося, що годі стримати навалу клятої Москви зявлялися Чорношлишники, як правдиві спасителі. Вмить розпускав Отаман свою кінницю, а високо вгору піднесені, криві шаблюки рубали безпощадно ворога-наїздника. Тільки пошум лопотіння чорних шликів на українському вітрі та гомінкий оклик: Слава! доходили до наших ух. Приглушений крик передсмертної роспуки, ворога був для нас милою прелюдією до нашого свята побіди, бо це була самооборона власного існування.

Я мав особливе щастя стояти з нашими хлопцями, частіше біля Чорношличників. А вже липень 1920 р. оставив в моїй душі незабутність до цих наших братів. Озвірені банди кінниці Буденного навалою сунулися на наші західні землі. Українська Армія — була тоді єдина, що стримувала останніми зусиллями ворога, десятикратно чисельного. Союзники втікали соромно без боїв, оставляючи нас через ніч 20—30 км. впереді без звязку на крилах.

Під Васильківцямн, на галицькій землі, рішили москалі з лівого крила знищити нашу Армію. їхній прорив на сьомій бригаді був для неї страшним нещастям. Ми загнули ліве крило, готові на оборону до останнього козака, бо іншого виходу не було. Втім зашуміла з наших задів якась кінниця, ми були певні, що прорив поглибився і ворог уже взаді нас атакує. Але як радісно забилося серце, коли ми наші любі герої та вдаривши на москаля ззаду, справили їм червоний бенкет у Лисянці.

Отамана пізнав я ще у поході на Київ, випадково, на фронті, коли ми відбивали спільно протинаступ червоних москалів. Наша балачка і спільні думки-погляди на організацію нашої сильної Армії, яка рядила б на Україні на місце голопупих наших партійників, з’єдинили нас обох на довший час. Він просив мене колись прибути, у гостину. На фронті не було нам до цього. Щойно після Києва сповнилося це, коли ми стояли на відпочинку. Я найшов його у с. Київці та з товаришами відвідав його полк. .

Музика грає нам назустріч. Ясна, місячна нічка на Великій Україні. Тоді ще було радісно, весело на нашій любій Україні. Село співає, гомінко гуторять та сміються голосно дівчата з козаками. Отаман прохає нас до вечері. Правдиве Запоріжжя. На сіні, на землі, перед стодолою застали ми багато застелені різними їдами дорогі коверці. Засіли. Поплили привітання, гостювання, але все по запорізькому звичаю, навіть без вилок і ножів, тільки ложкою та руками їли. Цієї щиросердечної розмови при вечері аж до вчасного ранку не можу ніколи забути. Які це милі, товариські, бойові хлопці були. І такими красувалася наша Армія, але короткозорі, тупоумні партійники у верхах прогайнували добрий час і розложили вояцькі ряди. На прощанні прохав нас Отаман загостити до нього обовязково на Різдво. Однак його святкувати на своїй вольній землі вже більше не довелося.

Згадай, дорогий Отамане, минулий, чарівний час! Мрій на чужині про поворот нашого Різдва, бо наші спільні думки не пропадуть. Вони викрешуть новий вогонь серед наших наслідників, створять нове Різдво, родження й сповнення Великої Ідеї, за яку стільки Чорношличників упало на полі бою з червною і білою Москвою. Тоді і ми підемо нашим славним шляхом, але вже до повної побіи!

Я жду, Отамане, відвідати Тебе і Твій полк славних Чорношлишників — на це наше обіцяне Різдво!