ГІРКІ СПОМИНИ

ст. дес. Петро, ІІІ-тий корпус УГА  

Згадуючи слова Шекспірового короля Генриха V-ого, який перед битвою під Ейджінкорт (гляди «Вісті Комбатанта» ч. 3 1968 п. з. «Наказ Мусів Бути Виконаний») сказав — «Старі люди забувають, оце насправді все забудеться», і мені пригадується подібна подія, якої, хоч і вона відбулася тому п'ятдесять три роки, то я всетаки її не забув і не забуду. Подія відбулася на Закарпатті десь під кінець квітня 1913 р.

Від початку першої світової війни російські війська, будучи в переважаючій силі, відперли австрійську армію аж на Закарпаття. Мій полк — 20-тий полк «ляндверів» — постійно міняв своє становище, почавши від Ужгороду поза Кошиці. Сніги були по пояс і ані сани ані авта не могли проїхати, а що ранених, побитих із повідмороженими ногами було багато, то думалося, що війна от-от скінчиться. Полки зрідли, а перед нами сила російського війська в довгих шинелях. Але, щоб недопустити російського війська до Будапешту, нам на поміч прийшов німецький полк, а наш полк відпущено на відпочинок.

Було це в селі Цісна або Цісна-Майдан, коли десь коло десятої години рано зроблено збірку. Нас уложили в чотирокутник, але одну частину того чотирокутника заняла незнана нам частина саперів. Пішла по рядах поголоска, що будуть карати двох стрільців по 25 буків —за якусь там провину.

З відділу саперів вийшов поручник, коло сорока, сам мадярський дідич-резервіст. За ним з його частини вийшли два вояки з двометровою лавкою і станули за ним посередині площі. До них конвоїри привели двох засуджених — тим саме мадярським поручником.  

  Одному із засуджених казали скинути пояс і покластися на лавку лицем вділ. Конвоїр, що стояв у ногах засудженого, стягнув з нього штани і спідну білизну та підсунув його блюзу і сорочку до гори.

На команду поручника-мадяра конвоїри почали палицями бити засудженого по голому тілі, числячи:

— Раз! Два! Три! Чотири!... аж до ...двадцять п'ять!  

Покараний початково кричав, пізніше стогнав... а під кінець затих. На його тілі від перших побоїв виступили сині плями, які по краях червоніли. Швидко ціле тіло стало синє... воно скоро почорніло... а вкінці тіло немов луска почало відпадати.

Як скінчили бити і засудженого пустили ті, що його тримали, він цілим тілом скотився на землю. Зараз прийшли санітари і побитого понесли на ношах до шпиталю.

Те саме повторилося з другим засудженим.

Кого засудив поручник-мадяр на кару двадцять п'ять буків? Не мадяра — а українця.   

А Миколу, якого трагедії не можна й читати, хто засудив? Німецький військовий суд.

В чому причина нашого лиха? Заки відповім на це питання, наведу ще один припадок, який мені трапився весною 1945 року.

Біля Бучача німецькі частини розбили частину армії СССР, а червоноармійці, які розбіглися по лісах, забігли до крайних хат по селах, щоб дістати щось з'їсти.

Одного дня, коли я орав поле недалеко лісу, в мойому напрямку надійшли два здорові мужчини в совєтських уніформах. Заки вони до мене дійшли, я рішив не ставити їм жодного спротиву, бо це час воєнний.

Як вони зі мною зрівнялися, щоб показати мій спокій, я до них усміхнувся.

— Чого смієшся? — запитав один.

- З того заячого життя, -  відповів я. — Так, як і ви тепер, я від поляків колись ховався.

Коли вони підійшли до воза, я запропонував їм свій полуденок для святого спокою. А коли вони вже їли, каже до мене один з них, показуючи на другого:

— Він лейтенант, а я младший лейтенант. Ми оба москалі, родом зі Смоленська, але я довго жив у Києві і добре вмію по-українськи говорити.

— А чи ти знаєш чому ця війна? — перебивши розмову, звернувся до мене по-російськи лейтенант. Заки я міг йому відповісти, він знову заговорив:

— Це все через Україну. Гітлер хоче України, але і Сталін її хоче, от і тому ця війна... Через багатства України.

І так від найдавніших часів, йдуть війни за цю нашу «медом і молоком текучу» землю, а ми, які замешкуємо цю врожайну землю, такі бідні, бо через свари, гордість, недбальство і недотепність ослабили її, а це від віків використовують наші захланні сусіди і примушують нас в нашій хаті бути їхніми рабами...

____________________

Від Редакції: Довідуємося, що після відходу дивізійників з Гогенштайну в Словінїї, словінці викопали тіло Миколи, про якого згадується в ч. 3 (1968), гляди «НАКАЗ МУСІВ БУТИ ВИКОНАНИЙ», і з процесією поховали його на місцевому кладовищі.