ПОЛК. СИЛЕНКО І ПОЛК. СОСІДКО

Б. Підгайний

П'ятдесят років тому, в дуже несприятливих умовинах зірвався наш нарід до революційного, чину, щоб організувати й будувати свою державу. Першими, що вступили на цей революційний шлях, з якого не було вороття, бо або здобути або згинути, були українські вояки — старшини, підстаршини і стрільці, які були змобілізовані у російській царській армії.

Серед учасників визвольної боротьби, на міті якої виховувалося пізніше покоління, що створило геройські УПА і І-шу УД УНА, були полковники Порфірій Силенко та Григорій Сосідко. Вони не щадили свого життя в часі Великого Зриву, але доля не була для них ласкава і не дозволила їм згинути геройською смертю на полі бою. Їм, тодішнім юнакам, було б багато легше згинути, в бою, ніж пізініше, після прогри, гідно жити для тої самої ідеї, за яку колись приходилось збройно боротися. Бо примірно вмерти — до того молодому на полі бою, є багато легше, ніж примірно жити. А вони оба доказали, що можна примірно жити, що можна залишитися вояком, навіть часово без зброї, далеко від рідного краю, на чужині. І коли, двадцять років після програних визвольних змаганнях наприкінці 2-ої світової війни, постала нова нагода творити власні збройні сили і перспектива безпосередньої боротьби з тим самим смертельним ворогом з-перед двадцяти років — вони не надумувалися довго, не дивилися на це, що їм вже пів сотки років минуло, але одними з перших зголосилися добровільно до 1-ої Дивізії Української Національної Армії.

Полковник Силенко народився в Черкасах на Київщині в лютому 1893 року. Батько Андрій, канівський козак, а мати Анна, з дому Кіяшко, кубанська козачка. Козаком і остався наш полковник. Комерційну гімназію закінчив в місті Владикавказ, а Козацьку Старшинську Школу в Оренбурґу в червні 1914 року, з якої приділено його до Нерчинського полку Забайкальського Козацького Війська. В складі того війська перебув цілу І-шу світову війну на Турецькому фронті — до вересня 1917 року. За відвагу був нагороджений високими бойовими орденами, а замість Ґеорґівського хреста піднесено його ранґою до осаула(ріт-майстра).

З вибухом революції переходить на службу до українських збройних сил, виконуючи різні доручені йому функції, як-от: старшини для спеціяльних доручень Військового Секретаріяту, начальника оборони сектора столиці в часі оборони Києва (1918), сотенного Лубенського Сердюцького полку, старшого адьютанта Штабу Чернігівського Козацького Коша, члена Комісії для організації управлінь міністерства війни, члена групи старшин спеціального призначення у запілля большевиків, старшого адьютанта Штабу Дієвої Армії, начальника Штабу Окремої Кінної дивізії, яку помагав тоді формувати її командармові — полковникові Іванові Омеляновичеві-Павленкові та разом з ним вести її до блискучих перемог у славнозвісній "кампанії" 1920 року. Ці вийняткові заслуги були відзначені наказом Головного Отамана в серпні 1920 року, яким підвищено полковника Омеляновича-Павленка до ранґи генерал-хорунжого, а осаула Силенка до ранґи підполковника.

По катастрофі 1920 року переходить з рештками наших військ до Польщі. Виривається з таборів і, працюючи фізично на лісових роботах, студіює екстерністом на лісовому факультеті Аґрономічно-лісового інституту в Дублянах коло Львова, де осягає диплом інженера-лісника. Здобувши тяжкою працею деякі матеріяльні засоби стає промисловцем і тоді фінансово помагає на різних ділянках національної боротьби українства в Польщі. Особливо опікується і помагає незаможнім українським студентам.

Коли ж прийшов момент творення нашої Дивізії, полковник Силенко (тоді Вже 50-тилітній) не вагається залишити дружину і одинокого сина та голоситься до служби у Дивізії. Переходить з нами всі ясні і темні сторінки нашої Дивізії, включно з Бродами. Бере дуже активну участь в переформуванні Дивізії з недобитків з-під Бродів і поповнень, стягаючи теж свойого одинокого сина, Миколу. Микола, йдучи за прикладом батька, хоче вчитися військового діла і дістається до підстаршинської школи. В тому часі большевицькі війська проломали німецький фронт на Познанщині і вища німецька команда кинула всі старшинські і підстаршинські школи, між ними і школу, де був Микола, латати і відбивати прориви ворога. Під Малином на Познанщині, стримуючи большевицьку навалу, ранений в голову, погиб геройською смертю. Не на своїй рідній землі, але в боротьбі з тим самим смертельним ворогом, з яким боровся його батько в Україні в часі Великого Зриву. В гордому смутку сприйняв полковник Силенко батьківський біль і носить його донині.

По капітуляції у 1945 році попадає зі своєю частиною до табору полонених у Ріміні, де бере дуже активну участь в побудові таборового життя, особливо організуючи різного роду промислові курси, як килимарство, керамічні вироби тощо. З переїздом до Англії активізується в Союзі Гетьманців і протягом 3-ох років був особистим секретарем Гетьманича Данила. В 1951 році переселився до Канади, де став надалі активним членом Гетьманського Руху. Кількакратно вибирали його на голову Крайової Управи Братства Дивізійників на Канаду, а за його працю і заслуги для Братства обрали його на досмертного почесного голову Братства кол. вояків 1-ої УД УНА в Канаді.

***

Життьовий шлях полковника Сосідка, як вояка і революціонера, мало чим різниться від полковника Силенка. Народився він у Великій Данилівці коло Харкова 1 січня 1893 року. Походить також з старого козацького роду. По народній школі в Данилівці кінчає реальну гімназію в Харкові і вписується на електротехнічний факультет Технологічного інституту в Харкові. Там вибивається в кресленні, конкурсово здобуває посаду кресляра при Раді Гірників-промисловців (власників копалень Донеччини. Висланий до Москви в справі друку карт промислових районів, вивчає картографію. У Московському Художньому театрі входить в контакт з українцями-акторами і працівниками сцени і від того часу датується його нахил до театру, особливо до мистецької декорації.

Гірше пішло йому зі студіями в Інституті. Перед самим дипломом в 1914 році розконспірувала царська поліція підпільний "український гурток", якого членом був тодішній студент Сосідко. Губернатор поставив перед членами розконспірованого гуртка до вибору дві можливості: або зголоситися негайно на фронт, або бути засланим на Сибір на тяжкі каторги. Всі вибрали фронт, бо тоді все ще могла бути надія на можливість дальшої праці для справи. Так почалася вояцька епопея полковника Сосідка.
Як рядовик, по ледви місячнім вишколі, попадає в маршовий батальйон, а з ним на фронт у Мазурські болота в німецьке окруження. При штабі батальйону, в критичний момент повної розгубленности командира батальйону, допомагає своїм умінням читати карти і орієнтуватися в терені, вибрати відповідне місце для прориву. При застосуванні "запорожських хитрощів" вдається несподіваним штурмом вирватись з оточення. Поранений разом з командиром батальйону-українцем з Зеленого Клину, перебуває на лікуванні в одному шпиталі. За відвагу відзначений Ґеорґієвським Хрестом 4-го ступня, політичною амнестією і призначенням до старшинської школи. Покінчивши "Віленскоє Воєнноє Учіліще" з ранґою підпоручника, повертається під команду попереднього начальника, з яким його зв'язала доля найщирішими відносинами, до Гренадерського корпусу. У постійних відрядженнях, як інструктор "нової" техніки зв'язку та підслухових апаратів, попадав у "гарячі" місця фронту, був ще тричі поранений. За участь у боях був відзначений високими орденами до Золотої Ґеорґієвської Зброї включно і підвищенням до ранґи капітана (сотника).

Революція застала його в Пінських болотах літом 1917 року. Був одним з організаторів першого українського куреня і став делеґатом на Всеукраїнський Військовий З'їзд до Києва. На з'їзд не доїхав. Ранений під час нападу большевиків на поїзд, попадає в полон, з якого вдається йому щасливо втекти. Пробивається до Полтави, де виліковує свої рани.

Під час походу на Крим під командою отамана Петра Болбочана організує чоту самокатчиків (роверистів.

Після тифозної хвороби пробивається підпільними зв'язками до Києва, який був тоді під большевицькою окупацією. В Києві оперувала тоді Головна Повстанська Рада, яка іменувала полковника Сосідка старшиною зв'язку із завданням пов'язати повстанські відділи в Київщині задля координації повстанських дій із повстанцями Лівобережжя.
По програній і під час переходу до Польщі під большевицьким обстрілом був контужений і пережив, мабуть, найбільшу трагедію свойого життя. В Проскурові на станції большевицькі банди напали на поїзд з раненими і хворими, де його дружина була зареєстрована помічницею лікаря і в огидний спосіб замордували її. Його трилітнім сином заопікувалися довколишні селяни.

Опинившися в Польщі, перейшов через табори в Пікуличах і Вадовицях, щоб урешті разом з мистцями пензля Ковжуном, Неїлом, Прасіцьким і Ґонтою почати малювати церкви. І так, малюючи церкву в однім селі на Сокальщині стрінув теперішню свою дружину й одружився вдруге.

Першу окупацію большевиків перебув на Сокальщині, діставши наказ від екзильного уряду залишитися на рідних землях.

Коли почалася організація нашої Дивізії, він, подібно як полковник Силенко, голоситься один з перших до Дивізії, переходить всі перевишколи, особливо вишкіл модерного зв'язку і дістає команду над сотнею зв'язку. До Дивізії стягає також свойого сина з другого подружжя. У тому відношенні доля була йому ласкавіша. Його син Роман прорвався з кітла під Бродами і хоч був важко ранений під Ґляйхенберґом, пережив щасливо війну.

Перебуваючи в полоні в Ріміні, полковник Сосідко будує т. зв. радіозв'язок і радіопередачі в таборі і "шафа грає", знаний загально вислів серед дивізійників, власне походить від його "шафи", якою передавалися всі таборові повідомлення.

Велику діяльність проявив Полковник на театральному відтинку. Він запроектував і був ініціятором побудови театру в таборі, який містив кілька тисяч глядачів, мав модерну сцену і модерні декорації, всі виконані мистецькою рукою Полковника.

Переїхавши з дивізією до Англії, бере активну участь в організації громадського життя в Лондоні, особливо на відтинку комбатантському. Свою роботу продовжує по переїзді до Канади.

***
Життя полк. Силенка і полк. Сосідка, особливо в часах визвольних змагань, це частина історії боротьби нашого народу за свою державність. Вони, як багато їм подібних менш або більш відомих, боролися, терпіли і, як треба було, і вмирали за Україну. А їхніми слідами пішло нове молодше покоління, а за ним підуть тим самим шляхом когорти нової молоді. І цей цикль перманентної боротьби буде продовжуватися іншими обсадами так довго, поки наша остаточна ціль не буде осягнена.