ВОНИ ХОТІЛИ ВОЛІ

14 липня 1944 року 14-та гренадерська дивізія Військ СС «Галичина» - Перша Українська дивізія Української Національної Армії вступила в бої під Бродами. Під Бродами українцями було сплачено велику ціну крові – за національну Вірність і вояцьку Честь. Ми пам’ятаємо. Ми пишаємось.

Коли в 1943 році було оголошено набір до української дивізії в складі німецького війська, 85 тисяч українців висловили бажання стати до лав німецької армії. Вони хотіли воювати з совєтами і тільки з ними – це була категорична вимога і самих дивізійників, і їхніх політичних лідерів. З одного боку, ними рухала жага помсти. «Не шкодую, що пішов в Українську Дивізію, бо хоч маленьку крапельку відімстив комуністам за те, що вони творили з нашим народом» - писав наприкінці життя один з ветеранів-дивізійників. Та окрім емоційних поривань, до створення Дивізї спонукав холодний політичний розрахунок.

Попри те, що що німецька політика в Україні була типово окупаційною, в Галичині українці почувалися вільніше, ніж на решті українських земель. Губернатором Галичини тоді був групенфюрер СС Отто Вехтер, що мав неабиякі симпатії до українців. Він був прибічником перегляду «Східної політики» Райху і його адміністрація поводилася в Галичині досить м’яко, хоча і репрезентувала інтереси Берліна. Українські громадські діячі Галичини не могли не використати Вехтерівських симпатій для вирішення українських національних завдань. Одним з таких діячів був професор Володимир Кубійович, колишній воїн Української Галицької Армії, Голова Українського Центрального Комітету – органу, що репрезентував українські інтереси перед німецькою адміністрацією Генеральної Губернії.

Згідно міркувань Кубійовича, створення Дивізії відповідало національним інтересам українців. По-перше, в рамках військової формації українці ставали окремим суб’єктом боротьби з більшовизмом і відтак виступали «не як безіменні». В умовах бездержавного існування це був дуже вагомий політичний плюс для українців. Оформлені в національну Дивізію, хоча і в складі німецького війська, українці виходили на світову політичну арену, що давало можливість заявити про свої національні інтереси.

По-друге, створення Дивізії давало початок формуванню українського війська, як колись добровольчий Легіон Українських Січових Стрільців, що творився в лавах австро-угорської армії, став зародком Української Галицької Армії – регулярної армії Західно-Української Народної Республіки. Українські лідери були одностайні в думці, що без мілітарної сили обійтися не можна. Митрополит Шептицький цілком недвозначно тоді сказав: «Немає майже ціни, яку не треба б дати для створення української армії».

І по-третє, лише створення української Дивізії давало можливість для української молоді здобувати військового вишколу. А найліпший вишкіл в тих умовах могли дати лише німецькі спеціалісти. Західні українці пам’ятали досвід Січових Стрільців. Після вишколу німцями і за німецькою методикою, січовики перевищили своїми знаннями і майстерністю всі австрійські частини. Як писав Кубійович, «якщо вважаємо за доцільне висилати наших студентів вчитися у високих школах Німеччини, то чому ми не мали б висилати молодих людей вчитися в німців військового ремесла?»

Українські лідери прекрасно розуміли, що поразка Німеччини – справа часу. Та слідом за поразкою Німеччини вони очікували хаотизації геополітичного простору Східної Європи і, можливо, вибуху війни між СРСР та західними союзниками. В такій ситуації українцям ніщо б так не знадобилася, як власна армія... Та не судилося. Поразка Німеччини і наступна змова світових лідерів на довгі десятиліття законсервувала рівновагу геополітичних сил, закріпивши підсовєцьке положення українців. Але тоді, в 1943 році, усвідомлюючи свої невеликі шанси на успіх, українці вирішили бодай спробувати вхопити за хвіст долю. Як було сказано, краще вмерти, біжучи, аніж жити, гниючи.

...На початок боїв під Бродами 14-та гренадерська дивізія Військ СС «Галичина» налічувала 18 тисяч вояків. За 10 днів боїв – з 14 по 24 липня 1944 року – до вишкільного табору в Нойгаммері повернулося всього дві тисячі. Однак, своє бойове завдання Дивізія виконала. Затримавши ворога, що абсолютно переважав їх числом і силою, дивізійники врятували тисячі українців, які встигли виїхати на Захід – подалі від совєцького «визволення». Було врятовано від руйнування і сам Львів – німецькі частини встигли відступити і боїв в місті не було. Військовий аспект бродівського побоїща вичерпно підсумував начальник відділу 1-а (відділу операцій) Дивізії майор Вольф-Дітріх Гайке: «Розглядаючи брідську битву, треба ствердити, що Дивізія не підвела, а навпаки, з найбільшою вірністю виконала свої обов'язки у боях з ворогом. Якщо доля не нагородила її великою перемогою, в цьому не вина Дивізії, а збігу дуже нещасливих обставин. Перш за все, головне командування зробило першу помилку своїм наказом про введення Дивізії в такі бої. Але Дивізія зробила початок для української військової традиції, яку треба формувати далі в нових боях».

Та не лише військову традицію започаткувала (вірніше – продовжила) Дивізія. В бою під Бродами дивізійники продовжили давню українську традицію Вірності і Честі, що відбилася у словах князя Ігоря: «Лучче ж би потятим бути, аніж полоненим бути». Саме за Вірність і Честь під Бродами було сплачено велику ціну крові. Так, політичні лідери прорахувалися і об’єктивні обставини склалися не на користь українців. Але категорії національної Вірності і вояцької Честі стоять вище політичних розрахунків. Бо політика – справа років, а Вірність і Честь – вартості тисячоліть.

Разом з тим, продовжена дивізійниками традиція є і глибоко європейською. В 778 році в Ронсевальській долині на ар’єргард війська Карла Великого напали сарацини. Сарацини переважали числом, але франки з лицарем Роландом на чолі билися до загину. Ар’єргард було розгромлено, загинув і сам Роланд, але на віки став символом Вірності і Честі. «Умер - та переміг» - каже знаменита «Пісня про Роланда». Броди стали нашою Ронсевальською долиною. І під Бродами відбулася одна з найбільших українських перемог – перемога Вірності і Честі, перемога над смертю.

P.S. В Середньовічній Європі статуї Роланда встановлювали в містах, що хотіли засвідчити свої вільні права і свободу. Колись і в Українських містах постануть пам’ятники нашим Роландам – воякам 14-ї гренадерської дивізії Військ СС «Галичина» - Першої Української дивізії Української Національної Армії. Це буде скоро.

Історична довідка. В 1943 році німецьке командування остаточно усвідомило, що «бліцкриг» провалився. Власних сил катастрофічно не вистачало і було прийняте рішення дозволити «неарійцям» записуватися до лав німецького війска. Так в кінці липня 1943 року почалося формування Дивізії Військ СС «Галичина» з українців, що мешкали на теренах нинішньої Львівщини, Івано-Франківщини та Тернопілля. Від початку до Дивізії зголосилося 85 тисяч українського люду, однак прийнято було лише 16 тисяч. Німецьке командування з пересторогою ставилося до озброєних українців, пам’ятаючи, як в 1941-му під охороною українського батальйону «Нахтігаль» було проголошено Акт відновлення Української Держави. Дивізійники принципово відмовлялися воювати з кимось, окрім комуністів – німці змушені були з цим рахуватися і Дивізія воювала в основному на Східному фронті. Великих втрат Дивізія зазнала в липні 1944-го в боях проти переважаючих совєтських сил під Бродами. Затримавши на декілька днів наступ совєтів, дивізійники врятували тисячі українців, які встигли за цей час виїхати на Захід, рятуючись від червоного терору. Після тривалої дислокації у Словаччині та Словенії, Дивізія повернулася на Східний фронт. В березні 1945 року дивізійники склали присягу на вірність українському народові і 14-та гренадерська дивізія Військ СС «Галичина» отримала назву Першої Української дивізії Української Національної Армії. Після капітуляції Німеччини Дивізія перейшла до зони окупації союзників, де її було інтерновано. Так закінчився бойовий шлях Дивізії.

Максим Віхров