УКРАЇНА ОЧИМА НІМЦІВ

В. Федорович

(З німецьких документів в Державних архівах США)

Безпосередньо після закінчення Другої світової війни, вже в полоні 1945 р., група колишніх німецьких офіцерів на доручення історичного відділу американського військового командування в Европі приступила до виготовлення й упорядкування звітів про німецькі мілітарні операції проти американської армії в Европі. Координатором того проекту був колишній шеф німецького генерального штабу — ген. Франц Гальдер, який в результаті дістав американське відзначення "за цінний вклад у дослідження тактики і стратегічного мислення американських збройних сил". Гальдер уже в 1904 р. був лейтенантом польової артилерії в Баварії . В 1938 року він став шефом генерального штабу німецького вермахту. В 1942 р. Гітлер звільнив Гальдера з того посту за критику його стратегічних плянів і віддав під нагляд Ґештапо. Після замаху на Гітлера в липні 1944 р. Гальдера арештовано; його держали в різних в'язницях, а згодом відставили до концтабору в Дахав. Весною 1945 р., коли вже наближався американський фронт, Гальдера враз із групою інших визначніших в'язнів перевезено з Дахав у гори в західній Австрії, з наміром їх там постріляти. Тільки в останній хвилині припадковий відділ вермахту звільнив їх усіх з рук Ґештапо. Після того Гальдер попав в американський полон і тут йому доручено зібрати матеріяли про останню війну.

Гальдер разом із підібраними співробітниками виготовив понад 2,500 звітів-манускриптів, разом більше, ніш 200,000 сторінок друку. Праця тривала повних 15 років і закінчилася в 1961 р. Зібрані матеріали, як "секретні", зложено в Державних Архівах США у Вашінґтоні. В 1970-их роках частину документів "відсекречено" й вони стали доступні для ширшої публіки, в першу чергу для дослідників останньої світової війни. В 1979 р. упорядник Д. С. Детвайлер з Південно-Іллінойського університету в Карбондейл вибрав 213 "відсекречених" документів і опублікував їх у 24 томах (кожний том в середньому по 500 сторін друку, а це творить менше, ніж 6 відсотків загальної кількости матеріялів).

Американцям ішлося головним чином про Західній фронт; проте зібрані матеріали охоплюють цілість Гітлерової кампанії на всіх фронтах. Є тут також звіти про Східній фронт, а в тому не брак відомостей про Україну та українську проблему. Очевидно німецьке насвітлення українського питання не завжди вірне, але все таки воно дає змогу пізнати німецьку ментальність, ставлення німців до українців, їхні "українські пляни" на майбутнє та розходження в поглядах на українську справу між армією і партією.

В такому теж світлі представлено українське питання американським військовим і політичним чинникам.

Поруч Гальдера головним автором відомостей про Україну та українців є ген. кавалерії Ернст Кестрінґ. Він народився в 1876 р. в Москві, там вихований, там почав свою кар'єру. В 1917-18 р. він був членом німецької військової місії в Києві, а в 1930-их роках амбасадором Німеччини в Москві. Він орієнтувався в внутрішніх російських справах, а також обізнаний з українською проблемою. Все таки в нього покутує великоросійський комплекс і він слідний в його поглядах на українське питання. Перш за все, якщо мова про українців, він не знає, на яку стати: чи українці це окремий народ чи частина російського. Спершу твердить, що це все "руські", хоч зараз же зазначує, що українці "найменше руські з усіх росіян" і що вони мають мало симпатії до росіян. Українці — це нащадки мешканців Київської Русі і галицьких "рутенців", що переселилися сюди, втікаючи від польського гніту. Українська мова споріднена з російською. "Український письменник" Гоголь писав тільки по-російськи, а найбільший український поет Шевченко писав по-українськи й по-російськи. За царату переслідувано українську мову й українська інтелігенція говорила по-російськи.

Дещо з історії

Внаслідок нерозумного спадкового закону Київська Русь розпалася на малі удільні князівства. В 13 ст. монголи ослабили і поодинокі князівства, а в 1224 р. зруйнували Київ. Більш активні групи населення помандрували на північ і там поклали основи під майбутню російську імперію.

Козацька доба представлена якось хаотично і фрагментарно: в одному "котьолку" козаки запорозькі, донські, астраханські й сибірські враз Єрмаком, що здобув для Росії Сибір та Аляску, яку потім цар подарував америнанцям. Дуже побіжно згадує автор Хмельницького, його повстання проти Польщі і Переяславський договір, що дав московським царям леґітимацію до загарбання України. Царська Росія всіми засобами русифікувала Україну, але прив'язання народу до рідної мови викликало спротив русифікації, а в 19 ст. наступив несподіваний зріст національної свідомости і незалежницький рух. Під кінець Першої світової війни Унраїна стала незалежною державою. Автор говорить чомусь тільки про гетьмана Скоропадського, "царського генерала, якого німецьке військове командування в Києві назначило головою держави", при чому додає, що керування державою спочивало в руках царських офіцерів і німецької армії. Враз із капітуляцією Німеччини в 1918 р. впала теж українська держава. (Нема ніякої згадки про Центральну Раду, Грушевського, Директорію, Петлюру). На зміну прийшла насаджена Москвою УРСР. Москва признала Україні формально багато вольностей, але безпощадно нищила всякі сепаратистичні тенденції (головно в 1936/38 р.). В 1923 р. Україна враз з іншими радянськими республіками "добровільно" під примусом збройної сили приступила до СРСР, який в теорії є конфередацією на базі добровільного об'єднання. Конституція забезпечує кожній республіці право вільного виходу з конфедерації, але нікому не радиться виявляти таких бажань. Теоретично всі республіки мають повну рівність і всі народи рівні, але після війни Сталін виразно вивищив російський народ як "народ героїв".

Як правило на пост генерального секретаря КПУ Москва призначувала росіянина, що сліпо виконував вказівни центру. Політичний терор зродив серед українців ворожість до більшовизму, що показалося під час Другої світової війни.

Національна свідомість

Кестрінґ твердить, що серед українців індивідуально є гін до незалежности, але як цілість українці, поза прив'язанням до рідної мови та деякими проблисками національної окремішности, не дбають про державну незалежність. В часі війни після приходу німців загал думав тільки про ліквідацію колгоспів і привернення приватної власности на землю. Незалежницьні ідеї не входили в рахубу або були десь на далекому пляні. Тільки невелика частина, головно інтеліґентів, має політичні аспірації і змагає до відділення України від Росії та створення незалежної української держави.

Під оглядом національної свідомости Україну можна поділити на три зони з окремим історичним і політичним розвитком:

а) УРСР, головно на схід від Дніпра. Тут населення, будучи відносно найдовше під російською владою, не виявляє особливої ворожнечі до росіян ані нема тут виразного національного почування. Царський уряд присилав сюди російських урядовців і вчителів, які посилювали русифікацію української інтеліґенції. За совєтського режиму сотні тисяч робітників примандрували з Росії в Україну й тут знайшли працю в індустрії; це також сприяло плянованій Москвою русифікації. Вимішування призовників різних національностей в армії затирало до деякої міри різниці між українцями й росіянами. Населенню байдуже, чи ним керують українці чи росіяни, бо одні і другі діють згідно з директивами з Москви. Тільки селяни здобулися на спротив владі, бо не могли погодитися з насильною колективізацією. Цей спротив зліквідовано масовими вивозами селян на Сибір.

б) Волинь. До 1917 р. була вона під царською владою. Західньоевропейські демократичні ідеї й націоналізм стали поширюватися тут пізно й повільно так, що національна свідомість населення була тут в початковій стадії. Скріпилася вона після 1920 р. внаслідок тиску польського шовінізму. З приходом німців в 1941 р. волиняни надіялися, що тепер їм буде легше. Але їх надії не оправдалися внаслідок колоніяльних метод німецької адміністрації. Тому тут постали перші партизанські відділи, що воювали проти німецької цивільної адміністрації, а пізніше після 1945 р. продовжували боротьбу проти більшовиків.

в) Західня Україна (Галичина). В 1772 р. Галичина перейшла під володіння Австро-Угорщини. Українське населення зіткнулося тут з національними й демократичними ідеями, що виникли в Европі в 19 ст. Це допомогло українцям протиставитися полякам, які за Австрії мали в Галичині упривілейоване становище. Боротьба галицьких українців за свої права посилилася після признання Галичини Польщі і продовжувалася після приходу більшовиків в 1939 р. Взагалі Західня Україна була місцем народження націоналістичного руху; тут постала політична партія ОУН, яка зуміла об'єднати всі українсьні національні партії.

Німецька політика

Коли в 1941 р. німці вступили в Західню Україну, українці були готові по німецькому боці воювати за свою свободу, маючи на меті вибороти незалежну українську державу. Прилучення Галичини до Генерального Губернаторства в серпні 1941 р. було першим гірким розчаруванням для всіх українців. Потім наступили дальші німецькі помилки супроти України та інших країн Сходу Европи. Гітлер засліплений ідеєю — при помочі "бліцкріґу" опанувати простір СРСР щонайменше по Волгу, а можливо й по Урал — відкидав усякі думки про співпрацю з поневоленими Москвою народами. Ще навіть в 1944 р. в обличчі неминучої катастрофи не допускав думки про незалежність України в якійнебудь формі. Для нього Україна це тільки колоніяльний терен для безпощадної експлуатації. Згідно з такою настановою, адміністраційна влада руйнувала Україну під кожним оглядом, дарма що тут і там деякі льональні урядовці пробували стосувати більш людяні методи.

Альфред Розенберґ, міністер для Окупованих східніх територій, балтійський німець, противився всьому, що російське; хотів ізолювати росіян від інших народів, і тому пробував повести кордон по лінії від Балтійських країн на схід по Каспійське море ("cordon sanitairе"). Не мав наміру творити якінебудь самостійні держави після розчленування СРСР; на Сході мала постати німецька колонія під модерною адміністрацією. Тільки кавказьким і тюркським народам він готов був признати деяку автономію (ширшу, ніж Україні) й тому вже в 1942 р. дозволив творити кавказькі і тюркські національні комітети, що мали бути ядром пізніших автономних урядів. (Інакше представлена та справа в актах Нюрнберзького процесу. В 26-ому томі наведена програмова промова Розенберґа з 20 червня 1941 р. В ній Розенберґ передбачає на руїнах СРСР створити такі нові держави: Велико-Фінляндію, Протекторат Балтійських Країв, Самостійну Національну Українську Державу і Федеративну Державу Кавказьких Народів. Мала бути очевидно й Росія в етнографічних кордонах).

Райхскомісарем і диктатором України був Еріх Кох. Він вважав українців просто невільниками, експлуатував їх до крайности, не допускав до творення інтеліґенції і тому дозволив відкрити тільки чотири кляси початкової школи, тоді як совєтська влада створила середні школи й університети. Права рука Коха — Фріц Завкель, уповноважнений до рекрутовання робочої сили для Німеччини, стосував методи "ловців невільників" з минулих століть. До того міністерство пропаґанди також вважало всіх східніх слов'ян, включно з українцями, нижчою расою й казало відповідно до того їх трактувати, не говорячи вже про злочини, що їх вчиняли члени СС і деякі адміністративні урядовці.

Нічого дивного, що населення швидко розчарувалося німецькою політикою. Створення "райхскомісаріятів" було невдачне, бо вже сама назва "комісар" і зв'язана з ним політика були зненавиджені, бо пригадували марево більшовицького терору. Німці не розв'язали економічного, в першу чергу сільськогосподарського питання, тільки залишили заведені більшовиками колгоспи і радгоспи. Адміністрація знехтувала культурні вимоги населення, а створене окреме міністерство для окупованих східніх територій насувало підозріння, що німці мають намір прилучити ті терени до райху. Тут було джерело недовір'я і ненависти до німців. Часто можна було чути, що вже кращий був для України Сталін, бо він бодай на папері признав їй суверенність. Люди вже не вірили в обіцюване визволення. Поширилася приповідка: Ще одне визволення й ми пропали.

Армія ставилася до населення на загал прихильно і без упереджень. Але безпосередньо за фронтовою лінією вплив армії в адміністраційних справах зводився до зера, бо тут урядувала вже цивільна влада. Гітлер гостро критикував своїх генералів за брак політичної кмітливости в стосунках з місцевим населенням. Армія протестувала проти заряджень адміністрації й добилася деяких успіхів, але то вже було запізно.

Спротив

Внаслідок такої німецької політики посилився опір Червоної армії, а одночасно розвинувся партизанський рух для поборювання німців. Крім червоної партизанщини були ще українська, чеська і жидівська. Ті дві останні не мали більшого значення. Українська партизанщина, відома під назвою УПА — Українська Повстанська Армія, була дуже активна й поборювала однаково більшовиків і німців. Метою української боротьби було встановлення незалежної української держави, без контролі Москви та Берліну. В протинімецьких діях УПА виступала чинно проти СС і цивільної адміністрації, а не проти армії, бо була переконана, що армія симпатизує із змаганнями українського народу. УПА пропонувала армії свою співпрацю при поборюванні червоних партизанів, але начальна команда на це не годилася. Були тільки льокальні договорення між УПА і поодинокими армійськими відділами. Це було корисне для обох сторін.

УПА викликувала бунти українського населення на тилах армії (нпр., в Києві), а це змушувало більшовиків стягати з фронту так потрібні там дивізії шкодою для намічених стратегічних плянів. Як більшовики вдруге заняли Західню Україну (1944 р.), ОУН і УПА продовжували боротьбу проти більшовиків. Німецькі офіцери, що після 1945 р. вернулися зі Сходу до Німеччини, оповідали про дії УПА і невдачі більшовиків, які тепер знайшлися в такому самому положенні, як німці, т. зн. вони контролювали міста і головні комунікаційні шляхи, а села й ліси були в руках повстанців, і представники влади не відважувалися одинцем або малими групами туди заходити.

_________________________

Все таки сов. влада зліквідувала український повстанський рух і безпощадно знищила чи заслала на Сибір всіх тих, що хотіли відірвати Україну від СРСР. Центральний уряд у Москві свідомий того, що це перший раз в історії українці об'єднані під одним режимом і в зв'язку з тим, мабуть, поробив належні висновки. Отже, влада буде послідовно змагати до створення "гармонії" між українцями й росіянами, шляхом насилання росіян у промислові райони України при одночасному переселенні ненадійних українців в віддалені області СРСР. Якщо той процес буде продовжуватися, то трудно повірити, щоб якийсь повстанський рух без сильної та інтеліґентної допомоги з-зовні міг загрожувати єдності й цілості СРСР.