У світлі міжнародного права

Мґр. Лев Стеткевич

Завданням цих рядків є кинути жмут світла на положення Першої Дивізії Української Національної Армії після закінчення воєнних дій у травні 1945 р. У цій статті нас буде цікавити, на якій правній основі бритійці тримали Дивізію в полоні впродовж близько трьох з половиною років. Дальше, ми розглянемо питання зміни нашого статусу „SЕР" в Італії на „POW" після нашого переїзду до Англії та Шкотії. Накінець, ми займемось справою теоретичної можливости видачі Дивізії бритійцями совєтам.
В перших днях після закінчення війни Дивізія старалась якмога швидше віддалитись від фронту, в напрямі теренів під контролею Західніх Альянтів; ті дні давали мало можливости роздумувати про те, яку долю готує нам майбутнє. Коли ж ми опинились у збірних пунктах і переходових таборах під наглядом бритійських військових частин, почали поширюватись між нами різного роду чутки, й довго ми жили ними, не заглиблюючись у суть справи. Ми леліяли бажання триматись разом, очікуючи нових подій, що мали б обернути колесо історії та вможливити нам поворот на рідні землі. Ми потішали себе, що ми — ні полонені, ні інтерновані, а жартуни придумали, що ми „домініовані"; це мало означати, що бритійці використають нас, як колонізаторів мало залюднених теренів однієї з бритійських доміній . . . Ми думали, що промине яких два-три місяці, й ми будемо вільними. Так підказувала нам логіка, бо ж який змисл тримати в безділлі тисячі людей і їх кормити, коли війна закінчена, а світ потребує відбудови ? . . А може війна ще не закінчена? Може це тільки передишка перед черговим конфліктом „двох світів"? Може перед нами новий етап збройної боротьби проти поневолювача нашої Батьківщини ? . . На таких міркуваннях проходили нам дні за днями, місяці за місяцями, а ми дальше сиділи за дротами і, як говорилось у нашім таборі, . . . „селепіли".
Тим часом, починаючи вже з 1943 р., на різних конференціях Альянти прийняли цілий ряд постанов, що мусіли мати вплив і на нашу долю. Касаблянка, Вашінґтон, Квібек, Ялта й Потсдам — це ті місця, де наше майбутнє було вирішене на роки. Причиною цього був у першу чергу той факт, що Дивізія входила в склад збройних сил Німеччини, що в дні 8 травня 1945 р. безумовно скапітулювала, тобто згори погодилась на все те, що диктуватимуть їй переможці, бо в цьому саме й суть безумовної капітуляції, як її розуміє міжнародне право. Інтерпретація ж міжнародного права може бути дуже різнородна; вона залежить від того, хто інтерпретує. Очевидно, інакше розуміє міжнародне право переможець, а інакше переможений. Децидуючою, одначе, є інтерпретація переможця. Переможці останньої світової війни вже довго перед закінченням воєнних дій готували свій диктат Німеччині й робили це не тільки на підставі точок міжнародного права, але теж опираючись на прецеденсах, відомих із історії. Характеристично, що одним із таких прецеденсів була поразка тієї Німеччини й її союзників у Першій Світовій Війні.
Спосіб ведення війни німцями в роках 1914-1918 викликав був сильну реакцію цивілізованого світу. Вже в 1920 р. т. зв. Дорадчий Комітет Правників виготовив для Високого Суду Міжнародної Справедливости статут і методи поступовання, що мали бути застосовані супроти воєнних злочинців Першої Світової Війни. (Цей проект Ліґа Народів відкинула в грудні того самого року). В 1923 р. Ліґа Народів опрацювала акт під назвою „Договір Взаємної Допомоги", де аґресивну війну зачислено до міжнародних злочинів. В 1928 р. Німеччина підписала т. зв. Пакт Келлоґа-Бріянда, відказуючись від війни в засаді й осуджуючи зокрема агресивну війну. Повищі акти були основою, що на ній відбувались процеси проти воєнних злочинців Другої Світової Війни в Нюрнберґу та Токіо. Там мала бути виміряна справедливість супроти тих, хто під час війни топтав засади міжнародного права, але глумом над справедливістю був факт, що в трибуналах засідали представники режиму СРСР, режиму, на якого совісті були і аґресивна війна (проти Фінляндії), і мільйони помордованих власних громадян (один лише приклад: Вінниця), і тисячі помордованих чужих полонених (Катинь), і безліч інших злочинів супроти цілих націй і всього людства. Це противоріччя поважно захитує авторитет міжнародного права взагалі, й ледве, чи процеси в Нюрнберґу та Токіо наблизили світ до ідеалу — надати міжнароднім законам стільки сили, щоб раз і назавжди покласти край агресіям і воєнним злочинам.
Підготовляючи диктат Німеччині після війни, Альянти мали на меті знищити німецький мілітаризм. Одним із шляхів до цієї цілі було притримання по змозі якнайдовше великого числа німецьких військовиків і членів парамілітарних організацій у віддалених від Німеччини місцях, н. пр., у таборах полонених. Цій справі приділювано увагу на конференціях у Тегерані й Ялті, а особливо в Потсдамі, де було прийнято багато важливих постанов і опрацьовано подробиці переведення їх у життя.

Найосновніші з тих постанов: 1) Викорінення мілітаризму й нацизму (розв'язати німецькі збройні сили, їх генеральний штаб, військові школи та військові й пів-військові організації; розібрати, або передати до диспозиції переможців всі фабрики амуніції та військового виряду; віддати під контролю Альянтів усі наукові та дослідчі установи; поставити поза правом Націонал-Соціялістичну Партію Німеччини та її прибудівки, а також скасувати всі закони нацистівської Німеччини; не допустити нацистівських службовців до виконування державних і суспільних функцій; поставити перед суд усіх німців, що співдіяли в злочинах супроти людства). 2) Економічні санкції: (продукція металів, хемічний і машино-будівельний промисли повинні бути під контролею Альянтів; торговельна і воєнна фльота переходить до рук переможців; німецька економіка повинна бути здецентралізована; розв'язати картелі; перетворити Німеччину в аграрну країну, допускаючи розвиток тільки домашнього промислу; життєвий рівень німців не сміє переступати границі життєвого стандарту інших європейських країн). 3) Воєнні відшкодування: (увесь німецький народ поносить вину за війну, тому відшкодування будуть стягнені з нього готівкою, готовими промисловими виробами, машинами та працею полонених; західні переможці стягнуть свої відшкодування з західніх зон окупації; Совєтський Союз стягне свої відшкодування зі східньої зони окупації та 15% готових фабричних продуктів західніх зон, у заміну за харчові продукти східньої зони і 10% із готівки, стягненої в західніх зонах; Польща отримає відповідний процент відшкодувань від Совєтського Союзу; висота відшкодувань інших держав буде визначена окремою комісією). 4) Політичні й територіяльні санкції: (Німеччина перестає існувати, як суверенна держава; не можна допустити до існування центрального уряду чи національного зібрання; відновити демократичні партії Німеччини; Східню Прусію поділити між СРСР і Польщею; Східню Німеччину по Одру й Ніссу віддати Польщі; решту Німеччини поділити на чотири окупаційні зони; населення німецького походження в Польщі, Чехословаччині та Мадярщині переселити гуманним способом до Німеччини).

Як бачимо, постанови переможців відносно Німеччини після Другої Світової Війни були куди суворіші, ніж постанови Версальської Конференції після Першої Світової Війни. Злочини гітлерівської Німеччини викликали сильну реакцію, і в питанні покарання німецького народу Альянти були однозгідні. Найгостріші постанови запали в Потсдамі, де устійнено, м. ін., що переможці можуть тримати німецьке вояцтво в полоні аж до кінця 1948 р. Перша Дивізія Української Національної Армії підпала теж під ту постанову і в наслідку цього перебула в бритійському полоні до осени 1948 р. На іронію долі скидається факт, що для багатьох дивізійників час їх неволі кількакратно перевищив час їхнього воякування ...

***

Прослідивши повищі факти, ми приходимо до висновку, що всі наші мрії та сподівання на швидке звільнення з полону були позбавлені всяких основ. Правда, нам скажуть, що санкції супроти переможених німців не повинні були мати ніякого відношення до нашої Дивізії, але це є тільки наш погляд на цю справу. Бритійці ж підходили до неї з точки власного інтересу. Хай вони і знали, хто ми такі та за що боролись, хай вони й були свідомі, що „наша карта чиста", несплямлена ніякими воєнними злочинами, все ж їм було вигідно бачити в нас частину німецьких збройних сил, і відповідно до цього вони поступали. Назверх, їм було байдуже, чи німці ми, чи не німці; можливо теж, що не німці ми були їм вигідніші. Адже в нашій Дивізії більшість вояцтва була в молодому віці, високий процент якої це були люди неодружені, придатні до праці. Під цим оглядом Дивізія мала перевагу не тільки над німецькими полоненими, але й над „переміщеними особами („Ді-Пі"), серед яких було чимало жінок із дітьми та старших віком людей. У добавок, ми були позбавлені правної особовости, кожний являв собою тільки одне число із безлічі воєнно-полонених... Не станемо розглядати питання, наскільки така постановка справи була справедливою. Адже нас не мусіли трактувати, як воєнно-полонених, бо ж у війні нас ніхто в полон не взяв, ані ми нікому не піддались. Ми зложили зброю вже після війни, і то перед військовими одиницями потуги, проти якої ми ніколи не воювали, ані не збирались воювати. Все ж ми далекі від того, щоб „кидати каменем" у бритійців за те, що позбавили нас волі на протяг більш ніж трьох років, бо здаємо собі справу з того, що для багатьох із нас полон у бритійців був власне порятунком від заслання, або і смерти. Розважмо:
Безпосередньо після війни терен Німеччини був гуляй-полем для незчисленних совєтських комісій і з'єднань, яких ціллю було вербувати, або й насильно забирати колишніх совєтських громадян до СРСР. Серед військовиків і цивільних службовців західніх переможців аж кишіло від совєтських запроданців, симпатиків комунізму, „лібералів", що за гроші допомагали совєтським людоловам у їх роботі. Модним тоді було ще совєтофільство, що своїм дурманом торкнуло навіть державних мужів*). Легко догадатись, що перебуваючи на терені Західньої Німеччини цілою своєю масою, вояки та старшини Дивізії були б особливо цінною приманою для всіх, хто вислугувався Москві, допомагаючи „репатріювати" колишніх підсовєтських людей. Тим то полон Дивізії в Італії, під охороною бритійців, був для нас куди кращий, ніж „воля" в скитальських таборах Німеччини чи Австрії. Як полонені, ми були під охороною міжнародного права, а саме — під охороною постанов Женевської Конвенції з 1864 р.
Творцями Женевської Конвенції були д-р Генрі ДюПонт і правник Г. Мойніє. Ця Конвенція брала під охорону ранених, медичний персонал, духовників і поляглих. ЇЇ поширено в рр. 1906 і 1929, з уваги на те, що поширився засяг воєн у тактичному та технічному розумінні. Крім того, в 1907 р. постав у Газі міжнародний закон під назвою „Гаґські приписи відносно суходільних воєн"; цей закон поширено згодом у Женеві в 1929 р. і ще раз у 1949 р. Він відносився теж і до правної охорони полонених.

По думці названих міжнародних договорів, полоненими вважаються: всі військові, без увагу на рід зброї; члени організованих (на окупованих територіях) груп спротиву, якщо ними доводить особа, що має розпізнавчі знаки командувача; заанґажовані в воєнних діях цивільні особи, як кореспонденти, робочі відділи члени добродійних установ; члени відділів спротиву з-поза окупованої території. Повну відповідальність за фізичний і моральний стан полонених поносить сторона, що взяла людей у полон. Над полоненими заборонені фізичні знущання; воні не можуть бути предметом жадних наукових експериментів; полоненим належиться безплатна медична опіка; полоненого не вільно тримати в тюрмі, хіба в випадках дисциплінарного покарання або умової недуги; закватирування полонених повинно бути подібним до закватирування власних вояків, зокрема під санітарнив оглядом; полоненого не вільно примушувати давати інформації, поза своїм ім'ям датою народження та серійним числом; полонених слід відповідно харчувати, і хворим належиться відповідна дієта; в жадному випадку полоненого не вільно судити за виконаний злочин, якщо він не має правного оборонця, а на розправі не має представника Червоного Хреста; заборонене безпереривне позбавлення прав полонених, як дисциплінарна кара; полоненого не вільно карати за втечу.
Полонені підлягають усім дисциплінарним приписам армії держави, що взялї їх у полон; полоненого можна вжити до праці за винагородою, при чому старшинам прислуговує право працювати в характері наглядачів, хіба, що самі заявлять готовість працювати поруч із рядовими полоненими; старшинам прислуговує право на платню, в залежності від ранґи.

На жаль, не всі повищі приписи міжнародного права були стосовані до старшин і вояків Першої Дивізії УНА в часі від капітуляції до липня 1947 р. Вояцтво Дивізії бритійці зарахували до типу "SЕР" (від початкових букв поняття "surrendered enemy persons"), тобто до „осіб, що добровільно піддались". На такому статусі Дивізія перебула ввесь час свого бритійського полону на терені Італії, аж до переїзду до Англії та Шкотії. Це було вигідне для бритійців, бо їм не треба було тоді оглядатись на постанови міжнародних конвенцій відносно полонених, не мусіли платити нашим старшинам платні, не мусіли рахуватись із комісіями Червоного Хреста; треба, одначе, підкреслити, що такі комісії табор відвідували і знаходили в ньому бездоганний порядок. Полонені ж дивізійники не мали причин нарікати на поведінку бритійської охорони, що була людяна та коректна. (Один випадок смерти нашого полоненого від кулі бритійського вартового, хоч як і болючий, не може послужити причиною обвинувачення бритійського вояка, бо відносний полонений свідомо взяв на себе риск, коли наближався до огорожі, щоб її перейти. Про реакцію вартових на такий учинок усі полонені були попереджені).
З переїздом із Італії на Бритійські Острови наше правне положення змінилось, і ми стали „справжніми" полоненими — "РОW" (від початкових букв поняття "prisoner of war"). Тут ми ще більше підлягали постановам міжнародних конвенцій відносно полонених, а основна різниця була в тому, що нас, як воєнно-полонених, бритійці вжили до праці на ріллі, титулом воєнного відшкодування від... Німеччини. В той час бритійці зачали відпускати полонених німців домів, а ми займали їх місця на англійських і шкотських фармах. Звільнено нас під кінець 1948 р., тобто тоді, коли всі Альянти повинні були звільнити воєнно-полонених, по думці міжнародних договорів ...

***

В 1945 р., після закінчення війни, в атмосфері братання західніх потуг із своїм воєнним партнером — СРСР, існувало багато практичних можливостей видачі старшин і вояків Дивізії совєтам. Без сумніву, можна б знайти теж чимало основ, які теоретично обґрунтували б таку видачу, в оперті на міжнародні договори. Є, одначе, ряд постанов міжнародного значення, які не допускають видачі людини чи групи людей однією державою другій. Маю на увазі відому інституцію міжнародного права, знану під назвою „екстрадіціо", тобто видача. Ця інституція була відома вже в старинних часах (про неї згадує, м. ін., Горацій) й дійшла до наших часів, зазнавши поважної еволюції. В основному, вона відноситься до втікача, що зі страху перед виміром справедливости покидає свою країну, шукаючи захисту в другій.
В добі абсолютизму умови видачі обіймали виключно політичні проступки. Згодом, за вченням теоретика права, Баттета, видачі підлягали виключно кримінальні злочинці. Сьогодні, видача, як інституція міжнародного права, існує тільки там, де заключено в цій справі двосторонню умову. Цієї засади притримується суд ЗДА, але в окремих випадках Конґрес може прийняти ,,ад гок" виїмкове рішення. Справа є проста, коли в гру входить учинок, що в кодексах обох країн уважається злочином. Бувають, одначе, випадки, коли певна дія вважається злочином в одній державі, а в другій — ні; тоді справа є скомплікована, і вирішення її залежить від багатьох чинників, як характер учинку, взаємини між обома державами, тощо. Назагал, майже по всьому світі панує опінія, що політичні втікачі не повинні підлягати видачі, хіба що додатково до їх політичних проступків докажеться їм ще й кримінальні злочини.
Англійські суди стоять на становищі, що вбивства, доконані під час революції, слід розглядати, як проступки політичного характеру. (З цього „привілею" є виключені анархісти, бо їх уважають ворогами людства). Важливим фактором у справах видачі є теж звичайне право, тому деякі держави з правила дають право азилю політичним утікачам, а інші по-різному відносяться до кожного окремого випадку.
Після останньої Світової Війни ми були свідками масової видачі козаків большевикам і ген. Михайловіча тітовській Югославії. Ми ніяк не можемо зрозуміти цих двох випадків, бо вони видаються нам відступленням від засад звичаєвого права, потоптанням добрих обичаїв, а навіть протизаконням. Козаки, в своїй масі, були давнішими емігрантами, мали громадянство інших держав (Болгарії, Югославії), або були в посіданні пашпортів Нансена. Навіть по думці Ялтанських договорів їх не повинні були видати, бо в Ялті була вирішена видача бувших совєтських громадян, що воювали по стороні Німеччини, а козаки совєтськими громадянами не були. Постанови Женевської Конвенції та т. зв. Паризькі Протоколи уважали полоненим того, хто в час капітуляції носив зброю, а між виданими козаками були теж і жінки, і діти. З уваги на скомплікованість справи державної приналежности виданих козаків, єдиним правильним виходом було застосувати ще одну засаду міжнародного права, знану під назвою права „опції" (вибору). Тут відносні особи вирішують, яку державну приналежність вони вибирають, і щойно тоді справу видачі можна вирішувати згідно з обов'язуючими законами. Американське судівництво знає декілька маркантних справ, де саме в справі державної приналежности було застосоване право опції.

В 1926 р. ЗДА відмовились видати уродженця Чехословаччини, Шварца, що колись був громадянином Австрії. З розпадом останньої, Шварц не вибрав ані австрійського, ані чехо-словацького громадянства, вирішуючи стати бездержавним. На тій основі американський суд визнав, що жадна з названих держав не має права жадати його видачі.
1952 р. Американський Суд при Альянтській Високій Комісії для Німеччини, 5-та округа, розглядав справу „переселення або репатріації Тереси Страсінскаіте". Це була дитина, що загубилась від своїх батьків, та що її згодом відшукали в совєтській Литві. Мати дитини подалась туди, викрала дитину та перевезла до Німеччини, на терен американської окупації. Совєтський уряд зажадав видачі дитини. Американський суд, знайшовши подібність випадку зі справою Шварца, не погодився на видачу дитини, мотивуючи це так: У час, як Литва була окупована, батьки дитини були за кордоном. Супроти нової дійсности в їх батьківщині, що вміжчасі стала совєтською республікою, вони вирішили не прийняти громадянства совєтської Литви, воліючи стати бездержавними. Ані совєтська Литва, ані СРСР не мають ніякого права до дитини.

Немає сумніву, що уряд СРСР вимагав видачі Дивізії в цілости, одначе бритійці на видачу не погодились, опираючись саме на основах права опції. Застосування цього права підказує такі міркування: Переважаюча частина вояцтва Дивізії — це уроженці західніх земель України. Західні Альянти не визнали анексії тих земель совєтами, хоч у Потсдамі визнали „де факто" і „де юре" нову Польщу („людову"). В нашій неприсутності Польща, визнана Альянтами, заключила умову з СРСР про перехід західньо-українських земель до складу УРСР. - По праву опції ми могли або затримати польське громадянство, або прийняти совєтське, або зрезиґнувати з обох. Ми вибрали це останнє і, ставши бездержавними, не підлягали видачі.
В гіршому положенні були ті наші друзі-дивізійники, що походили з центральних і східніх земель України. Їх не минула б видача, коли б вони не затаїли місця свого походження. (До речі буде згадати, що вже в одному з переходових таборів, де ми проходили опит бритійськими старшинами, один старшина, поляк, радив колишнім громадянам Совєтського Союзу, щоб вони подавали себе за польських громадян, бо це, мовляв, єдиний спосіб оминути видачу.
Бритійці застосували право опції в відношенні до полонених дивізійників ще й тоді, коли совєтські репатріяційні місії докладали всіх зусиль, щоб дістати Дивізію до своїх рук. Дозволяючи совєтським комісіям намовляти нас до повороту, бритійці залишили нам самим вибір однієї з альтернатив: або „волю" в СРСР, або неволю в бритійців. Ми вибрали це останнє. Як те все відбувалося, — це вже інша тема, що не належить до цієї статті.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:

Wesley L. Could: AN INTRODUCTION TO INTERNATIONAL LAW; ENCYCLOPEDIA BRITANNICA, pp. 13, 807; Shapiro: MODERN AND CONTEMPORARY EUROPEAN HISTORY; Walter Rice: INTERNATIONAL LAW; Edgar Eugen Robinson: THE ROOSEVELT LEADERSHIP.


___________________________
*) У своєму творі "The Roosevelt Leadership" автор, Eugene Robinson каже: "... Roosevelt admired Communism..."