Українська Дивізія військ СС "Галичина". Що ж це за формування з точки зору сьогоднішньої України, держави начебто незалежної і водночас невільної духовно? Пересічний українець знає про неї небагато, переважно із джерел спотворених, поданих імперською Москвою. Але пані історія – тітка невблаганна, яка рано чи пізно розставляє все на свої місця.
Брат йшов на брата за чужі інтереси
Йшла друга світова війна. Україна кривавилась між двома кровожерними імперіями. Ні одна із імперій не була зацікавлена в українцях як нації, а тільки, як гарматному м’ясі або лише в нашій території. Війська свого ми не мали, оскільки не мали власної держави, а доля бездержавної нації така, що всі її сини воюють у різних військових формуваннях і по різні сторони барикад. Так було у XX-му столітті під час першої світової війни, так сталося і пізніше. Брат йшов на брата за чужі інтереси.
Дивізія військ СС "Галичина" була створена вже після Сталінградської битви, коли не було сумнівів, що німецькі окупанти відійдуть, а прийдуть "совєтські", відійде Ґестапо, а прийде НКВД, компартія, тюрми, Сибір і все те, чим нас "почастували" самозвані "брати" в 1939 році. По-друге, Україна не була суб’єктом війни, а тільки її об’єктом, і лише ті, хто це розумів, усвідомлювали значення власних збройних сил, які, можливо, дуже стали би у пригоді по закінченні війни. Шахівниця геополітики могла би обернутися сприятливо для нас. Хто знає?
Досвід першої світової війни показав, як Україні придалися школені в австро-угорській армії Українські Січові Стрільці. Недарма ж народ співає до сьогодні стрілецьких пісень. А в умовах нової війни, де можна було отримати найкращий військовий вишкіл – в Червоній Армії, в якій не було жодної української дивізії чи полку, батальйону, навіть роти? Висновок напрошується сам – тільки німецька армія, на той час найбільш вишколена, найкраще озброєна, могла дати добру школу військової майстерності.
Звичайно ж, всі усвідомлювали, що ворог як "совєтський", так і німецький – одним миром мазані, а тому особливих надій, що ці – злі, а ті – добріші, не було. Ворога треба було бити, отже, паралельно творилися як Дивізія, так і Українська Повстанська Армія. Ці дві ланки однієї майбутньої армії розвивалися незалежно одна від одної і розуміли свою необхідність одна для одної. Вони, як дві колії для одного поїзда, торували шлях вперед – до свободи. Між ними також була взаємодія: повстанці допомагали дивізійникам розвідкою, дивізійники допомагали повстанцям зброєю, спорядженням. Німецьке командування про це і не здогадувалось. Багато офіцерських кадрів дала Дивізія для УПА. Роман Шухевич як головнокомандувач УПА розумів необхідність створення Дивізії і схвалював це.
Сьогодні, з точки зору сучасності, дуже легко аналізувати і розставляти всі крапки над "і", а в часи війни кожна людина думала, як вижити, як зберегти родину, домівку і скільки треба мати самоусвідомлення приналежності себе до народу, щоби не піти за стадом мобілізації до чужої армії, а вибрати власний свідомий шлях. От і пішов цвіт нації, студенство, недавні випускники гімназій, ветерани українських визвольних змагань 1918-1921 років, всі небайдужі – хто у загони УПА, а хто на збірні пункти Дивізії "Галичина". Зголосилося до Дивізії 82 тис. осіб, у тому числі Тернопільська, Бережанська і Чортківська округи дали 9558 чоловік, із них Тернопіль дав 3118 чоловік. Із Тернополя прийнято 1749 новобранців. Всього ж у табори підготовки потрапило 11 тис. 578 чоловік. Головою окружної комісії військової управи Дивізії в Тернополі був Осип Гринкевич, Бережанської округи – Франц Баб’як, а Чортківської – Василь Бабій.
У Львові, Станіславі і Тернополі відбулися урочисті офіційні проводи синів, батьків, братів у ряди Дивізії. У місті почалося все урочистим Богослужінням у греко-католицькій церкві Різдва Христового. У відправі прийняв участь, як розповідають очевидці події, хор із Дніпропетровська, волею долі і війни закинутий до Тернополя. Після цього відбувся загальний збір на тодішній вулиці Міцкевича, теперішній Театральній площі. Вишикувались три курені – Тернопільський, Бережанський, Чортківський. Всі усвідомлювали не роблену, офіційну, а справжню, щиру важливість і урочистість моменту.
“Розгрому” під Бродами не було
Перше бойове хрещення після вишколу Дивізія отримала під Бродами. У деяких публікаціях можна прочитати про "розгром" Дивізії під Бродами. "Розгрому", як такого, не було, а був розбитий цілий тринадцятий німецький корпус, в складі якого і була "Галичина". Сама Дивізія вижила: по-перше, під Броди виїхав не повний склад, в Нойгаммері залишився повністю не сформований третій батальйон піхотних трьох полків. По-друге, якась частина Дивізії була на вишколах в інших місцях. По-третє, польово-запасний батальйон стояв у селі Куткір, який не попав в оточення. І по-четверте, Дивізія прорвалася з оточення. Частина вояків залишилася в загонах повстанців, а сама Дивізія, переформована і доповнена, після збору у певному місці, через деякий короткий час вже воювала в Словаччині проти прокомуністичних партизан. У 1945 р. вона була переформована в Першу Українську Дивізію Української Національної Армії.
Взагалі, "Галичина" воювала в складі німецької армії з умовою, що буде приймати участь у боях тільки на східному фронті. Цим вона відрізняється від інших формувань типу РОА – т. зв. "власовці", вірменські, азербайджанські, татарські, калмицькі військові формації (переважно батальйони), загони донських козаків і інші, які пішли на службу до німців без особливих політичних застережень і воювали там, де було вигідно німцям, і проти будь-яких антинімецьких збройних сил. Німці спробували застосувати кілька українських частин проти французьких партизанів-макі, як наші негайно ж перейшли на сторону останніх.
Солдати, а не кати!
Існує безліч спекуляцій навколо деяких моментів існування Дивізії. Одна із таких виникла, коли після англійського полону дехто із колишніх вояків захотів емігрувати до Канади і США. Але Канадський єврейський конгрес висловив протест проти в’їзду до Канади цих українців. От і імміграційний департамент Канади подав запит про минуле дивізії. Їх цікавило, чи була "якась підстава твердити про те, що дивізія брала активну участь у винищенні єврейського населення України". 4 березня 1950 р. британський уряд надіслав відповідь: "Під час перебування в Італії ці люди були перевірені радянською та британською місіями. Вони засвідчили, що не було і немає ніяких підстав припускати, що хтось із них боровся проти західних союзників чи був задіяний у злочинах проти людства. Їхня поведінка відтоді, як вони прибули до цієї країни, була гарною, і вони ніколи і ні в чому не виказали своєю поведінкою якоїсь причетності до нацистської ідеології... За свідченням спеціальної місії Військового відомства, що мала на меті перевірити цих людей, вони пішли добровільно воювати проти Червоної Армії з націоналістичних міркувань під час окупації Західної України, коли було підписано нацистсько-радянський пакт. Незважаючи на те, що комуністична пропаганда постійно намагається зобразити їх і багатьох інших біженців як "зрадників" і "військових злочинців", варто зазначити, що жодних звинувачень у воєнних злочинах не було висунуто ні радянським, ані іншим урядом проти когось із членів цієї групи".
Сьогодні ці мужні люди вже досить літнього віку і годі сподіватися, що вони отримають якесь визнання держави як ветерани другої світової. Не можна – дядя із Москви грізно покиває пальчиком і київський догідливий чиновничок злякано втягне голову в плечі. Немов ота черепаха при перших ознаках небезпеки. Згадаймо, яка піднялася істерика у ЗМІ Росії, коли Тернопіль насмілився, єдиний на всю Україну, увіковічнити Дивізію у назві вулиці.
Незважаючи ні на що, герої Дивізії СС "Галичина", як і герої УПА не потребують ніякої реабілітації. Матінка-історія все розставить на місця, всіх розсудить.
Ігор Аркуша
Газета "Номер Один"(Тернопіль)
на фото: Тернополянин Андрій Питляр. Із 1940 року у військах Вермахту, в рядах Дивізії "Галичина" – до кінця війни. Загинув в Австрії 8 квітня 1945 року
Відправка добровольців до Дивізії із тернопільського залізничного вокзалу.
Добровольці
Брат йшов на брата за чужі інтереси
Йшла друга світова війна. Україна кривавилась між двома кровожерними імперіями. Ні одна із імперій не була зацікавлена в українцях як нації, а тільки, як гарматному м’ясі або лише в нашій території. Війська свого ми не мали, оскільки не мали власної держави, а доля бездержавної нації така, що всі її сини воюють у різних військових формуваннях і по різні сторони барикад. Так було у XX-му столітті під час першої світової війни, так сталося і пізніше. Брат йшов на брата за чужі інтереси.
Дивізія військ СС "Галичина" була створена вже після Сталінградської битви, коли не було сумнівів, що німецькі окупанти відійдуть, а прийдуть "совєтські", відійде Ґестапо, а прийде НКВД, компартія, тюрми, Сибір і все те, чим нас "почастували" самозвані "брати" в 1939 році. По-друге, Україна не була суб’єктом війни, а тільки її об’єктом, і лише ті, хто це розумів, усвідомлювали значення власних збройних сил, які, можливо, дуже стали би у пригоді по закінченні війни. Шахівниця геополітики могла би обернутися сприятливо для нас. Хто знає?
Досвід першої світової війни показав, як Україні придалися школені в австро-угорській армії Українські Січові Стрільці. Недарма ж народ співає до сьогодні стрілецьких пісень. А в умовах нової війни, де можна було отримати найкращий військовий вишкіл – в Червоній Армії, в якій не було жодної української дивізії чи полку, батальйону, навіть роти? Висновок напрошується сам – тільки німецька армія, на той час найбільш вишколена, найкраще озброєна, могла дати добру школу військової майстерності.
Звичайно ж, всі усвідомлювали, що ворог як "совєтський", так і німецький – одним миром мазані, а тому особливих надій, що ці – злі, а ті – добріші, не було. Ворога треба було бити, отже, паралельно творилися як Дивізія, так і Українська Повстанська Армія. Ці дві ланки однієї майбутньої армії розвивалися незалежно одна від одної і розуміли свою необхідність одна для одної. Вони, як дві колії для одного поїзда, торували шлях вперед – до свободи. Між ними також була взаємодія: повстанці допомагали дивізійникам розвідкою, дивізійники допомагали повстанцям зброєю, спорядженням. Німецьке командування про це і не здогадувалось. Багато офіцерських кадрів дала Дивізія для УПА. Роман Шухевич як головнокомандувач УПА розумів необхідність створення Дивізії і схвалював це.
Сьогодні, з точки зору сучасності, дуже легко аналізувати і розставляти всі крапки над "і", а в часи війни кожна людина думала, як вижити, як зберегти родину, домівку і скільки треба мати самоусвідомлення приналежності себе до народу, щоби не піти за стадом мобілізації до чужої армії, а вибрати власний свідомий шлях. От і пішов цвіт нації, студенство, недавні випускники гімназій, ветерани українських визвольних змагань 1918-1921 років, всі небайдужі – хто у загони УПА, а хто на збірні пункти Дивізії "Галичина". Зголосилося до Дивізії 82 тис. осіб, у тому числі Тернопільська, Бережанська і Чортківська округи дали 9558 чоловік, із них Тернопіль дав 3118 чоловік. Із Тернополя прийнято 1749 новобранців. Всього ж у табори підготовки потрапило 11 тис. 578 чоловік. Головою окружної комісії військової управи Дивізії в Тернополі був Осип Гринкевич, Бережанської округи – Франц Баб’як, а Чортківської – Василь Бабій.
У Львові, Станіславі і Тернополі відбулися урочисті офіційні проводи синів, батьків, братів у ряди Дивізії. У місті почалося все урочистим Богослужінням у греко-католицькій церкві Різдва Христового. У відправі прийняв участь, як розповідають очевидці події, хор із Дніпропетровська, волею долі і війни закинутий до Тернополя. Після цього відбувся загальний збір на тодішній вулиці Міцкевича, теперішній Театральній площі. Вишикувались три курені – Тернопільський, Бережанський, Чортківський. Всі усвідомлювали не роблену, офіційну, а справжню, щиру важливість і урочистість моменту.
“Розгрому” під Бродами не було
Перше бойове хрещення після вишколу Дивізія отримала під Бродами. У деяких публікаціях можна прочитати про "розгром" Дивізії під Бродами. "Розгрому", як такого, не було, а був розбитий цілий тринадцятий німецький корпус, в складі якого і була "Галичина". Сама Дивізія вижила: по-перше, під Броди виїхав не повний склад, в Нойгаммері залишився повністю не сформований третій батальйон піхотних трьох полків. По-друге, якась частина Дивізії була на вишколах в інших місцях. По-третє, польово-запасний батальйон стояв у селі Куткір, який не попав в оточення. І по-четверте, Дивізія прорвалася з оточення. Частина вояків залишилася в загонах повстанців, а сама Дивізія, переформована і доповнена, після збору у певному місці, через деякий короткий час вже воювала в Словаччині проти прокомуністичних партизан. У 1945 р. вона була переформована в Першу Українську Дивізію Української Національної Армії.
Взагалі, "Галичина" воювала в складі німецької армії з умовою, що буде приймати участь у боях тільки на східному фронті. Цим вона відрізняється від інших формувань типу РОА – т. зв. "власовці", вірменські, азербайджанські, татарські, калмицькі військові формації (переважно батальйони), загони донських козаків і інші, які пішли на службу до німців без особливих політичних застережень і воювали там, де було вигідно німцям, і проти будь-яких антинімецьких збройних сил. Німці спробували застосувати кілька українських частин проти французьких партизанів-макі, як наші негайно ж перейшли на сторону останніх.
Солдати, а не кати!
Існує безліч спекуляцій навколо деяких моментів існування Дивізії. Одна із таких виникла, коли після англійського полону дехто із колишніх вояків захотів емігрувати до Канади і США. Але Канадський єврейський конгрес висловив протест проти в’їзду до Канади цих українців. От і імміграційний департамент Канади подав запит про минуле дивізії. Їх цікавило, чи була "якась підстава твердити про те, що дивізія брала активну участь у винищенні єврейського населення України". 4 березня 1950 р. британський уряд надіслав відповідь: "Під час перебування в Італії ці люди були перевірені радянською та британською місіями. Вони засвідчили, що не було і немає ніяких підстав припускати, що хтось із них боровся проти західних союзників чи був задіяний у злочинах проти людства. Їхня поведінка відтоді, як вони прибули до цієї країни, була гарною, і вони ніколи і ні в чому не виказали своєю поведінкою якоїсь причетності до нацистської ідеології... За свідченням спеціальної місії Військового відомства, що мала на меті перевірити цих людей, вони пішли добровільно воювати проти Червоної Армії з націоналістичних міркувань під час окупації Західної України, коли було підписано нацистсько-радянський пакт. Незважаючи на те, що комуністична пропаганда постійно намагається зобразити їх і багатьох інших біженців як "зрадників" і "військових злочинців", варто зазначити, що жодних звинувачень у воєнних злочинах не було висунуто ні радянським, ані іншим урядом проти когось із членів цієї групи".
Сьогодні ці мужні люди вже досить літнього віку і годі сподіватися, що вони отримають якесь визнання держави як ветерани другої світової. Не можна – дядя із Москви грізно покиває пальчиком і київський догідливий чиновничок злякано втягне голову в плечі. Немов ота черепаха при перших ознаках небезпеки. Згадаймо, яка піднялася істерика у ЗМІ Росії, коли Тернопіль насмілився, єдиний на всю Україну, увіковічнити Дивізію у назві вулиці.
Незважаючи ні на що, герої Дивізії СС "Галичина", як і герої УПА не потребують ніякої реабілітації. Матінка-історія все розставить на місця, всіх розсудить.
Ігор Аркуша
Газета "Номер Один"(Тернопіль)
на фото: Тернополянин Андрій Питляр. Із 1940 року у військах Вермахту, в рядах Дивізії "Галичина" – до кінця війни. Загинув в Австрії 8 квітня 1945 року
Відправка добровольців до Дивізії із тернопільського залізничного вокзалу.
Добровольці
Немає коментарів:
Дописати коментар