Г. Лучанко
(Спомин)
Загальна стихія російської революції насторожила і нас полонених австрійських старшин, що перебували тоді на Сибірі в малім повітовім місточку Туринську, Тобольської губ. Було нас там всіх 17, самі українці. Почали ми тоді брататись з місцевими українцями, яких ніде не бракує на цілім величезнім просторі російської імперії. Тоді, при помочі козацького старшини пор. Івка, запізнався я листовно з письменницею Христею Алчевською. Вона почала присилати нам «Українське Слово», з якого ми довідались про Центральну Раду і творення рідного війська. Це так сколихнуло наші почування, що ми (Антін Дудар, Василь Возняк і автор цих рядків) в саме Різдво 1917 р. втекли з полону і по довгій блуканині щойно в другій половині лютого 1918 р. добились до Києва.
Однак мрії наші не сповнились, бо Київ вже зайняли банди Муравйова на пару днів перед нашим прибуттям. З тієї причини ми були змушені розлучитись, з уваги на небезпеку, і кожний для себе шукати способу якби найскорше дістатись у рідні сторони. По пару днях удалось мені перейти Збруч і так опинився в близькім мені Тернополі. Коли я довідався, що тут урядує мій передвоєнний шкільний інспектор Левицький (воєнний інвалід в ранзі майора), задумав його відвідати. Його втішила моя поява, а з браку учителів, казав мені зараз же написати прохання про звільнення, і залишив мене вчителювати в найближчім селі Біла, 3 клм. від Тернополя.
По закінченню шкільної науки в половині червня 1918 р. я поїхав до кадри мого полку до Чехії на виправдання свого полону, після чого дістав 3-місячну відпустку, яка кінчилась в жовтні. З днем 1 вересня я почав науку в школі наново, бо названий інспектор довірочно мені заявив, щоб я не поспішав з виїздом. Крім того з кінцем жовтня дістав тайний наказ зі Львова, щоб не голоситись до австрійського війська, бо наближається державний переворот і буду потрібний на місці.
День чи два перед І-шим листопада 1918 р. я дістав тайний наказ зі Львова, щоб вночі 1-го листопада я старався за всяку ціну зайняти залізничий двірець в Тернополі з хлопцями, яких буду мати під рукою. Немало здивував мене цей наказ, бо ж на тутешніх сільських хлопців я не міг рахувати: по-перше, їх тут ще добре не знав, а до того підміське село мало коло четвертини поляків. Але над вечір 31 жовтня почали помалу стягатися хлопці з подальших довколишніх сіл, з котрими вдалось нам майже без стрілу заволодіти залізничною станцією.
Кілька днів я сам виконував тут службу команданта. Але по деякім наладнанню відносин призначено на команданта станції А. Дудара, а згодом керівництво обняв сот. Громницький.
Від першого дня по розвалі Австрії почали напливати великі маси добровільців до військової служби на захист рідної державности. Так постав у Тернополі полк ім. С. Петлюри, з якого в короткому часі було вислано 4 курені (здебільша військовиків) на оборону Львова. Десь з кінцем листопада 1918 р. (не пам'ятаю дати) зформований п'ятий з черги курінь під командою сот. Королюка, який зараз, як перший з Галичини, відійшов на оборону Києва в заміну за частини придніпрянців, що тоді бились спільно з нашими хлопцями під Львовом. Мене призначено на команданта сотні того куреня.
Тому, що в нашому курені була вже більшість добровільців необучених якслід з воєнним ремеслом (головно збаражчан), вивантажились ми у Вінниці і заквартирувались в селі Хуторі, зараз таки за залізничою станцією, де підучувались ще майже місяць. В міжчасі долучився до нас ще один транспорт з Галичини, з Підгаєччини, з яким прибув до нас четар А. Жуковський і хор. Шараневич. Після того сотник переформував цілий курінь. Мою першу сотню обняв чет. Жуковський, а мене призначив своїм ад'ютантом. Тепер кожна наша сотня нараховувала поверх 150 стрільців.
По одномісячнім вишколі від'їхав курінь на наказ з Києва вже по Різдві 1919 р. на захист столиці і тут зупинився на кілька днів. В день 22 січня, під час проголошення акту Соборности Західньо-Української Народньої Республіки із Українською Народньою Республікою, наш курінь держав східню сторону парадного чотиробоку на Софійській площі від сторони Михайлівського собору.
БІЙ З БОЛЬШЕВИКАМИ
Вже під час нашого тут короткого постою траплялись незначні провокації большевицьких хуліганів, але хлопців заздалегідь остережено і вони давали собі раду з ними, головно вночі. Одного ранку службовий підстаршина зголосив, що стійковий (здоровенний хлопець зі Збаража) вбив вночі на стійці якогось напасника, що не хотів задержатись на потрійний його заклик, а навіть зранив його в плече ножем. Після того ще більше ми загострили службу і подвоїли стійки.
Зараз наступного дня після паради проголошення Злуки відійшов наш курінь на наказ з Головного Штабу на протибольшевицький фронт, який наближався вже до столиці Києва. Ми дійшли лише до м. Бровари, першої залізничної станції за Дніпром, де знаходився штаб групи полк. М. Аркаса, що керував фронтовими частинами, бо звідтіль на схід 8-10 км. в селі Димірка, Чернигівської губ., засіли були вже большевики. Наш курінь, як самостійний, приділено до тієї групи, бо хоч були тут два піхотні полки Січових Стрільців полк. Думіна і полк. Рогульського, але жаден з них не був такий численний, як наш курінь. По включенню куреня в бойову лінію ми негайно вступили в бій з большевиками, щоб їх відсунути якнайдальше від столиці. По дводеннім завзятім бою повний курінь з усіма старшинами, місцями в рукопашнім бою, випер большевиків з їх становищ і зайняв село Димірку. Тут ми не лише самі закріпились, але й штаб групи перейшов сюди з Броварів і осів на приходстві. Ми з своєю канцелярією осіли недалеко в селі.
Підбадьорені перемогою (кількох ранених, без жадних втрат) ми рішили по пару днях відпочинку за згодою і порозумінням зі штабом групи ще дальше відсунути большевиків від столиці. Назначивши чет. Д. Жуковського півкурінним, сот. М. Королюк наказав йому 29 січня з двома сотнями зайняти село Бобрика (я не певний, чи точна назва), положене 3-4 км. дальше на схід від Димірки. Окруживши згадане село з двох сторін, після завзятого спротиву ворога, таки вдалось чет. Жуковському під вечір виперти ворога з села і зайняли його. Коли зі штабу донесено про це в Київ, то сам Головний Отаман Петлюра приїхав автом ЗІ січня оглянути побоєвище. На від'їзнім почув я такі знаменні слова Головного Отамана, які він сказав до сот. Королюка на прощання: «Знаєш, сотнику, якби в нас було кілька корпусів війська такого як твій, не страшний був би нам жадний ворог».
Курінний пару разів навідувався особисто в зайняте село, вкінці одного ранку наказав відмаршерувати туди і решті куреня. Знова під вечір того дня ми спакували цілу канцелярію, всіли на сани з сот. К. і підхор. Мамчаком, службовим старшиною у курені, і, в супроводі кількох стрільців охорони, вибралися вслід за куренем до недавно зайнятого села.
Але туди не доїхали, бо десь в половині дороги в нічній пітьмі посипався на нас густий крісовий вогонь з правої сторони десь від сторони залізничого шляху. Ми всі зіскочили зі саней і яром, що тягнувся вздовж дороги, завернули назад в напрямі Димірки та задержались коло якоїсь пустої шопи. щоб з'ясувати собі положення. Тут переждали ми майже цілу ніч, бо стріли не припинялись, а час до часу було навіть чути гарматні стріли, мабуть, з броневика.
Вислані дві стежі не дали вияснення. Коли вже почало сіріти, курінний вислав мене і підхор. Мамчака верхи на конях назад у село Димірку до штабу засягнути якоїсь інформації. Тут на приходстві, хоч була ще раня година, стрінула нас при вході ціла родина священика на ногах, і перестрашена здивовано дивилась на нас. На мій запит «що сталось?», відповів отець, що весь наш штаб ще опівночі вибрався і від'їхав в сторону Броварів. Не розпитуючи дальше, оба ми скочили на коні, щоб якнайскорше добитись до штабу. Лише виїхали за село, коли у віддалі коло 2 км, побачили броневик. Ми пустились верхом снігами в його сторону, щоб щось довідатись від його залоги. Зблизившись до броневика, я побачив, що його паротяг звернений в сторону Києва, отже ворожий. Ми зупинили на хвилинку коні. Розглядаючись на всі сторони, ми зауважили, що з видолинка впереді, якого ми в ранніх сутінках досі не зауважили, почала висуватись якась розсрільна 50-100 м. перед нами, але в напрямі на Броварі. Щоб упевнитись, хто вони, я спитав голосно, що це за частина. На мій голос кількох найближчих повернули голови до нас і на їх чорних папахах я побачив зразу червоні, в три пальці широкі, навскіс натягнені стрічки. Не було сумніву, що це вороги — большевики. Завернувши коні, ми в повнім бігу пігнались назад до села, під рясні стріли тих, що нас побачили. Я пригадав собі, що Димірка село довге на яких 5 км. і північним кінцем сягає до великого ліса, що тягнеться через цілу Чернигівщину і доходить аж до Дніпра. Коли б нам вдалось проскочити селом до ліса, а там ми вже собі дамо раду — подумав.
НЕВОЛЯ
Але... все це «але» на перешкоді. Якщо дорога вздовж селом була б проста і без закрутів — може були б ми оминули лихо. Хоча б і стрінули по дорозі одного, чи двох бійців красноармейців, дали б собі з ними раду, як і трапилось нам недалеко приходства. Їдучи в повнім ґальопі вулицею побачили впереді перед собою двох бійців з крісами: ті, певно не знаючи, хто їде верхом, відступили з дороги на боки, даючи нам дорогу. Однак ми, щоб оминути несподіванки з їх сторони, в бігу наїхали на них кіньми і обох повалили в рів по обох боках дороги та помчали щосили дальше. Але, від'їхавши яких 2 км. далі, напоролися за закрутом на 9-ох красноармійців, які стерегли 7-ох наших хлопців, що їх в селі половили і сюди привезли. Обскочили нас й трудно було протиставитись з одними тільки пістолями.
Зійшли ми з коней і почались допити. Здебільша я один відповідав на запити, бо знав добре російську мову, вивчивши її в полоні на Сибірі, а підхор. Мамчака можна було по вимові скоро пізнати, що він галичанин, а большевики особливо не терпіли галичан. Далі, він, як молодий юнак, ще не дозрів до такої ситуації. Зараз же по першій виміні слів я пізнав, що це не правдиві москалі, а якісь перевертні. Пізніше я довідався, що це були бійці І Таращанської дивізії, наші таки «хахли» з Київщини.
— Ти хто такой будеш, охвицер, старшина, Петлюровець? — спитав мене один з них, мабуть, старший між ними, здираючи мені з голови мою нову баранкову шапку з тризубом і цікаво її оглядаючи. Тризуб віддер і сховав до кишені, а шапку заклав собі на голову, наділивши мене своєю чорною папахою з червоною стрічкою, широкою як долоня. Відтак помінявся зі мною в той сам спосіб своєю шинелею на мою нову «явдошку», підбиту кожухом, і мої нові з жовтого юхту чоботи.
— Ні! — відповів я йому твердо, злий на таку заміну, дивлячись йому просто ввічі.
— А хто ж ти такой? — питає дальше, вже лагідніше.
— Я був «баталінним капітанармусом»! (Харчовим підстаршиною), — твердо і відважно збрехав, щоб змилити увагу.
— Здорово воровал, маладєц. Нажіл дєнєґ! Как харашо одєлса. — захарчав злісно, надіваючи те все, що з мене ограбив.
Те саме зробив інший босяк з підхор. Мамчаком. На запит старшого «хто він», я відповів, що він мій помічник, а ми оба Волинської губернії, Ново Олексінєцкого «уєзда».
Після того запхали нас в «сборну» — громадську канцелярію, — де вже сиділо наших 7 стрільців. Ні один з них не зрадив, що ми старшини, бо всі знали, що ті босяки зі старшинами розправляються скоро і коротко. Так просиділи ми до вечора в голоді і холоді. На ніч змінилась сторожа. Прийшло їх ще коло 25, здається в більшості москалі. На просьбу хлопців, щоб дали, хоч води напитись і по куску хліба, відповідали з насмішками.
– Вам і так не поможе. Завтра з вами «прікончім».
Так голодні і перемерзлі при 20 ст. морозу на дворі ані ока не замкнули і просиділи цілу ніч, думаючи над своєю завтрішньою долею. Другого дня раненько вивели нас ті босяки за село, майже в то само місце, де перед кількома днями ми з Головним Отаманом стояли і оглядали недавнє побоєвище і там мали нас стріляти. Наказали роздягнутись до білизни. Наче чудо — з-поза хат на спіненім коні над'їхав командир батальйону (як він себе називав) і наказав їм залишити нас і йти на село Бобрик. Ті нові босяки вкрали мені й оту стару шинелю та чоботи, які мені вчора «ласкаво» подарував попередній большевик. Мені залишили стареньку шинелю, роздерту від лівого рукава аж до низу, і чоботи майже без підошов. Перемерзлих до кости завели нас до одної багатшої хати, й наказали господині накормити нас. Поки господиня зготовила кулешу і нагріла молока, ми в теплій хаті так нагрілися і я необережно зняв рукавиці. Як лиш один з конвоїрів побачив мої шлюбний і заручиновий перстені, зараз причепився, щоб йому їх віддати. Покищо я ще викрутився, але на станції, куди нас привели, большевицький комісар таки пограбував їх у мене.
На тій станції зібрали нас 72 старшин і стрільців з цілої нашої групи. Вечором того дня заладовано нас всіх на потяг і вивезено до Ніжина, і ту приміщено в будинку тамошньої тюрми, звідки по кількаденнім перебуванню відставлено нас аж до Орла вже на Московщині.
Тут приміщено нас в якімсь приватнім домі, що належав, мабуть, якомусь багатому міщанинові, чи якомусь клюбові, бо крім кількох великих кімнат не було там жадної кухні, тільки печі по кімнати. Ми всі розмістились у двох кімнатах, що їх сяк-так для нас огрівано, а спали таки просто на підлозі. Зараз таки наступного дня пігнали половину нас на роботи розчищувати попалені казарми. Друга половина мала йти наступного дня по нас і так було весь час мого там перебування, аж до моєї втечі.
В Орлі стояло до революції аж 6 полків, які потребували величезних приміщень. Ті всі казарми в часі революції розагітовані солдати понищили і спалили. Туди власне ходили ми щоденно відчищувати понищене і спалене. Недонищені і недопалені рештки відносили в одне безпечне місце. Кормили нас дуже погано. Один буханець вівсяного хліба на нас 10-ох, а на вечір, як вертались з роботи, «бак» картопляної теплої юшки.
За якийсь час розчистили ми одні приміщення і нас перевели в інше місце на роботу. Теперішні приміщення розтяглись над глибоким яром, куди вела головна дорога до міста. В четвер, в торговий день у місті, побачив я багато санок, що приїжджали тою дорогою рано до міста, а над вечір вертались назад. В мене зродилась думка про втечу і над цим почав я докладно призадумуватись. Одного дня під час розчищування знайшов я стару кальошу і, оглядаючи її, прийшла мені спасенна думка: вирізати з тієї грубої підошви волосну печатку, яку я бачив в полоні на Сибірі в канцелярії начальника, куди заходив двічі в тиждень за поштою.
Над вирізьбленням такої печатки я намучився добрих кілька вечорів при світлі з огрівальної печі, поки її як слід оформив. Паперу постаравсь мій довірений стрілець Михась. Вернувшись з роботи одного вечора подав мені потайки пів «катушки» «клозетного» паперу, який був настільки штивний і грубий, що можна було на ньому писати, чим я дуже втішився. Порізав я цей папір на відповідні кусники, виписав на них для всіх хлопців з нашого куреня відповідні «удостовєренія», прибив на кожному підроблену печатку і пояснив кожному з них, як має поводитись, коли вже котрому з них вдасться вискочити на волю. Боже борони не петлюрівець, а воєннополонений австрійської армії. Себе назвав Генрі Ваґнер, німець з Відня.
ВТЕЧА
Врешті прийшов мій день 28 березня. Був то якраз четвер, день торговий. Нас шістьох і один солдат працювали в неогрітому будинку над самим яром. З-під румовищ видобули зовсім добру шафу. Поки хлопці розчищували її на дворі, мені нагло блиснула думка «вже — тепер» і миттю розшнурував черевик. Коли ж солдат скомандував брати шафу, я будьто-би схилився зав'язувати черевик і кажу до решти хлопців: «беріть, я зараз, лише зашнурую».
— Ну, а ти? — спитав солдат. — Я «січас, — відповідаю йому, зав'зуючи ніби черевика.
Хлопці понесли шафу і солдат пішов за ними. Як тільки вони скрились за недалеким будинком, я мигом скочив на сам берег яру, а присівши з'їхав на штанах, по похилій, снігом покритій площі, з висоти може 3 поверхового будинку і опинився несподівано аж на дорозі. На моє щастя над'їхав санками москаль з торгу і я, не питаючи, скочив на сани. — «Куда таваріщ?» — тільки спитав, не спиняючи коня. — «В деревню хлєба достать», — відповів я йому і тільки було нашої розмови за цілу дорогу майже 20 км. до села. Аж коли в'їхали в село, селинин задержав коня і кивком голови вказуючи хату сказав, що тут напевно дістану хліба. Коли ж я зліз з саней, він затяв коня і спішно від'їхав.
Коли я увійшов до вказаної хати, здоровенна господиня здивовано видивилась на мене і гостро спитала: «Ти кто будеш, што тебе нада?» Почав я оповідати їй різні байки, що вертаюсь з Сибіру додому, аж у «Вену», що в Москві мене зовсім обікрали, що ані перебратися не маю, ані потягом тяжко поїхати. Так розброїв її своїм оповіданням, що і свіже біля подарувала і переночувала, а коли раненько вибрався від неї, дала на дорогу в «сумку» пару печених картопель і кусень хліба. В часі мого довгого оповідання я витягнув від неї те, що для мене було найважливіше. Довідавшись від неї, що її чоловік залізничник, який чотири дні підряд в службі, сказала мені, що на цивільний потяг певно буду довго ждати, бо тепер лише ««воїнскі» потяги ходять. От, і завтра раненько переїде «воїнский», але на нього нікому із «штатских» всідати не вільно. Мені лише то треба було знати і раненько, сердечно подякувавши господині, я вискочив з хати, щоб поспішити використати нагоду.
Вийшовши аж поза село здалека обійшов станцію, ровом підійшов дуже близько і сховавсь за великим стосом збитих дощок-лат, якими за мирного часу обставляли шлях перед сніговими завіями. Довго чекав я на той поїзд, аж перемерз не рухаючись, щоб не зрадитись, поки він над'їде. Коли ж вкінці над'їхав, то хоч як було холодно, я аж упрів, коли його побачив. Всього тільки кілька вагонів і то всі 1-ої і 2-ої кляси. «Певно якась висока риба їде» — подумав я, бо в дверях усіх вагонів стояв солдат з крісом нагостро.
Все одно попробую щастя, — подумав по хвилині, коли заспокоївсь. По кількох хвилинах паротяг засвистав, стійки ввійшли до вагонів і поїзд помало почав рушати. Я завважив, що всі вікна були замерзлі. Тоді я вискочив з своєї криївки, миттю в кількох стрибках проскочив тих 8-10 метрів, які ділили мене від вагону і вже був на східцях. Але стояти тут не відважився, бо вартовий міг зіштовхнути мене з них, якщо через замерзлу шибу побачив би мою тінь і відчинив двері. Звідтіль я переступив між оба вагони і, розставивши широко ноги, станув на «буфорах», які злучують оба вагони, а руками тримався за залізні штаби обох вагонів. Довго так їхали, поки доїхали до наступної станції. Здавалось, що пальці примерзли до заліза і їх не відірву. Щастя, що мав хоч поганенькі рукавиці.
Як лише доїхали до сусідньої станції, вартові як і на попередній станції, вискочили перед двері і тут мене зразу побачили. Коли я перемерзлий і посинілий зі зимна не міг нічого відповісти на їх запити, втягнули мене до вагону, відриваючи примерзлі рукавиці. Тут зійшлись певне всі, що містились у тому вагоні і засипали мене запитами. — Хто? — Звідки? — Що я тут роблю? і т. д., але зуби від зимна так скакали, що я одного слова порядно не був всилі вимовити, лише вспів витягнути своє підроблене «удостовєреніє» і подав його якомусь достойникові. Той лиш глянув на папірець і печатку, зараз наказав принести мені гарячого чаю (як мені здавалося — з румом) і велику білу «здобну» булку. — «Тепер ми його нічого не допитаємось, нехай відійде», — звернувся до окружуючих його високих старшин і всі відійшли. Як опісля я довідався від вартового, це їхав на фронт штаб першої совєтської дивізії зі своїм начальником — генералом.
Коли я після випитого чаю розігрівся і зовсім прочуняв, відпочиваючи на лавочці на коридорі біля вартового, прийшов знову той сам генерал з двома іншими старшинами, щоб перевести допити зі мною. З почестю, як слід супроти такої високопоставленої особи, я відповідав на всі їх питання імпровізуючи перед ними так, як учора перед тою господинею, що мене нагодувала і щедро обдарувала. На всі їх допити я відповідав одно, що по чотирьох літах неволі і тій крадежі у Москві мені лишилося в голові одно, щоб якнайскорше дістатися додому.
— Але ж ти і так далеко з нами не поїдеш, лиш до Конотопу, бо там уже «другая тєріторія» — сказав вкінці до мене генерал. — «Спасибі — відповів я — і так буде мені вже багато ближче». Тих двох старшин взяв генерал з собою очевидячки для ствердження правдивости моїх зізнань, моєї німецької національности і перебування на Сибірі, бо один з них поставив мені кілька питань німецькою мовою. Після допитів обидва старшини заявили генералові: «Да, харашо, товарищ дивізійний». На тім дали мені спокій і я заїхав до Конотопу, першої граничної станції вже в Україні.
Покинувши той «воїнский» поїзд, що ним сюди дістався таким чудесним способом, я пішов до міста засягнути інформацій. Хоч Конотоп був вже також під правлінням большевиків, як і Орел, але це вже була Україна. На базарі побачив білий хліб, молоко, навіть ковбаси, де в Орлі кусника хліба не можна було дістати.
В добавок довідався, що тут можна усього купити за «керенки», яких на щастя я мав захованих «пів аркуша» в паску моїх «мадярських» штанів. Врадуваний, накупив за них пляшку молока, ковбаси та білого хліба та й після півторамісячної голодівки в Орлі в неволі як попоїв того усього, то поки доїхав поїздом до Києва, так захворів на шлунок, що зі станції відвезли мене до шпиталю на Подолі, де я пролежав повних 2 тижні. Щастя, що при виході зі шпиталю знайшов під подушкою своє бідненьке вбрання та, головно, мої мадярські штани, де були зашиті ще трохи «керенок».
Від одного раненого я довідався, що фронтова лінія є тепер коло Деражні. Покупив дещо на дорогу за оставші «керенки», а виждавши на станції повних 12 годин, таки вкінці втиснувся до переповненого поїзду і по різних пригодах дістався щасливо до Жмеринки, останньої підфронтової станції. Давніше гарний, чистенький, просторий стаційний будинок тепер понищений не до пізнання, наче туди страшна хуртовина перейшла. В кутку ждальні на однім зі столів, серед гущі солдатів я якось перемучив ту ніч. Вранці пустився пішком вздовж залізничої дороги і зайшов до Деражні, де вже була фронтова лінія. Тут спробував зайти до команди відтинка і просити за перепуску. Якийсь босяк (напевне командир) в заболочених по коліна чоботах, лежачи на оксамитній софі в якимось багатім домі за річкою, простягнув руку по моє «удостовєреніє», а подавши його прочитати другому, сказав хриплим голосом: «Нє нада тебе, єслі петлюровци тєбя не уб'ют, то ета бумажка хватіт». — Хоча він відраджував іти туди, проте я постановив за всяку ціну дістатись до своїх якнайскорше і зараз таки рушив в дорогу. Поспішав я, щоб як найскорше видістатись з цього пекла. Пройшовши кілька кілометрів, в залізничній будці я стрінув якогось українця і довідався від нього, що коло третьої такої будки зараз за закрутом напевне стріну вже наш броневик. Лише перестеріг, щоб конче повісити на патик якесь біле шмаття. Ще раз я наївся, коли в міжчасі переїхала пропри нас большевицька стежа. На щастя до будки не заглядали.
Пішовши дальше, я прив'язав до патика білу хустку і лише почав обходити заповіджений закрут, як з-за корча з'явились переді мною 4 стрільці з крісами, а у віддалі коло 100 метрів перед самою будкою стояв броневик. Коли ж стрільці відпровадили мене до нього, я зі здивуванням і немалою втіхою пізнав свого приятеля з нашого куреня, підх. Вол. Білоуса, який був командантом броневика. Обопільній радості й оповіданням не було кінця. Звідси довіз він мене броневиком до Проскурова, а дальше я вже сам добився до Тер-
нополя.
Філядельфія, 20 лютого 1967 р.
Збережено оригінальну лексику.
(Спомин)
Загальна стихія російської революції насторожила і нас полонених австрійських старшин, що перебували тоді на Сибірі в малім повітовім місточку Туринську, Тобольської губ. Було нас там всіх 17, самі українці. Почали ми тоді брататись з місцевими українцями, яких ніде не бракує на цілім величезнім просторі російської імперії. Тоді, при помочі козацького старшини пор. Івка, запізнався я листовно з письменницею Христею Алчевською. Вона почала присилати нам «Українське Слово», з якого ми довідались про Центральну Раду і творення рідного війська. Це так сколихнуло наші почування, що ми (Антін Дудар, Василь Возняк і автор цих рядків) в саме Різдво 1917 р. втекли з полону і по довгій блуканині щойно в другій половині лютого 1918 р. добились до Києва.
Однак мрії наші не сповнились, бо Київ вже зайняли банди Муравйова на пару днів перед нашим прибуттям. З тієї причини ми були змушені розлучитись, з уваги на небезпеку, і кожний для себе шукати способу якби найскорше дістатись у рідні сторони. По пару днях удалось мені перейти Збруч і так опинився в близькім мені Тернополі. Коли я довідався, що тут урядує мій передвоєнний шкільний інспектор Левицький (воєнний інвалід в ранзі майора), задумав його відвідати. Його втішила моя поява, а з браку учителів, казав мені зараз же написати прохання про звільнення, і залишив мене вчителювати в найближчім селі Біла, 3 клм. від Тернополя.
По закінченню шкільної науки в половині червня 1918 р. я поїхав до кадри мого полку до Чехії на виправдання свого полону, після чого дістав 3-місячну відпустку, яка кінчилась в жовтні. З днем 1 вересня я почав науку в школі наново, бо названий інспектор довірочно мені заявив, щоб я не поспішав з виїздом. Крім того з кінцем жовтня дістав тайний наказ зі Львова, щоб не голоситись до австрійського війська, бо наближається державний переворот і буду потрібний на місці.
День чи два перед І-шим листопада 1918 р. я дістав тайний наказ зі Львова, щоб вночі 1-го листопада я старався за всяку ціну зайняти залізничий двірець в Тернополі з хлопцями, яких буду мати під рукою. Немало здивував мене цей наказ, бо ж на тутешніх сільських хлопців я не міг рахувати: по-перше, їх тут ще добре не знав, а до того підміське село мало коло четвертини поляків. Але над вечір 31 жовтня почали помалу стягатися хлопці з подальших довколишніх сіл, з котрими вдалось нам майже без стрілу заволодіти залізничною станцією.
Кілька днів я сам виконував тут службу команданта. Але по деякім наладнанню відносин призначено на команданта станції А. Дудара, а згодом керівництво обняв сот. Громницький.
Від першого дня по розвалі Австрії почали напливати великі маси добровільців до військової служби на захист рідної державности. Так постав у Тернополі полк ім. С. Петлюри, з якого в короткому часі було вислано 4 курені (здебільша військовиків) на оборону Львова. Десь з кінцем листопада 1918 р. (не пам'ятаю дати) зформований п'ятий з черги курінь під командою сот. Королюка, який зараз, як перший з Галичини, відійшов на оборону Києва в заміну за частини придніпрянців, що тоді бились спільно з нашими хлопцями під Львовом. Мене призначено на команданта сотні того куреня.
Тому, що в нашому курені була вже більшість добровільців необучених якслід з воєнним ремеслом (головно збаражчан), вивантажились ми у Вінниці і заквартирувались в селі Хуторі, зараз таки за залізничою станцією, де підучувались ще майже місяць. В міжчасі долучився до нас ще один транспорт з Галичини, з Підгаєччини, з яким прибув до нас четар А. Жуковський і хор. Шараневич. Після того сотник переформував цілий курінь. Мою першу сотню обняв чет. Жуковський, а мене призначив своїм ад'ютантом. Тепер кожна наша сотня нараховувала поверх 150 стрільців.
По одномісячнім вишколі від'їхав курінь на наказ з Києва вже по Різдві 1919 р. на захист столиці і тут зупинився на кілька днів. В день 22 січня, під час проголошення акту Соборности Західньо-Української Народньої Республіки із Українською Народньою Республікою, наш курінь держав східню сторону парадного чотиробоку на Софійській площі від сторони Михайлівського собору.
БІЙ З БОЛЬШЕВИКАМИ
Вже під час нашого тут короткого постою траплялись незначні провокації большевицьких хуліганів, але хлопців заздалегідь остережено і вони давали собі раду з ними, головно вночі. Одного ранку службовий підстаршина зголосив, що стійковий (здоровенний хлопець зі Збаража) вбив вночі на стійці якогось напасника, що не хотів задержатись на потрійний його заклик, а навіть зранив його в плече ножем. Після того ще більше ми загострили службу і подвоїли стійки.
Зараз наступного дня після паради проголошення Злуки відійшов наш курінь на наказ з Головного Штабу на протибольшевицький фронт, який наближався вже до столиці Києва. Ми дійшли лише до м. Бровари, першої залізничної станції за Дніпром, де знаходився штаб групи полк. М. Аркаса, що керував фронтовими частинами, бо звідтіль на схід 8-10 км. в селі Димірка, Чернигівської губ., засіли були вже большевики. Наш курінь, як самостійний, приділено до тієї групи, бо хоч були тут два піхотні полки Січових Стрільців полк. Думіна і полк. Рогульського, але жаден з них не був такий численний, як наш курінь. По включенню куреня в бойову лінію ми негайно вступили в бій з большевиками, щоб їх відсунути якнайдальше від столиці. По дводеннім завзятім бою повний курінь з усіма старшинами, місцями в рукопашнім бою, випер большевиків з їх становищ і зайняв село Димірку. Тут ми не лише самі закріпились, але й штаб групи перейшов сюди з Броварів і осів на приходстві. Ми з своєю канцелярією осіли недалеко в селі.
Підбадьорені перемогою (кількох ранених, без жадних втрат) ми рішили по пару днях відпочинку за згодою і порозумінням зі штабом групи ще дальше відсунути большевиків від столиці. Назначивши чет. Д. Жуковського півкурінним, сот. М. Королюк наказав йому 29 січня з двома сотнями зайняти село Бобрика (я не певний, чи точна назва), положене 3-4 км. дальше на схід від Димірки. Окруживши згадане село з двох сторін, після завзятого спротиву ворога, таки вдалось чет. Жуковському під вечір виперти ворога з села і зайняли його. Коли зі штабу донесено про це в Київ, то сам Головний Отаман Петлюра приїхав автом ЗІ січня оглянути побоєвище. На від'їзнім почув я такі знаменні слова Головного Отамана, які він сказав до сот. Королюка на прощання: «Знаєш, сотнику, якби в нас було кілька корпусів війська такого як твій, не страшний був би нам жадний ворог».
Курінний пару разів навідувався особисто в зайняте село, вкінці одного ранку наказав відмаршерувати туди і решті куреня. Знова під вечір того дня ми спакували цілу канцелярію, всіли на сани з сот. К. і підхор. Мамчаком, службовим старшиною у курені, і, в супроводі кількох стрільців охорони, вибралися вслід за куренем до недавно зайнятого села.
Але туди не доїхали, бо десь в половині дороги в нічній пітьмі посипався на нас густий крісовий вогонь з правої сторони десь від сторони залізничого шляху. Ми всі зіскочили зі саней і яром, що тягнувся вздовж дороги, завернули назад в напрямі Димірки та задержались коло якоїсь пустої шопи. щоб з'ясувати собі положення. Тут переждали ми майже цілу ніч, бо стріли не припинялись, а час до часу було навіть чути гарматні стріли, мабуть, з броневика.
Вислані дві стежі не дали вияснення. Коли вже почало сіріти, курінний вислав мене і підхор. Мамчака верхи на конях назад у село Димірку до штабу засягнути якоїсь інформації. Тут на приходстві, хоч була ще раня година, стрінула нас при вході ціла родина священика на ногах, і перестрашена здивовано дивилась на нас. На мій запит «що сталось?», відповів отець, що весь наш штаб ще опівночі вибрався і від'їхав в сторону Броварів. Не розпитуючи дальше, оба ми скочили на коні, щоб якнайскорше добитись до штабу. Лише виїхали за село, коли у віддалі коло 2 км, побачили броневик. Ми пустились верхом снігами в його сторону, щоб щось довідатись від його залоги. Зблизившись до броневика, я побачив, що його паротяг звернений в сторону Києва, отже ворожий. Ми зупинили на хвилинку коні. Розглядаючись на всі сторони, ми зауважили, що з видолинка впереді, якого ми в ранніх сутінках досі не зауважили, почала висуватись якась розсрільна 50-100 м. перед нами, але в напрямі на Броварі. Щоб упевнитись, хто вони, я спитав голосно, що це за частина. На мій голос кількох найближчих повернули голови до нас і на їх чорних папахах я побачив зразу червоні, в три пальці широкі, навскіс натягнені стрічки. Не було сумніву, що це вороги — большевики. Завернувши коні, ми в повнім бігу пігнались назад до села, під рясні стріли тих, що нас побачили. Я пригадав собі, що Димірка село довге на яких 5 км. і північним кінцем сягає до великого ліса, що тягнеться через цілу Чернигівщину і доходить аж до Дніпра. Коли б нам вдалось проскочити селом до ліса, а там ми вже собі дамо раду — подумав.
НЕВОЛЯ
Але... все це «але» на перешкоді. Якщо дорога вздовж селом була б проста і без закрутів — може були б ми оминули лихо. Хоча б і стрінули по дорозі одного, чи двох бійців красноармейців, дали б собі з ними раду, як і трапилось нам недалеко приходства. Їдучи в повнім ґальопі вулицею побачили впереді перед собою двох бійців з крісами: ті, певно не знаючи, хто їде верхом, відступили з дороги на боки, даючи нам дорогу. Однак ми, щоб оминути несподіванки з їх сторони, в бігу наїхали на них кіньми і обох повалили в рів по обох боках дороги та помчали щосили дальше. Але, від'їхавши яких 2 км. далі, напоролися за закрутом на 9-ох красноармійців, які стерегли 7-ох наших хлопців, що їх в селі половили і сюди привезли. Обскочили нас й трудно було протиставитись з одними тільки пістолями.
Зійшли ми з коней і почались допити. Здебільша я один відповідав на запити, бо знав добре російську мову, вивчивши її в полоні на Сибірі, а підхор. Мамчака можна було по вимові скоро пізнати, що він галичанин, а большевики особливо не терпіли галичан. Далі, він, як молодий юнак, ще не дозрів до такої ситуації. Зараз же по першій виміні слів я пізнав, що це не правдиві москалі, а якісь перевертні. Пізніше я довідався, що це були бійці І Таращанської дивізії, наші таки «хахли» з Київщини.
— Ти хто такой будеш, охвицер, старшина, Петлюровець? — спитав мене один з них, мабуть, старший між ними, здираючи мені з голови мою нову баранкову шапку з тризубом і цікаво її оглядаючи. Тризуб віддер і сховав до кишені, а шапку заклав собі на голову, наділивши мене своєю чорною папахою з червоною стрічкою, широкою як долоня. Відтак помінявся зі мною в той сам спосіб своєю шинелею на мою нову «явдошку», підбиту кожухом, і мої нові з жовтого юхту чоботи.
— Ні! — відповів я йому твердо, злий на таку заміну, дивлячись йому просто ввічі.
— А хто ж ти такой? — питає дальше, вже лагідніше.
— Я був «баталінним капітанармусом»! (Харчовим підстаршиною), — твердо і відважно збрехав, щоб змилити увагу.
— Здорово воровал, маладєц. Нажіл дєнєґ! Как харашо одєлса. — захарчав злісно, надіваючи те все, що з мене ограбив.
Те саме зробив інший босяк з підхор. Мамчаком. На запит старшого «хто він», я відповів, що він мій помічник, а ми оба Волинської губернії, Ново Олексінєцкого «уєзда».
Після того запхали нас в «сборну» — громадську канцелярію, — де вже сиділо наших 7 стрільців. Ні один з них не зрадив, що ми старшини, бо всі знали, що ті босяки зі старшинами розправляються скоро і коротко. Так просиділи ми до вечора в голоді і холоді. На ніч змінилась сторожа. Прийшло їх ще коло 25, здається в більшості москалі. На просьбу хлопців, щоб дали, хоч води напитись і по куску хліба, відповідали з насмішками.
– Вам і так не поможе. Завтра з вами «прікончім».
Так голодні і перемерзлі при 20 ст. морозу на дворі ані ока не замкнули і просиділи цілу ніч, думаючи над своєю завтрішньою долею. Другого дня раненько вивели нас ті босяки за село, майже в то само місце, де перед кількома днями ми з Головним Отаманом стояли і оглядали недавнє побоєвище і там мали нас стріляти. Наказали роздягнутись до білизни. Наче чудо — з-поза хат на спіненім коні над'їхав командир батальйону (як він себе називав) і наказав їм залишити нас і йти на село Бобрик. Ті нові босяки вкрали мені й оту стару шинелю та чоботи, які мені вчора «ласкаво» подарував попередній большевик. Мені залишили стареньку шинелю, роздерту від лівого рукава аж до низу, і чоботи майже без підошов. Перемерзлих до кости завели нас до одної багатшої хати, й наказали господині накормити нас. Поки господиня зготовила кулешу і нагріла молока, ми в теплій хаті так нагрілися і я необережно зняв рукавиці. Як лиш один з конвоїрів побачив мої шлюбний і заручиновий перстені, зараз причепився, щоб йому їх віддати. Покищо я ще викрутився, але на станції, куди нас привели, большевицький комісар таки пограбував їх у мене.
На тій станції зібрали нас 72 старшин і стрільців з цілої нашої групи. Вечором того дня заладовано нас всіх на потяг і вивезено до Ніжина, і ту приміщено в будинку тамошньої тюрми, звідки по кількаденнім перебуванню відставлено нас аж до Орла вже на Московщині.
Тут приміщено нас в якімсь приватнім домі, що належав, мабуть, якомусь багатому міщанинові, чи якомусь клюбові, бо крім кількох великих кімнат не було там жадної кухні, тільки печі по кімнати. Ми всі розмістились у двох кімнатах, що їх сяк-так для нас огрівано, а спали таки просто на підлозі. Зараз таки наступного дня пігнали половину нас на роботи розчищувати попалені казарми. Друга половина мала йти наступного дня по нас і так було весь час мого там перебування, аж до моєї втечі.
В Орлі стояло до революції аж 6 полків, які потребували величезних приміщень. Ті всі казарми в часі революції розагітовані солдати понищили і спалили. Туди власне ходили ми щоденно відчищувати понищене і спалене. Недонищені і недопалені рештки відносили в одне безпечне місце. Кормили нас дуже погано. Один буханець вівсяного хліба на нас 10-ох, а на вечір, як вертались з роботи, «бак» картопляної теплої юшки.
За якийсь час розчистили ми одні приміщення і нас перевели в інше місце на роботу. Теперішні приміщення розтяглись над глибоким яром, куди вела головна дорога до міста. В четвер, в торговий день у місті, побачив я багато санок, що приїжджали тою дорогою рано до міста, а над вечір вертались назад. В мене зродилась думка про втечу і над цим почав я докладно призадумуватись. Одного дня під час розчищування знайшов я стару кальошу і, оглядаючи її, прийшла мені спасенна думка: вирізати з тієї грубої підошви волосну печатку, яку я бачив в полоні на Сибірі в канцелярії начальника, куди заходив двічі в тиждень за поштою.
Над вирізьбленням такої печатки я намучився добрих кілька вечорів при світлі з огрівальної печі, поки її як слід оформив. Паперу постаравсь мій довірений стрілець Михась. Вернувшись з роботи одного вечора подав мені потайки пів «катушки» «клозетного» паперу, який був настільки штивний і грубий, що можна було на ньому писати, чим я дуже втішився. Порізав я цей папір на відповідні кусники, виписав на них для всіх хлопців з нашого куреня відповідні «удостовєренія», прибив на кожному підроблену печатку і пояснив кожному з них, як має поводитись, коли вже котрому з них вдасться вискочити на волю. Боже борони не петлюрівець, а воєннополонений австрійської армії. Себе назвав Генрі Ваґнер, німець з Відня.
ВТЕЧА
Врешті прийшов мій день 28 березня. Був то якраз четвер, день торговий. Нас шістьох і один солдат працювали в неогрітому будинку над самим яром. З-під румовищ видобули зовсім добру шафу. Поки хлопці розчищували її на дворі, мені нагло блиснула думка «вже — тепер» і миттю розшнурував черевик. Коли ж солдат скомандував брати шафу, я будьто-би схилився зав'язувати черевик і кажу до решти хлопців: «беріть, я зараз, лише зашнурую».
— Ну, а ти? — спитав солдат. — Я «січас, — відповідаю йому, зав'зуючи ніби черевика.
Хлопці понесли шафу і солдат пішов за ними. Як тільки вони скрились за недалеким будинком, я мигом скочив на сам берег яру, а присівши з'їхав на штанах, по похилій, снігом покритій площі, з висоти може 3 поверхового будинку і опинився несподівано аж на дорозі. На моє щастя над'їхав санками москаль з торгу і я, не питаючи, скочив на сани. — «Куда таваріщ?» — тільки спитав, не спиняючи коня. — «В деревню хлєба достать», — відповів я йому і тільки було нашої розмови за цілу дорогу майже 20 км. до села. Аж коли в'їхали в село, селинин задержав коня і кивком голови вказуючи хату сказав, що тут напевно дістану хліба. Коли ж я зліз з саней, він затяв коня і спішно від'їхав.
Коли я увійшов до вказаної хати, здоровенна господиня здивовано видивилась на мене і гостро спитала: «Ти кто будеш, што тебе нада?» Почав я оповідати їй різні байки, що вертаюсь з Сибіру додому, аж у «Вену», що в Москві мене зовсім обікрали, що ані перебратися не маю, ані потягом тяжко поїхати. Так розброїв її своїм оповіданням, що і свіже біля подарувала і переночувала, а коли раненько вибрався від неї, дала на дорогу в «сумку» пару печених картопель і кусень хліба. В часі мого довгого оповідання я витягнув від неї те, що для мене було найважливіше. Довідавшись від неї, що її чоловік залізничник, який чотири дні підряд в службі, сказала мені, що на цивільний потяг певно буду довго ждати, бо тепер лише ««воїнскі» потяги ходять. От, і завтра раненько переїде «воїнский», але на нього нікому із «штатских» всідати не вільно. Мені лише то треба було знати і раненько, сердечно подякувавши господині, я вискочив з хати, щоб поспішити використати нагоду.
Вийшовши аж поза село здалека обійшов станцію, ровом підійшов дуже близько і сховавсь за великим стосом збитих дощок-лат, якими за мирного часу обставляли шлях перед сніговими завіями. Довго чекав я на той поїзд, аж перемерз не рухаючись, щоб не зрадитись, поки він над'їде. Коли ж вкінці над'їхав, то хоч як було холодно, я аж упрів, коли його побачив. Всього тільки кілька вагонів і то всі 1-ої і 2-ої кляси. «Певно якась висока риба їде» — подумав я, бо в дверях усіх вагонів стояв солдат з крісом нагостро.
Все одно попробую щастя, — подумав по хвилині, коли заспокоївсь. По кількох хвилинах паротяг засвистав, стійки ввійшли до вагонів і поїзд помало почав рушати. Я завважив, що всі вікна були замерзлі. Тоді я вискочив з своєї криївки, миттю в кількох стрибках проскочив тих 8-10 метрів, які ділили мене від вагону і вже був на східцях. Але стояти тут не відважився, бо вартовий міг зіштовхнути мене з них, якщо через замерзлу шибу побачив би мою тінь і відчинив двері. Звідтіль я переступив між оба вагони і, розставивши широко ноги, станув на «буфорах», які злучують оба вагони, а руками тримався за залізні штаби обох вагонів. Довго так їхали, поки доїхали до наступної станції. Здавалось, що пальці примерзли до заліза і їх не відірву. Щастя, що мав хоч поганенькі рукавиці.
Як лише доїхали до сусідньої станції, вартові як і на попередній станції, вискочили перед двері і тут мене зразу побачили. Коли я перемерзлий і посинілий зі зимна не міг нічого відповісти на їх запити, втягнули мене до вагону, відриваючи примерзлі рукавиці. Тут зійшлись певне всі, що містились у тому вагоні і засипали мене запитами. — Хто? — Звідки? — Що я тут роблю? і т. д., але зуби від зимна так скакали, що я одного слова порядно не був всилі вимовити, лише вспів витягнути своє підроблене «удостовєреніє» і подав його якомусь достойникові. Той лиш глянув на папірець і печатку, зараз наказав принести мені гарячого чаю (як мені здавалося — з румом) і велику білу «здобну» булку. — «Тепер ми його нічого не допитаємось, нехай відійде», — звернувся до окружуючих його високих старшин і всі відійшли. Як опісля я довідався від вартового, це їхав на фронт штаб першої совєтської дивізії зі своїм начальником — генералом.
Коли я після випитого чаю розігрівся і зовсім прочуняв, відпочиваючи на лавочці на коридорі біля вартового, прийшов знову той сам генерал з двома іншими старшинами, щоб перевести допити зі мною. З почестю, як слід супроти такої високопоставленої особи, я відповідав на всі їх питання імпровізуючи перед ними так, як учора перед тою господинею, що мене нагодувала і щедро обдарувала. На всі їх допити я відповідав одно, що по чотирьох літах неволі і тій крадежі у Москві мені лишилося в голові одно, щоб якнайскорше дістатися додому.
— Але ж ти і так далеко з нами не поїдеш, лиш до Конотопу, бо там уже «другая тєріторія» — сказав вкінці до мене генерал. — «Спасибі — відповів я — і так буде мені вже багато ближче». Тих двох старшин взяв генерал з собою очевидячки для ствердження правдивости моїх зізнань, моєї німецької національности і перебування на Сибірі, бо один з них поставив мені кілька питань німецькою мовою. Після допитів обидва старшини заявили генералові: «Да, харашо, товарищ дивізійний». На тім дали мені спокій і я заїхав до Конотопу, першої граничної станції вже в Україні.
Покинувши той «воїнский» поїзд, що ним сюди дістався таким чудесним способом, я пішов до міста засягнути інформацій. Хоч Конотоп був вже також під правлінням большевиків, як і Орел, але це вже була Україна. На базарі побачив білий хліб, молоко, навіть ковбаси, де в Орлі кусника хліба не можна було дістати.
В добавок довідався, що тут можна усього купити за «керенки», яких на щастя я мав захованих «пів аркуша» в паску моїх «мадярських» штанів. Врадуваний, накупив за них пляшку молока, ковбаси та білого хліба та й після півторамісячної голодівки в Орлі в неволі як попоїв того усього, то поки доїхав поїздом до Києва, так захворів на шлунок, що зі станції відвезли мене до шпиталю на Подолі, де я пролежав повних 2 тижні. Щастя, що при виході зі шпиталю знайшов під подушкою своє бідненьке вбрання та, головно, мої мадярські штани, де були зашиті ще трохи «керенок».
Від одного раненого я довідався, що фронтова лінія є тепер коло Деражні. Покупив дещо на дорогу за оставші «керенки», а виждавши на станції повних 12 годин, таки вкінці втиснувся до переповненого поїзду і по різних пригодах дістався щасливо до Жмеринки, останньої підфронтової станції. Давніше гарний, чистенький, просторий стаційний будинок тепер понищений не до пізнання, наче туди страшна хуртовина перейшла. В кутку ждальні на однім зі столів, серед гущі солдатів я якось перемучив ту ніч. Вранці пустився пішком вздовж залізничої дороги і зайшов до Деражні, де вже була фронтова лінія. Тут спробував зайти до команди відтинка і просити за перепуску. Якийсь босяк (напевне командир) в заболочених по коліна чоботах, лежачи на оксамитній софі в якимось багатім домі за річкою, простягнув руку по моє «удостовєреніє», а подавши його прочитати другому, сказав хриплим голосом: «Нє нада тебе, єслі петлюровци тєбя не уб'ют, то ета бумажка хватіт». — Хоча він відраджував іти туди, проте я постановив за всяку ціну дістатись до своїх якнайскорше і зараз таки рушив в дорогу. Поспішав я, щоб як найскорше видістатись з цього пекла. Пройшовши кілька кілометрів, в залізничній будці я стрінув якогось українця і довідався від нього, що коло третьої такої будки зараз за закрутом напевне стріну вже наш броневик. Лише перестеріг, щоб конче повісити на патик якесь біле шмаття. Ще раз я наївся, коли в міжчасі переїхала пропри нас большевицька стежа. На щастя до будки не заглядали.
Пішовши дальше, я прив'язав до патика білу хустку і лише почав обходити заповіджений закрут, як з-за корча з'явились переді мною 4 стрільці з крісами, а у віддалі коло 100 метрів перед самою будкою стояв броневик. Коли ж стрільці відпровадили мене до нього, я зі здивуванням і немалою втіхою пізнав свого приятеля з нашого куреня, підх. Вол. Білоуса, який був командантом броневика. Обопільній радості й оповіданням не було кінця. Звідси довіз він мене броневиком до Проскурова, а дальше я вже сам добився до Тер-
нополя.
Філядельфія, 20 лютого 1967 р.
Збережено оригінальну лексику.
Немає коментарів:
Дописати коментар