Степан КуропасьВ українських газетах, журналах а навіть в історичних збірниках, що час до часу появляються, трапляються дуже цікаві, потрібні для історичного реєстру спомини українських військовиків. Без уваги на те, якої військової формації, фронту чи табору інтернованих або полонених такі спомини стосуються, вони мусять бути передусім — правдивими.
Звичайно, не все людська пам'ять дописує по 40 роках розлуки з подіями, що їх описується. Бувають неточності в датах, можуть бути нераз неточності, а то й відмінні описи різних бойових дій. Тому нераз і маємо розбіжні думки окремих очевидців щодо різних подій, боїв і т. п. Донині, напр., сперечаються, яка частина першою ввійшла до Києва 30 серпня 1919 р. і що діялось, коли Денікін увійшов до нього. Але в головному історія того величного і трагічного дня ясна і правдива, що стосується армійських частин, комендантів і дат тієї важливої воєнної операції.
Але бувають не раз винятки. І дивуватися треба, як можуть учасники боїв чи перебувань в таборах так дуже минатися з правдою. І яка ціль такого легковаження правди? Яка рація вводити читачів у блуд?
У „Прометеї" від 27 квітня 1961 р. пише Ів. Островершенко цікаву статтю п. з. „Спомини військовика з перебування в Чехословаччині".
Поминувши те, що він зачисляє президента Масарика до словаків і що чехословацький леґіон було організовано в Києві Масариком, він дійшов до дальших фальшивих, з історичного боку, тверджень.
Масарик був родом з містечка Годонін, на так званім Моравськім Словенську. Живуть там чехи і Масарик був чехом. Чехословацький леґіон був зорганізований генералами — чехом Сировим і словаком Штефаніком. Головним збірним пунктом леґіону була Полтавщина. Штаб стояв в Пирятині. З Пирятина леґіон помаршував на схід і через Сибір повернувся до вільної вже Чехословаччини.
Автор так пише про табір Німецьке Яблонне в Судетах:
„Там була інтернована ціла українська бригада ген. Кравса, що в повнім узброєнні перейшла з Підкарпаття під натиском поляків до Чехословаччини. Спочатку чехи цю бриґаду не обеззброїли, а використали проти мадярів. Чехословаччина мала спірні границі з мадярською державою і коли мадярське військо перейшло кордон Чехословаччини і прямувало далі вглиб, щоб захопити більше території для Мадярщини, то чеська влада використала українську бриґаду проти мадярського війська і залишила бриґаду надалі при зброї. Чехи думали використати цю українську бриґаду ще і проти поляків, з якими мали спір за Тешин. Коли чехи з поляками замирились, то на вимогу поляків чеське військо роззброїло й інтернувало бриґаду Кравса в Німецькім Яблоннім, але вояки і старшини бриґади і далі діставали утримання від чеського уряду нарівні з чехо-словацьким військом".
Так пише Ів. Островершенко, а насправді було воно так: на Чехословаччину перейшла т. зв. Гірська бриґада і група Лютовиська, що були відрізані офензивою ген. Галлера через Городок на південь. Частина бриґади Кравса і сам Кравс встигли видістатися з матні польської армії і разом з іншими військами помаршували на схід до Збруча, а відтак взяли ще участь в Чортківській офензиві. Сам генерал Кравс зі своєю групою перейшов через Карпати на Чехословаччину вже тоді, як ЧУГА воювала проти поляків разом з большевиками. Його групу інтерновано в Ліберці і вона Німецького Яблонного не бачила.
Українські частини, що переходили до Чехословаччини, складали зброю зараз таки на Підкарпатті. Найпізніше, бо після трьох тижнів блуканини в Карпатах, перейшла на Чехословаччину т. зв. друга група (Крукеничі) 8-ої Самбірської бриґади, що була найдальше висунена на захід аж за містечко Гусаків і під Нижанковичі. Група у своєму поході дійшла аж за Болехів, де переночувала. Там довідалася, що румуни відтяли їй дальшу дорогу на схід. Вона спрямувала тоді свої обози і артилерію на південь, вздовж ріки Бистриці. Перейшла через Осмолоду Карпати і на Карпатській Україні зустрілась з румунськими стежами, що належали до румунської дивізії у Мармароськім Сиготі. Чехів на Карпатській Україні ми зустріли аж на залізничій стації Волове. На Мадярщині мав тоді владу Бела Кун, який вдерся на Словаччину. Група склала зброю, обози і все майно у містечку Волове, що тоді ще на стації мало назву „Вольоч". У Воловім група в силі 1200 людей без вантажу сіла на потяги і від'їхала на захід. На Словаччині наші транспорти були зупинені військовими бандами Бели Куна у місті Нове Місто під Сятором, що по-мадярськи звалося Шоторал-Уйгелі. Командиром нашої групи, з якою і я їхав, був підполк. Федорович. Їхав з нами теж посол Кирило Трильовський. В селі Студене на Підкарпатті Трильовський мав до вояків промову, менш-більш такого змісту: „Ідемо до наших приятелів — чехів. Тут відпічнемо, дістанемо нову зброю і мундури і назад вернемось на Україну, помагати українській армії, що перейшла Збруч".
Бела Кун зажадав через своїх висланців від підполк. Федоровича, щоби він і вся наша група склали зброю, якої ми, зрештою, вже не мали. На нараді старшин рішено передати мадярам: Зброї не складаємо, силою проб'ємося на захід, якщо нас добровільно не пустять. Мадярська залога стації і міста, про яке мова, дала нам снідання — чорну каву, мармеляду і по пів буханця хліба і пустила наші транспорти, які доїхали по кількох днях до Німецького Яблонного.
Ніколи зброї ми не мали і ніколи чехи нам її не дали. Правда, нас трактували добре, хоч зразу ми голодували. Мали платню чеського війська. Зброю мала лише наша військова жандармерія і то лише в часі служби в місті. Зброю дістали частини робітничо-службового куреня, що виїхав до Праги під командою пор. Свериди. Командантами сотень були пор. Андрій Палій (потім директор „Маслосоюзу") і хорунжі Орест Руснак (співак) та А. Макар. Зброю мала лише під час служби сотня, що стояла в касарнях 28-го полку піхоти на Вршовіцах. Вона тримала службу в часі, як до Праги вертались з величезними куфрами (добичею) чеські леґіонери з Сибіру. Вона теж тримала службу на військовій стрільниці в Кобилісіх. Ще раз дістав робітничий курінь (600 людей) зброю в часі виступу в т. зв. Театрі у Шарці. В лісах містечка Шарки чехи представили перехід великої австрійсько-російської битви під Зборовом, в якій вже по російському боці взяли участь чеські полки, між іншим теж 28-ий полк піхоти („пражські дєті"), що колись повністю зі зброєю перейшов з австрійської армії в російський полон. Українці грали там ролю російських частин. Це баталістичне видовище („дівадло") під голим небом, представило тоді дійсний бій до артилерії, кінноти і літаків включно. Цього самого дня віддали ми назад зброю.
За весь час перебування в таборі, дістали ми раз уніформи — з кропиви. Треба було промишляти в тому напрямі. Стрільці мали уніформи, в яких прийшли. В магазині бриґади лежало повне умундурування для 10-тисячної бриґади. Мали ми його дістати, як поїдемо в Україну. По дорозі з головного табору до т. зв. західньої области, де стояв 1-ий полк, стояв цей величезний магазин, а довкола нього день і ніч вартували узброєні стійки. Заздрісним оком дивилися ми на цей магазин, який, на жаль, ніколи нам не відчинився, бо на Україну ми не від'їхали. Що сталося з табором? Більшість перебиралися в цивільне убрання і вертались в Україну. Решта шукали праці в Чехії, їхали з робітничими куренями до різних міст і ґарнізонів Чехословаччини, їхали до Франції, Америки. Коло п'яти сотень заснули там навіки і спочивають вони на окремому цвинтарі бриґади.
На фото: Інтерновані в Німецькому Яблонному, ЧСР, — посередині автор цього спомину,
Ст.Куропась.
Немає коментарів:
Дописати коментар