КОЛИШНЯ ТРАГЕДІЯ

Олександер Ґереґа

Спогад

Осінь 1945 року. Над Закерзонням висіло марево "вивозу". Совєтськї "переселенні комісії" волочились по селах і агітували людей на виїзд. Обіцяли поселення на місцях за вибором, опустілих господаств в Україні, допомогу від влади, дружню опіку. На села нападали озброєні польські банди в силі 200-400 людей, жорстокі, голодні наживи. Були це в більшості, по розбитті Німеччини, здемобілізовані з польської "Армії Людової" вояки, головно з галицьких і волинських земель, плюс місцеве польське шумовиння. Всі вони голосно деклямували "гасла комунізму". З ними не радо входили в контакт шануючі себе поляки.

Згадані банди жили з награбованого. Як приходило до бою з УПА, з'являлась "міліція обивательска", відділи "уженду безпєченьства публічнеґо", частини регулярної армії. У цій нерівній боротьбі вигинули цілі села, спалено багато квадратних кілометрів лісів, розібрано десятки кілометрів залізничних рейок, висаджено або спалено десятки мостів, мурованих будинків, залізничні станції. Вітка бездержавного народу, залишена сам-на-сам з стократно переважаючим, садистичним ворогом, боронила свою землю від половини 1944 до 1947 року.

По вивозі спалено майже всі села. До сьогодні молоді ліси та пустарі переважають у тих сторонах, а стада диків та вовків відстрашують охочих поселятись тут. А може іще дещо?

Була звичайна повстанська ніч. З лісів Любачівщинн вийшла чота з куріня "Месники" з чотовим Бичем і на умовленому місці біля села Млини злучилась з відділом Крука. Відділ Крука, що рівнявся чисельно добрій чоті, оперував у безлісному терені, першому районі надрайону "Бастіон". Всіх нас було біля сімдесят. Наша ціль — зліквідувати залогу польського війська, за даними розвідки біля 200 людей, що отаборились в селі Сосниця біля Перемишля. Тому дано наказ скорострільчикам заложити в диски скорострілів запальні кулі і приготовити легкопальні матеріяли.

Над відділом перебрав команду чотовий Бич.

На день ми отаборились в присілку Мельники біля села Кобильниця, віддаленого від містечка Краковець, де народився командир УПА, сл. п. Роман Шухевич, яких чотири кілометри. Але містечко лежить по той бік кордону в УРСР, а нас від кордону, званого тоді "ґранічка", ділило може три кілометри.

Дніло. Зайнявши кругову оборону, відділ спав. В терен відійшла стежа з місцевих вояків. Зорили стійкові. Робився день.

Нараз стійкові зауважили щось у ранньому тумані, якась група надходила від сторони Краківця.

— Алярм! — зв'язкові до чотових, ті до ройових.

Повстанці зіскакували з горищ, вибігали з будинків заспані, залягали при ройових і немилосердно "для злагіднення нервів" кляли.

Ситуація ставала поважною. Показалось, що від кордону надходить коло 4 совєтських вояків-пограничників з кількома собаками.

По лінії пішов наказ: "Тихо, не підноситись, не стріляти!" Присілок пустий, людей вигнано, можна битись. В тумані на сході червоніло велике сонце. Тихо. Малий сосновий лісок півколом окружував сільце і в нього пограничники, може пів км. від нас. Другий кінець доходив майже до хат. Наші очі вп'ялені в лісок. Та командир цілий час спрямовує далековид в сторону, звідки ті прийшли, ану ж це лише передня частина.

Час минає дуже поволі. Ворог посувається ліском. Більше не надходить. Сонце піднялось "на хлопа", як казали наші селяни, і напруження спадає. Може пішли?

Та нараз вже від заходу, на дорозі від села Млини, заторохкотіла папашка і кілька стрілів з десятизарядки. За хвилину з шапками в руках пригналась наша розвідка. Побачивши всіх в поготівлі, залягли, передаючи, що в терені спокійно. Тепер вже сумніву не було, що буде "пацалиха".

Від заходу лежала чота з ліса, з ними командир. Уважно виходять на них совєтчики. По лінії наказ: "Не стріляти, підпустити на близьку віддаль". Ліс доходить майже до хат. Ідуть по двох-трьох. На правому крилі вже під хатами.

— Вогонь! — одна тріскотня.

В будинок, що оподалік, вскакує один і попід підлогу вбиває наших трьох. До нього поповз ройовий і викінчив ґранатою. Решта лежить і з багатьох димить. Це "фуфайки" від наших запальних куль. За втікаючими погнались наші і "викінчують на ходу".

Типовий повстанський бій — може десять хвилин — і збірка. Ховаємо вбитих, маємо ще одного тяжко раненого. Їх нараховуємо коло сорока вбитими, беремо двох ранених, забираємо документи, зброю і відпускаємо в лісок біля села Тухлі. В оборонній позиції залишаємось до вечора.

Їхніх двох допадає до поляка, що орав на полях, сідають па коней і женуть до кордону. Це дало нам час па відступ і зайняти становища. Над лісом пролітали двоплатівці, десь гуділи мотори.

Як інвалід, я не належав до жадного відділу. Як колишньому політвиховникові і санітарові, мені передають ранених полонених. В ті часи звичайних вояків, якщо не розвідчик, політрук чи енкаведист, — не стріляли, а по т. зв. "гутірці", — відпускали.

І тут з'ясувалась українська трагедія — свої стріляли своїх.

Майже всі ці хлопці у чужій уніформі, що впали в бою з нами, — наші кровні брати, уродженці Винниччини і Житомирщини, на що вказували забрані документи і розповідь полонених.

Один з них дістав в груди вище серця, другий — в ногу, їх обвинули ми останніми своїми бандажами. З ними на щирій розмові ми перебули до вечора. Їх брала гарячка, а ми ж і аспирини не мали. Вони казали, що їх командир сказав, що ідуть "прочісувать терен, а бандьорів нічого їм боятись, бо вони українці і ви українці, стріляти не будуть".

Пригадалось твердження, що на Маківці і на Лисоні ми вистріляли своїх, які не хотіли битись за царя.

Увечері, діставши до помочі двох стрільців, опираючись одні на одних, ми підпровадили їх під "комору". Та "комора" є там ще і сьогодні. І сьогодні є ще можливість, що будуть мусіти стріляти свої своїх. "Комора" є під Краківцем, на шосе, що іде між Радимном і Краківцем. Це деревина, що на підпорах лежить впоперек дороги. В потребі один кінець підносять вгору. Біля неї будка з вартовим. Перед тим "шлябантом", як казали колись у нас, лежала купа німецьких грошей, одежі, "чемоданів" і іншого "барахла". Туди в СССР перевозили тисячі робітників з Німеччини і їх на кордоні "чистили".

В будці блимало світло. Туди іти не хотіли. Хотіли остатись з нами. "Всеодно розстріляють, — казали, — на нас же ваші бинти".

Їхній потиск пам'ятаю по сьогодні.