субота, 27 листопада 2021 р.

ЄВГЕН ОСТАПОВИЧ-ВИХОР


18.І.1926 — 8.IV.1980


Евген Остапович, псевдо Вихор, народився 18 січня  1926 року в Єзуполі, Станиславівська Область. В рядах УПА Евген був в куріні "Дзвони", ТВ-22, "Чорний Ліс", під командою курінного Чорноти. В 1947 році Головна Команда УПА призначила Евгена до охорони ком. Дзвінчука, з яким він відійшов на Захід.

середа, 24 листопада 2021 р.

ПІДСУМКИ ПЕРЕГОВОРІВ, ПРОВЕДЕНИХ МНОЮ З ДОРУЧЕННЯ ПОРОЗУМІННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ЧИННИКІВ



ДОКУМЕНТИ


А. Мельник



Між двома світовими війнами проживав і працював в Берліні проф. Зенон Кузеля, якого сміло можна було уважати неофіційним представником в Берліні.

Як голова акредитованих закордонних журналістів, мав можливість інформувати про українські проблеми цих же журналістів.

Його архів, головно кореспонденція, має дуже багато цікавого матеріялу.

Поміж іншими цікавими документами знаходився також і комунікат полк. А. Мельника.




По моїм звільненні в дні 17 жовтня 1944 р. стрінувся я з проєктом укр. і нім, чинників заснування Українського Національного Комітету, як репрезентації українства на терені Німеччини. Після засягнення інформацій та переведенні мною розмов з представниками укр. політ, і гром. чинників, виявилось, що цей проект находить їхнє повне признання. У висліді тих розмов постало порозуміння українських політ. чинників в Німеччині. Внаслідок того запропоновано мені стати на чолі майбутнього УНК і провадити в цьому напрямі переговори з нім. стороною.

Беручи під увагу укр. нац.-державницькі змагання і досвід останніх літ, я заявив, що пропозицію мойого головування УНК я зможу щойно тоді прийняти, коли зі сторони нім. уряду дані будуть певні гарантії і тим самим вигляди на можливість здійснення укр. плянів для створення УНК, і що найважніше для будучої його праці під моїм керуванням.

По вступних розмовах з'ясував я 25-30 жовтня 1944 р. компетентним нім. чинникам позитивне становище українства відносно УНК і для оминення всяких недоговорів і непорозумінь видвигнув я, подаючи їм до відома українських політ. чинників, ось такі передумови від сповнення яких німецьким урядом узалежнюється обняття мною головства в майбутньому УНК:

а)  повна амнестія і негайне звільнення всіх українців з тюрем, таборів і арештів, де опинились вони зі всякими закидами, за вийнятком провин чи злочинів кримінальних і большевицької акції.

б)  поява деклярації нім. уряду, в якій він: признає природне право українського народу на власне життя в самостійній українській державі в укр. етногр. межах, 2) заявляє готовість  піддержати  визвольні  змагання українського народу всіми засобами, осібно мілітарно сприяючи створенню української національної армії під одноцілим українським командуванням,  3)  проголошує  територіяльну незаінтересованість до україн. земель і готовість пошанувати суверенітет укр. влади на укр. землях, 4) зобов'язується з хвилею заключенння миру стягнути нім. війська з укр. земель.

в)  ратифікація факту постання УНК відбудеться в мін. зак. справ і голова майбутнього УНК  прийнятий буде міністром закордонних справ Німеччини.

г)  незв'язувания укр. справ, зосібна УНК з акцією ген. Власова, до якої то акції українство ставиться вповні негативно і всяке пов'язання УНК з акцією цією уважає неприємливим.

На конференції в дні 30 жовтня 1944 р. заявлено мені з нім. сторони, що відповідь на представлені мною передувовини наспіє щойно по п'яти днях. Завважено мені рівночасно, що деякі з предложених передумов є ледве до прийняття для нім. сторони.

В міжчасі одержав я від представника нім. сторони, з яким я вів переговори, нарис обосторонніх деклярацій, цебто німецької й української сторони з приводу покликання до життя УНК. Проєкт цей унятий в так загальних рисах так відбігав від вище згаданих передумов, що я рішився виждати на відповідь, яка мала наспіти за кілька днів. У вичікуванні на відповідь через два тижні йшла підготовка для скликання і уконституовання УНК, опрацьовання статуту, розгляд особового складу, майбутнього складу УНК тощо. В дні 11 листопада 1944 р. наспіли перші вістки про намірений правний конгрес і створення  комітету для визволення народів Росії.

Вістки ці найшли потвердження в дні 14 листопада 1944 р. в проголошенні відомого маніфесту ген. Власова. Подія ця була посередньою відповіддю на одну з точок згаданих передумов і наказувала бути далеко не оптимістом відносно очікуваної відповіді.

Подія ця захвилювала не тільки українство, але і всі народи, поневолені бувшою і теперішньою Росією. Вона найшла належний вияв в ноті до нім. уряду за підписом представників народів: азербайджанського, білоруського, вірменського, грузинського, кримотатарського, північно-кавказьких, туркестанського, урало-татарського і українського. Від української сторони я підписав з доручення українських національних політичних чинників. В ноті наведені в кінцевих виводах три засадничі домагання, які були видвигнені теж і мною в моїх переговорах з представником нім. уряду: 1) признання національних самостійних держав, 2) згода на творення національної армії з власним командуванням, 3) уневажнення претензій ген. Власова відносно поневолених Росією народів.

В дні 17 листопада 1944 р. запрошено мене представником нім. уряду на довгоожидану конференцію. Відповідь, яку я одержав в засадничих питаннях відмовка. В других справах частинно чи вповні позитивна. Позитивних прийнято нім. урядом домання амнестії і нотифікування факту постання УНК у мін. зак. справ Райху. Лише частинно позитивно принято домагання створення укр. нац. армії, бо відкинено передумову, щоби ця армія була під одноцілим укр. командуванням. Негативною теж була відповідь відносно не зв'язування укр. справи з акцією ген. Власова.

По одержанні цієї відповіді, я заявив представникові нім. уряду, що супроти відкинення нім. урядом найважніших з предложених мною передумов я не вважаю для себе можливим піти на зустріч бажанням укр. нац. чинників, щоб я обняв керму майбутнього УНК, бо не маючи необхідних гарантій з нім. боку — я не бачу можливости створення УНК під моїм керівництвом. Заявив я рівночасно, що одержану нім. відповідь, а вслід за нею мою децизію, подам до відома укр. політ, чинників.

Ось найважливіші моменти переговорів, що їх я перевів з представником нім. уряду. Уважаю, що цим пройдено один етап до створення УНК. Уважаю мою місію в переговорах з нім. стороною відносно УНК за скінчену і передаю "Порозумінню укр. політ. чинників" стан речей, що заіснував в міжчасі під розгляд і рішення.



Берлін, дня 18 листопада 1944.




неділя, 14 листопада 2021 р.

"НА ШЛЯХАХ ЕВРОПИ" — РОМАН ЛАЗУРКО, СПОГАДИ

 

Видання Братства 1-ої УД УНА, 1971 р. 362 стор.


Поміж історичними працями, довідками й споминами про 1-шу УД УНА, спогади "На шляхах Европи" здобули почесне місце і великий відгук серед громадянства. Автор є учасником бою під Бродами у рядах 14-го запасного полку. Детальна ґенеза цієї формації, її "нєплянованої" участи у фронтових діях і роля командування полку (майор Кляйноф) підчас і після брідського прориву
— творить жахливу історію безвідповідальности, короткозорости та індеферентности німецького командування до долі чужої їм частини.

Документарної вартости є опис операцій та історії 14-ої сотні 30-го полку на Словаччині, Югославії й Австрії.

З великим хистом та вояцьким гумором написані спомини про вишкільні табори в Голляндії, Нойгамері та про табори полонених у Німеччині.

В цілості "На шляхах Европи", як спомин, тобто роман-повість, в якій головним героєм є автор, а дієвими особами його найближчі друзі і події в ньому, — це вже пережиті, осмислені із перспективи часу (30 літ) індивідуально, суб'єктивно оцінені картини, які є ретроспективним образом процесів, політичних, суспільних, воєнної суматохи.

Під цим оглядом — спомин має вартість реальної, вдумливої документації політично-ідеологічних настроїв нашого українського вояцтва. Автор з великою дозою відповідальности і хистом педагога ставиться до завдання передати досвід свого покоління новій ґенерації, щоб "не починати від нічого, оминути помилок, дещо навчитись..."

Погляньмо, з яких позицій автор виходить і яку "традицію й історичну науку" репрезентує, яким духом провіває у його мандрівці по стежках чи пак по перехресних дорогах його вояцької мандрівки. Його обсерваційний пункт є пересувний, але завжди із історичним шпилем та поземом зору світового масштабу... Автор каже: (стор. 41)

"На наших очах переходила історія світу й Европи і я ловив себе на тому, що почуваюсь як глядач у величезному світовому амфітеатрі, де перед моїми очима розгортається могутня історична картина. Так колись перейшли полотно історії Олександер Македонський, Юлій  Цезар, Напоелон!"

На щастя читача — "їх величність" десятник, чотовий і вишкільний підстаршина кріпко тримались землі і з тієї позиції прекрасно сповняли свій обов'язок — навчити своїх рекрутів, крім технічного орудування зброєю, ще палкої віри, що немає на світі нічого важнішого, нічого абсолютно важнішого від державної свободи народу" — і що цю "державну свободу можна здобути лише зброєю — силою".

І друге твердження, що прийшло після утяжливого і принижуючого полону: "...людина індивідуально відчуває втрату волі дуже сильно, і я зараз же тільки мрію, щоб так сильно і раптовно відчув і мій народ втрату волі у своїй усій масі".

Автор оригінально змальовує різними епізодами святкові, релігійні й духові імпрези, духову й патріотичну атмосферу життя. Атмосфера ця не носить дешевих рис сентиментального патріотизму, але навпаки, на тлі воєнної дійсности, твердої пруської дисципліни, приходить критична аналіза слабих прикмет українського вояка та імперативне стремління піднестись на висоти модерного вояка, твердого, здисциплінованого, вірного рідним традиціям вояка-державника.

Цей ідеал автор бачить у своїх товаришах, старшинах і підстаршинах і показує їх у дії. Подібно зроблена характеристика підносить самозрозуміло лише позитивні прикмети, а індивідуальні відхилення від ідеалу закриті шаржом жартів.

Реалістичну атмосферу воєнної стихії ілюструє проблема "додаткового прохарчування" вічно голодного, спрагненого, невиспаного фронтового вояка, а ще більше недоживлювання рекрута.
Числені епізоди "харчових операцій", на які йшла велика частина енергії й мистецтва — заставляють автора, що сам часто проводив ними, до філософічних і етичних монологів, які можна брати лише на кошт вояцького гумору.

Гумор у розповіді про різні обставини займає почесне місце. Це діялоги, які прикрашують, як шкварок в зупі воєннополоненого, монотонність. Часто цей гумор — це теж сонячний промінь, що породжує радість життя та дає пародію щастя!

Про романси автор розказує дуже обережно і лише на марґінесі подій, хоча у повісті ця жива проблема завжди висить, як меч Дамокля, над вояцтвом, чи як кіт, що перебігає дорогу.

Конкретизуючи свої враження про книжку, — з приємністю стверджую, що вона цікава змістом, повна проблем, проредагована під кутом національної цілеспрямованости — читається "одним душком".

Дивізійники пізнають своїх друзів в акції — посміються із пригаданого воєнного часу, та, якщо хто сентиментальний, зронить сльозину.

Молодий читач знайде ключ до розуміння тієї воєнної доби і духове й політичне обличчя своїх батьків. Знайде відповідь, чому вони горді своєю участю в боротьбі та вірністю тим заповітам досьогодні!

Ґратулюю авторові за вміле урудування пером та гарні картини вояцького воєнного життя!


Мирослав Мартинець





неділя, 7 листопада 2021 р.

КНИГА — ДОКУМЕНТ — КНИГА ПАМ'ЯТНИК


В. ҐОЦЬКИЙ

 (Ріміні 1945 — 1947)


Урешті вийшла з друку довгосподівана книга під повищим наголовком, присвячена історії І УД УНА в полоні в Італії. Впорядник книги п. В. Б. Будний зазначив, що це перша частина, яка насвітлює загально лише деякі аспекти перебування та праці дивізійників у полоні. Тому з нетерпеливістю чекаємо на появу другої частини, щоб могти дати належну оцінку тій кропіткій і довгорічній праці наших друзів, що причинились до цього видання, як причинку до історії 1 УД УНА. Впорядник та мистецький співредактор, відомий карикатурист Ґо-Ґо" (Орест Слупчинський) подбали про гарне й дбайливе оформлення книги, чим і дали їй репрезентативний вигляд. Тому сміливо, вже тепер можна сказати, що збірник — Ріміні — це не лише документ часу, але й пам'ятник тим усім, що надали нашому таборові в Ріміні тих усіх позитивних рис і прикмет, котрі зробили цей табір огнищем культурного розвитку, прибіжищем для знедолених від постійної небезпеки попасти в руки московським людоловам, зробили його славним у гірких, повоєнних роках.

Упорядники не писали спогадів, ані не подавали сухих документальних даних, але на основі збережених документів, тогочасних статтей у таборовій пресі, чи опрацьованих матеріялів особами, що були відповідальними за долю табору — намагалися насвітлити певні аспекти нашого побуту в таборі, дати оцінку певним осягам, передати всякі тривожні думки, що нуртували в тому часі серед таборового загалу. Тому зовсім правильно назвали цю книгу "матеріяли до історії І УД УНА". Бо ж для історика чи дослідника того часу, це справді невичерпне й достовірне джерело не лише подій, не лише проблем, але й настроїв.

Матеріял поданий живо та багато ілюстрований світлинами, схеми, картами а теж є деякі таборові поезії. У згаданій книзі і "рімінець" і "камізельник" знайдуть стільки цікавого, що й нового, що читатимуть книгу, як кажуть, "від дошки до дошки". Читати є що, бо ж книга має 328 сторінок великого формату й 17 розділів. Щоб дати лише загальний погляд про зміст книги, назвемо тут  поодинокі розділи, котрі самі скажуть читачеві, що в них можна знайти.

Крім вступного слова видавців і вступу самого впорядника в книзі є такі статті:

Р, В. Долинсьний — З фронту за дроти полону.

Лев Стеткевич — У світлі міжнароднього права.

Михайло Крат — У новій дійсності. — Репатріяція. — Внутрішня організація табору.

Любов Чолкан —  Посестри (про медсестер).

М. Волинський — З лету птаха. — Де немає болю (про померлих у полоні).

В. Б, Будний — Друзі й недруги (про взаємини з чужим світом). — Брат і слуга (про старання єп. І. Бучка).

о. М. Ваврик — О пліненних (про УДК у Римі). — Голос крови (про наші зв'язки з українським світом).

Б. Ольгин — Українські католицькі душпастирі.

Михайло Крат — Українська Православна Громада. — Зв'язок зі світом (наші контакти, листування, відвідини). — Хроніка таборових важливіших подій.

В. Б. Будний — Проблематика рімінського табору (чим ми жили).

Книгу замикає післяслово впорядника, багато групових світлин, що їх названо "Віднайди себе" та показник осіб, згаданих у книзі.

Як бачимо, з названих статтей, що в книзі порушено багато загальних справ, пов'язаних з існуванням, працею і турботами табору полонених, про його зв'язки із земляками та чужим світом, про переживання таборовиків, організаційні справи, як теж про різні небезпеки.

І хоча я сам все це теж переживав, а навіть і був у центрі всіх починів, або знав про них, — то читаючи цю книгу Ріміні, знаходжу на кожній її сторінці щось нового, щось мені невідомого, або призабутого.

Читаю — переживаю знову всі ці справи. Читаю і набираю респекту до організаторів усіх наших починів в умовах полону. Так до старшин — відповідальних за долю нашого вояцького загалу, так і до всіх тих сірих працівників, що своїми ідеями, своїми плянами та їх здійснюванням збагачували наші "сірі будні". Читаю — і набираю певности, що наш побут у полоні це не були змарновані роки. Це були роки, сповнені духовим ростом і тому не дивно, що в роках 1946-47 часто можна було почути дивну фразу, що "Дивізія більше зробила в полоні ніж на фронті". Хоч смішно було б порівнювати вояка на фронті з осягом у полоні, але треба тут наголосити, що на фронтах весь ідеалізм української молодої людини, його жертва на полі бою, були — краплиною в морі тогочасного молоха кривавої війни. Ці жертви були часто недобачувані й своїми й чужими. Вояцтво під німецькою командою не могло себе вповні проявити, часто затрачувало віру в слушність своєї жертви. Як на вишколах, так і на фронті вояцтво не мало ані часу, ані нагоди "віднайти себе як суцільну одиницю". Й саме час полону доповнив усі ці недомагання минулих місяців чи років. Ми стали суцільною одиницею зі своїм проводом і ясними ідейними напрямними. Тому й ця фраза про те, що Дивізія в полоні більше зробила длн нашої справи, ніж на фронті — знаходить глибше своє зрозуміння.

Важко наразі давати якісь окремі оцінки поодиноким авторам. Тут треба лише поґратулювати впорядникові за його десятилітню працю і побажати, щоб друга частина з докладним розглядом поодиноких ділянок таборового життя появилась "трішки скоріше" чим ця перша.

Для мене найцікавішою, бо зовсім оригінальною є стаття Вол. Б. Будного — "Проблематика рімінського табору", яка складається з таких підрозділів: Військовий лад чи демократична самоуправа. Конфлікт поколінь. Соціальний поділ — дійсність чи фікція. Політичні групи. Втеча з полону — привілей полоненого. Еміграція — куди?  Моральний  рівень табору.

Найцікавіша та стаття тому, що порушені в ній справи були лише в незначній мірі обговорювані. Ми ними жили, але про них мало писали. А це були проблеми важливого значення для суцільности, єдности та дисципліни в таборі. Завдяки саме позитивній поставі до всіх порушених автором проблем загалу таборовиків — ми наш полон замінили на кузню національної свідомости й побратимської єдности.   


 "Українська Думка", четвер 21 лютого 1980 р.


вівторок, 2 листопада 2021 р.

КОЛИШНЯ ТРАГЕДІЯ


Олександер Ґереґа


Спогад


Осінь 1945 року. Над Закерзонням висіло марево "вивозу". Совєтськї "переселенні комісії" волочились по селах і агітували людей на виїзд. Обіцяли поселення на місцях за вибором, опустілих господаств в Україні, допомогу від влади, дружню опіку. На села нападали озброєні польські банди в силі 200-400 людей, жорстокі, голодні наживи. Були це в більшості, по розбитті Німеччини, здемобілізовані з польської "Армії Людової" вояки, головно з галицьких і волинських земель, плюс місцеве польське шумовиння. Всі вони голосно деклямували "гасла комунізму". З ними не радо входили в контакт шануючі себе поляки.

Згадані банди жили з награбованого. Як приходило до бою з УПА, з'являлась "міліція обивательска", відділи "уженду безпєченьства публічнеґо", частини регулярної армії. У цій нерівній боротьбі вигинули цілі села, спалено багато квадратних кілометрів лісів, розібрано десятки кілометрів залізничних рейок, висаджено або спалено десятки мостів, мурованих будинків, залізничні станції. Вітка бездержавного народу, залишена сам-на-сам з стократно переважаючим, садистичним ворогом, боронила свою землю від половини 1944 до 1947 року.

По вивозі спалено майже всі села. До сьогодні молоді ліси та пустарі переважають у тих сторонах, а стада диків та вовків відстрашують охочих поселятись тут. А може іще дещо?

Була звичайна повстанська ніч. З лісів Любачівщинн вийшла чота з куріня "Месники" з чотовим Бичем і на умовленому місці біля села Млини злучилась з відділом Крука. Відділ Крука, що рівнявся чисельно добрій чоті, оперував у безлісному терені, першому районі надрайону "Бастіон". Всіх нас було біля сімдесят. Наша ціль — зліквідувати залогу польського війська, за даними розвідки біля 200 людей, що отаборились в селі Сосниця біля Перемишля. Тому дано наказ скорострільчикам заложити в диски скорострілів запальні кулі і приготовити легкопальні матеріяли.

Над відділом перебрав команду чотовий Бич.

На день ми отаборились в присілку Мельники біля села Кобильниця, віддаленого від містечка Краковець, де народився командир УПА, сл. п. Роман Шухевич, яких чотири кілометри. Але містечко лежить по той бік кордону в УРСР, а нас від кордону, званого тоді "ґранічка", ділило може три кілометри.

Дніло. Зайнявши кругову оборону, відділ спав. В терен відійшла стежа з місцевих вояків. Зорили стійкові. Робився день.

Нараз стійкові зауважили щось у ранньому тумані, якась група надходила від сторони Краківця.

— Алярм! — зв'язкові до чотових, ті до ройових.

Повстанці зіскакували з горищ, вибігали з будинків заспані, залягали при ройових і немилосердно "для злагіднення нервів" кляли.

Ситуація ставала поважною. Показалось, що від кордону надходить коло 4 совєтських вояків-пограничників з кількома собаками.

По лінії пішов наказ: "Тихо, не підноситись, не стріляти!" Присілок пустий, людей вигнано, можна битись. В тумані на сході червоніло велике сонце. Тихо. Малий сосновий лісок півколом окружував сільце і в нього пограничники, може пів км. від нас. Другий кінець доходив майже до хат. Наші очі вп'ялені в лісок. Та командир цілий час спрямовує далековид в сторону, звідки ті прийшли, ану ж це лише передня частина.

Час минає дуже поволі. Ворог посувається ліском. Більше не надходить. Сонце піднялось "на хлопа", як казали наші селяни, і напруження спадає. Може пішли?

Та нараз вже від заходу, на дорозі від села Млини, заторохкотіла папашка і кілька стрілів з десятизарядки. За хвилину з шапками в руках пригналась наша розвідка. Побачивши всіх в поготівлі, залягли, передаючи, що в терені спокійно. Тепер вже сумніву не було, що буде "пацалиха".

Від заходу лежала чота з ліса, з ними командир. Уважно виходять на них совєтчики. По лінії наказ: "Не стріляти, підпустити на близьку віддаль". Ліс доходить майже до хат. Ідуть по двох-трьох. На правому крилі вже під хатами.

— Вогонь! — одна тріскотня.

В будинок, що оподалік, вскакує один і попід підлогу вбиває наших трьох. До нього поповз ройовий і викінчив ґранатою. Решта лежить і з багатьох димить. Це "фуфайки" від наших запальних куль. За втікаючими погнались наші і "викінчують на ходу".

Типовий повстанський бій — може десять хвилин — і збірка. Ховаємо вбитих, маємо ще одного тяжко раненого. Їх нараховуємо коло сорока вбитими, беремо двох ранених, забираємо документи, зброю і відпускаємо в лісок біля села Тухлі. В оборонній позиції залишаємось до вечора.

Їхніх двох допадає до поляка, що орав на полях, сідають па коней і женуть до кордону. Це дало нам час па відступ і зайняти становища. Над лісом пролітали двоплатівці, десь гуділи мотори.

Як інвалід, я не належав до жадного відділу. Як колишньому політвиховникові і санітарові, мені передають ранених полонених. В ті часи звичайних вояків, якщо не розвідчик, політрук чи енкаведист, — не стріляли, а по т. зв. "гутірці", — відпускали.

І тут з'ясувалась українська трагедія — свої стріляли своїх.

Майже всі ці хлопці у чужій уніформі, що впали в бою з нами, — наші кровні брати, уродженці Винниччини і Житомирщини, на що вказували забрані документи і розповідь полонених.
Один з них дістав в груди вище серця, другий — в ногу, їх обвинули ми останніми своїми бандажами. З ними на щирій розмові ми перебули до вечора. Їх брала гарячка, а ми ж і аспирини не мали. Вони казали, що їх командир сказав, що ідуть "прочісувать терен, а бандьорів нічого їм боятись, бо вони українці і ви українці, стріляти не будуть".

Пригадалось твердження, що на Маківці і на Лисоні ми вистріляли своїх, які не хотіли битись за царя.

Увечері, діставши до помочі двох стрільців, опираючись одні на одних, ми підпровадили їх під "комору". Та "комора" є там ще і сьогодні. І сьогодні є ще можливість, що будуть мусіти стріляти свої своїх. "Комора" є під Краківцем, на шосе, що іде між Радимном і Краківцем. Це деревина, що на підпорах лежить впоперек дороги. В потребі один кінець підносять вгору. Біля неї будка з вартовим. Перед тим "шлябантом", як казали колись у нас, лежала купа німецьких грошей, одежі, "чемоданів" і іншого "барахла". Туди в СССР перевозили тисячі робітників з Німеччини і їх на кордоні "чистили".

В будці блимало світло. Туди іти не хотіли. Хотіли остатись з нами. "Всеодно розстріляють, — казали, — на нас же ваші бинти".

Їхній потиск пам'ятаю по сьогодні.